Шановні відвідувачі! Ми раді вітати вас на сайті міста Підволочиськ!

Підволочиськ — стародавнє містечко, перша згадка про яке датована 1463 роком. У нестримному потоці важливих і дріб’язкових подій швидко минали роки і сторіччя, у вічність відходили страшні воєнні трагедії, зазнавали безслідної руїни рукотворні споруди, невпізнанно змінилося обличчя населеного пункту.

Сьогодні він відроджується, живучи по принципах об’єднання і творення, прагнучи вирішувати головні завдання свого стратегічного плану. Він невпинно міняється. І в єдиній та неповторній суті стародавнього і сучасного Підволочиська з’являється все більше нових граней.

Автор та власник сайту:
Кіндрат Дмитро Юрійович
Пошта:
Skype: Dmytro.Kindrat
Телефон: +38 (096) 101 29 65

 

Про сайт
  • Неофіційний

    Сайт містечка Підволочиськ

Сайт на реставрації.

Тимчасово можуть не працювати або некоректно відображатися сторінки.

1941–1944 Друк e-mail

В період з осені 1939 року до літа 1941 року на терені західних областей УРСР НКВД проводив оперативну роботу по організації масових депортацій, спецоперації по розгрому «сепаратистских движений», тобто провокування ОУН та польських націоналістичних структур на їх самовиявлення.

До цього варто додати, що депортація для дітей, жінок, вагітних матерів, старших людей, хворих і поранених, яких було не один десяток тисяч серед ціє цифри "більше 400 тисяч" за підготовчий період, в холодні і голодні Сибіру та інші не пристосовані для життя місця були мученицькою вищою мірою покарання (москалі пишуть, що до 22.06.1941 вони не вдавалися до масових вироків т. зв. вищої міри).

А вказані території депортації не дають сумніватись в національній ознаці переслідування. Причому, щодо "не розглядалась обстановка загрозливою для СССР", то це виливалось у впевненості в безкарності вчинення будь-яких дій проти окупованого населення. Розкриті катівні НКВД з приходом німців цілком довели таке тлумачення безпечності за соціально-політичну обстановку в Західній Україні, Білорусії і країнах Балтії.

див. В. В. КОРОВИН (доктор юридических наук, профессор Академии ФСБ РФ)
Згадує В. Москалик (продовження):

21 червня ув'язнених етаповано на залізничну станцію Тернопіль. Погрузка людей у вагони відбувалася вже під бомбами та обстрілами з літаків. Ніхто нічого не розумів.

Коли під вечір ешелон прибув на станцію Богданівка, на пероні було багато людей. Якимось чином рідні дізналися, що поїзд везе в'язнів і прий¬шли попрощатися. Звичайно, побачи¬тися з рідними не було змоги, лише почули голоси.

Цілий тиждень ешелон під бомбар¬дуваннями й обстрілами йшов до Бердичева. Після прибуття в'язнів у місто, їх розмістили в монастирі, який більшовики перетворили на тюрму. Аж через кілька днів під час ранкового виводу побачили на стіні напис, зроб¬лений, як потім виявилося, заарештованою студенткою, що поча¬лася війна з Німеччиною і що німці, маючи велику перевагу, стрімко наступають. Бердичів постійно бомбар¬дували та обстрілювали. 2 чи 3 липня чекісти підпалили тюрму. В'язні почали виламувати двері, вибивати вікна. Коли вибігли в коридор, червоні кати відкрили вогонь. Відразу заги¬нуло близько 60 ув'язнених, решта повернулися до камер. Стояла ніч, всі молилися. Надії на порятунок не було. Пан Микола, перебуваючи в без¬пам'ятстві, виразно чув голос, який кілька разів йому сказав: "Завтра ти йдеш додому". Що казати про те роз¬чарування, яке відчуває людина, коли, опритомнівши, знову знаходить себе в тюремній камері, наповненій їдким чадом.

Серед в’язнів був, який всім своїм виглядом, сповненим людської гідності, вирізнявся з-поміж інших. На запитання пана Миколи, хто він і звід¬ки, відповів, що з Житомирської облас¬ті, а прізвище його Часник. Саме цей чоловік і організував втечу ув'язнених. У тюремних коридорах їм довелося переступати через тіла своїх товари¬шів, серед вбитих було багато жінок.

Вже згодом пан Микола здогадався,, що цей чоловік — знаменитий діяч ОУН Дмитро Клячківський (Клим Савур).

Втеча пройшла без втрат і, до того ж, дуже вчасно: через якусь годину енкаведисти повернулися довершити свою чорну справу.Поза тим, на вулицях Бердичева панував справжній хаос. Було безліч мертвих тіл — як військових, так і цивільних, в тім числі жінок і дітей. Сотні поранених, яким нікому було подати поміч. Канонада все посил¬ювалася, німці от-от мали вступити до Бердичева. В'язні поспішали покинути місто.

Якраз була неділя, коли пан Микола почав свій шлях у напрямку Прос¬курова. Він ще не раз потім вдячно згадував Клима Савура, який застеріг в'язнів перед смертельною небезпекою. Річ у тім, що в тюрмі їх годували жахливою баландою з чорним та глев¬ким хлібом. Але ось усім дали по куску курки. Пан Дмитро попередив, щоб не їли — трійка. Хто ж не послухав — конав у страшних муках. Тож тепер, на волі, "дули на зимне": хоч люди про¬понували їжу, то не брали, хар¬чуючись зеленим збіжжям на полях. Через тиждень перейшли фронт коло села Семківці недалеко від Старокостантинова. Відтак добралися до Кам'янок.

Через пару днів великі групи людей організовано, багато хто зі зброєю в руках, рушили до Скалата. Там зібра¬лося понад дві тисячі людей та відбуло¬ся проголошення відновлення Україн¬ської держави. Всюди були синьо-жовті фани. Дефілядою керував меш¬канець Хмелиськ Лесь Семків, місце¬вий провідник ОУН. Він віддав честь шаблею повітовому голові, адвокату з Підволочиська Андрію Жуковсь¬кому і той прочитав знаменитий акт. Оскільки німці, як відомо, не визнали України та розпочали репресії проти ОУН, то Семків перейшов у підпілля, а Жуковський пізніше працював у відомстві Кубійовича. Ще одного учас¬ника цих подій, що допомагав Семківу, вбили стрибки-поляки. Дуже дошкуль¬ною була і большевицька агентура — сипачі НКВД постійно постачали дані про боївки, криївки УПА, мережу підпілля ОУН, зв'язкових тощо. З ними мала боротися СБ. Та, як відомо, часто під СБ "косили" чекісти, як, скажімо, відома група майора Соко¬лова тощо. Нерідко правдиві групи СБ діяли, дезорієнтовані НКВД, припуска¬ючи неправдиві звинувачення та вироки. Тому, вважає пан Микола, тут потрібно дуже акуратно підходити до аналізу цих подій, бо і нині деякі герої мають тавро зрадників, а зрадники-героїв. Частину своїх сипачів чекісти вербували серед своєї давньої агентури з колишніх членів КПЗУ. Були такі "комуністи" і серед наших селян. Чому комуністи у лапках? А тому, що їм досить щедро платили більшовики за виконання окремих послуг. Приміром, такий собі Угрин насміхався з односельців, мовляв, то не штука заробити в жида. Він та подібний йому Лопух з Новоселеччини зустрічали "по наводці" більшови¬цьких агентів, котрі, особливо в кінці 30-х років, масово переходили Збруч (видно, готували наше "освобождєніє") та потім їх фірами таємно перевозили польовими дорогами за межу прикордонної зони відповідальності, тобто до Смиківців. Того Угрина поляки схопили, зорганізували гучний суд і впаяли за шпигуна по повній програмі з відбуттям у Березі Картузькій. З тим Угрином згодом заприятелював станичий Чорний (В.Скочук), що прикривав групу есбіста "Орла". Саме вона знешкодила у Богданівці уповноваженого НКВД Ціплієнка. Не завжди виправдано діяла група ще одного есбіста Бурого.

Самого Миколу Москалика "про¬дали" чекістам "добрі" сусіди. Суд, "червонєц і пять по рогам" (висилка під нагляд). Відбував в одному з таборів Ухти — в Комі АССР. Арешт проводив сумновідомий Тітерін.

Повертаючись до мало кому нині відомого польського терору проти українського населення тут в нас, під носом, а не на Волині, чи десь за Сяном і Бугом, М. Москалик пригадує, їх акцію у 1944 році на Богданівських хуторах, де так звані Стрілецькі гори. Тоді поляки замордували 28 українців. У 2003 році було дуже соромно за наших істориків та й політиканів, коли поляки понавозили на Волинь сотні досліджень, документів, а наші лише глипали очима. Насправді це з українського боку ніколи фундамен¬тально не вивчалось.

Відбувши в таборах 7 років, пан Микола повернувся до рідних Кам'я¬нок, одружився. Однак посіпаки жити тут не дозволяли, тож подався до Волочиська. За чесний, відкритий характер його там люблять прості люди, пова¬жають ідейні вороги. Багато для укра¬їнської справи зробив він у час нашої мирної революції на початку 90-х ро¬ків. Незважаючи на поважний вік та проблеми зі здоров'ям, багато робить і зараз. Таким він вже є — Микола Кирилович Москалик.

 

Клим Савур –
Дмитро Клячківський,
командир УПА – „ Північ”.
Про нього з вдячністю
згадує М.. Москалик.
Він є також нашим
земляком, бо народився
у Добромірці.

Не маємо думати, що за Польщею українці дуже жалували, правдиво не було за чим, інша річ Австрія, котру тут згадували „ не злим, тихим словом”, як і „старенького цісаря Франца Йосифа”, бо ні поляки, ні большевики, ні німці не годилися до жодного порівняння. Певна частина нашого населення навіть вітала нову владу, правда тут не так пишно з прапорами, в т. ч. синьо – жовтими їх зустрічали, брами не зводили, як десь у внутрішніх районах Галичини, де не мали правдивої інформації про голодомори і репресії 30 – х років. Все ж вони жили на кордоні і бачили оте „ щасливе життя” щоденно. Серед військових, що проходили містечком у перші дні того „визвольного походу РККА”, а були вони якимось нещасними, гімнастерки та чоботи брудні ( чоботи – кірзяки то ще круто, а, переважно, в обмотках), гвинтівки здебільшого на шнурку, голодні – знаходилися такі ( українці), котрі стиха говорили до людей, що галичан чекають важкі часи. Та ті й самі бачили, співставляли. В Терпилівці один особливо „ бдітєльний визволитель” замітив, що у гімназиста Любомира Осадчука ( мені пощасливилося працювати з ним у Лозівській в/ш, то він мені цю історію й розповів) на гімназійному кашкеті знак, стилізований під тризуб. Той москаль почав кричати: „ мать – пєрємать, смотрітє, пєтлюровєц, да я такіх в 1919 году” і далі люта лайка. Ледве той Любомир втік городами, поза людські плечі.

Большевики квапилися надати „ возз’єднанню” якусь юридичну основу. Від так вони провели так звані вибори народних представників на загальні збори, що відбулися у Львові. З Нового села там був Гудима. Як проводилася підготовка до тих „ зборів” годі й казати. Галицький авторитет Станіслав Людкевич, що колись був на ти з самим Франком, мусів погодитися виступити з промовою, бо інакше його родину чекали б „білі ведмеді”, а сам би „ виявився” буржуазним націоналістом та агентом самих екзотичних розвідок. Мудрий Стах вийшов на трибуну оперного театру і промовив : „Вони нас визволили і нема на то ради”. Чи треба казати, що оті „ народні збори” надіслали Сталіну одностайне прохання негайно включити нас до Совєцкого Союзу. Певно, що товариш Сталін „ зважив” і „ зволив” всіх зробити „ гражданами і гражданкамі”, що тепер вже юридично підлягали законодавству ( читай беззаконню) СРСР. Тепер вже можна було робити з цим народом що завгодно.

Поза тим, історія не є чорно – білою. У подіях 1939 року було немало позитивного, якщо дивитися з майбутнього. Нехай таким робом, але це був ще один крок до соборності України. Ясна річ, для Сталіна це було розширенням імперії. Він і у дивному сні не міг роздивитися того, що потім скаже В. Жириновський – без Західної України у 1991 році ніякої України б не було, а Союз кризу б пережив. В усьому винен Йосиф Віссаріонович, бо ті западенці так і ніколи не стали радянськими людьми.

Найперше, нова влада бажала виявити себе проукраїнською. Польську школу закрили, куди поділи головну масу учителів, думаю всі здогадалися. Натомість – було відкрито українську семирічку. Певна річ, такою вона була лише за назвою, насправді це була типова совєцка школа сталінського взірця. У ній навчалися не лише місцеві, бо на той час вже приїхали родини „ визволителів”, тож у школі були їх діти, а учителями немало дружин. Ці учні вже прибули хто – жовтеням, хто піонером, хто комсомольцем. Це значило, що у школі було створено іх відповідні організації, а тепер йшла їх посилена розбудова за рахунок, переважно юдеїв. Всього 700 учнів навчали 35 учителів, які прибули зі сходу.

Пані Джуджук зі Скалата пригадує:

„З донькою одного з таких високо посадовців, що зайняв поважну каменицю – Феліною, я була особисто добре знайома. У них в хаті обов’язково мали висіти портрети Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна, та ще й під певним нахилом. Поміж отою Феліною та мною, її однокласницею відбувся такий діалог:
- назви мені свою родіну.
- Україна.
- а моя Совєцкій союз. В кого ти віруєш?
- в Бога.
- Какого ще бога, бога нєту, є чорт. Я вірую у вождів, та показує рукою на оті диявольські пики, вони нам дають свободную і щаслівую жизнь. Ти що молишся?
- Так!
- А нам ето нє надо і нєльзя.

Так виховували своїх Фелін большевицькі зайди, що принесли нам “свободу по-сталінськи”.

Батько розповідав, що у період з 1939 по 1941 рік він тричі ходив до першого класу. Спочатку це була „ нулька”, куди ходив 17 днів, потім їм було велено йти домів. У 1940 – пішов вже до радянської школи, а у 1941, за німців, до української, знову до 1 класу. Потім німці школу закрили, а у 1944 році їх всіх радянська влада післала відразу у 5 клас.

Було відкрито на базі колишнього „ Сокола” – „ Дом культури”. Там демонструвалися радянські фільми, почасти навіть безкоштовно. Вони мали яскравий пропагандистський характер. У Тернополі вже з 4 жовтня стала виходити україномовна газета „ Вільне життя” – всі ж інші негайно заборонили.

Було створено районну бібліотеку, куди передали, після ретельної цензури, вилучені у „експлуататорів” книги, якусь частину з „ Просвіти”, польських і єврейських аналогів. Однак левова частка тих книг була доставлена з східних районів. Населення мало відвідувати „ цікаві” лекції, можна було і питання ставити, але всі сиділи тихо, вже знали чим все може обернутися.

У січні 1940 року Підволочиськ отримав глузливий титул селища міського типу і так його „ величають” до нині. Мені здається, що найбільше би підійшла стара назва містечко. Тоді ж було офіційно утворено і Підволочиський район ( також Скалатський і Новосільський.) Ще в грудні 1939 року вся земля націоналізовувалася, а поміщицька та церковна конфісковувалася та передавалася у користування біднякам. Те, чи оті бідняки могли дати раду – окрема тема. Це слово користування є ключовим, бо тепер так само легко цю землю можна було й відібрати, мовляв, покористувався і досить. Це була законна підстава для подальшої колективізації землі.

На перших порах колективізація не мала суцільного характеру. Нова влада прагнула показати так звані переваги колгоспів. Вони мали мати за задумом керівництва понад усе пропагандистський характер. Так, чи інакше, але в березні 1940 року в с. Мислова було колективізовано 35 дворів у колгосп ім. Леніна. Незабаром колгосп ім. Сталіна створили у с. Заднишівка. Пан Мигаль згадував, як гірко плакав його батько, змушений відвести худобу і коні до колгоспу ( разом з усім реманентом), він вернувся в повному розпачі на подвір’я тримаючи в руках не потрібний батіг : „Чим тепер ми прогодуємось?”

Проте, нова влада стала рішуче поборювати безробіття. У містечку знайшлися й робочі місця, особливо на колії. Річ у тому, що попередньо вітка на Тернопіль була одноколійна. Тепер большевики почали великі роботи по перешитті полотна на російський стандарт ( я нарахував, що ту колію перешивали у 1914, 1919, 1920 ( два рази), 1939, 1941, 1944 роках) та прокладанні другої лінії. Тож роботи було досить і можна було жити ( казали :„ жить будєш, но худой будєш”. Крім того працювали у депо, на макаронній фабриці, лікеро – горілчаному цеху ( там нині магазин пана Анатолія Журби), дорожному відділі, на будовах, МТС і т. п.

„Визволителі” поводилися зверхньо, за Маяковським: „ У совєцкіх собствєнная ґордость, на буржуєв смотрім с висока...” Начальство звично матюкалося, на капелюх казали „ фуражна у которой кругом козирок”, парадували в парусинових мештах, чи кірзяках ( в деяких був небачений сталінський винахід – брезентові чоботи), їх костюми були військового крою ( певно так мавпували товариша Сталіна), військові кашкети, чи так звані „ восьмиклінки” з гудзиком посередині, часом костюми були струксові, чи цайґові. З’явилися знамениті куфайки. Коли добре роздивилися, то тих, хто мав добрі будинки позаарештовували, чи повивозили, або у кращому випадку повиганяли. Так у будинку адвоката А. Жуковського і до, і після війни проживали перші секретарі РК КП (б) У, аж до кінця 60- х років, куди вони вселилися зі своїми сім’ями. Тож бачимо, що і власна хата могла зіграти велику роль. На всіх установах, магазинах і т.п. красувалися російські вивіски. Тепер у Підволочиську, крім української, польської, ідішу, ще й на „ вєліком і могучєм” балакали, цікаво, що окремі євреї на нього теж перейшли. Російська стала мовою державних установ. Злоті по спекулятивному курсу обміняли 1 на 1 на рублі, хоча купівельна спроможність тих рублів була у десять разів нижчою. „ Визволителі”, що вже з рублями приїхали, миттєво розхапали буржуйські товари. Магазини спустіли, все було у хронічному дефіциті. Дружини начальників без всякого стиду ходили у одязі викинутих геть „глитайок”. У Львові вони взагалі пішли до оперного театру у пеньюарах і комбінаціях, думаючи, що це вечірні сукні. Можливо, що так було і у нас.

