Шановні відвідувачі! Ми раді вітати вас на сайті міста Підволочиськ!

Підволочиськ — стародавнє містечко, перша згадка про яке датована 1463 роком. У нестримному потоці важливих і дріб’язкових подій швидко минали роки і сторіччя, у вічність відходили страшні воєнні трагедії, зазнавали безслідної руїни рукотворні споруди, невпізнанно змінилося обличчя населеного пункту.

Сьогодні він відроджується, живучи по принципах об’єднання і творення, прагнучи вирішувати головні завдання свого стратегічного плану. Він невпинно міняється. І в єдиній та неповторній суті стародавнього і сучасного Підволочиська з’являється все більше нових граней.

Автор та власник сайту:
Кіндрат Дмитро Юрійович
Пошта:
Skype: Dmytro.Kindrat
Телефон: +38 (096) 101 29 65

 

Про сайт
  • Неофіційний

    Сайт містечка Підволочиськ

Сайт на реставрації.

Тимчасово можуть не працювати або некоректно відображатися сторінки.

Поход по коверкот Друк e-mail

«ПОХОД ПО КОВЕРКОТ»

(так через загальну легкість захоплення нових земель називали «визвольний похід РККА», коверкот – назва тканини)

„Заклята дружба”, карикатура 1939 року.

Традиційне савєцкоє тлумачення історії 2 Світової війни, чи виведений Сталіним термін Велика Вітчизняна війна, для нас є неприпустимими. Воно взагалі є антиісторичним і має большевицько – пропагандистське, а не наукове значення. Перш за все візьмемо до уваги той факт, що українські націоналісти воювали вже з березня 1939 року, коли угорські гортисти з „благословення” Гітлера та активній підтримці Москви і Варшави долали суверенну державу Карпатська Україна. На той час агресорам, які кроїли карту Європи і нав’язували її народам так званий „ новий порядок” ніхто не протистояв. Приміром така держава, як Чехословаччина - „наказала довго жити” без єдиного пострілу. За самими скромними підрахунками у боях в Закарпатті приймали участь поза 2 тис. галичан. Значна частина з них загинула. Були серед них і наші земляки. Багатьох розстріляли польські копівці при спробі повернутися до краю через кордон у кінці березня - квітні 1939 р. (їх тіла спеціально викидали „на мадярський бік”)

Вже переконані у тому, що війни з німцями не уникнути, поляки починають арешти так званих підозрілих осіб з середовища ОУН. „Одного червневого вечора 1939 року “канарки” вдруге заарештовують Павла Гуцайлюка, разом з Степаном Черкасом та Степаном Мазуриком. Роблять детальний обшук, забирають зі стін картини, які знаходилися за склом – “В’їзд Богдана Хмельницького до Києва” і “ Бій під Крутами”, книжки. У Підволочиську заарештовують Арсена Роміловича, Навроцького, Сагана та етапують їх до Берези – Картузької. Це була сама люта польська в’ язниця, де створювалися нестерпні умови, що можна сказати, приміром, про так звану “прогульку”, мусову для всіх, вранці та ввечері. Уявимо собі вузький коридор, по ньому пропускають в’язнів, а по боках стоять здоровенні “псярники” з буками. Тими буками “псярники” молотили людей, як снопи. Хто впав, того б’ють ногами ще й приказують, що ми вас сюди позаганяли, аби ніхто з вас звідси живим не вийшов - то чи не звідси така була “загальна любов” українців до ІІ Речі Посполитої ?(Н. Кучабський).


Польська карикатура на поділ РП.1939 рік.
М. Козій

З іншого боку поляки мали у діючій армії на 1 вересня 1939 року до 1, 4 млн чоловік, а з тим що напередодні ( 30.08) було проголошено мобілізацію ( була ще й так звана „скрита” мобілізація, про неї пише М. Козій, див. нижче, фото), кількість зросла до 2 млн осіб. Якщо брати відсоток мобілізованих українців, а він становив ( по загальному відсотку українців в ІІ Речі Посполитій не менше 14, 4 % ) то їх мало бути у WP не менше 200 тисяч. Оскільки війна з Польщею стала офіційно визнаною „вересневою катастрофою”, то число наших втрат має сягати тисяч людей, про котрих ніхто, ніде і ніколи не згадує. Серед них, безперечно були і вихідці з нашого містечка. Це не лише і не стільки українці, що становили поважну меншість мешканців, але головно євреї та поляки – наші земляки.

Дислокована у Тернополі 12 піхотна дивізія „ Tarnopol”, як і окремий 54 піхотний полк, була кинута у бої з нацистами в район Свєнтокжижа ( коло Кєлєц), де й була наголову розбита. Про „54 пп” взагалі нічого не відомо, він просто зник. Саме до цих підрозділів переважно і потрапили наші резервісти. Певна річ, окремі були відправлені у інші підрозділи та так звані маршові батальйони ( це коли формується батальйон, приблизно до 800 чоловік, котрий направляється на передову, аби поповнити наявні полки). Такі маршові батальйони були резервними та непостійними, однак, коли вони потрапляли в бої, як то мовиться „ з ходу”, то просто „ зникали” без сліду – перемелені ворогом, полонені, чи ті, котрі порозбігалися. В умовах вересня 1939 року це було правилом. Всього поляки втратили у боях з большевиками 2, 5 тис. чоловік. Не можу собі відмовити у приємності процитувати розділи з книги Михайла Козія – нашого земляка з с. Богданівка „ За чужу справу”, К – 1995 р.