Старий кордон і далі пильнували, до Волочиськ можна було ходити тільки по спец -пропусках. У містечку та по селах почали набирати людей на роботу в шахти Донбасу, на будови сходу України, на заготівлю лісу тощо. Деякі їхали, бо там можна було трохи й заробити. Сюди ж понапихалося багато кого з Волочиськ і прилеглих сіл, були, чи начальничками, чи працювали у „ органах”, передусім міліції.

Мусимо знати „ героїв”, котрі катували та нищили наш народ у 1939 - 41 рр. Начальником НКВД у Тернополі „ трудився” Чоботов, опером у нього був мл. – лт Ґлова, у Бережанах керував Максімов, начальником тамтейшої тюряги був Красан, політруком - Молітвінов, начальниками тюрем у Кременці, Чорткові відповідно – Рябов, Левчук. Убивцями з Копичинецької тюрми : Зімін, Федосєєв, Кушнір, Пасєчнік, Хатомчєнко, Сєрґієнко, Артьомєнко, Терґер, Волосян, Зорін, Скріпнік, Холоімов, Лєбєлінскій, Іванов, Фітін, Пєтрухін, Ґончарєнко.

Ось наслідки їх праці, викриті після того, як німці відкрили ворота тюрем за свідченнями очевидців:

Матеріали про большевицький терор:
О. Гур’янов «Западная Украина»

Евакуацію тюрем проводили силами 13 дивізії конвойних військ НКВД, що «обслуговувала» всю Україну. На нашій смузі це був 233 полк зі штабом у Львові.

(мовою оригіналу)

Из оперативной сводки N 7 штаба 13 дивизии Начальнику Конвойных войск НКВД Шарапову, из Киева, по состоянию на 13-00 25/6-41: По 233 полку В 11-30 25/6-41 майор Дмитриев по прямому проводу из Волочиска сообщил: что 23/6 233 полк по приказанию начальника УНКВД из города отходил, но после вернулся в казармы тчк В этот же день тюремная администрация и охрана покинула город тчк Тюрьма HP 1 обстреливалась ружейным и пулеметным огнем с прилегающих зданий тчк Обстановка на 24/6 и 25/6 во Львове неясна и связи с ним нет тчк [...]" (30). Ввиду отсутствия прямой связи со Львовом, сведения оттуда поступали через Волочиск, где временно располагался штаб 229 полка (командир - майор Дмитриев), конвоировавшего пешие колонны военнопленных "бывшей польской армии".

Из донесений майора Вольфенгагена (начальника 2 отделения штаба 13 дивизии) по прямому проводу из Волочиска в Киев:

"[...] Во Львове все тюрьмы разгружены за исключением внутренней в которой содержатся 200 з/к, которые будут отконвоированы [...]". {подчеркнуто составителем}

"[...] Из Львова все тюрьмы 25 и 26.6 разгружены. Из внутренней тюрьмы 200 з/к отконвоированы вглубь страны через Киев. Погрузка происходила 26. 6 вечером в вагоны [...]" (второе донесение - от 27.6.41 г., 22.30).

На основании документов Конвойных войск можно также заключить, что массовое уничтожение заключенных было осуществлено в течение 25 июня и не позднее 10 часов утра 26 июня, когда 233 конвойный полк стал выполнять уже совсем иные задачи - по обороне города и поддержанию в нем порядка, а также по защите тюрем от нападения извне (последнее - по-видимому, с целью скрыть содеянное). Очевидно также, что решение о расстреле было принято прибывшими 25 июня 1941 г. во Львов заместителями наркомов внутренних дел и госбезопасности Украины. В выявленных документах их фамилии не упоминаются, однако известно, что в тот момент заместителями наркома внутренних дел УССР были: Ратушный Николай Тимофеевич и Строкач Тимофей Амвросиевич, а заместителями наркома госбезопасности УССР - Савченко Сергей Романович и Ткаченко Иван Максимович (одновременно начальник управления НКГБ УССР по Львовской области). Это тот самый Ткаченко, который менее чем через месяц отдал в Умани распоряжение о расстреле 767 заключенных из Черткова.

О. Гур’янов, О. Кокурін «Евакуація тюрем»

За їх даними – хворі та поранені просто дострілювалися, при тому режим оправдовувався, що бракує вагонів. Відтак евакуацію вели пішим ходом на 100 – 600 км. По дорозі було відсутнє харчування, бракувало води, так, як конвой поспішав і не «мав коли влаштовувати водопої коло криниць». Такі етапи тривали 20 – 30 діб. В’язні часто не були ідентифіковані, їх вели по числу, без врахування статей, термінів ув’язнень, тощо.

"[...] При эвакуации тюрем тюремная администрация, как правило, наспех сдавала з/к конвою, а сама на автомашинах с семьями следовала вглубь страны [...]

Частину ж з/ к все таки вдалося запхати до двоосних товарних вагонів ( по 40 та більше осіб ), стояла жара. Німці вели активні бомбардування всього, що рухалося по колії. Часто такі ешелони також піддавалися їх атакам. Коли вагони були пошкоджені і була загроза втечі з/ к ( як з ешелоном на перегоні Тернопіль – Підволочиськ ), то «конвой принимал решительные меры» ( тобто з / к розстрілювали, так там загинув і Петро Франко). Одночасно вивозили і колишніх польських полоненних.

ТЕРНОПІЛЬ: "Коли я увійшов у тюрму... Трупи помордованих були жахливо змасакровані, мали повідрубувані чи викручені руки й ноги, повипалювані очі. Московські катюги вживали до свого кривавого ремесла сокир, щоб завдати своїм жертвам як найбільших мук. У жінок, які я бачив по камерах, були повідрізувані груди і повикручувані руки й ноги та порозбивані голови."; "В одній камері я побачив трупи двох молодих дівчаток, пов'язаних із собою колючим дротом. В одної був розпорений живіт і в нього вложено кота, в другої була здерта з рук шкіра по лікті, на рани насипано ячмінних остюків і знову засунено шкіру. В камері на першому поверсі я побачив на стіні, прибитий цвяхами, труп 30-літнього мужчини."; "Були трупи мужчин із відрізаними головами."

КРЕМЯНЕЦЬ: "Згідно з оповіданнями очевидців найстрашнішу смерть мав православний владика Cимон. Звироднілі енкаведисти обсмалили єпископові бороду, відрізали п'яти, ніс та язик й викололи очі."

ЧОРТКІВ: "Мужчина і жінка - обоє мертві - були притулені спиною до стіни і підперті кілками, щоб не впали. У нього дітородний орган перетягнутий колючим дротом, а їй теж встромили в статевий орган жмут колючого дроту"; "Тулуби і навіть голови в замордованих мужчин і жінок були обмотані дротом. У декого з чоловіків колючий дріт був пропущений між ноги. Він з'єднував перев'язаний одним кінцем статевий член із кістями рук, скрученими іншим кінцем за спиною. Задні проходи у тих мужчин були затичені шишками, а статеві органи жінок - пляшками."; "Я помітила, що на голові, у тих місцях, де хрящі, плоть повідпадала. Чому? Посередині камери знаходився металевий бак, від якого відходили труби, завтошки, як рука. Тими трубами надходила пара і виїдала плоть..."; "Ми піднялися на другий поверх, до стіни були прибиті жінки. Висіли жінки розп'яті. Зовсім голі. Груди були вирізані, очі виколоті."; "Ай, Надя Юрчинська! Провідник ОУН. Московські звірі жорстоко поглумилися над нею - з її грудей стримів простромлений наскрізь колючий дріт."

БЕРЕЖАНИ: "...Тіла знищених безневинних людей мали сліди жахливих тортур. У них були вирізані язики, вуха, носи, виколоті очі, поясами знята шкіра, відрубані кінцівки. Багато частин тіла були пробиті цвяхами, мали сліди опіків. Особливо витонченим по жорстокості тортурам піддавали дівчат...", "...Серед ув'язнених були і зовсім юні - учні 7-го класу школи, і старезні пенсіонери..."

Подібне спостерігалося і у ГУСЯТИНІ, КОПИЧИНЦЯХ, ЗАЛІЩИКАХ, КОЗОВІ, ПІДВОЛОЧИСЬКУ, ХОРОСТКОВІ, ПІДГАЙЦЯХ, ЗБАРАЖІ, ВЕЛИКИХ БІРКАХ, ТЕРЕБОВЛІ, БУЧАЧІ, ЗБОРОВІ, ПОЧАЄВІ

Та сама п. Джуджук далі пише, яку знахідку знайшли люди у Скалаті після втечі визволителів у липні 1941.( в нас те саме):

„В квартирі енкаведиста Сопленка ми знайшли нагайку. Жителі вулиці стали її оглядати. Не випадково хочу спинитися на її описі. Довга сталева пружина, в середині якої гума, а кінцівка металева. Правда, ручка гумова, обведена шкірою. Сусіди прийшли до висновку, що це знаряддя праці енкаведистського ката.”

Те, що війна „ заклятих друзів Долька і Юська” ( так галичани величали Гітлера та Сталіна) є неминуча знали усі. Перед тим, як ознайомитися з подіями червня – липня 1941 року, звернемося до польських джерел, аби вияснити реакцію самих поляків на перебіг війни 1939 – 1945 рр., їх підпільні структури та їх позицію щодо краю.

Безпосередніми виконавцями сталінського злочину були:
Ратушний Микола Тимофійович, Строкач Тимофій Амвросійович, Савченко Сергій Романович, Ткаченко Іван Максимович – найвищі чини НКВД в УРСР.

 

АРМІЯ КРАЙОВА (zwz – аk – nie)
на терені України

zwz – zwionzek walki zbrojnej : формування збройної польської опозиції, майбутньої основи АК

Ak – Armia Krajowa : польські сили збройні, що діяли на теренах колишньої ІІ Речі Посполитої

NIE – „niepodleglosc” : польське антикомуністичне підпілля

Вереснева катастрофа 1939 року, що привела ІІ Річ Посполиту до повної втрати державної незалежності, не стала повною капітуляцією поляків, а противно, мобілізувала їх на подальшу боротьбу. На відміну від українського націоналістичного підпілля, котре не мало жодної зовнішньої підтримки, поляки встигли вивести через Заліщики частину свого золотого запасу до Англії, сформувати там дієвий еміграційний уряд генерала Владислава Сікорського та приступили до створення ZWZ ( спілки збройної боротьби) – широкого підпільного руху, направленого проти Німеччини та СРСР.

Протягом 1939 – 1941 рр. вони понесли серйозні втрати на Західній Україні, що зумовилися енкаведистським терором щодо польського населення, найперше проти так званих пануючих класів, інтелігенції, представників політичних партій і громадських організацій, духовенства, військових, поліційних, жандармських, копівських елементів та осадників. Всього з тогочасних „ кресів” було депортовано понад 1,5 млн осіб. Після 17 вересня 1939 року лише через Підволочиськ було прогнано на схід сотні тисяч колишніх військових, що і полоненими не могли називатися, так, як, большевики Польщі війни офіційно не оголошували, а свої дії скромно називали „ визвольним походом”. Ці нескінченні колони „ визволителі” гнали до фільтраційного табору Чорний острів. Там НКВД проводив ретельну перевірку, офіцерів відправляли у спецтабори, деяких жовнірів – українців , котрі походили з західних областей відпускали додому, інших ( серед них був згодом знаний та обласканий польським комуністичним режимом письменник Януш Пшимановський) – відправляли до таборів у внутрішні райони СРСР. Лише у спецтаборах Старобєльська, Катині і т. п. було фізично знищено більше 50 тис колишнього командного складу їх мілітарних структур. Так з Підволочиського плутону КОП там загинули поручник Владислав Ян Дроздовський( забитий енкаведистами у Катині,1940), Юзеф Дембовський ( забитий енкаведистами у Катині,1940), Казімєж Збіґнєв Домарацький ( забитий енкаведистами у Старобєльську,1940)

Крім того, у збірнику „ Tarnopol” поляки подали десятки прізвищ офіцерів WP з місцевих, що були ліквідовані большевиками у 1940 р. в спецтаборах та тюрмах НКВД, серед них і вихідці з Підволочиська, зокрема поручик WP Ярослав Фарина. Він приходився вуйком моїй мамі, вона сама бачила його у колоні військовополонених, котрих гнали через Заднішівку. Якоїсь можливості щось передати, чи іншим чином полегшити його долю не було. На все життя вона запам’ятала його сповнений гіркоти та приреченості погляд. Таких гнали тисячі...

27 вересня 1939 року у Львові поляки передали владу ЧА, сподіваючись на те, що вони не підлягатимуть репресіям. На ділі ж польські офіцери, що добровільно здалися, або ж були захоплені большевиками, постраждали незрівнянно більше тих, хто попав до нацистів. Того ж таки дня у столиці Галичини було створено POWW – „Рolska organizacia walki o wolnosc, czy walki z wrogem”– польська організація боротьби за волю, або по інших джерелах боротьби з ворогом. ЇЇ засновником став генерал М. Жеґота – Янушайтіс. Певна річ, вона поширилася і на наш терен.

У грудні до Львова прибув таємний посланець генералів Сікорського і Сосновського з Лондона – полковник В. Жебровський, на псевдо „ Жук”, а за ним, присланий з окупованої нацистами Варшави генералом М. Карашевічем – Токажевскім майор Клотц ( SZP).

На три колишні галицькі воєводства Львівське, Тарнопольське, Станіславовське та на Волинь було призначено командувачем польського підпілля підполковника Юзефа Соколовського ( псевдо „Траска”), котрий визнав згодом своє підпорядкування „ Жукові”. Таким чином було створено так званий 3 округ, спочатку ZWZ, а від так АК ( Анка ). По тому Й. Соколовський вийшов з цієї організації та створив власну „Wierni Polski”, котра спиралася на колишніх, переважно офіцерів – легіоністів. Крім того, молодь, колишні харцежи ( організація типу українського „ Пласту”, чи скаутів) утворили так звані „ Шаре ширенґі” ( сірі шеренги). Харцерки ж працювали у „Поґотовю харцежек”, яке було створене ще до початку війни ( 1938 р. ), з огляду на її неминучість. З цього всього видно, що поляки ретельно зважували всі можливі прогнози. Однак, створити організації то одне, але, діяти то інше. НКВД вийшов на них, а крім того, як ми знаємо чекісти, робили так звані зачистки терену, які включали найширший терор та вислання ( до 1,5 млн чоловік). У листопаді 1940 року польське підпілля ZWZ очолив полковник Л. Окуліцкі, котрого теж невдовзі було заарештовано через агентів НКВД, які проникли в організацію. Посеред них був підполковник Є. Мацєлінський ( псевдо Корнель). Його викрила спеціальна комісія з Варшави, яка прибула таємно до Львова на чолі з генералом К. Савіцкім. Ця ж комісія реорганізувала так зване „ подзємє” ( підпілля). В лютому 1942 року ZWZ було реорганізовано у Армію крайову – АК - „ Анка”. На кінець 1943 року вона у Галичині і Волині нараховувала понад 30 тис. бойовиків. Тож, коли хтось собі думає, що поляки в нашому краї не мали значного потенціалу, то той дуже хибить. АК являла собою потужну структуру, котра дедалі більше зосереджувалася на протиборстві з УПА, чинила антиукраїнські дії на селах, особливо Волині, Підляшші, Засянні, Холмщині, Бескидах і спровокувала так звану волинську різню. Тепер АК співпрацювала із спецзагонами НКВД, які були закинуті переважно на Волинь і протидіяли теж найперше УПА. Саме таким загоном був загін енкаведистів Медвєдєва, що прикривав большевицького шпигуна і диверсанта Кузнєцова – Зібера. У так званому „ близькому крузі” цього перевертня були виключно поляки, адже вони теж добре знали терен і володіли крім польської, досить вільно українською і німецькою, котру в Галіції не забули з часів Габсбургів. Досить подивитися до книги „ Сильні духом”, чи перечитати мемуари Медвєдєва. Кузнєцов навмисне залишав на місцях своїх акцій папери ОУН - УПА, а німці потім брали українських заложників і їх розстрілювали. Той Медвєдєв писав, що його „ рєбята” довго потім сміялися, коли прочитали у газеті про розстріл 100 заручників – українців у Львові. Тож не дурно Львів наполіг на тому, аби прах Кузнєцова забрали з „ Холма слави”, інші полеглі бійці та командири ЧА спочивають там до нині, бо були переважно фронтовиками. Співпрацював з поляками і Ковпак, вони дали йому розвідувальні матеріали у Чорткові, стосовно просування на Карпати. Головою місцевого підпілля там був римо – католицький парох, йому прислужували у костелі кадрові польські офіцери, що на ділі займалися іншими проблемами, а саме розвідкою, організацією протиборства з УПА, вчиненням провокацій проти українців. Так, вони забили начальника місцевого КАПО, але обставили справу так, ніби то зробили оунівці, чим викликали розстріл наших заложників. Також, вони готували операцію „ Буря” - польське постання, яке мало знищити УПА і провести відповідні диверсії в німецьких тилах. Таким чином АК виявляла себе, як організація, котра була покликана до співробітництва з большевиками проти УПА та нацистів для того, аби завоювати право на володіння Галичиною і Волинню. По їх задумці операція „ Буря” мала поставити Сталіна перед фактом того, що його армія увійшла на терен, котрий повністю контрольований АК. Однак, як показали подальші події – большевики мали тут свій інтерес і польські намагання їх дратували. Це особливо проявилося в часи Варшавського повстання.

Польське підпілля АК особливо особливо сприяло большевиками в ході їх Чернівецько – Проскурівської наступальної операції у березні 1944 року. Саме тоді ЧА взяла і наш Підволочиськ. Поляки пишуть : „Wobec tego, ze wladze sowieckie po zajeciu Malopolski Wschodniej zaczely tropienie i aresztowania zolnierzy AK, z ktorych pomocy niedawno korzystaly, musiano ponownie zejsc do podziemia. AK przeksztaicono w przygotowywana juz wczesniej organizacjа NIE ( niepodlegtosc), na ktorej czele w Obszarze nr 3 stanal pplk F. Janson, a po jego aresztowaniu pplk J. Wladyka.” – коротко кажучи москалі їм „заплатили” репресіями. Поза тим АК ще до серпня 1945 року співпрацювала з червоними окупантами, бо ще сподівалася на передачу Польщі Львова і то по тому, як Сталін прирік Варшавське повстання. Противно – вони досі інсинуюють частку провини за його погром на СС. „ Галіцію”, що там всього – на всього виконували функції по охороні військових об’єктів. Аж відтак їх підрозділи з Галичини було переведено на Жешівщину ( там АК протидіяла не стільки комуністам, скільки УПА), а далі на Єлєню Ґуру.