 

WP – тут служили й українці...(на світлині вихідці з Турівки)

„В серпні 1939 року знову покликали мене до війська. Про війну говорилося багато, писалося про те в газетах, і всі сподівалися її скоріше чи пізніше, та не думали, що станеть¬ся це так швидко. Забрали нас тридцять сім з села ще на кілька тижнів, заки проголошено загальну мобілізацію, і так я знову опинився в своєму 10 полку піхоти в Ловічі. Коли почалися воєнні дії 1 вересня 1939 року, наша батарея протитанкових гармат стояла неподалік німецької границі з боку Східніх Прус. Вимаршували ми туди за який день перед війною, та не довелося дійти до границі. По ціло¬денному марші розтаборилися ми на нічліг. Наша батарея станула на подвір'ї якогось заможного господаря, казали, що це був німець. Над ранком збудив нас гул літаків, що надлетіли низько з півночі, низько над землю спускалися й обстрілювали зо скорострілів дороги й ліски, де порозмі¬щувалися невеликі військові частини, скидали теж менші бомби на містки. Якось щасливо обминули нашу батарею, ні один стріл не впав на неї.

 

Ще добре не почалася війна, не встигли ми й воєнного пороху понюхати та побачити, як німець виглядає, а вже наші офіцери потратили голови, ніхто не знав, що йому робити. Командир нашої батареї, пор. Сташевський, наказав відворот у сторону Варшави. Як почали ми цей відворот до Варшави, так і не зчулися, як аж за Львовом опинилися.

Стільки нас учили в війську, як то має вести себе вояк у часі війни, а тут війна прийшла, і вся наука з вітром поле¬тіла, без одного бою, без одного стрілу, не бачивши навіть ворога, ввесь час ми відступали. З одного боку ми, українці в польському війську, раділи, що пропадає наш ворог, а з другого не знали, що діяти і як себе вести. Воювати за Польщу нікому не хотілося, але й до німця переходити ніхто не збирався добровільно, пам'ятали, як німці прогандлювали Карпатську Україну і не було до них симпатій. Найкраще б, якби німці розтрощили Польщу і всі ми щасли¬во видісталися до звичайного нашого життя, а що дальше буде, про те вже будуть думати мудріші за нас.

Різні думки верзлися в голові в часі маршу, в перших днях ще дуже обережно вели себе українці й не говорили про те голосно. В моїй батареї було нас усього трьох, крім мене, ще Фіялко й Шевчук, обидва з міста Тернополя.

Варшаву лишили ми на боці, минали міста і навіть містечка, старалися маршувати вночі, а вдень відпочивати, криючись по лісках. Зараз першого дня обстріляли нас літаки в ліску, більше на пострах, як на шкоду, обійшлося якось без жертов. їсти не було що, харчових запасів з собою ми не мали, польові кухні десь поділися, їли те, що вдалося по дорозі купити в дядьків, а найбільше — голодували.

Перші три дні наша батарея відступала в сякому-такому порядку. А потім згубився десь наш командир Сташевський. Його місце зайняв якийсь резервіст. За Варшавою настав повний безлад, полишали ми гармати, вози й коні на ласку Божу, кожен ішов, куди очі несуть, тримаючися напряму на схід. Перемішалися з собою недобитки різних полків, але в тому часі ще були між нами старшини. Тільки резервові, професійні щезли, як дим.

Почали збиратися українці докупи. Між поляками було чути розмови, що українці зрадники, не хочуть воювати, треба їх вигубити. Смішно слухати того від тих патріотів, що воювали за свою Польщу ногами, тікаючи від ворога якнайдальше. Все ж таки обережність наказувала матися на поготівлі до оборони.

Так дійшли ми до Львова, німців ще там не було. Саме місто обминули, передмістя тільки заторкнули, через якийсь цвинтар переходили, здається, чи не Личаківський. Якби так хтось спинив нас тоді й запитався: люди, куди ж ви йдете? Де ваша ціль і що ви думаєте робити з собою? — ніхто б не вмів дати відповіді. Стояти на місці не можна, бо німці зловлять і заберуть у полон, отже треба йти. А куди? Перед себе, та й тільки!

На битому шляху за Львовом стояли якісь офіцери. Переймали маршуючі групи і спрямовували їх на Золочів, там збірний пункт для всіх і там наново будуть нас пере¬формовувати в регулярні частини. Всі збиралися в якійсь великій казармі, а була там збиранина різних родів зброї, що повтікали з різних фронтів. На хвилю стало спокійніше, з'явилися польові кухні, видавали нам харчі. Звідкись офі¬цери взялися, заметушилися військові писарі й заносили нас у списки. Мали формувати нові батальйони й відсилати до Львова, де начебто устабілізувалася вже бойова лінія фронту.