Попередньо вони напали на постерунок німецької поліції у Славську ( 10.08.1943) і розгромили його. АК хотіла взяти під контроль район Борислава – Дрогобича – Стебника, але була там розбита частинами УПА. Про що взагалі йдеться ? Річ в тім, що до приходу большевиків АК прагнула конролювати Західну Україну, аби показати „ хто в дома господар”. Вони розраховували, що після війни цей терен, або буде повернений Польщі, або ж там відбудеться референдум, який треба буде ще виграти, а для цього треба усунути ОУН – УПА. Західні партнери не спішили визнавати захоплення нашого краю большевиками по їх інтервенції у вересні 1939 року. Це питання остаточно вирішили на Ялтинській конференції у січні 1945 року, але „ лондонці” ці рішення вперто не визнавали.

Союзники ж Польщу ніби „перенесли” з Збруча на Одру і Нісу, передавши їй німецькі території, так звані „ землє одзискани”. Ці території, хоча й менші за площею від втрачених, але більш промислово потужні, бо включають Шльонск ( Сілезія) та дають широкий вихід до моря. Це була компенсація, але не пролондонським правителям, а польським комуністам Бєрута – плата Сталіна за вірну службу. Для нього Польща, як така, була всього – на всього слухняним сателітом. Поляки ж себе потішали – „ червона, чи бяла, аби бедзяла!” (75 % поляків нині рахують ялтинську конфігурацію польських кордонів кращою, ніж довоєнна)

Протягом війни полякам вдалося розбудувати якнайширшу розвідувальну мережу на сході України. Шефом цієї мережі був вже нам знаний Алєксандр Кльотц ( псевда „ Пьотр”, „ Візар”). Тут знову важлива роль належить Підволочиську, бо німці відновили старий кордон. Основним керівником, що забезпечував перекидання на східні землі людей, зброї, грошей, рацій, документів, літератури та т. п. був Підволочиський ксьондз Ян Лях ( Zeszyty historyczny, 106, Paris 1993 r. ) Про цього ксьондза нам мало що відомо, бо до 1939 року про такого ніхто тут не чув. Однак, його сюди цілеспрямовано перевело підпілля, для виконання відповідних операцій. Куди подівся, ми на разі теж не встановили.

Наш терен – Генерал – губернаторство „ Галіція” ( GG) - „ Галицька область – дістрікт Ґаліцієн - був практично введений у сферу Німеччини, бо ж знаємо, що А. Гітлер розглядав Галичину, як спадщину Габсбургів, а галичан, як окремий народ. За Збручем був „ Райхскомісаріат Україна”. Кордон було переходити не вільно. До його охорони ( залізничний міст) були заангажовані і наші земляки – підволочисьці. У створеній в генерал – губернаторстві німецькій кримінальній поліції ( KRIPO) велика роль відводилася колишнім польським поліцаям, які, або якось вижили в часи большевицького терору 1939 – 41 років, або ж перебралися на наш терен з зони німецької окупації. До таких належав, зокрема, і підпоручик Тадеуш Мрозєвіч. Вони ж ( kripo) контролювали і так звану українську поліцію, створену нацистами в Галичині. Ця поліція діяла в українських селах, а у селах з переважно польським, чи мішаним населенням була польською. Агенти „ KRIPO” виявляли національно свідомих українців і повідомляли нацистів про те, що вони оунівці. Таким же чином були піддані репресіям тисячі наших патріотів, котрі виконували місію ОУН на східних теренах в так званих маршових групах, чи тут таки, вдома. Лише в Бабиному яру було розстріляно понад 600 членів ОУН. Саме на цій антиукраїнській основі збігалися позиції поляків, німців та большевиків.

Особлива роль належала Києву, звідки керівник розвідки „ Візар” ( А. Кльотц) розвинув мережу на всю Україну, включаючи і Донбас. У їх зведеннях Київ мав промовисту таємну позначку – „Брама”. Там важлива роль відводилася колишньому ротмістру РОР Октавіану Островському ( псевдо „Ястшимєц” та „ Казімєж”).

З України польська розвідка доставляла матеріали в Лондон, вони стосувалися, передусім, переміщень військ, їх зосередження на окремих напрямках і так званої загальної ситуації на окупованому терені. Особливо важливим для Лондона був прогноз щодо намірів нацистів на весняно – літню кампанію 1942 року. Саме польська розвідка донесла Черчілю, що німці зосереджують свої сили на Україні і завдаватимуть головного удару на Кавказ – Сталінград. Англія ж боялася, що головний удар буде проведений у Єгипті, з метою захоплення Суецького каналу і подальшого посування на їх володіння в Азії. Цікаво, що про це вони Сталіна не повідомляли і той помилково визнав за напрям удару московський, що привело до катастрофи під Харковом і виходу 6 А Ф.Паулюса в район Сталінграда та 17 А на Північний Кавказ.

Поляки, певна річ, не діяли лише на користь виключно Англії, вони мали на Україні свій, сталий інтерес. На той час вся ситуація була не вияснена., відтак виникли сподівання на те, що, при певному розвитку подій, можна розраховувати на відновлення Речі Посполитої у кордонах 1772 року – знамените польське „ оd morza do morza”.

Таким чином польське підпілля представляло собою поважну силу і головним чином протидіяло ОУН – УПА.

 

Підволочиськ 1941 – 1944 рр.

Не виникає жодних сумнівів у тому, про що пише Суворов, а саме, про те, що Сталін прагнув напасти на Німеччину у серпні 1941 року, коли буде в основному зібрано новий врожай. З тим на захід через Підволочиськ і вдень і в ночі йшли військові ешелони, люди чудово розуміли з якою метою. Як і у 1939 році вони скуповували мило, сірники, сіль, хоча й большевики за цим слідкували, присікали всякі розмови та слухи. За таке можна було й „ загриміти” і „гриміли”. Поступово почали призивати до війська і місцевих мешканців, та їх переважно відправляли служити у внутрішні райони СССР. Старі укріплення „ Лінії Сталіна” за Збручем було розкомплектовано, адже тиран мріяв воювати на чужій території „ могучєм ударом, малой кров’ю”. У містечку крутили знаменитий фільм про майбутню війну (Первый удар), саме за таким сценарієм. Однак дійсність виявилася зовсім іншою.

А. Исаев «От Дубно до …» Отход — это лишь кажущийся легким и безопасным маневр. Отходящие войска выбираются на время из окопов и растягиваются на дорогах, становясь легкой целью для вражеской авиации и охватов. Характерный пример — это действия 10-й танковой дивизии у одной из переправ в начале июля 1941 г. Окружив советские части южнее Бродов, боевые группы 9 танковой дивизии стремились отрезать и соединения, отходящие на тарнопольском направлении. Передовые отряды немцев вышли к переправе через реку Збруч у Подволочиска, на шоссе Тарнополь — Проскуров. Что могло случиться, предсказать несложно — захват «шверпункта» стратегической переправы и избиение не успевших переправиться войск. Но на выручку пехотинцам пришли танкисты 10-й танковой дивизии: «К 6 часам дивизия вышла в район 2 км западнее Подволочиск. В связи с огромной забитостью подступов к переправам войсками и автотранспортом и с возможным появлением преследующих частей противника в районе Подволочиск командиром дивизии было принято решение прикрыть переправу через р. Збруч, дав возможность огромному количеству машин переправиться через р. Збруч. Дивизия до 16 часов 30 минут удерживала за собой подступы к переправе, уничтожив разведывательные танки противника в количестве 7 машин и задержав продвижение боевых частей, а затем с боем отошла на переправу к Каневка, так как переправа у Подволочиск была взорвана. К исходу дня части дивизии переправились через р. Збруч». ( Очевидці тих подій з мешканців с. Рожиськ стверджували, що це не зовсім так. Противно – ніякої переправи ні у Канівці, ні у Тарнаруді не було. Так званий кут та простір між Рожиськом та Тарнарудою був забитий покинутою технікою ( в тім числі танками, броневиками, автомобілями) було багато й покинутої зброї. У вантажівках було багато продовольства у вигляді пакетів супів – їх мешканці не брали. Бо не знали що з тим всім робити. Частини РККА перебували у стані паніки.) (прим. автор) Ю. МОКРІЙ.

 

Зі статті „ Знищення вокзалу у Підволочиську”

У ці червневі дні людська пам'¬ять повертає нас знову і знову до вікопомного 1941 року, коли наш народ було кинуто в горнило ра¬дянсько-німецької війни. Вона була очікуваною, але, як це зазви¬чай буває, виявилася повною не¬сподіванкою. На щастя, ніс живі очевидці тих страшних подій у на¬шому Підволочиську. Один з них, п. Іван Мигаль 1914 р.н., — пра¬цював тоді залізничником і радо поділився своїми згадками з авто¬ром цих рядків. За польських часів працювати на колії українцю було неможли¬во. З приходом "совітів" у 1939 році ситуація змінилася, виникла велика потреба в робітниках по реконструкції залізничного полот¬на. Поза тим, большевики розпо¬чали колективізацію у с. Заднишівка. Одного дня батько Івана мусів особисто здати до колгоспу нехитрий селянський реманент, віз, плуг, коні. Прийшов на под¬вір'я з одним батогом і гірко зап¬лакав: "Діти, як я вас тепер прого¬дую?" Про якийсь спротив не було і мови — вони, як жителі прикор¬доння, були добре проінформовані про "радянське правосуддя1'. Відтак син пішов працювати на за¬лізницю.

Того дня йому довелося разом з майстром Святецьким виконувати наказ бигадира Вінніка (москвич). Сталось так, що обхідник Ільчишин доповів що на місточку біля Княжини відсутні шпали і це потребує негайного ремонту. Коли закінчували роботи, почули різкий гул і побачили, що німецькі літаки заходять на бомбардування Підволочиська. Почулися вибухи бомб. Як потім виявилося, одна з них впала на будинок "панельовий" (так званий залізничний, що був набагато більшим, тягнувся аж на "стару" автобусну"), а також по¬мешкання родини Флінтів — по¬вністю знищене, що навіть сліду не лишилося. Сам вокзал, а головне мости, лишилися неушкодженими. Через бомбардування містечка ре¬монтники повернули до Супраніки до п. Мудрого. По дорозі заува¬жили, як великі маси війська йдуть і йдуть в напрямку Староміщина-Скорики, а по шосе рухаються танки. Очевидно, їх наспіх переки¬дали на Волинь, де стався прорив Першого танкового корпусу Клея на Київ. Наступила коротка літня ніч, а на ранок дощ падав, як з відра. Коли він вщух, то залізничники поквапилися до Підволочиська. Найменше запізнення на роботу каралося Гулагом, а то і кулею (війна).

Бригадира Вінніка вже і слід простиг, адже колійових спеціалістів евакуйовували в першу чергу. Станція була забита ешело¬нами. В повітрі чувся густий запах бензину. Вони зупинилися біля депо, де була ремонтна майстерня. Відразу впало в вічі, що перший пост повністю зруйнований, зни¬щено все, що можна було. Нараз почувся оклик: "Бегом сюда, шпионов поймали" і в їх бік почали бігти чекісти. "А ну, растрелять их к чертовой матери". Робітники стали проситися, мовляв, ми тут працюємо і не є жадними шпіонами. Де там, поставили їх під двері депо (дідуньо Іван каже, що коли проходить повз ті ворота, то і нині хреститься, він помер у 2006 році). Поміг випадок — як¬раз проходив начальник Альошин. "А ну вон отсюда!" Треба було ба¬чити, з якою нехіттю чекісти їх відпустили, не забувши надавати копняків. Тим часом вокзал обливали бензином через спеціальні заліз¬ничні поїзні насоси. Через кілька хвилин у нього почали стріляти ракетницями... Зараз, через десятиріччя, старий залізничник питає себе: "Навіщо?" тим більше, що німці взяли Підволочиськ аж через 10 днів, 5 липня 1941 року.Діяла сталінська тактика "спа¬леної землі".

Такий собі Ілья Стариков, чия група якраз і мінувала, взривала всякі такі об’єкти як вокзали та мости сама була блокована НКВД. Їх вже розібрали, пороззували, продунала команда: "приготовиться к расстрелу фашистов" , але випадково проїздив поруч начальник особливого відділу. Він впізнав того Старикова і розстріл не відбувся. Тож чому було дивуватися панові Івану Мигалю? А так „ добре починали”...

Особливі відділи влітку 1941 року арештували 3 249 бійців та командирів РККА. З них розстріляли 868, перед строєм - 280 (страшилка, діяла безвідмовно ще з громадянської війни),
ВСЬОГО ЗА ЛІТО 1941 : Среди задержанных 685 629 было выявлено шпионов, диверсантов, агентов противника и террористов 1001, ставленников и пособников врага – 1019, дезертиров – 29064, бандитов – 56, мародеров – 492, уклонившихся от службы в Красной армии – 19817, бежавших с оборонных работ – 4260...

УРИ

Відносно УРів ( укріплених районів т. зв. Лінії Сталіна, збудованих головним чином у 1935 році), супротивні нам укріплення належали до Кам’янець – Подільського відділення. Ще до 1940 року він нараховував кілька кулеметних батальйонів, артчастин. Війська були підготовлені, мали детальну систему вогню. Не завершивши побудови УРів на новому кордоні – старі були розброєні, вірніше законсервовані ( на нашій ділянці навіть деяка кількість військ залишена). Ясно, що товаришу Сталіну всі ці лінії оборони були «до лампочки» - воювати ж РККА мала «на чужій території, малою кров’ю».

Автори досліджень проблем ліній оборони, а це також Лінія Мажино, Лінія Манерґейма, Лінія Зіґфріґда – вказують, що у новітній час не можуть рахуватися цілковито надійним захистом, котрий не можливо здолати, чи обійти. Однак, всі вони вважають, що коли б ЛС була у такому стані, в якому вона була до 1 вересня 1939 року, то принаймі затримати противника на якийсь час була спроможна. Чому ж не сталося, як гадалося?

То чому ж большевики не втрималися на лінії Сталіна?

Деякі автори пишуть про причини не використання УРів лінії Сталіна те, що вони були розкомплектовані у 1940 році ( в т. ч. так звані Новоград – Волинський та Камянець – Подільський). До того ж 1940 року кожен з них мав по кілька кулеметних батальйонів, артилерійських частин, відповідні штаби. Ці війська були в цілому непогано підготовлені, в них була відповідно розроблена система вогню, вони являли собою достатньо боєздатні частини. Отож, в 1940 році їх законсервували, причому деяку частини озброєння таки залишили. Тож чому вони не виконали тієї ролі, на яку були розраховані – затримати противника так, як це у свій час було продемонстровано на лінії Манерґейма ?

2 липня 1941 року противник несподівано оволодів Тернополем, при тому він випередив швидко відступаючі (читай у безладді та паніці втікаючі, при тому не забуваючи масакрувати тисячі в’язнів) радянські війська. Склалася реальна загроза безперешкодного висунення німців на Проскурів та розгрому тилів 26 і 12 армій. Командуючий фронтом генерал – полковик Кирпонос вдень 2 липня розгорнув 24 механізований корпус на південь, для зайняття Проскурівського УРу на рубежі Авратин – Волочиськ – Канівка, підчинивши його командуванню 6 А. Корпус мав завдання впевнено займаючи оборону забезпечити відхід 6 та 26 армій. Північніше, на лінію укріплених районів виходив 49 стр. корпус у складі 2 дивізій, направлених сюди ще 1 липня 1941 року.

Здійснивши 50 км перехід з району Ланівець, основні чстини 24 корпусу вийшли на вказаний рубіж тільки на кінець 3 липня і до початку боїв не встигли підготувати оборону в спорудах ( ДОТи) Лінії Сталіна. (тож тепер бачимо, що зашкодило большевикам зачепитися за укріплення на т. зв. старому кордоні)

Через бойові порядки корпусу відходили розбиті підрозділи 6 А, у тім числі залишки 4, 8, 15 мех. корпусів. Вони зосереджувалися в тилу 24 корпусу та приводилися в порядок. Відступаючі підрозділи, які проходили черех бойові порядки 24 мех корпусу діяли на його склад деморалізуючи, адже 80 % там складали ненавчені новобранці.

З складу відступаючих тимчасово виділялися невеликі мобільні загони для стримування противника на підступах до УРу та підсилення 24 мех. корпусу. Так, 10 танкова дивізія у зв’язку з величезною забитістю переправ через Збруч військами і технікою біля Під волочиська весь день 3 липня 1941 року вела бої по стримуванні противника на підступах до ріки. Дивізія відійшла тільки увечері – знищивши за собою переправу ( певно авто міст на Волочиськ). Це дозволило 24 мех. корпусу організовано відійти на лінію УРу по ріці Збруч в районі Волочиська. 4 липня 1941 року 24 мех. корпус разом зі своєю ділянкою оборони був переданий у склад 26 А, котра мала завдання боронити фронт на лінії Авратин – Волочиськ _ Гримайлів. Та не допустити прориву на Староконстянтинів і Проскурів.

Оперативне зведення штабу Піденно – Західного фронту від 5 липня 1941 року говорить, що 24 мех. корпус під тиском незначних сил противника на ранок цього ж дня залишив Волочиськ. Корпус отримав наказ відновити фронт по р. Збруч. Очевидно, крім загального незадовільного стану матеріально – технічного стану та не навченості особового складу, причинами того, що було залишено УР на старому кордоні стало відсутність вольового керівництва військами на цьому напрямку.

На лінії Волочиськ – Проскурів знаходилося достатньо військ та штабів з залишків зєднань 6 армії. Поза тим, для відновлення становища корпус жодних поповнень не отримав. Вранці,

6 липня 1941 року у зв’язку з проривом УРу, вся 26 А отримала дозвіл фронтового командування відходити на лінію Кульчинці – Копачівка. 24 мех. корпус не відчував сильного тиску противника до ранку 7 липня, прикриваючи відхід армії на рубіж Купіль – Рабіївка – Війтівці. Протягом 7 липня натиск німців на корпус посилився. Піхота противника, підсилена танками з рубежу Клинини – Війтівці – Рациборівка атакувала бойові порядки радянських військ. 49 танкова дивізія до 10 години змушена була відійти на Зелену, Криштофорівку. 45 та 216 дивізії змогли стримати свої позиції. Для відновлення положення командир корпусу генерал – майор Чистяков поставив 216 стр. дивізії контратакувати німців у напрямку на Війтівці. Всі ці дії завершилися повним провалом.

Отже, не єдино розкомплектація стала причиною не використання большевиками лінії Сталіна, але й прорахунки командування Південно – Західного фронту, 6 А, 24 мех. корпусу.