Записувався кожний, бо мусів. Але коли відчитували списки — десь люди погубилися. Відчитують назвище — ніхто не відзивається. Який біс може перевірити, чи є той вояк на подвір'ї казарми? Тим більше, що ніхто не стояв на місці, ввесь час рух, одні приходять, другі відходять. Скіль¬ки разів відчитували моє назвище — я мовчав, і так робило багато українців. Тут уже було їх багато, певніше почували¬ся на своїй землі, скрізь лунала українська мова. Звідкись роздобули жовто-блакитні відзнаки й скривали їх під полою на всякий випадок, може, прийдеться їх витягнути наверх і так з польського війська зробити українське. З уст до уст передавалося, щоб говорити по-українськи, а в більшому гурті — співати, щоб таким чином відшукувати себе й три¬матися вкупі.

В одному моменті, коли я стояв у величезній залі з Мі¬няйлом з Іванівки коло Теребовлі, побачили ми якогось типа в військовій уніформі, що дивився на нас і підсміхався. Потім приступив і показав якусь чи то газету, чи то летючку в польській мові, де була стаття, щоб українці не билися за Польщу, здавалися німцям у полон. Показав та й пішов. Хтось сказав, що це певно німецький шпиг. В тім часі що – ие будь підозріле хтось сказав або зробив — зараз його скричали шпигом, і було це дуже небезпечно, розлючені поляки могли вбити на місці.

Варти в брамі не ставили, кожен міг приходити й вихо¬дити. Заходили між нас і цивільні люди, між ними якісь молоді українці, вдавалися в розмови з нами і підтримували нас в дусі. Все говорилося обережно і тільки натяками — інакше небезпечно.

В безладній купі вояцтва годі було встановити якусь одну лінію для українців, та й хто міг це зробити? Старшин українських не було, а підпільний провід не міг явно за те братися. Кожен робив, як йому диктував його власний розум. Я залишився в Золочеві, але були такі українці, що зголосилися до новосформованих батальйонів, між ними сімнадцять моїх односельчан і сусідів з поблизьких сіл. Сподівалися, що це наново твориться 52 полк піхоти, стаціонований перед війною в Золочеві. Відійшли вони на захід, і аж по кількох роках довідався я, що попалися в німецький полон.

Гармидер великий, та діло йшло швидко. Кілька годин усього простояли ми в казармі, почувся гул літаків — казали нам вийти за місто. Сховалися ми в якійсь цегельні і ледве встигли туди зайти, як посипалися бомби на казарму і на залізничну станцію. Не довго і в цегельні побували, незручно, місця нема. Відмаршували до села Городилова, три кілометри на північ від Золочева. Село невелике, втопи¬лося в масі вояцтва, що звідусіль туди збіглося, а переважно самі українці, рідко де почути польську мову.

Повний хаос, ніхто не знає, куди йти, що робити, кого слухати. Офіцерів нема, на тисячі стрільців усього три знайшлися, та й ті впилися до безтями, лежали на возі в якогось господаря. На подвір'ї в голови читальні «Просві¬ти» поставлено кухню, щось там варили їсти, дуже мало того виходило на особу,

Поки що вояки кожної сотні намагалися триматися вкупі, хоч не було вже такого військового порядку, як повинен бути. Це піддало думку кільком офіцерам, що прийшли туди пізніше, щоб формувати з них повні сотні, доповняти недобитками з інших частин і відправляти на фронт. Збирали їх при нагоді видачі харчів з кухні, бо їсти хотів кожен і до кухні прийти мусів. Дехто з поляків голосився сам, крім того, зачитували якісь списки. Українці в більшості не відзивалися. Можливо, що котрий менше свідомий обізвався, або просто без надуми відгукнувся, почувши своє назвище. Знаю приклад мого односельчанина, Павла Царика, що в такий спосіб попався до новосформова-ної сотні, а потім спам'ятався, позадкував до городу і замі¬шався в ту групу, де і я стояв.

Скільки таких сотень сформували й відправили, тяжко мені сказати. На городі, де я стояв, вишикували їх дві, і зараз вони відмаршували, говорено, що на Львів. Чи ді¬йшли вони туди, чи по дорозі їх перейняли і роззброїли — не скажу. Таких сотень було більше, йшли переважно самі поляки. Українці лишалися на місці, українська мова гомо¬ніла щораз сміливіше, щораз голосніше відзивалася україн¬ська пісня.

За два дні, що простояли ми в Городилові, кілька разів з'являлися на небі німецькі літаки. Шкоди від них великої не було, мабуть, бачили, що ця безладна купа нікому вже не може бути небезпечна. Але один літак спустився занизько, і його випадково зістрілили. В літаку була молода німкеня, може, вісімнадцять літ. Допитував її польський майор, і ко¬ли спитався, чи не шкода їй молодого життя, сказала вона, що їй шкода тільки тих бомб, що їх не вспіла поскидати на польські голови. Там її застрілено, але того я не бачив, повторюю за другими. Інший знову літак тільки вдавав, що мусить сісти на землю, коли ж підбігли до нього поляки — скосив їх скорострілом і піднявся в повітря.

Рух іде ввесь час, одні сотні відмаршували, а на їх місце насунуло ще більше втікачів. Я швендявся по всьому селі, познайомився з місцевими українцями, гарні були люди, тільки біда на них упала, що якраз їхнє село вибрало собі військо на постій. В одній хаті запізнав я дівчину, Стефка їй на ім'я, дуже свідома українка. Книжки в неї були, показу¬вала мені велику історію України. Заходив я туди часто, годували мене, як рідного, дівчина цивільний одяг мені вистарала і намовляла лишитися в селі. Яким інакшим шляхом пішла б моя доля, якби я її тоді послухав!

Поки там творилися нові сотні, я крутився по селі, мо¬же б, чогось довідатися. Вже згадував я, що офіцерів було мало. На початку були тільки три п'яні, потім час до часу з'являлися якісь і знову кудись зникали. Може, відходили і новими сотнями, а може, просто тікали. Найдовше зали¬шилися один майор, один сотник і три молоді поручники. Ні одного назвища не пам'ятаю, з інших були вони полків. Увесь час чинили вони рух, розсилали кудись гінців на конях, посилали якісь інформації, то збирали їх від інших місцевостей, ніхто не знав по що це й навіщо — от, щоб бездільно не сидіти. Вістові в них — українці, то й переказу¬вали нам усе, що знали, а все те торби січки не варте. Добре мені залишився в пам'яті вістовий Чорній, веселий хлопець, і здорово кепкував з тієї роботи, при цьому й ми посміялися.

На короткий час став і я «сотником», завдяки... чирякові на руці. Носив я руку на перев'язці й не міг виконувати ніякої роботи. Крутився біля офіцерів, ходив кудись на їв іди, спиняв перехожих для перевірки, контролював пе¬ріщні вози й інше нікому не потрібне діло робив. Офіцери зміркували, що з мене був би добрий командир, і коли знову сформували кілька сотень, одну з них приділили до мене І настановили мене «сотником» над нею. Призначено нам відмаршувати до якогось невідомого вже мені з назви села на північний схід від Золочева і там, під ліском, загатити річку, щоб розлилася по сіножаті й унеможливила переїзд танками. Трохи дивно мені, як це так, що німецькі танки маємо спиняти від сходу, а не з заходу, від сторони Львова, що ж, не дуже там хотілося думати серед такого розладдя, а кажуть іти — підемо.

Найперше копали землю самі вояки. Зчаста налітали літаки, і ми мусіли переривати роботу, скриватися в ліску. Пригнав я цивільних людей з села до роботи — вони теж українці, і їх шкода. З того всього казав я їм іти додому, нехай спасають життя, може, придасться ще для України. Велика радість настала, коли я крикнув: «Дядьки, гайда додому, життя рятуйте!» Не знали люди, як мені дякувати.

Виявилося, що річка заглибока, щоб її загатити. Пошпортали ми ще трохи в землі, потім відкликав мене якийсь старшина військовим знаком, а ми тому й раді, вернулися до Городилова.

Коли йшли ми над річку, зліва і справа забезпечували нас якісь відділи, що їх ми не бачили. А в лісі стояла артиле¬рія, і звідти давалася чути густа стрілянина. Стріляли на большевиків, а ми про те нічого ще не знали.

Ще один відділ вийшов з Городилова, і це вже останній. Хотіли й мене прилучити до походу, давши мені пару вели¬ких коней з возом везти таборове майно. Ледве я викру¬тився від того. Не хотілося воювати, до того ж із кіньми тяжко від нальотів рятуватися, сам чоловік то в рівчак скочить, то в воду шубовсне, куди вже мені там з кіньми воловодитися!

Видано наказ покинути Городилів. Зайшли ми під якісь військові магазини в Золочені, і там дозброєно всіх, хто кинув зброю, щоб легше втікати. Тільки половина нас ішла при зброї, решта голіруч. Тепер видавали кожному кріса і по двісті п'ятдесят набоїв, хлопці хватали, скільки могли. Бо в Золочеві з'явилося більше поляків і знову давалися чути погрози, що українці зрадили Польщу, на гілляку з ними, або вистріляти, як собак! Щоправда, не так то легко пере¬вести ці слова в діло, українців багато, вони озброєні, не перерізати їх, як баранів. Та хто знає, що буде завтра або післязавтра. Можемо наткнутися на якусь більшу польську частину, і тоді справді зі сліпої помсти сипнули б по нас кулями. Кого тільки міг, заохочував я до зброї, бо чого вартий вояк без неї? Такого й баба поб'є.

Вперше тоді почув я, що большевики перейшли границю. Ніхто не знав, про що саме йдеться, дехто з поляків гово¬рив, що большевики йдуть їм на допомогу, спільно будуть бити німців. Вірити тому, чи ні? Хто його знає, може, нова біда суне?