Оперативні повідомлення РККА (липень 1941)

6 A 2/07/1941 15-й МК 10тд - В 8 часов дивизия выступила в направлении Тарнополь, получив задачу от командующего 6-й армией оборонять Тарнополь с северо-востока в связи с обозначившихся движением частей противника через 3аложцы Нове на Игровица. В дальнейшем дивизии было приказано отходить в направлении Подволочисск.
В связи с обозначившимся продвижением танковой колонны противника из Тарнополя на Подволочисск командиром дивизии генерал-майором Огурцовым было принято решение приостановить отход дивизии и, перейдя к обороне на высотах 323.0, 368.0 и восточнее Ступки, задержать части противника, преследовавшие части 6-й армии и их тылы. Район обороны был занят в 19 часов.
В 20 часов танковая колонна противника была встречена огнем танков при поддержке артиллерии, и ее продвижение было приостановлено. В результате боя уничтожено 6 танков противника и 2 орудия.
С нашей стороны потерян 1 танк БТ.
С наступлением темноты под прикрытием 1-го батальона 20-го танкового полка дивизия вышла из боя и в течение ночи совершила отход в Подволочисск.

26 A 8-й МК - корпус (без 34-й танковой дивизии) на марше в район Проскуров. К 18.30 2.7.41 г. сосредоточивается в районе Волочиск, Лозова, Тарноруда. Корпус вышел из боевых действий, совершил марш в район Нежина, где с 14 июля находился как резерв командующего фронтом.

4МК - на юг для занятия Проскуровского укрепленного района на рубеже Авратин, Волочиск, Каневка, подчинив его командующему 6-й армии. Корпус имел задачей прочно занимая оборону обеспечить отход войск 6-й и 26-й армии.

6 армия 3-07-1941

6-й СК - к 1.00 3.7.41 г. находились в районе Езерно; после этого сведений о 6-м стрелковом корпусе не поступало.
6-й СК 41сд -
6-й СК 97сд -
6-й СК 159сд -
5-й КК - Штаб 5-го кавалерийского корпуса – Теофиполь.
5-й КК 3кд - с боями отошли в район Тарноруда.
5-й КК 14кд -
4-й МК - корпус отошел к утру 3.7.41 г. восточнее Ожиговцы.
4-й МК 8тд -
4-й МК 32тд - В течение всего дня и ночи части дивизии находились на марше, подвергаясь неоднократно бомбардировкам и обстрелу авиации противника. Во время прохождения старой границы, рубежа р. 3бруч, в районе Ожиговцы, Волочисск командиром 37-го стрелкового корпуса от имени Военного совета были задержаны и оставлены на усиление 32-й отдельной зенитной артиллерийской дивизии 10 танков под командованием капитана Егорова. Таким образом, исправных и годных к бою танков в 63-м танковом полку на 3 июля имелось всего 32 танка.
4-й МК 81мд -
15-й МК - Штаб корпуса – в лесу северо-западнее Ст. Константинов. корпус сильно потрепан, к маневру не способен. в 18.00 3.7.41 г. отмечены в районе Красилов в движении на Ст. Константинов
15-й МК 10тд - К 6 часам дивизия вышла в район 2 км западнее Подволочисск. В связи с огромной забитостью подступов к переправам войсками и автотранспортом и с возможным появлением преследующих частей противника в районе Подволочисск командиром дивизни было принято решение прикрыть переправу через р. Збруч, дав возможность огромному количеству машин переправиться через р. Збруч. Дивизия до 16 часов 30 минут удерживала за собой подступы к переправе, уничтожив разведывательные танки противника в количестве 7 машин и задержав продвижение боевых частей, а затем с боем отошла на переправу к Каневка, так как переправа у Подволочисск была взорвана. К исходу дня части дивизии переправились через р. Збруч, за исключением 6 танков «КВ» и 2 танков «Т-34», которые за неимением переправ в районе Подволочисск спустились на юг в район Тарноруда. 5/047/1941 15-й МК 10тд - После переправы через р. Збруч дивизия согласно приказу командующего 6-й армией и командира 15-го механизированного корпуса к исходу дня сосредоточилась в лесу севернее Проскуров и, произведя только дозаправку, по приказу командира 15-го механизированного корпуса выступила в ночь в район м. Уланов.

 


Т – 70, Т – 35, БТ 7 М, Т – 26 така техніка була кинута большевиками перед Збручем…

Німці увійшли до Підволочиська вранці 5 липня 1941 року. Українське населення їх чекало з надією того, що буде відновлено нашу державність. Тут вже знали про акт Степана Бандери від 30 червня, про формування уряду Ярослава Стецька.

Тут німців звично асоціювали з часами Австро – Угорщини, тобто тими часами, коли наші галичани були союзниками з німцями у І Світовій війні. Справжню природу нацизму тоді мало ймовірно, аби хтось розібрав. Большевики ж своєю не мудрою, просто божевільною політикою викликали таку лють, що кожен думав – нехай буде хто несуть, аби не вони. Тут лише згодом зрозуміли висновки митрополита Андрея, викладені у листі до Папи: „ Один сатанинський режим змінився іншим, ще гіршим”.

 

Українські дівчата з німецькими
танкістами, перші дні війни.
Розчарування не за горами.

Коли ж до містечка ввійшли фронтові частини 17 А вермахту, то їх в’яло вітали. Німці ж миттєво зуміли заставити людей замислитися. По перше. Це інцидент з архівом. На майдані стали польові кухні і поварі почали варити обід. Вони не струджували себе рубанням дров, а палили товстими папками архіву, це, насамперед були костельні книги. Тут хтось побіг до польського проворства, що було за костелом і повідомив ксьондза. Той прийшов з патиком і повиганяв солдат з архіву. Що дивно, ті спокійно вийшли, певно були католиками, а роз’ярений священик, що й до того добре говорив німецькою їх опам’ятав.

По друге, юдейські джерела говорять, що вже того таки 5 липня німці повішали на майдані кількох євреїв, що смикали за бороду рабина Бабата, кількох постріляли за цвинтаром, багатьох зігнали під мости, бо ті мали розібрати дорогу, заглибити її, тому, що не проходила важка техніка, та вкласти бруківку заново. Надалі ті євреї мусіли перешивати колію під європейський стандарт. Однак якихось масових масакр типу того, що сталося у Києві в вересні 1941 року не було. Спочатку тут діяла воєнна адміністрація. Але вже у вересні ситуація змінилася. Підволочиськ відійшов до генерал –губернаторства (district Galicien).

Бургомістром було обрано Андрія Жуковського, знаного адвоката, громадського та політичного діяча, згодом він вів справи УДК В. Кубійовича у Тернополі. Його місце з 1943 року зайняв Ярослав Грегоращук, його юдеї трактують толерентним.

Бургомістр Підволочиська Я. Грегоращук ( перший ліворуч, світлина 70 – х років)

Жуковський назначив голову юденрату, адвоката Шулера, якого добре знав ще з старих часів, а секретарем, також адвоката Флешнера. При юденраті було створено єврейську поліцію „ Огdenunugs - Dinst". Керував нею єврей Брунштайн. Юденрат та поліція мали координувати свої дії з німецькими властями - особливо капітанами Кісселем та Міллером з військової команди, також з Хула, Руском, Ландом, Ландбергом, Геллером з військової поліції, гешабстфюрером Стенбергом, медиком Бруком, шуцполіцаєм Вагнером, та головою Тернопільського гестапо штурмбанфюрером Германом Міллером. Ці люди символізували весь жах терору для місцевих євреїв. Юденрат мав підібрати людей для ремонту мосту через Збруч, так, як німці хотіли якнайшвидше відновити залізничне сполучення на схід.

Стосовно євреїв, то на початку не всі були переміщені до гетто. Дехто продовжував мешкати по своїх домівках, дехто переховувався. Наше гетто було частиною табору „ Kamenki abcd”, і мало індекс D. Тут розмістили тих, хто по різних причинах не надавався до важкої фізичної праці, але міг використовуватися для пошиття та ремонту одягу і взуття. Серед цих людей лише невелика частка була з Підволочиськ, інші прибули зі Скалата, Збаража, Підгайців та інших міст і сіл. Всього нараховувалося поза 1 тис чоловік, але склад постійно мінявся, одні вмирали, інших розстрілювали, декого переводили у інші місця, а на їх місце прибували інші.

Сам табір був за 500 м від села Кам’янки. Там були зведені бараки і євреї були розподілені до трьох табірних загонів, відповідно ABC, котрі мали спеціалізацію – спочатку перешити колію на Тернопіль, відтак її постійно вдосконалювати та ремонтувати. Інші працювали у кар’єрі – добували та дробили камінь, третій загін використовувався на ремонті автодороги.

Особливо підволочисцям запам’ятався гестапівець Пауль Равель , котрий любив ходити з вівчуром і бити кого попало нагаєм. Чимало накрав він разом з своєю коханкою Аідою Луковською. Євреї пишуть, що добра того було вагонами. Не відставали від нього і Вагнер, Томнек, Мічел, Міллер, Стенберг, Хула, Ланберг.

До зовнішньої охорони залучали і українських поліцаїв, котрими керував Король, кажуть походив з Чорткова. Внутрішня охорона була з єврейської поліції. Керував табором єврей Сруль Розенблат, що мав коханку Гальперін, яка заправляла всім у Підволочиському гетто. Як я вже сказав - люди працювали на дорозі, робили мурованку на Тернопіль, видобували камінь в кар’єрі, ремонтували колію на дільниці Підволочиськ – Максимівна та знаходилися в гетто по вул. Давида, нині Грушевського (Kamenki D) у містечку, де шили і ремонтували одяг та взуття.

На світлині євреї працюють на ремонті колії недалеко Великих Борок.

Норма хліба – 100 гр, пісна бурда – зупа з буряка і кава, що представляла з себе незрозуміле пійло. Найменша провина 50 нагаїв, або розстріл. Юденрат – їх управа сам складав списки на табір ( можна було на якийсь час відкупитися) та обкладав податком – золото, діаманти, хутро. Керував тим органом адвокат – єврей Шулер, якого потім разом з дружиною і доньками німці вклали до рова на Замчиську. Ця гора у єврейських згадках фігурує як Пайтель – напроти жила така родина. Доставляли контингент самі ж єврейські поліцаї - Лодек Лорвер, Іцхак Яричовер, Соломон Берлін та інші. Лодек не брав собі особливо до голови, що його маму застрілили в Тернополі. Крім місцевих, сюди привозили і євреїв з Станіслава, Підгайців, Бучача. Наших частково перевели до Збаража і Скалата. „Остаточне вирішення єврейської проблеми” у Підволочиську проходило постійно, з першого дня окупації, але масовий розстріл було проведено 29 червня 1943 року. Потім „дочищали”...

Ось - опис "життя" в цьому пеклі. Діна Цайдман, після того, як після того, як було вбито її чоловіка, Meєра і її 14-річного сина Шунья (вони були убиті відразу по тому, як німці увійшли до міста), бродила як сновида, вдивляючись до всіх перехожих, шукаючи своїх любимих. „Вона була байдужа до власної долі, і була здібна до боротьби з будь-яким німцем, який насмілився б зачіпати її. Шукаючими очима, вона дивилася вперед, не впізнаючи нікого вона зустріла, не усвідомлювала середовища. Євреї відчували її біль і думали: чиїм майбутнім це станеться завтра, хто буде безумним як вона?”

З сім'ї фармацевта Шора, тільки залишалися залишки. Він і його 13-річний син були убиті в той же самий час. ( за іншими версіями Шор отруїв себе і свою сім’ю) Його дружина і їх дочка, Манья, не могли залишитися в дома, вони бродили по вулицях, ніби галюцинуючи і шукали когось мертвими поглядам, неначе кажучи: можливо це кошмар? Але дійсність була гірша, ніж кошмар і вбиті ніколи не поверталися. Їх порожній будинок став задушливим, і лише стіни чули муку матері і дочки. З двох сімей Лакманів, вижили батько Іцхак і його син Лєбуш, дві вдови і дочка Солла, (їх син Йозеф, перебрався до Ізраїлю перед війною і жив в Рамат-Гані. Чоловік Солли був призваним в радянську армію і працював дантистом. По війні мешкав у Ленінграді.

Вони, також, бродили, як інші вдови міста, обіймаючись, коли зустрічалися, все ж таки на щось сподіваючись. Хто міг би заспокоїв їх жахливий біль в такому ворожому світі на зовнішній стороні і такій жахливій печалі удома?

Після Лорвера, був убитий сусід сім'ї Лакманів, вдова залишилася з 17-річним сином. Син, Ладик Лорвер, був призначений в поліцію Judenraat і пізніше до Kamiunki C, де та поліція вела внутрішню охорону табору. Мати ж його була убита в одному з масового виконання, яке ґестапо провело в Tернополі. Після того, як „Kamiunki C” табір був ліквідований, його застрілив офіцер СС Хілдебранд, як і інших поліцаїв – євреїв, його близьких друзів 7 жовтня 1943. Вони поховані там в масовій могилі. Отак, спочатку сам всіх вилапував, а наостанку був ліквідований за „ добру службу”. Євреї дуже не радо говорять про таких „лодеків”, все більше про „язичників”, тобто українців, але всі підтверджують, що саме єврейські поліцаї були найжорстокішими до своїх. Саме вони прокручували великими грошима і майном, брали хабарі і жирували тоді, коли сотні тисяч гинули від голоду, холоду, хвороб. Не людських умов праці і так званих „виконань”.

Після того, як банкір Ісраель Мардер з вулиці Давида був убитий (масове вбивство почалося на тій вулиці), його самотня дружина бродила серед друзів до вигнання у Скалат в 1942, і була там в гетто поки не була страчена.

Процвітала система хабарів. Головним в цьому ланцюгу підкупів та шантажу був сам Пауль Равель, як ми вже зазначали вище, йому діставалися золото і діаманти, вагони і авта всякого єврейського добра. Цим він ділився з своєю коханкою з Любліна Аідою Луковською. Його будинок в Кам'янках добре охоронявся. Там щовечора відбувалися п'яні оргії. Прислуговували євреї, але, як подає автор, їм також не вдалося уникнути смерті. Підволочиський юденрат мав постійні квоти на постачання людей і всякого добра. Цих квот вони мали дотримуватися любою ціною. Хабарниками були всі, у тім числі і єврейські поліцаї. Це вони складали списки євреїв на табір. Можна було й легально відкупитися - треба було здавати золото, камені, валюту, хутряні речі та інші цінності. Апетити зростали, рано, чи пізно, але наступав час, коли вже все цінне було видано. Тоді перед ними стелилася дорога до табору. Бінка Фафер - Фрідман згадує, що у таборі мали працювати від кожної родини, за цим пильно стежили єврейські коллаборанти. Доходило до того, що часом батько здавав себе свідомо ім, аби зберегти сина, та проходив час і приходили й за сином. Дехто з юденрату кінчав самогубством, але більшість їх та євреїв - поліцаїв аж занадто запопадливо виконували свою неблаговидну роль, таким чином стараючись забезпечити життя собі і своїм кревним. Та фінал їх також був вже опреділений. При ліквідації Підволочиського табору D був ліквідований і начальник юденрату Шулер, його дружина та доньки (всього коло 600 осіб).

Кожна людина має свою долю. Шейк Бірнобаум , єврейський викладач в Підволочиську був депортований до табору Кам’янки , як робочий кар'єру. Праця виявилася дуже важкою для нього. Одного разу він одержав лист від Вила Джілсона, що працював в кухні Kам’янок D табору в Підволочиську, та відписав йому, просячи витягнути його з табору C1, якщо він міг би. Помічник директора табору був Цукерман, колишнім колишній офіцер у польській армії, його однокласник. Він тепер був наглядачем табору, відповідно до рекомендації обштурмфюрера Равеля. Протягом огляду табору в Підволочиську, Вілу Джілсон просив, Цукермана, той обіцяв і дотримав слова. Він влаштував роботу для нього в кухонному складському приміщенні. Пізніше він і його дружина сховалися у селі до прибуття Червоної Армії. Пізніше він мешкав у США, де працював як торговець, помер від серцевого нападу в 1982.

Жіночим сектором управляла Роза Галперін, дружина Сруля Розенблата, що управляв табірним кар'єром. Був тоді спалах черевного тифу в таборі C, що забрав сотні життів, бо лікарств практично не було. Тоді Накч Берджер казав, що, якщо будь-хто переживе пекло таборів, і якщо Вілу Джілсон буде серед них, він повинен був сказати світу, що трапилося в тому жахливому місці. Джілсон дійсно, фактично, чудом переживав ліквідацію табору . Доля розпорядилася так, що він був суддею у ряді судів над агентами ґестапо та офіцерів СС, які були в таборах Kamiunki (A, B, C, D).

Молодий син Янкеля був убитий, коли його знайшли у потайному місці, йому вдалося попередньо вбити німецького солдата, тож, як бачимо євреї також пробували опиратися. Лейба Сегал з сім’єю був вбитий у Підволочиську, він ніс маленького хлопчика в мішку, на спині, тому що думав врятувати його . Його самий старший син Моше вижив і перебрався до Сполучених Штатів.

Хто вірив би глибинам, до яких могла знизитися жорстокість культурної еліти Німеччини проти голих жінок, людей похилого віку і дітей? .

Командувач ґестапо в Тернополі Ерманн стріляв дітей, жінок, будь-якого єврея, на якого випадково наткнувся, як кроликів. Це було свідченням доктора Яакова Джілсона в Штутгартских судах, і той частково признавався. (Витяг з доказу{ свідчення}. (Zeitung, Номер 26, 2.2.66) .

Протягом суду, що тривав протягом січня - лютого 1966 в Штутгарті, Німеччина, було доведене масове знищення євреїв у Підволочиську, Кам’янках, Скалаті також завдячуючи докторові Я Джілсону, який був інтернований там з 1941 до ліквідації 10 липня 1943. Однак вбивці отримали лише 2 - 3 років у в'язниці!

Це сталося тому, що колишні єврейські поліцаї лжесвідчили, тим самим рятуючи і німців і свої шкіри. З таких там був Яричовер, бо інші з Підволочиська також були вбиті, коли самі виконали свою чорну роботу. Всього в процесі пройшло 128 свідків.

Зять Джоріша, бухгалтер Розенструк, видав свою чотирнадцятирічну доньку за українця, сподіваючись таким чином врятувати її, проте, і вона була застрелена разом з іншими 29 червня 1943.

Капітал не рятував і багаті були убиті разом з бідними. Тільки сліпий випадок рятував від знищення.