Ще далеко до полудня вийшли ми з Золочева, казали нам, що йдемо в напрямі на Бережани. Ішли ми так кілька годин, їсти хочеться, кухню десь чорт узяв, тільки й з'їмо, що по дорозі в дядьків купимо, та як його нагодувати таку силу людей?

Десь коло третьої години наткнулися на лісничівку на скраю лісу, горіла вона, поцілена з літака. Де не взялися літаки, сипнули скорострілами, і ми кинулися в ліс. Не йшли вже далі, відпочивали, ждучи ночі. Користи з того відпо¬чинку мало, голод шарпає кишки, спати не можна, бо хоч і знеможені — напружені нерви проганяють сон.

Як тільки смерклося — далі в дорогу, все в напрямі на південь. Бережани лишили по лівій руці і загалом намагали¬ся обминати більші місцевості. Близько дев'ятої години вранці, пам'ятаю, вмаршували ми в якесь село. З однієї хати вийшла господиня, почула, що по-українськи говоримо, змилосердилася і винесла гладун молока. Наливала молоко в горнятко і, кому ближче, той міг вискочити з маршу та й хлепнути трохи. В одному моменті прискакав на коні якийсь капітан і серед лайки періщив батогом чи нагайкою тих, що пили молоко. Цей божевільний тип знайомий нам уже, він провадив окремо свою скорострільну сотню і на віддалі якого півкілометра перед селом окопав її при дорозі, І лівої сторони. Коли надійшов наш відділ, стрінув нас прокльонами й погрозами, що переб'є нас до ноги, бо не хочемо воювати за Польщу. Нас тим не злякав. Ті, що йшли в перших чвірках, відгрозили, що коли б тільки один стріл упав — всіх витопчемо, бо стріляти теж уміємо і є нас біль¬ше. Зм'як він тоді й вернувся до свого відділу, а оце знову бісився, розливаючи молоко. Ніхто не розумів, навіщо він це робить,— з божевілля чи з ненависти до українців. Швидко досягла його кара за нелюдську поведінку, не далі як три кілометри за селом побачив я його вбитого при дорозі. Хтось сказав, що вбив його німецький шпиг — все йшло тоді на рахунок тих невидних «німецьких шпигів». Катюзі по заслузі, подумали собі, ніхто не спинився, щоб його поховати.

Ішли ми дуже поволі, більшість ледве ноги за собою волочили з перевтоми і з голоду, виглядало це не на марш військової колони, скоріше на якусь похоронну процесію. Зараз після полудня підійшли ми під фабрику тютюну в якійсь місцевості, мабуть чи не в Монастириськах. Вийшов управитель фабрики й дозволив брати тютюну, скільки захочемо, бо й так большевики все загарбають. Зчинилося тоді дивне видовище, людська захланність проявилася в ці¬лій своїй наготі. Вояки випорожнювали наплечники, хлібни¬ки, навіть газові маски — де тільки могли, втискали тютюн і цигарки. Брали того більше, як потребували, не могли пізніше донести і викидали по дорозі; добрий кусень шляху між Монастириськами і Нижневом вкритий був тютюном і цигарками. Я бачив, як люди виповняли наплечники махоркою, щоб зараз же викинути її і зробити місце на ліпший тютюн, і так по кілька разів то спорожняли, то наповняли їх, при тому штовхали один другого і жадібно з-під рук тютюн вихапували, хоча вистачило б його і на втроє стільки, що нас. Мене взяла огида, взяв я пачку тютюну та й стільки. Буду могти — куплю колись, а ні — обійдуся.

Не доходячи до Нижнева, я геть вибився з сил. Два тиж¬ні майже не спав, цілий час у дорозі, їсти або їв або й ні, не мився і не переодягався та не роззувався. Ноги в черевиках розпухли, шкіра чисто облізла, ходив я, як по дротяній щітці. Товариші підтримували мене на ходу, доки могли. Показалися бані церкви в Нижневі — там визначена збірка для нас, недалеко вже, а ніяк нема сили дійти. Лишили мене при дорозі, щоб я трохи відпочив і потім доволікся якось на збірне місце. Пролежав я кілька годин і замість відпочити, ще дужче знеміг, навіть на ноги піднятися не можу. Наді¬йшов якийсь санітар, говорив до мене по-польськи, та здава¬лося мені, що він українець, по милосердних його словах, навіть сльози станули йому в очах. Помогти мені не міг, не мав коло себе перев'язочного матеріалу, конче казав мені дибати до церкви, там він зробить мені перев'язку.

Дорогою ввесь час ішли вояки, час-до-часу їхали війcькові вози, траплялися й авта. Ніхто не хотів підвезти, хоч як я просився, в цей час кожен дбав тільки про свою шкуру. Пробував я вчепитися котрогось воза — зіштовхнули. Зіб¬рав я рештки сил, скинув черевики і якось придибав до церкви. Там знайшов своїх товаришів з маршу, вони роз¬квартирувалися в одній стодолі й узяли мене між себе. Хотів я помити собі ноги, щоб перев'язати їх і бути здатним до дальшого маршу, не довелося. Ще й не промочив їх добре — алярм загув. Офіцерів уже тоді не було між нами ні одного, а коли й був хто, то в уніформах простих стрільців і не признавався до свого чину. Ще до Нижнева дійшли три, що їх я бачив, тут і вони перебралися в цивільні одяги й один по другому, хильцем, майже на моїх очах, висмикнулися з хати і зникнули десь у містечку. Невідомо, хто взявся тоді ко¬мандувати тією вояцькою масою і хто просурмив алярм — кожен відрухово кинувся займати якнайближче і якнай¬ліпше бойове становище.

Хтось крикнув: большевики йдуть! Гадаю собі — тут мені й амінь! Втікати не можу, живим не дамся, краще вже тут полягти. Не був я до того часу між большевиками, та добре знав про них з книжок і з української преси. До того жив я поблизько большевицької границі і пам'ятав, як у голодному 1933 році вивозили людей по другому боці Збруча, а щоб на галицький бік не чутно зойків і криків, поставили духовий оркестр від сторони границі, ввесь час пригравав він марші й гопаки.

Тим часом мої товариші відбігли з рештою вояків, подалися за місто. Не то що не до бігу було мені, я й іти не міг, там і залишився, встиг таки переодягнутися в якісь неймовірно драні лахи, що винесла мені одна милосердна жінка. Не помогло, над'їхали большевики, злапали кількох, що не встигли вибігти з містечка, та й мене взяли, не поміг мій цивільний «одяг».

Ще того самого вечора в цілій околиці чути було густу стрілянину, на південь від міста таки добрий бій ішов; як я пізніше довідався, це був один з найбільших боїв, що відбулися між утікаючим польським розбитим військом і наступаючими большевиками. Ось як розказував мені пізніше про те покійний вже тепер мій товариш Михайло Грабчак:

«Наші позиції лежали на південь від міста Нижнева, обаполи битого шляху. По правій стороні досить густо розсіялися хати, а по лівій — горби й поля, десь-не-десь хата. Бачимо, ідуть шляхом большевицькі частини, без порядку, танки помішані з піхотою і з возами. Недалеко від Нижнева захватили большевики кінний табір нашої частини, декому пощастило втекти до лісу, та немало большевики побили й поранили. Дехто бачив це з наших позицій на горбі. Потім усе затихло, большевики йшли вже без¬печно, не охороняючи свого маршу.

З однієї хати праворуч нас вийшла ціла українська родина: чоловік, жінка й молода дівчина в гарній вишиваній сорочці. Бачимо, танк під'їж¬джає під хату, вихиляється з нього голова большевика, бачимо його само¬го, закарлючений у нього ніс, на жида подобає, хоч ледве чи жид у танку сидів би. Щось заговорив до людей, відповідає йому дівчина, наперед підступає. Большевик закляв і стрілив у дівчину з револьвера, вона впала. Ні, не може це бути вояк, жоден вояк у світі до безборонної дівчини не стрілить, це якась большевицька комісарська морда! Така лють нас вхопи¬ла на цей вид, що ми наче на команду посіяли вогнем. Перша почала наша група, почули це інші, долучилися й собі, настала пекельна пальба. Больше-виків це заскочило неприготованими, зчинилася паніка, кинулися врозтіч, ховалися в ровах і за танками, деякі просто себе бігли, не зважаючи на стріли. А ми б'ємо і б'ємо! Доброго хльору дали тоді большевикам!

Тривало це, може, пів години. Бачимо, підсувається друга колона, обережно вже, бойовим порядком, напереді танки, між танками похилені піхотинці — вдарили вогнем по нас. Нічого не вдіяли, ми добре закриті. Відбиваємося цільно, знову багато большевиків скосили, мусіли вони відступити. Чують большевики — не просте діло, гладко не піде. Підкотили гармати і пражать нам по головах. Відступаємо і ми трохи за гору, де менше шкоди від гарматного вогню, далі не здаємося.

Большевики пустилися на хитрощі. Шдослали делегацію з білим прапором на переговори, між нею видно польського майора. Просить він скласти зброю, не будемо ж з цілою армією большевицькою воювати, ввесь опір безцільний, шкода дармо кров проливати. Не бачив я тієї сцени,— був свідком того, як скидали зброю на купу. Поніс і я з товаришами. Довкола большевики з націленими крісами, пильнують, щоб кожен склав свою зброю. Все йде мовчки, чути тільки дзенькіт металу. Нагло якийсь голос заверещав:

— Хлопці, не будьте дурні, не здавайте зброї!

Зчинилися замішання й дезорієнтація, одні далі скидають кріси на купу, другі знову їх хватають, у тій юрбі, що перемішалася вже з большеви-ками, не знають вони, що робити. Заки це вияснилося і втихомирилося, я з товаришами вхопили по крісові і скочили в недалекий ліс.

Пізніше большевики не хотіли повірити, що не було між нами старшин, що команду тримали там підстаршини і прості стрільці. А майор-парла-ментарій виявився перебраним большевиком.