Найбагатша сім'я в місті, сім'ї Ган (жили біля будинку Г. Осінчука), яка торгувала зерном не могла врятуватися. Батьки і дві дитина були убиті. Де вони загинули, не відомо, скоріше всього у Збаражі. Найбільший ділер тютюну, Фоїджелбом, мав будівлі і склади в місті. Після того, як росіяни у 1939 році зайняли місто, його будинок був конфіскований для банку ( навпроти спортмайданчика ЗОШ № 1, де потім мешкав безногий Котов), він, безпосередньо, був засланий. Його дружина і три дитини були убиті вночі ліквідації табору C 29.06.1943 р.

Торговець, Метфас, оптовий залізний торговець, і зять голови юденрату Шулера був убитий разом з дружиною і їх сином Мілліком. З багатої сім'ї Tirhaus, були убиті рабин і експортер зерна, його син, його дружина і три дитина. Тільки самий старший син, Девід, поміщений у Янівський табір у Львові, втік і був чудом врятований. Він тепер живе з його сім'єю в Bnei Brak ( дані на кінець 80 – х років).

З сім'ї Реалів, яка торгувала в сільськогосподарськими машинами, крім однієї дочки, яка живе в Парижі, ніхто не пережив. Ніхто не знає, як вона вижила. Решта частини сім'ї була убита.

З сім’ї аптекаря Цвіллінґа, як виявилося, таки вижив його син, що нині проживає у Хмельницькому. Його переховала колишня їхня покоївка у Дорофіївні. Їх аптека була передана Григоращукам.

Сім'ї Соломона і Семюеля Уохла, багаті торговці були убиті 29 червня 1943. З багатої сім'ї Айзека Лакмана, він і його син Фєїбуш були убиті, коли гестапо увійшло до міста, тобто ще в липні 1941 р. Його дружина, дочка і внуки були убиті в Збаражі. Його зять, дантист, був покликаний в Червону Армію і не повернувся. Наймолодший син, Джозеф, перебрався до Ізраїлю перед війною і живе в Рамат-Гані.

Гігантська канава на горі Пайтель, свідчить про злочин проти євреїв 29.06.1943 року.

Група вбивць, очолюваних Равелем повернулася до Кам’янок після скоєння злочину, аби святкувати там цю подію, разом з їх секретною службою і близькими друзями з ґестапо. Вони також планували завершальну ліквідацію всіх тутейших таборів і всіх, переведених до Кам’янок з Тернополя і Станіслава. Емісар генерала секретної служби Катзманна, Хилдебрандт, вибрав 10 липня, як дату завершальної ліквідації всіх цих таборів. Кожен був бути убитий, включаючи жінок, що працювали в пральнях табору та жили біля табору.

10 липня вони прибули в транспортних засобах, до Кам’янок, де канави вже були викопаними. Вони наказували, щоб кожен роздягався і змусили євреїв бігти голими до канав, де їх косили з і автоматів. Хилдебрандт цим всім і командував.

Вцілілий єврей пише: „Я сидів в кінці групи, для виконання над нами розстрілу, недалеко від продовольчого складу табору. Від того місця, де я сидів, я міг бачити, що вантажівки підійшли до складу і у них почали грузити залишок від запасів - джем, маргарин, і т.д. Тоді я непомітно вскочив в склад. Я одягся у якесь лахміття, але без жовтої зірки та приєднався до тих, хто завантажував вантажівки

Коли ж увійшов до вантажівки з коробкою маргарину, то почув, що Хилдебрандт став кричати, що одного бракує. Тоді я підскочив назад в склад. Тим часом, оскільки одна вантажівка від’їздила, а інша мала зайняти її місце - прибув начальник української поліції Король, увійшов до складу і зробив замовлення на погрузку. Адвокат Коєнігберг з Тернополя взяв ключі пішов за ним до Равеля.

Я вирішив ризикнути і захопив великі ключі, які лежали , і симулюючи під клерка зберігання слідував за ними до автомобіля при виході, в напрямку до Равеля, до його будинку, де був офіс секретної служби. Коєнігсберг запитав мене, що я тут роблю, а я сказав йому, що допомагаю на тих складах і показав ключі. Коли ми досягли дому Равеля – простий сільський сільським будином на вершині горба в Кам’янках, а Король та Коєнігсберг туди увійшли - я відскочив на бік у двір. Поблизу була надвірна споруда і велика купа каменю, оточена високими будяками. Я там сховався.. Раптово почув голоси офіцерів секретної служби, що питали українців, які стояли навколо - це було українське свято{ празник, відпуск} чи вони не бачили єврея, котрий втік. Так, бачили, ті відповіли, і вказали в інший напрям. Офіцери секретної служби і українська поліція (цікаво, що коли через пару днів через Кам’янки проходило з’єднання Ковпака, то 5, чи 6 українських поліцаїв вони впіймали і розстріляли) пішли в тому напрямі, який вони вказали.

Це були вже близько трьох або чотирьох годин вдень, і це було літо, тож до сутінок мені залишалося багато, було небезпечно. Піднісся вітер , і почав йти дощ. Я лежав там, поки не стемніло. Поліцейські патрулі шукали мене. Я побіг до струмка в долині і йшов та плив по ньому в східному напрямі, чув шуми від поїздів, що проносилися зі поруч мене. Я увійшов у пшеничне поле і йшов далі в східному напрямі, долаючи відстань від смерті. Собаки навколо мене гавкали. Під цей гавкіт я пішов мимо села Мовчанівки і продовжував йти вперед до Качанівки. Я був там вчителем протягом радянського правління. Я думав сховатися на фермі селянина, якого я знав.

До ранку, опинившись на качанівських полях, де підняв трохи голову з пшениці - побачив німецьких солдатів приблизно на відстані 200 метрів. Вони сторожили робочих селян від повстанців та партизан. Звичайно, я не міг вийти, із страху того, щоб буду схоплений. Тоді як я ліг серед пшениці, два селяни наблизилися до мене. Я колись працював з ними.. Я не можу пригадати їх імен. Коли вони бачили мене, вони запитали, як допомогти мені. Я відповів, "Принесіть мені небагато хліба, воду, мило і бритву. Вони сказали мені залишатися тут. Я узяв на себе ризик, тому що я не знав, чи не співробітничали вони з німцями. Та іншого виходу у мене не було Годину опісля, вони принесли те, що я просив і запитали, коли принести більше їжі. Я дякував їм, і сказав їм, що чекатиму їх тут. Але коли темнота впала, я залишив моє місце Перетнувши село, я пішов на ферму, де ховалися мої брати. Коли сім'я фермера побачила мене, то вони зраділи, бо думали, що я був убитий в таборі. Після того, як вони влаштували належне потайне місце для нас , ми переховувалися в підпіллі. Далі той фермер пішов до Підволочиська, до нашого знайомого поляка Міхала і принесли їжу та муку для нас, гроші, які ми приховали під нашим колишнім будинком.

Так ми скривалися до того часу, аж поки росіяни не захопили Підволочиськ. Коли жителі міста побачили нас, були дуже подивовані”. Далі він служив у війську, брав Берлін.

Ми, далі він пише, ще й не могли не виконати останнє бажання жінки по прізвищу Бергер - якщо будь-який з нас виживає, це - наш обов'язок сказати світу про ці жахливі злочини, здійснені проти нас. Кінець кінцем я дійсно виконував бажання цієї жінки, яка була пізніше страчена секретною службою і впала в масову могилу.”

Спочатку деяким євреям здавалося, що вони можуть вижити, як чорноробочі в тих таборах. Це було від того, що німці найперше винищували так званий нетрудовий елемент. Однак ми вже бачили, як складалися обставини у тих таборах. Шмуель Катц (Еміль Кон), що пережив підволочиський голокост вказує, що всім управляли в гетто саме єврейські поліцаї, що було особливо прикро. Одного разу він проходив через ринок ( саме на ринку розміщувався той злополучний юденрат, тепер в цьому будинку бібліотека), там його перестрів єврей - поліцейський Лодек Лорвер, ще з одним запроданцем ( пише, що не хоче й згадувати того другого). Поліцай схопив його за комір і сказав : „ Чого ви байдикуєте? Невже ви думаєте, що ми залишимо Вас жити?" Однак йому вдалося пригрозити поліцаю ножем і той його пустив. Це бачило і чуло багато людей, відтак Катц пише :" У той день і язичники (так вони називали українців і поляків) казали, що я герой.” Цікаво, але вижити йому допоміг ... український поліцай, його колишній однокласник Богдан, як пише Катц „ той Бандера". Приятель Богдана Владик приїхав з Австрії у відпустку та не хотів повертатися, тож можна було скористатися його документами. Треба було переклеїти фотокартку, але спочатку її зробити. Це зробив українець Скоцень. Він же підправив і печатку. Допомогли українці ( Блажків з Мислови) врятуватися і вже згадуваній Бінці. Говориться у збірнику ще про одного українця, з Качанівки, розділ так і називається „Справедливий язичник Петро Будник і його дружина Аделя". Акеля Фрішнеля взагалі сховали в бандерівському бункері. Відтак твердження окремих євреїв про тотальний український антисемітизм не відповідає історичній правді, хоча окремі і в книзі свідомо, чи не свідомо плутають українських колаборантів з ОУН. - УПА. Ми ж з Вами бачимо серед колаборантів в першу чергу самих євреї, про що стидливо мовчать, а коли й пишуть, то лише для власного використання.

 

Олександр Достман,
меценат меморіалу
у Підволочиську,
наш земляк, відомий
російський продюсер,
власник фірми „Артес”.

Стосовно так званого остаточного вирішення єврейського питання у Підволочиську, а саме, ліквідація гетто, так званого табору Кам'янки D, то воно відбулося 29 червня 1943 року на горі, що знана від віку в нас, як Замчисько. Євреї у книзі приводять свою назву гора Пайтель. Це вони виводять від прізвища колишнього власника тієї місцини, що була поросла ліском. Причім, що найбільше цікаво, за Польщі вони планували це місце викупити під новий цвинтар.

На кінець 80 років в усьому світі збереглося коло 20 євреїв Підволочиська, що пережили голокост, вони щорічно збиралися 29 червня у Єрусалимі, аби по’янути своїх земляків.

В 60 роки жертв голокосту тишком - нишком большевики викопали і пере - заховали у кутку християнського цвинтаря. На тому ж місці спорудили ресторан „Вітерець", пізніше перейменований в „Збруч". В нас це місце часом називають Сінай, або Жидівська гора. У 2003 році вихідцем з Підволочиська, відомим московським продюсером Аліком Дотсманом на місці перезаховання збудований меморіал.

На початку 60 – х років большевики перезаховали рештки близько 600 євреїв з Замчиська (гора Пайтель) на кут християнського кладовища.
(на світлині видно, що працюють на розкопках засуджені на 15 діб)

 

Стелла, присвячена Підволочиським євреям в музеї голокосту у Єрусалимі. Певна річ нині дико чути, що дехто говорить про те, що голокосту не було. Факти, як відомо річ уперта і події в Підволочиську однозначно твердять про масові вбивства саме євреїв і саме то по національній ознаці. Стосовно ж циган, то про їх вбивства у Підволочиську даних не має, хоча це не значить, що нацисти їх не вбивали.

 

На горі Замчисько, тут відбувся акт голокосту 29 червня 1943 року.

А ось яким пригадує той день житель Підволочиська Ярослав Данилович Гаврилецький:

– На старому Замчиську в війну ще стояв фільварок. На фільварку була кузня, я там працював помічником коваля. Мені щойно йшов п’ятнадцятий рік, але я мусів ходити на роботу, бо таких як я хлопців, котрі не працювали, вивозили до Німеччини.

Того дня ми з моїм напарником Павлом Слободяном прийшли раненько, щоб, поки коваль прийде, прибрати в кузні. Вже позамітали і збиралися викинути з горна спалене вугля. Але щойно відкрили люк — бачимо, на Замчиську повно німців. Кузня стояла над яром, внизу в рові було повно людей, ми по нашивках пізнали, що то жиди. Попри колону також стояли німці з автоматами. Ми вже дістали страху і нічого не робили, тільки дивилися через діру, що має бути. Німці сказали людям роздягатися. Серед людей почалася паніка, дехто кинувся тікати. Але варта підняла стрілянину і всі підкорилися. Тут були машини і одежу з людей забирали на кузови. Потім їх, бідних, голими почали заганяти туди, де була викопана яма. Її завчасу викопали, хлопців зі сіл попривозили і казали копати, тільки ніхто не знав, нащо. Через яму була перекинута дошка, євреїв по троє заганяли на ту дошку і стріляли. Зразу поміж євреїв був дуже крик і плач, а потім люди підкорилися і мовчки йшли на смерть. Дотепер мені перед очима, як йдуть молоді жінки, ведуть коло себе за руки дітей. То була дуже страшна картина... Аж дивимося, один німець йде просто до кузні. Ми присіли в куточку, ніби нічого не бачили. А коло нас була стайня, в ній працювало двоє хлопців євреїв. Вони там упряж ремонтували, помагали їздовим. Хлопці побачили німця, вискочили на гору і драбину скоро прибрали. А коли той порозглядався і пішов, то злізли й почали тікати. Один побіг прямо, а другий повернув направо. І того, що повернув, побачили й пристрілили. А котрий втік, то прийшов за пару днів живий. Вони там в стайні мали якийсь сховок, він його відкрив, вибрав, що там було, і пішов, більше ми його не бачили. Над ямою потім довго стояв такий тяжкий дух, що неможливо було до кузні підійти. А десь на початку 60-х років ту могилу розкопали, тіла зложили в труни і поховали на цвинтарі.

Репресії німецьких окупантів щодо українців були суттєво меншими. У перші роки тут працювала школа, поляки і українці мали можливість навчатися у Тернопільських гімназіях та фахових школах. Працювали підприємства, крамниці. Хоча офіційними грошима був так званий окупаційний злотий ( 2 zl – 1 rm), але частково торгували й марками, а за Збручем, котрий порушувати було не вільно ( кордон) „ходили” окупаційні карбованці, що були вдвічі дешевші злотого. Окупанти відкрили магазин nur fur Deutsche – „ лише для німців”. Там продавали різний дефіцит, але наші люди навіть боялися глянути в той бік. ( був він у будинку де нині кафе п. Білошицького, коло „Кави”).

Почався терор проти ОУН, система заложників. Зокрема, Лубянецький Павло, член ОУН ( Коршилівка) був затриманий гестапо з націоналістичною літературою та розстріляний у 1943 році, а в Турівці, після вбивства п’яного німця було взято 83 особи, яких мали розстріляти. Лише самопожертва Степана Олійника, що взяв на себе цей трагічний випадок врятувала людей. Біля Качанівки Родіон Ткачук, псевдо Остап, районовий ОУН застрілив німця, який вимагав пред’явлення аусвайса та пошкодував погонича поляка, котрий і вбив його. Таких прикладів багато.

Німці вдавалися до масового вивозу наших людей у Німеччину. Там вже було їм так, як і хто куди попав. Декому поталанило працювати в господарів і вони не бідували, але таких були одиниці. Про масштаби можна судити з того, що з невеликого Росоховатця до Німеччини вивезли 13 чоловік. Дехто їхав сам, бо тут життя не мав. Деякі, зокрема Теодор Колодій, навіть приїздили у відпустки ( той вже потім і не поїхав). Пан Колодій попав до Німеччини, як військовополонений WP у вересні 1939 року під Катовіцами. У полоні став чудовим майстром по пошиву та ремонту взуття, у містечку йому не було в тому рівних. Отак полон допоміг мати кусок хліба на все життя. В цілому галичанам у Німеччині поводилося не зле. На відміну від своїх східних братів, котрі мали носити принизливу нашивку „ OST” та не мали права вільно переміщуватися, вони після роботи могли мати вільний час і користати ним, як хотіли, чи, вірніше, як могли.


Щодо тих аусвайсів, то вони мали такий вигляд:
Аусвайс п. Ольги Хоптяної з с. Кошляки
ЗАГАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ БОЛЬШЕВИЦЬКОЇ ПАРТИЗАНКИ В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ
Одуха А. З.
25. 2. 1910 -
15. 5. 1967

Щодо дій Ковпака на терені нашого району, то, як писаав Руднєв, вони мали з 12 червня (початок рейду на Карпати) по 8 липня 1943 року ( взяли Скалат) кілька сутичок з УПА, знищили міст коло Богданівки, застрілили кількох поліцаїв у Кам’янках ( про це повідомляв сл. пам. Г. Герасимик).

«По пути было пущено под откос 12 немецких эшелонов, взорвано 13 железнодорожных и шоссейных мостов, и всё-таки наше появление на подходах к Днестру было для немцев настолько неожиданным, что они приняли партизан за десантников, сброшенных на парашютах. По дорогам заметались на машинах отряды жандармерии. Один такой отряд наскочил на нас у города Скалат. Мы стояли тут на днёвке, расположившись на опушке леса. Решив, что перед ними небольшой отряд советских десантников, немецкие жандармы развернулись в цепи и пошли в «психическую» атаку на партизанское соединение, насчитывавшее около двух тысяч бойцов. Мы подпустили этих молодчиков на такое расстояние, что могли позабавиться при виде того, как [117] быстро изменилось выражение их лиц, когда вдруг ожила вся опушка леса, навстречу врагу поднялась лавина партизан и из-за деревьев выскочил эскадрон во главе с Усачем — Ленкиным, следом за которым скакал на своём гигантском битюге живописный Лёша-кавалерист. Жандармов, как ветром сдуло. Остались только автомашины, на которых они прикатили в Скалат.»

Наші джерела говорять про те, що брати Скалат у Плани Ковпака не входило, але. Несподівано його розвідка «знайшла» на станції кілька цистерн з спиртом, які були готові до відправки. Це й вирішило долю Скалата. Його брала 3 рота Карпенка.

Но Скалат остался в нашей памяти благодаря еще одной случайности. Каким-то чудом к лету сорок третьего года там уцелело еврейское гетто. Вернее говоря, остатки его. За колючей проволокой жили евреи-ремесленники:портные, сапожники, шорники. Немцы отсрочили им смерть. Они держали этих людей на голодном пайке, они заставляли их с утра до ночи работать на себя.Свыше трехсот человек, в том числе женщин, детей, стариков, выпустили из гетто на свободу бойцы Карпенко.Следом за третьей ротой приплелась к нам в лес большая толпа оборванных, изможденных людей. Появление их в лагере поставило нас в тупик. Мы прекрасно понимали, что если они останутся в городе, то на следующий же день фашисты перебьют их сех. Но брать этих несчастных с собой тоже не было возможности. Мы ведь были военной единицей, совершающей сложный рейд. Сможет ли выдержать трудности похода толпа слабосильных стариков, истощенных женщин? Марш - это ведь еще самое малое испытание. Но другого выхода не было. Ковпак приказал Павловскому выделить из обоза несколько телег для слабосильных, а здоровым маршировать за колонной - Шо робыть з ними дальше, подумаем за ночь.

Щодо тих аусвайсів, то вони мали такий вигляд:
Аусвайс п. Ольги Хоптяної з с. Кошляки

Відтак – частина тих нещасних повернулася назад і була розстріляна німцями. В принципі цей рейдякраз і викликав поспішну ліквідацію гетто та таборів, в т. ч. Підволочиського відділення табору «Kamenki D» 29 червня 1943 року. Частина ж євреїв, тих, хто міг це зробити за станом здоров’я. залишилася при загоні Ковпака.Ось що вони самі кажуть про ці події:«В Восточной Галиции, где активно действовала Украинская повстанческая армия (УПА), условия для еврейского партизанского движения были особенно тяжелы; большинство бойцов еврейских партизанских групп погибло, их имена утеряны. Известно, что еврейские партизанские группы действовали в районах городов Тарнополь, Борщев, Чортков, Скалат, Болехов, Тлумач и других. В партизанском соединении С. Ковпака во время его рейда в Карпаты (конец лета 1943 г.) был создан еврейский отряд, которым командовали евреи из групп «Софиевка» и «Колки». 8 июля 1943 года ковпаковцы заняли город Скалат, в котором находился еврейский концлагерь. Было освобождено 300 человек. Из освобожденных евреев была сформирована 7-я еврейская рота. Ее командиром был назначен Йоэл Щербаты, политруком – Хаим Вотчин, командирами взводов – Адам Купер, Зусим Хайчик и Григорий Розенблат. После ранения Щербаты командиром роты был назначен Г. Розенблат. Рота насчитывала 70 бойцов и участвовала во многих боях, в т.ч. в штурме Делятина, в схватках за населенные пункты Ослав Бялый и Ослав Черный. В боях против оккупантов в Карпатах большая часть партизан 7-й роты погибла. Раненных носили с собой, возвращаясь из рейда, но вернулось во главе с Г. Розенблатом лишь 17 партизан-евреев.

Оставшиеся в живых бойцы 7-й роты участвовали в рейде 1-й Украинской партизанской дивизии на Сан и Вислу. Рейд начался в начале января 1944 г. В самом начале рейда в бою у г. Горохов был тяжело ранен Г.Розенблат, в марте1944 г. при штурме моста через Западный Буг погиб первый командир 7-й еврейской роты Йоэл Щербаты. В ходе рейда в Польшу среди отличившихся партизан-евреев были Хаим Вотчин, Роман Плакса , Зисим Хайчик, Леня Залидман и другие.»

Тепер про Петра Кушніра та його музей ковпаківського рейду у Скалаті. Мані думається, що стихійний погром того музею був невірним, однак все не так однозначно, як про це пишуть москалі з того Ноябрська. Ковпаківці залишили у свідомості галичан кривавий слід, за ними також масові грабежі і т. п.

Ще одна делікатна тема : «Хотя ни одна из церквей на Украине официально не осудила геноцид евреев и не призывала их спасать, священнослужители сыграли большую роль в деле спасения еврейского населения. Наибольшее число евреев на территории Советского Союза было спасено главой греко-католической (униатской) церкви на Украине митрополитом А. Шептицким. Шептицкий и его брат архимандрит Климентий (получивший звание «праведника народов мира») спасли около 150 евреев. 15 человек, среди них семья львовского раввина Д. Кахане, были укрыты в резиденции митрополита. По распоряжению А. Шептицкого униатские монастыри укрывали еврейских детей.

Д. Кахане составил список из 240 священников и монахов Восточной Галиции, которые спасали евреев. Митрополит неоднократно в беседах с немцами утверждал, что убийство евреев недопустимо. В 1942 г. он писал Г. Гиммлеру о необходимости прекращения участия украинцев в акциях уничтожения. На Западной Украине евреям помогали католические священники. По данным польских исследователей, 34 монастыря и католических организаций Западной Украины участвовали в операциях по спасению евреев. Так, монахи ордена Святой Марии во Львове, Самборе и Долине спасли 47 еврейских детей. В Буковине католические священники крестили большое число евреев и даже обращались к румынским властям с просьбой «об улучшении обращения с жителями еврейского происхождения, принявшими католическое вероучение».

А.И. Солженицын (т.2 стр. 382-383): "Соотношение с советским партизанством было особой, острой проблемой для евреев, оказавшихся на оккупированных территориях. Уход в лес, то есть в партизанский отряд, был для евреев-мужчин лучшим жребием, нежели ждать уничтожения от немцев. Однако в партизанских отрядах были часты и даже резки враждебные проявления к евреям, "были отдельные русские отряды, которые принципиально не принимали евреев. Они мотивировали это тем, что евреи будто бы не умеют и не хотят бороться", - пишет бывший еврейский партизан Моше Каганович; поступившего не-еврея снабжал оружием отряд, а от поступающего еврея требовали иметь свое оружие, да еще иногда меняли ему на худшее. "В партизанской среде - обстановка широко распространенной враждебности к евреям… в некоторых отрядах антисемитизм был так силен, что евреи чувствовали себя вынужденными бежать из этих отрядов" (С. Шварц).

 

Д. Н. Медведев. 1948.

Треба знати, що переважна частина червоних партизанів була мобілізована через органи НКВД, тому ці загони мали свої специфічні завдання, а саме організацію найперше німецького терору проти місцевого населення. Часто навіть самі партизани були подивовані наприклад такими фактами: перед селом, на самому видному місці висить плакат. Де мовиться, що за вбивство німецького вояка буде там стільки та стільки розстріляно, а село буде буде спалене, однак, як спеціально – таки вбивають бодай одного та викидають труп на дорогу. Сам загін відходить. За ним карателі нищать заложників та село. Банди НКВД і самі нищили села у Західній Україні, а такі, як Кузнєцов – Зіберт з закинутих диверсантів Мєдвєдєва (див. світлину) взагалі чинили вбивства німецьких зверхників та підкидали папери ніби то УПА. Нацисти вбивали невинних заложників. Мєдвєдєв писав, що його «рєбята» дуже реготали з того, що вичитали, як після такої акції було розстріляно 100 українців.

«Диверсант по призванию» Илья Старинов в шифротелеграмме, посланной заместителю начальника УШПД Тимо¬фею Строкачу 17 марта 1944, сообщал: « [В] освобожденных районах Тарнопольской области население спрятало часть скота, свиней, создав тайные склады для банд националистов, которые пока ушли в подполье, леса, территорию, за¬нимаемую немцами. На работы по ремонту дорог выходит незначительный процент. Есть случаи отравления, убийств, обстрелов. Чувствуется явная враждебность к нам. К нем¬цам эта враждебность еще большая. Действовать партиза¬нам Тарнопольской области будет труднее, чем [в] Германии, такое же положение, видимо, и [в] Львовской области... Четвертую войну воюю, но никогда не встречал такой враждеб¬ном среды, как [в] освобожденных районах Тарнопольской области».14

«Западные украинцы обиделись на коммунистов не только из-за вакханалии советизации 1939-1941 годов. В первой половине 1944 года в Галиции (Станиславская, Тернопольская, Львовская, Дрогобычская области) рейдами проходили «народные мстители». Об их действиях свидетельствует донесение, написанное тоже 17 марта 1944 года из того же региона — Галиции, той ее части, что еще была занята нем¬цами. Только отправлено послание было не в Москву, а в Лондон — польскому эмигрантскому правительству. Автор - офицер подпольной польской Армии крайовой (АК) «Лавина» (Тадеуш Комаровский). Авторство не оставляет сомнения в объективности оценки: в тот момент АК сра¬жалась против немцев и украинских повстанцев, а Советы воспринимались как вынужденный, но ненавистный союзник, пять лет назад совместно с гитлеровцами растоптав¬ши и Польшу. Документ называется «Отряды советских партизан в округе Львова», в нем, среди прочего, указано: «...советские отряды сражаются хорошо, вооружены очень хорошо, обмундированы убого. Отношение к полякам без¬укоризненное, украинцев и немцев расстреливают».15 ©Александр Гогун

(1) Ермолов И., Дробязко С. Антипартизанская республика. — М., 2001. С. 62.
(2) Дуда А., Старик В. Буковинский Куршь в боях за украшску державшсть. 1918-1941-1944. Кшв-ЧершвцД, 1995. С. 126.
(3) См., например: Александров К.М. Против Сталина. Восточные добровольцы во Второй мировой войне. Сборник статей и материалов. — СПб., 2003. С. 99.
(4) Органы Государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне / Сб. докум. Том. III. Книга 1. Крушение «блицкрига». 1 января — 30 июня 1941 го¬да. — М., 2003. С. 210-211.
(5) Без мертя: Книга пам'яти Украши, 1941-1945. — Кшв, 2000. С. 224.
(6) IЩАГОУ. Ф. 57, оп. 4 , спр. 190, арк. 193.
(7) Кентш А.В. Украшска повстанська армия в 1942-1943 pp. — Киiв, 1999, С. 124; См. также: Безсмертя: Книга пам'яти Украши..., С.391; Украша партизанська. Партизансыа формирування та органи керiвництва ними (1941-1945 pp.): Науково-до-вщне видання /Автори-упорядники: О. В. Бажан, А. В. Кентш, В. С. Лозицький та ш.; Редкол.: В. А.Смолш та ш. — Киев, 2001, passim.
(8) Климов Г. Песнь победителя. — Краснодар, 1994. С.6-7.
(9) Билас I. Репрессивно-каральна система в ykpaiни. 1917-1953. В 2 кн. Книга дру¬га. — Кит, 1994. С. 357.
(10) Субтельный О. Украина: история. — Киев, 1994. С. 596.
(11) Yones,Eliyahu Die Strasse nach Lemberg: Zwangsarbeit und Widerstand in Ostgalizien 1941-1944 / Bearbeitet von Susanne Heim. Aus dam Hebraeischen uebersetzt im Auftrag der Zentralen Stelle der Landesjustizverwaltungen zur Verfolgung der NS-Verbrechen, Luilwigsburg. — Frankfurt/Main, 1999. S. 156.
(12) Россия и СССР в войнах XX века. Потери вооруженных сил. Статистическое
исследование / Под общей редакцией кандидата военных наук, профессора АВН генерал-полковника Г. Ф. Кривошеева. — М., 2001. // www.soldat.ru/doc/casualities/book/chapter5_13_07.html
(13) ЦДАГОУ. Ф.57, оп.4, спр. 190, арк.77.
(14) Сергичук В. Десять буремних лгг. Захвдноукрашсью земли у 1944-1953 pp. Hoви документе и материали. — Kиев, 1998. С.32.
(15) Armia Krajowa w dokumentach, 1939-1945. ??m.III. Kweizen 1943-lipiec 1944.-Wroclaw-Warszawa-Krakow, 1990, doc. N.570.c359

Московсько – большевицька партизанка в ході війни мала конкретні завдання насамперед пропагандистського та провокативного характеру Крім цих задач, в роботу цих органів держаної безпеки Радянського Союзу включалось також направлення як німців, так і червоноармійські партизанські з'єднання на боротьбу проти можливих тактичних союзників, але стратегічних ворогів для Сталіна. Так підштовхували німців до каральних операцій, у випадку можливості агентурного впливу на ці процеси, що зрозуміло викликало відповідні настрої в населення. У випадку зі з'єднанням Ковпака, НКВД вбило Руднєва за спробу домовитись разом з УПА бити німців." А. Я. МАЛЫГИН (доктор юридических наук, профессор).

Однак, режим щоразу ставав суворішим. Це можна сказати взагалі про життя за часів окупації, особливо з осені 1943 року. Німці звірішали. Хоча й тепер серед українців знаходилися такі, що цей режим співставляли з радянським не на користь останнього. Тож треба було в мирний час так доконати народ! Переважно всім було ясно, що шансів на перемогу у Гітлера немає, та все ж, коли було проголошено набір до дивізії „Галичина”, було багато добровольців. Про що думали ці люди? Як розповідали самі дивізійними, вони щиро вважали, що це формування стане основою майбутнього українського війська на кшталт колишніх УСС, навіть в абвіатурі СС вони бачили подібність, крім того велику роль відігравала саме ненависть, не сприйняття большевизму, бажання любою ціною зупинити супостата, не пустити його на свою землю. Такі ж „дивізії зброї” (наша - 14 SS waffen grenadiren Galicien) були створені і іншими народами. Нині чомусь вперто мовчать москалі, що мали аж 2 такі дивізії. Такі ж формування були у литовців, латишів, естонців, данців, бельгійців, французів і т. п. Щонайменше казками червоної пропаганди є те, ніби то дивізійними прагнули битися і помирати за Гітлера і його нацистських бандюг. Загалом про дивізійників треба знати, що то були люди, котрі думали за Україну.

Ось історія одного з таких земляків з Богданівни:
Наші земляки – дивізійники на вишколі у Німеччині. 1944 р.

Михайла Колодій Марії Йосипівни,яка проживає в селі Богданівні - записав Степан Покотило Гетьман Михайло Франкович народився в селі Богданівка (хутір) 15 лютого 1925 року. Закінчив початкову школу в селі Богданівна. В 1943 році прийшов і заявив мамі що вступає в Українську дивізію Січових Стрільців „Галичина”. Писав листи із Львова. На початку 1944 року написав листа, що із Сходу йде чорна хмара і ми йдемо її розганяти. Коли дивізію було розбито він повернувся додому. Був тривожний час. Це було зимою. Михайла спіймали стрибки. Місцеві поляки почали його дуже бити. Додому привезли на санях всього в крові так, що кров через сані текла по снігу. Завезли до Збаража, а потім до Чорткова. Коли родичі занесли другу передачу, то сказали що його вже нема тут. пішла мама до адвоката заплатила 80 рублів і він сказав, що 15 лютого 1945 року Михайла засудили на 15 років і вивезли в Магадан. Адвокат сказав, що він через три роки напише листа додому. В 1948 році Михайло написав один лист, в якому просив врятувати його як можна, бо жаден кусочка хліба. Мама вислала чотири посилки. Пізніше посилки повернулись, бо вочевидь його вже не було в живих. Потім отримали три листи разом, де Михайло писав, що 5 місяців лежить в лікарні. Третій лист був порожній, це було в 1950 році

З іншого боку таким було рішення частини українських провідників, особливо В. Кубійовича та А. Мельника, С. Бандера, що на той час томився у таборі Заксенхаузен був категорично проти. Ті дивізійними, що вижили у Бродівському котлі, але не змогли вирватися з оточення, потім перейшли до УПА. Серед них також були й наші земляки.


Щоразу німці збільшували натуральний податок – контиґент, виникли серйозні продовольчі труднощі, бо селяни з ближчих сіл боялися везти свій товар на продаж, можна було позбутися й життя. Картки ж окупанти не отоварювали. Дещо можна було купити на марки, але щоби їх мати, треба було щось німцям продати. Люди виходили на перон і пропонували це щось німецьким солдатам, котрі на вокзалі перебували певний час, бо тут мінялися паротяги. Одного разу мій дідусь Теодор Фарина виміняв на вокзалі теплий коц. Той коц німак скрутив у рулон і всунув йому вже з ешелону, котрий їхав на Львів. Вдома. При лямпі той коц урочисто розкрутили і вжахнулися – посередині була величезна випалена діра. Як видно й у німців поняття чесності війна видавила.

Іншою бідою стала епідемія тифу, який у містечко занесло геть завошивлене військо „ надлюдей”. Хворих розміщували у так званій „ червоній школі”, а оскільки ліків жодних не було, то це був практично ізолятор, де люди просто помирали. Їх вивозили на колишнє російське військове кладовище і там кидали у велику яму, що була праворуч каплиці. Серед людей були не лише мешканці містечка, але й селяни та різного роду мігранти.

З кінця лютого почалися регулярні нальоти радянської авіації, що переважно бомбила та обстрілювала станцію. Ходити по місту стало не безпечно, люди буквально жили у підвалах, там тримали ломи, лопати, біґи, аби можна було на випадок чого „ розкопатися”.

ПРОСКУРОВО – ЧЕРНІВЕЦЬКА НАСТУПАЛЬНА ОПЕРАЦІЯ І УФ,
Г. Родін – командир 10 УДТК
(його замінив Лелюшенко)

Червона армія вийшла на Підволочиськ вже 3 березня 1944 року. Тут були задіяні підрозділи І УФ ( Г. Жуков), 60 А генерала Черняхівського, відтак Курочкіна, 8 гвардійської дивізії, 10 Уральського добровольчого танкового корпусу. Ці сили увірвалися до Супранівки, Княжини і зайняли гору Новий світ, а так звану смертельну гору і центральну частину містечка тримали німці. Вони ж засівши у Супранівському лісі відбивали атаки ЧА з боку Княжини та Супранівки і контролювали шосе на Тернопіль.

Таким чином було перетнуто важливу колію. Німецькі ж війська були на той час ще під Уманню. Створилася загроза їх повного оточення, на це, властиво і було націлено план Проскурово – Чернівецької наступальної операції. В разі успіху це би був грандіозний котел більший від Сталінградського.

Як бачимо. Підволочиськ знову став заложником свого вдалого географічного розташування.

У 1985 році до Підволочиськ приїхали ветерани Десятого Уральського добровольчого танкового корпусу (10 УДТК Після офіціозу, у так званій неформальній обстановці, вони розповідали, що ж дійсно коїлося тут з 7 по 21 березня 1944 року. Важкі бої йшли з мінливим успіхом, а головне завдані полягало в оточенні та знищенні 1 Рz Аг противника, котрі зосередилася в районі Кам'янець - Подільського. Безпосередньо Четвертій танковій армії протистояла танкова дивізія СС "Мертва голова". Сніг тільки зійшов, кругом наша непролазна чорноземна багнюка, у якій застрягали навіть танки. Гармати тягнули на собі. Піхота обрубувала шинелі до кишень, неможливо було носити кілограми болота, що набивался у сукно. Особистий склад УДТК 10 (г-л Родін) було набрані добровольців (принаймні у більшості) Свердловська, Пермі, Магнітогорська, Нижнього Тагілу У боях за Підволочиськ - Волочиськ-Фридрихівку відзначилися: Пермська ТБР ( Приходько), Свердловська ТБР (Зайцев), Челябінська ТБР (Фомічов), 299 мінометний полк (Зиль), 29 мотополк ( Єфімов), 229 стрілецький полк (Шишков) - що належав і Ямпольській стрілецькій дивізії 60-ї армії Черняхівського.


Німецький десант на «Пантері»,, 7 panzerdivision SS та їх супротивники – 10 УДТК з десантом на Т – 34. Березень 1944 року. Район Підволочиська.