Відбігли ми трохи в ліс, щоб набрати духу й подумати, що далі чинити. Зібралася нас рівно дванадцята, все або з давніх часів знайомі, або такі, що подружили з собою в переживаннях останніх днів. Між ними три мої односельчани: Павло Ц., Василь В. і Гриць Б., а також сусід з недалекого села, студент Д. Тяжчу зброю поховали ми тим часом у кущах, для власної оборони залишили пістолі та по дві-три ручні гранати. Ще досить ясно надворі, користаємо, щоб відбитися трохи від головного шляху.

Натрапили ми на якісь хати. Казав я хлопцям зайти до першої з краю клуні і там перепочити, виставивши варту для охорони, я тим часом піду до хати на розвідку. Входжу — на стіні портрети Шевченка і Франка. Веселі¬ше на серці, свої люди і свідомі українці. В хаті тільки жінка в середніх літах, в кутку сидить якийсь чоловік.

Чемно вітаюся по-українськи, прошу щось з'їсти, проголоднівся з това¬ришами в марші. За все заплатимо. Всі ми українці, мобілізовані до польсь¬кого війська.

- Ви тепер усі по-українськи навчилися говорити,— відповідає жінка.

Радість б'є їй з лиця, тішиться, що большевики поляків прогнали,

свободу принесли.

- Хоч не всі поляки лихі,— додає,— ось цей чоловік, сусід мій,

кравець, він поляк, та людина добряча.

Зводжу розмову на діло. їсти хочемо, одяги військові на цивільні поміняти.

Сказала жінка, одяг поміняє тільки мені одному, трохи пізніше, як посутеніє. Дала горнятко кислого молока, грошей не хотіла.

Незручно одверто говорити з нею при полякові,— нема іншої ради. Каже вона, сама тут живе, а це потім показалося неправда, мала вона чоловіка і двох дорослих синів, пішли вони полювати на окремих вояків, що чи то від частин своїх відбилися, чи додому вже верталися.

Бачу, подобрішала молодиця, каже мені ночувати в хаті, постелить мені на долівці, бо сподобала собі мене, як рідного брата. Пропозиція мені не всмак. В часі відвороту чули ми про випадок, коли ціла група пропала, шночувавши в хаті, баби сокирами голови порубали. Правда це, чи вигадки, хто його знає, та не один таки направду без сліду щез. Наші селяни ненави¬діли поляків і навіть не дуже вірили, коли вояк по-українськи говорив, думали, українцями прикидаються. По селах роззброювали вояків бойові шдділи ОУН, вони ніякого лиха не чинили, зброю тільки забирали, людей проганяли геть.

Відмовляюся ґречно, щоб не вразити гостиниости господині, не хочу клопоту їй у хаті робити. Веде мене на горище, плахту якусь простелила. Все таки не довіряю, пересунувся попри стріху на другий кінець горища і там зарився в сіні.

Не спиться мені. Чути стріли по лісах, навіть попри хату свищуть шблукані кулі. Гаряче мені в грубому військовому однострої, ще й у сіні тритому. Годинника не мав, по зорях зорієнтуватися заваджає стріха, та десь так на мою думку коло півночі прийшли три чоловіки. По голосах їх полічив. Шукають мене на тому місці, де господиня постелила.

— Нема,— шепче один,— подівся кудись, може, геть пішов.

Ого, думаю, як добре, що місце змінив!

Досить довго ще шукали мене в сіні, не зайшли в кінець, де я сховався. Зійшли наниз, ходили попри хату якийсь час і перешіптувалися з собою. До мене тільки окремі слова долітали, видалося мені, що це чоловік госпо¬дині та їхні два сини. Над ранком зникли, а зараз після того зайшов до хати Павло Ц., питаючись за мною, тоді я вже безпечно зліз з горища і тоді жінка дала мені цивільне одіння. Переодягався я в темній коморі і не бачив, які то шати вдягаю на себе. Шапка — тільки з боків обруч, без дна, волосся зверху видно, штани якісь старосвітські, грубі, білі з вишиваним клинцем спереду і наче з генеральськими лямпасами по боках. Черевики пороззяв¬ляли рота, один більше від другого, в білому полотняному піджаку бракує півправої поли — все підперезане дрантивим пояском. Як побачили мене хлопці в цьому елегентному строєві, сміялися, аж за черево хапалися. Виглядав я не то як опудало на горобці, не то як дурний Стецько з комедії на сцені.

Дехто з хлопців теж роздобули цивільні одяги в сусідніх хатах, один навіть досить добре зодягнувся. Позичив я в одного одяг такий, щоб дуже в очі не впадав, і обидва ми з Павлом Ц. пішли до Нижнева на розвідку, решта ждала в лісі на наш поворот.”

М. Козій був полонений большевиками та, на відміну від загальновстановленого ними ж твердження про те, що українців з WP негайно відпускали домів ( мається на увазі рядовий склад – так звані шерєньґовци )– це звикла комуністична брехня – його було ув’язнено в таборі за 30 км на схід від Рівного. Цей табір утворили на місці колишніх копівських казарм біля с. Житень, а від так у Сосинки, де ті дробили камінь і робили мурованку через Рівне на Перемишль. У Житені з ним сидів дідич Кам’янок Іван Федорович. Ті Федоровичі були спольщеними українцями. Йому брат якось передав мішок грошей. Федорович дався на хитрість НКВД, яка полягала у тому, щоб виокремити з поміж тих „ шереньґовцув” офіцерів. Їм на початку спростили режим, навіть відкрили ... казино, по тому, хто признався, що офіцер, тих вивези у невідомому напрямку, скоріше всього у табори знищення, типу Катині.