 

Коло могили рядового Осипова на меморіалі у Підволочиську. Половина 70 – х років

Один із боїв проходив у районі автомоста Підволочиськ - Волочиськ-1. Екіпаж Т-34 (Г. Чесак, В. Очеретін, Д. Курбатов, О. 2.1ОВ), діючи з засади (сховався за хату), вступив у бій з дев'ятьма"Тиграми", що рухалися з Підволочиська. Вдалося підбити три "Тигри", але і сам дістав пошкодження. їх "накрив" бронепоїзд, який стріляв із залізничного мосту. Снарядом відбило частину днища, поранило стрільця-радиста Букалова. Однак вижили, згори почали спускатися "трид-цятьчетвірки". За цей бій лейтенант Чесак одержав "Героя", а екіпаж – ордени Вітчизняної війни І ступеня. Часами москалі мають якійсь образи на галичан, однак це не є добре, бо галичани чітко знали різницю фронтових частин і ґебістів.

На повороті "автобусної" стояв підбитий "Тигр", який "пристрілявся" до повороту і вражав "тридцятьчетвірки". У однієї відірвало башню і закинуло на сусідній будинок. Екіпаж загинув. Коли у німців закінчилися набої, вони облили "Тигр" бензином і підпалили його. Містечко постійно бомбили - то радянські, то німецькі літаки. Воно обстрілювалося з гармат та мінометів. Повністю чи частково згоріло 97 будинків. У Заднишівці вигоріла західна частина села, особливо вулиця Тернопільська.

«В березні 1944 року большевики захопили Супранівку. В ліску ж були німці. Коло двох неділь стояв фронт. Село горіло, було спалено 20 господарств, в тім числі хата Гуцайлюків. Бої коштували большевикам понад 150 солдатів та офіцерів, в т. ч. загинув Осипов.» (з розділу «Супранівка» районної Книги Пам’яті т. І, Т – 2006) (Н. Кучабський) Німці бомбили переважно вночі, скидаючи на парашутах освітлювальні ліхтарі, що зависали подекуди на деревах. Було видно, як удень.

Цю схему накреслив колишній рядовий 8 гв. стр. дивізії по пам’яті у 1984 році.

Селяни спостерігали оте сяйво з віддалі 15-20 км.Головними цілями були мости та залізниця. Під мостами, що у центрі містечка, відділ розвідників пролежав у калюжі цілу добу. Та калюжа періодично підмерзала.

Німецькі кулеметники не давали піднести голови. Так званий "Новий світ"зайняли большевики, а "Смертельну гору" -нацисти. Всі стріляли в усе, що рухалось. Це був кошмар для мирного населення, яке також гинуло від бомб, мін, снарядів та куль.

Близько батальйону "червоних" вийшло з "Княжини",аби перерізати шосе на Тернопіль. Вони попали під кинджальний вогонь противника, який зайняв позицію у Супранівському лісі. Тут загинув рядовий Аркадій Поліщук, родом з Володимира-Волинського. Снайпер поцілив його у плече розривною кулею. Бійці зробили перев'язку і поради лежати на полі, чекати санітарів. Очевидно, він подумав, що зійде кров'ю, тому просив не лишати його на полі бою Тримаючись за товаришів, він продов¬жував іти. Нараз снай¬пер поцілив його у голову. Мабуть, пише син, батька згубило те, що він, як водій, хизувався у офіцер¬ському кашкеті. Це був підрозділ 229 стр. полку, 8-ої стрілецької дивізії, сфор¬мованої у липні 1943 року в Казахстані (ком. п-к Ґудзь, пізніше Угрюмов, Шишков). У Супранівці снайпер застрілив і В. Осипова - Героя Ра¬дянського Союзу. Він народився у 1912 році в Татарстані, був кухарем. "Героя" дістав за Дніпро. Там Осипов особисто спорудив пліт і переправився з кухнею на правий берег, незважаючи на обстріл противника. Він знайшов і нагодував тих, що залишилися від 310-го стрілецького полку, своїх бойових побратимів. Загинув 8. 03. 1944 р. на подвір'ї Романа Твердого. 23. 03. 1974 року його старенька мати Анісія Сидорівна Осипова побувала на могилі сина. „В березні 1944 року большевики захопили Супранівку. В ліску ж були німці. Коло двох неділь стояв фронт. Село горіло, було спалено 20 господарств, в тім числі хата Гуцайлюків. Бої коштували большевикам понад 150 солдатів та офіцерів, в т. ч. загинув Осипов.” ( Нестор Кучабський).

Льотчик Василь Ананко з Краснодарського краю, станиця Ясенська – квартирував у сім’ї Олійник з Турівки. 23. 04. 1944 р.
Такі, як він були толерантними з українським населенням і декотрі навіть співчували рухові ОУН – УПА. Аеродром розміщувався між селами Рожиськ – Турівка.

Іван Козубенко у спогадах «Алтай – моя Родина» пише про події березня 1944 в районі Підволочиська та вказує на важкі бої. Тут через залізницю щоденно проходило до 40 військових ешелонів противника, тому оволодіння станцією мало велику вагу. Він пише і про те, що вони захопили кілька фаустпатронів, це було вперше, такої зброї ще не бачили і відправили їх у штаб корпусу.

В районі Романівки взяли коло 100 полонених, серед них виявилися українці, їх було 27. Ці українці були забрані німцями, хто як проводир, хто був у баундіст, чи інших воєнізованих частинах, але без зброї, її таким не видавали. То були примусові організації. Лейтенант Куруленко вихопив автомат і почав по українцям стріляти, матюкаючи. Кількох важко поранив. Врешті автомат у нього відібрали. Автор пише, що танки так давили піхоту, що потім треба було відчищати від фрагментів тіл гусениці. Вони зробили так – пустили танки по пашні і ганяли доки траки не відчистилися… Далі їх розвернули на Кам’янець – Подільськ. Його підрозділ брав зокрема Старий Скалат. Німці на той час мали вже добрий «досвід» котлів, тому старалися вирватися з ймовірних оточень в Проскурові та, особливо Кам’янці – Подільському. Там в них було 85 танків, 62 гармати, 300 кулеметів та до 10 тис. солдат.

{105}357, 359 и 68-я пехотные дивизии обороняли непосредственно город, а 7-я танковая дивизия ( panzer division) выдвинулась на рубеж Тернополь, Волочиск.

Це була валлійська дивізія, тобто набрана у Бельгії.

{106}4-я танковая армия получила задачу во взаимодействии с 60-й армией силами 10-го гвардейского танкового корпуса овладеть районом Подволочиск, Волочиск, а 6-й гвардейский механизированный корпус направить на Проскуров для совместных действий с 3-й гвардейской танковой армией, задача которой оставалась прежней.

 

И.Якубовский «Земля в огне»

Командир танка 61-й Свердловской гвардейской танковой бригады из батальона майора Аверина младший лейтенант Григорий Сергеевич Чесак и бронебойщик 29-й Унечской гвардейской мотострелковой бригады младший сержант Николай Александрович Худяков первым в корпусе были удостоены звания Героя Советского Союза.

В танковом экипаже младшего лейтенанта Григория Сергееви¬ча Чесака воевали добровольцы из Свердловска: уралмашевцы механик-водитель Виталий Овчинников, радист-пулеметчик Александр Бухалов и студент УПИ, командир башни, Дмитрий Курбанов, ныне доктор химических наук. Все они показали себя в тылу врага первоклассными мастерами укрощения немецких «тигров» и «пантер».

В ночь с 8 па 9 марта «тридцатьчетверка» Г. С. Чесака стояла в засаде у перекрестка в поселке Фридриховка. Перед рассветом послышался нарастающий гул моторов, и вскоре стала видна приближающаяся колонна из девяти «тигров». Командир танка принимает решение воспользоваться единственным в этих условиях тактическим преимуществом перед экипажами девяти «тигров»: те не заметили «тридцатьчетверку», притаившуюся в укрытии за домом.

Подпустив к себе голову колонны менее чем на сто метров, Г. С. Чесаск скомандовал механику-водителю вывести танк на огневую. Несколько секунд понадобилось Виталию Овчинникову, чтобы включить мотор и рвануть машину навстречу и в бок головному «тигру». Дмитрий Курбатов быстро зарядил пушку, и Григорий Чесак первым выстрелом подбил «тигра». Колонна немедленно пустила восемь снарядов в сторону «тридцатьчетверки», но последней уже не было на огневой — Овчинников успел увести танк в другое укрытие и оттуда выйти на вторую позицию.

Фашисты озлобились. Их снаряды рвались кругом — один отбил кусок днища. Но выстрел «тридцатьчетверки» - оказался точнее — второй «тигр» остановился с разорванной гусеницей.

Экипаж, искусно маневрируя и ведя прицельный огонь, бросал свою боевую машину то за дом, то на новую огневую, пока не подбил третьего «тигра», а остальные тяжелые немецкие танки повернули назад.

Добровольцу с Челябинского инструментального завода младшему сержанту Унечской мотострелковой бригады Н. А. Худякову приходилось вести огонь — и успешный — против броневика, нескольких автомашин и пехоты. Но с «тиграми» он столкнулся лишь в Фридриховке, в начале марта 1944 года. Вот что писал Н. А. Худяков в статье «Как я подбил три тяжелых танка», которая была опубликована в корпусной газете «Доброволец»: «Наше подразделение противотанковых ружей совместно со стрелковым подразделением находилось в обороне на правом фланге местечка Фридриховка. Танки типа «тигр» и немецкие автоматчики беспрерывно атаковали нас.

Вот и на наш участок обороны пошли «тигры». Я хорошо замаскировался и подпустил один немецкий тяжелый танк до ста метров к себе. Машина шла прямо на меня, я выстрелил, но снаряд попал в лоб и не пробил броню. Второй раз угодил в башню и заклинил ее. Все же «тигр» продолжал приближаться к окопу. После третьего выстрела танк остановился. Из него начали выскакивать танкисты. С ними наши автоматчики справились. В другой раз «тигр» стоял на улице. Я решил подняться на чердак дома, откуда мне прекрасно видна была крышка моторной части. Я хорошо прицелился и выстрелил. «Тигр» загорелся, а выскочивших фрицев я расстрелял из автомата.

С третьим танком встретился на улице, ведущей к нашему штабу. Командир взвода приказал мне выдвинуться вперед и открыть огонь. Я притаился за углом дома и, когда «тигр» приблизился ко мне метров на 70, прицелился в башню. Танк продолжал идти. Он заметил меня и выстрелил из орудия. Меня легко ранило. Сменил позицию. Залег в другом конце дома, замаскировался. Теперь танк был на расстоянии 30—40 метров, я тщательно прицелился в гусеницу и перебил ее. «Тигр» застыл поперек улицы и преградил путь другим. Так была предотвращена опасность, которая угрожала «штабу». 10 марта командиром корпуса был назначен Евтихий Емельянович Белов, заместитель командующего 4-й танковой армией. Он принял соединение у генерал-лейтенанта танковых войск Георгия Семеновича Родина. Поздней осенью 1943 года с генералом Г. С. Родиным случилась беда — его машина подорвалась на вражеской мине и взрывная волна выбросила его далеко в сторону. Тяжела контуженого генерала доставили в госпиталь. Через некоторое время он возвратился в корпус, командовал им до начала боев на Украине, в районе Фридриховка—Волочиск, откуда был отозван в распоряжение командующего бронетанковыми и механизированными войсками Советской Армии для лечения в госпитале.

Новый командир корпуса генерал-майор Е.Е. Белов уже в первые дни Великой Отечественной войны показал себя мужественным и умелым командиром. В тяжелых оборонительных боях с превосходящими силами противника в районе Гродно 22 июня - 1 июля 1941 года танковой полк, которым командовал полковник Е. Е. Белов, нанес большой урон врагу, сражался до тех пор, пока не вышел из строя последний танк. В сражении под Москвой Евтихий Емельянович командовал отдельной танковой бригадой, а затем на Воронежском и Брянском фронтах был заместителем командующего танковых армий. Генерал Е. Е. Белов принял прежде всего все необходимые меры для того, чтобы корпус удержал надежно рубеж железной дороги на участке Фридриховка—Войтовцы. Противник, временно потеснивший корпусные части на станции Волочиск и в поселке Фрид¬риховка, был отброшен на 15—17 километров в южном направле¬нии.

63-я гвардейская Челябинская танковая бригада после упорных боев за Старомещизну и Подволочиск к 11 марта вышла в район Романовки и во взаимодействии со 118-й стрелковой дивизией 60-й армии отражала яростные атаки гитлеровцев со стороны Тернополя. Так закончился первый этап этой операции.

Взагалі-то, стосовно забезпечення, то радянські війська вражали своєювічноголодністю. Вже згадуваний Віктор Астаф'єв пише: "Там ведро картошки стащили, там коня раненого ведут добивать, там крупу отобрали, словом - бардак, хаос". Військо збирало за німцями все, що ті залишали, особливо шинелі, коци, якісь побутові речі і т. п. Більше того, чимало відбирали і у мирного населення, адже війська були кинуті на передову без достатньої епікіровки, дійсно, як, видно думало собі їх керівництво „ім всьо равно подихать”. Фронтовики кажуть, що їх і годували і давали по сотці „наркомовскіх” після бою, тоді менший розхід і навіть тиловикам краще красти. Серед наступаючих військ переважали недавно призвані з визволених областей. Їх, ненавчених і напівозброєних німаки косили сотнями майже за кожне село.

Фронтовики коло „студера”, Турівка, 1944 р.

Вторая железнодорожная магистраль, подходившая к Тернополю со стороны Гречан, была перерезана немцами в районе Подволочиска, На перегоне между станциями Волочиск и Подволочиск протекает небольшая река Збруч. По ней проходила старая граница между Польшей и СССР. Мост через Збруч высокий, длиной 45 метров. Мы знали, что это сооружение целым гитлеровцы нам не оставят, и поэтому заранее спланировали его восстановление. [252] 5 марта в штабе фронта я узнал, что Подволочиск освобожден. Решили немедленно произвести воздушную разведку моста. Вместе с летчиком Дубатовым вылетел специалист из отдела технической разведки нашего управления старший техник-лейтенант Н. В. Голубин. На подходе к мосту Дубатов выбрал удобную площадку и посадил самолет. Площадка находилась в полутора километрах от моста, и Голубин намеревался добраться до него пешком и тщательно обследовать. Но едва самолет приземлился, немцы открыли по нему артиллерийский огонь. К счастью, летчик не выключил мотор. Самолет взлетел и на бреющем полете ушел к своим. Задание Голубин не выполнил. На второй день с летчиком Дубатовым в разведку вылетел инженер-майор Анатолий Алексеевич Земляницын. Стояла малооблачная теплая погода. Авиация врага в это время особой активности не проявляла. Дубатов уверенно повел свой самолет в сторону Тернополя. В районе станции Борки Великие самолет повернул на железнодорожную линию Тернополь — Подволочиск и по ней подошел к мосту. Для лучшего обзора местности летчик набрал высоту до 150 метров. Вокруг было спокойно. Не долетая 10–15 километров до Подволочиска, экипаж увидел на путях солдат. На станции Подволочиск дымили паровозы. Под крыльями показалась река. Над ней — взорванный мост. Земляницын с воздуха осматривал его остатки. Вдруг рядом с самолетом начали рваться снаряды. Дубатов круто спланировал, прижал свою машину к земле и над крышами городских домов выскочил из-под огня. Петляя вдоль глубокого оврага, летчик потерял ориентировку. Горючее на исходе. Решили лететь строго на север, но особой уверенности, что это путь к своим, не было. В поле увидели одинокую женщину, приземлились и расспросили ее о ближайших населенных пунктах. Изрешеченный осколками снарядов, на последних каплях горючего самолет вернулся на аэродром. Мы насчитали 13 пробоин на фюзеляже и плоскостях. Так закончилась наша вторая попытка разведать збручский мост. Эти неудачи были вызваны неправильной информацией, полученной мною в управлении фронтового тыла. Наши войска освободили не Подволочиск, а Волочиск! Подволочиск был еще занят немцами. Лишь через несколько дней войска нашего фронта освободили этот город. Теперь на [253] разведку моста и участка полетел полковник Брыкин. На станции Подволочиск, беседуя с одним из городских жителей, он услышал от него следующее:

— На днях среди белого дня город бомбил «русфанер». Несколько немцев было убито и ранено.
Серафим Васильевич заинтересовался:
— А вы не заметили номер самолета?!
— Заметил, одиннадцатый! — ответил рассказчик.

Самолет наш. Но ведь у Дубатова и Земляницына имелось на крайний случай только по две гранаты лимонки. Экипаж их не израсходовал. Кто же тогда бомбил немцев? С. В. Брыкин заинтересовался этой историей и вот что выяснил. Когда наш самолет пролетал над крышами города, его увидели немецкие танкисты и открыли огонь. Но самолет маневрировал, и снаряды падали в расположении фашистов. Когда я на следующий день докладывал результаты разведки генералу Н. Т. Кальченко, то рассказал и о случае с нашим самолетом. Кальченко от души посмеялся над немцами, но сказал, что строго спросит с тех, кто неправильно информировал нас о оперативной обстановке на фронте.

Кабанов

21 марта, выполняя боевой приказ по взламыванию укреплений на переднем крае линии фронта, летчики нашего 565 штурмового авиационного полка сделали по нескольку боевых вылетов в район Волочиска и Подволочиска, летая в составе полка и поэскадрильно. Во время этих бомбово-штурмовых ударов были потери и с нашей стороны. В частности был подбит самолет, пилотируемый младшим лейтенантом А.И.Яковлевым. Вот как об этом рассказал он сам:

- Группу самолетов 1-ой авиаэскадрильи в район Подволочиска вел заместитель командира авиаэскадрильи старший лейтенант К.П.Панченко. Я был у него ведомым. При перелете линии фронта зенитная артиллерия противника поставила перед нашей группой очень сильный заградительный огонь. В результате один снаряд попал в мотор моего самолета и через несколько секунд остановился воздушный винт. Пока я разворачивал самолет на 180 градусов, то есть носом на свою территорию, высота была уже всего лишь 150 метров. Обстановка критическая: слева овраг с лесом, справа небольшой город, впереди сопка (гора), а самолет с полной бомбовой загрузкой. Бросать бомбы было нельзя, потому что ударил бы по своим войскам. Решил садиться прямо перед собой на "живот" (с убранными шасси) с бомбами.

В самый последний момент увидев небольшую поляну, я стал гасить скорость самолета винтом, чтобы сесть на эту поляну и не врезаться в сопку. Мне это удалось и, к счастью, бомбы не взорвались, но при первом же соприкосновении винта с землей я сильно ударился переносицей о приборную доску, в результате чего потерял сознание и получил травму. Через некоторое время я пришел в сознание. Лежу на распущенном парашюте воздушного стрелка Берегового, голова и глаз забинтованы.

Организовав вечером через сельраду охрану самолета, мы с Береговым выехали на подводе в г.Подволочиск, где заночевали. Утром на самолете По-2 нас доставили на свой аэродром в Староконстантинов. Это был мой тринадцатый боевой вылет, за который летчики авиаэскадрильи прозвали мена "везучим" - закончил свой рассказ Яковлев.
М. Я. Романов

Авиационные инженеры, техники, механики 565 ШАП.
Слева направо: сидят в первом ряду: старший техник лейтенант Макогон, инженер-капитан Маслов, майор Треус. Во втором ряду второй слева - механик самолета старшина Казначеев, четвертый - инженер по вооружению старший техник лейтенант Свистунов.

21 июля 1944 года в боях за город Подволочиск и станцию Фридриховка (Западная Украина) отважный бронебойщик подбил 3 тяжелых танка "Тигр". Был дважды ранен, но не покинул поле боя.

Указом Президиума Верховного Совета СССР от 23 сентября 1944 года за образцовое выполнение заданий командования и проявленные мужество и героизм в боях с немецко-фашистскими захватчиками гвардии младшему сержанту Худякову Николаю Александровичу присвоено звание Героя Советского Союза.

Заслуженную награду Герой получить не успел. В бою на территории Польши 23 февраля 1945 года Н.А. Худяков пропал без вести.

Награжден орденом Ленина.

Как я подбил три тяжелых танка

Наше подразделение противотанковых ружей совместно со стрелковым подразделением находилось в обороне на правом фланге местечка Фридриховка. Танки типа "тигр" и немецкие автоматчики беспрерывно атаковали нас.

Вот и на наш участок обороны пошли "тигры". Я хорошо замаскировался и подпустил один немецкий тяжелый танк до ста метров к себе. Машина шла прямо на меня, я выстрелил, но пуля попала в лоб и не пробила броню. Второй раз угодил в башню и заклинил ее. Все же "тигр" продолжал приближаться к окопу. После третьего выстрела танк остановился. Из него начали выскакивать танкисты. С ними наши автоматчики справились. Это была моя первая встреча с "тигром", и я еще боялся, что ружье не возьмет его. В другой раз "тигр" стоял на улице. Решил подняться на чердак дома, откуда мне прекрасно видна была крышка моторной части. Я хорошо прицелился и выстрелил. "Тигр" загорелся, выскочивших фрицев я убил из автомата.

На этот раз я уже уверенно стрелял из своего ружья, бил наверняка, выбирая слабые места немецкой машины. С третьим танком встретился на улице, ведущей к нашему штабу. Командир взвода приказал мне выдвинуться вперед и открыть огонь. Я притаился за углом дома и, когда "тигр" приблизился ко мне метров на 70, прицелился в башню. Танк продолжал идти. Он заметил меня и выстрелил из орудия. Меня легко ранило. Сменил позицию. Залег в другом конце дома, замаскировался. Теперь танк был на расстоянии 30-40 метров, я тщательно прицелился в гусеницу и перебил ее. "Тигр" застыл поперек улицы и преградил путь другим. Так была предотвращена опасность, которая угрожала штабу. "Доброволец", газета 10-го танкового корпуса по книге Добровольцы Урала. Свердловск: Свердловск,1980

PANCERZUG 11

Відносно бронепотяга, котрий обстріляв поза іншим і танк Чесака, то я його ідентифікував. Німці до 1939 року не розглядали бронепотяги, як якийсь гідний уваги вид зброї. Вони вважали їх морально застарілими.

Поза тим, у вересні 1939 року ними було захоплено кілька польських бронепотягів, в т. ч. «Marszalek» - польський трофей з часів большевицької війни 1920 року (збудований в Сормово). Поляки його дещо змодернізували і поставили, як співалося у пісні, «… на запасном пути».

Німці почали використовувати трофейні бронепотяги ( в т. ч. французькі) на східному фронті, бо друга російська біда заставила – дороги, чи вірніше, їх майже повна відсутність. «Marszalek» дістав назву Pancerzug 11 і у березні 1944 року діяв у районі Підволочиська

це він і є, фото 1944 р. перегон Тернопіль – Підволочьсик).

Під час 1943 року його використовували, як патрульний потяг між Тернополем та Львовом. На початку 1944 року його було модернізовано у Львівських колійових майстернях. Він мав два протитанкові вагони, озброєні 75 мм гарматами, KwK – 40 АТ – gan in PzKfwn – IV на танкових башнях і дві платформи з легкими танками PzKpfw-38(t) (with 37mm guns). Одноствольні 20mm AA guns FlaK-38 були замінені 4 ствольними 20mm Flakvierling-38. Команда складалася з 6 офіцерів, 25 NCO's (обслуга), 90 солдатів. Поїзд мав також допоміжні дрезини – знищені большевиками у Волочиську.

Panzerzug 11, пишуть москалі (Жагала В. М. «Расчищая путь пехоте»): «Больше всего досаждал этой группе немецкий бронепоезд, курсировавший по железной дороге вокруг Тернополя. Ранним утром 18 марта 1944 года бронепоезд появился на кольцевой железной дороге. Гитлеровцы долго и внимательно изучали местность, словно чувствовали что-то неладное. Около 6.00 бронепоезд все-таки двинулся вперед и вскоре попал в сектор обстрела. По команде «Огонь!» по нему ударили три орудия и один танк, одно орудие и второй танк прямой наводкой стали бить по железнодорожному полотну, чтобы разрушить пути отхода. Бронепоезд остановился, над ним появились клубы дыма и языки яркого пламени. Не сделав ни одного выстрела, экипаж начал разбегаться.» Жагала В. М. «Расчищая путь пехоте»

Чимало можна взнати і з матеріалів Зайцева В. И. “Гвардейская танковая”, що був безпосереднім учасником подій ( я вже писав, що бої велися з 3 по 21 березня з перемінним успіхом і ветерани 60 загальновійськової і 4 танкової армій одностайно вважають їх самими жорстокими з часів Курської дуги). Переповім лише дещо, що стосується нашої тематики:

10 УДТК було вказано на ранок 6 березня 1944 року вийти у район Фридрихівка – Волочиськ та перерізати залізницю Одеса – Львів та дорогу Проскурів – Тернопіль. Передовий загін 1 танк. батал. Майора Авєріна в ніч на 6.03 підійшов до ст.. Волочиськ. Вона була яскраво освітлена, чулися паровозні гудки. Після ремонту моста північніше Фридрихівки (виходить, що через Збруч, хоча автор пише про «ручєй». Зрештою, скільки там того Збруча) було вирішено штурмувати ст. Волочиськ. Для цього виділили підсилений танковий взвод лейтенанта Одаренко. Ним було знищено до 30 авто з людьми та боєзапасами, 2 самоходки «Фердинанд», дві автодрезини (певно якраз з того PANCERZUG 11 ). та взвод піхоти ( цікаво, я звернув увагу, що автор пише про людей у вантажівках, як про саме людей, а не про солдат, адже про солдат він пише у наступних рядках, як про взвод). Цікаво, хто ж були ці люди? Це, або евакуйовані зі сходу, або колійовці, або полонені, чи ще хтось. У той же час туди підійшов PANCERZUG 11, але йому не вдалося суттєво вплинути на події – він отримав кілька прямих попадань і відійшов на Підволочиськ.

Автор у своїй статті стільки «кладе» німців, що не ясно, чому тут таки війна не закінчилася через брак вояків у нацистів. Насправді співвідношення було 1 до 17. Тут, при наступі, як кажуть наші земляки – очевидці подій Проскурово – Чернівецької наступальної операції маршала Жукова ( солдати йому дали кличку катафалк) втрати були просто таки жахливими.

Коло 6 ранку 6 березня німців з району Волочиськ – Фридрихівка було вибито. Було захоплено 140 автомобілів, 170 тракторів (дуже важливо, бо сніг зійшов і так було грузно, що солдати сокирами відрубували по кишені свої шинелі – їх не можливо було відчистити від болота, а таскати на собі лишні кілограми було годі.), 10 мотоциклів, склади з продовольством (на таке відразу шуліками налітали тили і тирили все підряд), військове майно, боєзапаси, зброю, ешелон з танками (?). противник ніби – то втратив більше 300 вбитих, 48 полонених. Большевики свої втрати мельдують, як 2 танки Т – 34, 30 вбитих і поранених.

Отож 61 бригада перерізала залізницю Львів – Одеса, але не втрималася на позиціях (пише через брак пального та набоїв, особливо проти Т- 6 Tigr та САУ «Ferdinand» 7 SS pancerdivision, яка складалася з валлонців. Також сюди підійшли підрозділи танкової дивізії СС Адольф Гітлер, 503 окремого важкого танкового полку «тигрів».)

На заклик про необхідну допомогу командира бригади гвардії підполковника Н. Г. Жукова сюди ж перекинули дві батареї 356 – го гвардійського самоходного артполку, проте сили залишалися не рівними.

З 10.00 б березня противник кинув в бій до двох батальйонів піхоти, десять тяжких танків «тигр», до трьох дивизионів штурмової артиллерії. Крім цього, сильний вогонь вели два бронепоїзди ( не ясно, де взявся другий. Видно страх таки має великі очі). Атаку противника відбили, але за нею було ще п’ять. Найбільше відзначилися танкісти роти гвардії старшого лейтенанта Грєбнєва и самоходчики гвардії лейтенанта Ачба. На їх рахунку чотири підбитих танки противника и бронепоїзд, до сотні солдатів та офіцерів. Сержант Ширяєв на елеваторі пильнував полонених. Посля однієї з контратак противника він підірвав полонених і себе гранатами.

7 березня москалі знову захопили Волочиськ і Фридрихівку, їм допомогла 29 мотострілкова бригада. Тут їм також дуже нашкодив той самий PANCERZUG 11.

Поза тим, опівдні німці вибили їх з позицій, наступаючи з боку Дорофіївни силами 23 танків і САУ. Тепер бригади ( 29 мтс. бр та 61 Свердловська т. бр.) діяла практично в оточенні. Г. К. Жуков писав: «Командование немецких войск, почувствовав угрозу окружения своей проскуровско-винницко-каменец-подольской группировки, сосредоточило против ударной группировки 1-го Украинского фронта дополнительно пятнадцать дивизий. 7 марта здесь завязалось ожесточеннейшее сражение, такое, которого мы не видели со времени Курской дуги. Далі говориться про дії Г. Чесака, мл. сер. Н. Худякова з 29 мтс. бр. , що наче б то підбив 3 «тигри» і знищив 20 солдатів і офіцерів. Там таки ж про екіпаж л –та Лещенка, котрий знищив 2 взводи піхоти, 15 авт. , 5 мотоциклів, полонив 23 німці. Вже зі знаним нами майором Авєріним трапився якийсь випадок (самотравмувався), що привів його у госпіталь. Потім він коміснувся. Його замінив майор Айвазов.

Автор пише: «За четверо суток наша бригада вместе с двумя батальонами 29-й мотострелковой бригады нанесла большой урон противнику. Потеряв 27 танков типа «тигр» и самоходок — «фердинанд», один бронепоезд, 50 автомашин и до двух полков пехоты противостоявшая нам группировка немецко-фашистских войск так и не смогла восстановить свои позиции на железной дороге Львов — Одесса. Наша бригада в этих трудных боях потеряла 11 танков, шесть ПТР, два станковых пулемета. 150 воинов было убито или ранено, в том числе 93 коммуниста и комсомольца. Показательно, что в дни этих боев были приняты в члены ВКП(б) 21 человек, в кандидаты партии 19 человек и в комсомол — 45 человек.» Тут на пам’ять приходить анекдот часів війни – парторг перед боєм каже бійцям: «Зараз підете сволочі у бій за товариша Сталіна. Всіх вас і повбивають фашисти. Хто буде партєйним, того вдова отримає атестат, а всяких там безбілєтов поховають як пропавши бєз вєсті.» Якийсь і пише заяву: «Йду у бій, як уб’ють – рахуйте комуністом, а як ні, то ні». ( тут було не до сміху, адже пропалі без вісті рахувалися чи не зрадниками, мовляв, а що, коли у полоні?). Під час цих боїв сталася й заміна командира корпусу – Г. С. Родін вибув у госпіталь, він був замінений Є.Є. Бєловим. Командуючим 4-й танковою армією став генерал-лейтенант Д. Д. Лелюшенко ( з 10 березня). Він наказав 10-му гвардійському танковому корпусу задачу обійшовши Скалат зі сходу (певно з боку Городниці), разом з 8-й стрелковою дивізією 60-й армії оволодіти районом Гримайлів – Вікно, далі йти на Гусятин з тим, аби за 4 дні вибити німців з Кам’янця – Подільського. Тим самим мала бути знищена 1 ТА противника. Та не так сталося, як гадалося.Зайцев В. И. “Гвардейская танковая” Зверху - Діюча армія. 10 удтк –газета корпусу «Доброволец»

Частини 60 А в районі Підволочиська у березні 1944 року.

8 березня «Катафалк» перебував зі своїм штабом у Славуті. Там він провів нараду, де відмітив, що наступ йде вже 6 день, причому противник різко активізувався саме на рубежі Підволочиська. Практично війська не могли втримати територію. Проти 60 та 4 танкової армій діяли підрозділи штурмової бригади СС «Ланґемарк», бойової групи «Еберґарт», піхотні полки «Зюйд» та «Фландрія», 677 саперний полк, 218 саперний батальйон та інші частини.

Д. Лелюшенко доповідав про те, що 5.03.1944 року 6 гвардійський механізований корпус та 10 УДТК вийшли на лінію залізниці Тернопіль – Проскурів. Тут вони звели бої з 7, 58 піхотними дивізіями, танковою дивізією «Адольф Гітлер», 311 бригадою штурмової артилерії, 503 окремим важким танковим полком «тигрів». Бої йшли з перемінним успіхом. Населенні пукти переходили часом щодоби з рук у руки.

10 березня 1944 року накрапав дощ, що часом мінявся на сніг, техніка застрягла у багнюці, відчувався брак палива. Набоїв, продовольства, адже підвіз був майже нулевий. 62 танкова бригада мала на той час тільки штаб і тил, ні одного танка…

Свій наступ І Український фронт відновив лише 21 березня, тоді то війська і захопили Підволочиськ остаточно. У збірнику “Добровольци Урала. Идем на Каменец-Подольский» писалося, що 10 УДТК було кинуто в прорив в районі Волочиськ – Підволочиськ (аби перерізати колію на Умань, де ще знаходилися німецькі частини) після переходу 330 км маршу з під Києва. Цей удар за задумом Жукова мав би привести до такого котла, що Сталінград би сховався. Челябинська танкова бригада після важких боїв за Староміщину і Підволочиськ до 14 березня вийшла в район Романівки з 118-й стрілковою дивизиєю 60-й армії відбивала атаки потивника з боку Тернополя. Так закончився перший етап операції.

Унечцька мотострілкова и Пермська танкові бригади с мінометним полком атаковали противника в районе Скалата і оволоділа ним.

 

Штурмовик Хеншель Hs 129B. Такий збито в районі Підволочиська у березні 1944. О. Ворожейкіним (див. далі)

 

О. Ворожейкін коло свого «крылатого беса». Березень 1944 р. район Проскурова.
Польовий аеродром – звідти й літали на Підволочиськ.

В мае 1944 г. на аэродроме Проскуров в составе 2 ВА было начато формирование чехословацких авиационных частей, которые в декабре того же года были сведены в 1-ю чехословацкую смешанную авиадивизию в составе двух истребительных и одного штурмового полков. Дивизия была вооружена лучшими советскими истребителями Ла-5 и штурмовиками Ил-2. Дивизией командовал подполковник Л. Будин. Командирами истребительных полков были назначены майоры Ф. Файтл и И. Галузинский, командиром штурмового полка - М. Гулянич. Для оказания помощи советское командование направило в дивизию авиационных специалистов. В начале 1944 года полк был оснащён новыми истребителями Як-9, и очередной жертвой Ворожейкина стал опять истребитель FW-190. А 4 Февраля 1944 года командир эскадрильи 728-го истребительного авиаполка Капитан А. В. Ворожейкин был награждён медалью "Золотая Звезда" Героя Советского Союза. В марте он сбил разведывательный биплан "Хеншель" Hs-123, после чего посадил подбитый истребитель на вражеской территории. Друзья не оставили товарища в беде: присланный ими У-2 приземлился на небольшой площадке, подобрал Як-7Б А. В.Ворожейкина и переправил его обратно в часть.

В Апреле 1944 года облётывая новую машину Як-9Т с мощной мотор - пушкой НС-37, он встретил в районе Тернополя трёхмоторный Ю-52. "Юнкерс" вёл себя мирно: турельные пулемёты были задраны вверх, курс изменён, он шёл в сторону советских войск. Ворожейкин с ведомым сблизились с транспортником, даже разглядели лётчиков, поднимающих руки, и множество лиц в иллюминаторах. Короткой очередью указав направление, Ворожейкин повёл свой истребитель рядом. Можно представить себе его удивление, когда более десятка огненных трасс протянулись к нему с борта "Юнкерса": стрелки и пассажиры, усыпив его бдительность, открыли огонь. Мгновенно среагировав, Ворожейкин "провалил" машину, выполнил боевой разворот и длинной очередью сзади буквально растерзал противника. Позднее, в этом же вылете, он сбил ещё 2 Ju-52 и Ju-88 (одна из этих побед была одержана в паре с ведомым ). Если считать по количеству моторов, уничтоженных в этом бою, то это был, по - видимому, самый "урожайный" вылет в истории советских ВВС: на 4 сбитых самолётах было 11 моторов. 19 Апреля 1944 года Ворожейкин вновь сбивает 2 пикировщика Ju-87. А вскоре, 1 Мая 1944 года, одерживает свою 45-ю победу - уничтожив истребитель Ме-109.

Дорогой великого наступления вместе с другими частями продвигался и 728-й Шумско - Кременецкий Краснознамённый истребительный авиационный полк.

7 SS рancer division коло Тернополя. Березень 1944. Дана дивізія була сформована у Бельгії(Vallon)

 

Видно що сніг ще не зійшов, заначить це 4 – 7. 03. 1944. район Підволочиська. Видно танки T VI tigr
2007–2013
Сайт містечка Підволочиськ
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали належать сайту містечка Підволочиськ (їх авторам) та охороняються законом України
"Про авторське право і суміжні права".
Публікації авторів можуть не співпадати з думкою редакції cайту містечка Підволочиськ.
При використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.