По домовленості нацистів та большевиків від 23 серпня 1939 року ( пакт Рібббентропа – Молотова), наш край став зоною дій СРСР. Для захоплення Західноукраїнських земель у кінці серпня, на базі КОВО ( Киевский особый военный округ, ) було розгорнуто так званий Український фронт ( до 1 млн чол..), котрий очолив маршал Семен Тимошенко, членом військової ради став перший секретар ЦК КП (б) У Микита Хрущов. Було набрано тисячі резервістів, головним чином з т.зв. УРСР. Головні мобілізаційні заходи було проведено ще до початку бойових дій Німеччини. При тому большевики мали ретельний план дій проти Польщі, котрий був розроблений ще на початку 30 – х років їх генштабом, згодом його було суттєво доповнено. На нашому напрямку діяла 6 загальновійськова армія комкора Філіпа Голікова, підтримана танками і авіацією. З боку Польщі їй тут могли протиставити лише КОР та деякі розрізнені частини гарнізону міста Тарнополя. Такими силами якось реально протидіяти большевикам було просто не мислимо. В помсту за те, що хтось з Тернополя вистрілив по військах – було вчинено масакру мирного населення, з танка стріляли по костелу і т. ін. Взагалі то поляки вели бої з большевиками під Сарнами ( 17 – 20. 09),КОР успішно атакував 52 стр. див. коло Шацька 29 – 30. 09.

Большевики вже 25 серпня 1939 року сформували органи своєї влади для майбутніх окупованих територій, які по їх планах були адміністративно поділені на відповідні області, райони, сільські ради. Тоді ж вони розвернули кадрове навчання секретарів обкомів та райкомів, голів рад, спецслужб НКВД, міліції, прокуратур, райвійськкоматів та т.п. у Пущі Водиці, що під Києвом. Під час „ перестройки”, коли у 1989 році востаннє пишно відзначали так званий „ золотий вересень”, а говорити вже можна було більше, у Тернополі відбулася конференція, де виступив такий собі колишній секретар РК одного з районів Київщини, який навчався у Пущі Водиці і вже наперед був повідомлений про нове призначення першим секретарем РК майбутнього Кам’янко – Струмилівського району. Вони були перебрані у військову офіцерську уніформу, але без знаків. Серед всього він пройшов відповідну співбесіду у НКВД, де отримав відповідний пакет з інструкціями та детальним описом того, що має робити по прибутті. Серед іншого – які саме приміщення займати під владу, де поселятися, кого з місцевих підтримати і т. п. Ще більше „ ценних указаній” отримали енкаведисти. Нині давно не секрет, що вони мали конкретні завдання по ліквідації, арештах та висланнях цілих категорій населення. Мали і конкретні прізвища по своїх теренах. Словом, большевицька розвідка була дуже добре поставлена і даремно сталінські шпигуни свій хліб не їли. Серед цих шпигунів виділялися члени КПЗУ. Сталін хоча й попередньо компартію Польщі розпустив, а керівників викликавши „ на нараду” до Москви перестріляв, як „белопольскую агентуру”, однак справжню московську агентуру з цього середовища продовжував використовувати і надалі. Важко сказати скільки там було справді ідейних, бо всі у нас знали „ своїх” комуністів і вперто говорили про доляри, котрі ті отримували. Маємо знати, що хоча й називали ту групу КПК - КПЗУ, але реально українці там могли становити десь заледве 10 – 15 %. Основний ж контингент був з племені Мойсеєвого.

Технічно для РККА захоплення Підволочиська великої миції не становило. 17 вересня припало на неділю. По той бік Збруча було стягнено стільки війська, що всю підготовку люди бачили, а особливо чули ( це був безперервний рев моторів, котрий, як вдень, так вночі лунав з – за ріки) вже з початком німецької атаки на Польщу. Большевики оголосили, крім кількох скритих ( т. зв. перепідготовка) мобілізацій, ще й кінцеву – 6 вересня ( брали з прилеглих областей), а концентрацію військ завершували з 8 по 13 вересня 1939 року. Всього настягали 620 тис. особового складу, 4 700 танків, 3 300 літаків. До нас попередньо залітали їх літаки – розвідники, що займалися фотографуванням терену. Поряд з тим, у Підволочиську вже з кінця серпня крутилися якісь підозрілі особи, що навіть зовні не виглядали на місцевих. Зрештою, скільки там було того містечка – всі всіх добре знали. Вони старалися виїхати на Тернопіль, Збараж, Скалат, але уникали потягів, та автобусів, наймали селянські підводи і їхали вночі, чи польовими дорогами. Платили ж добре, вимагали лише одного – нікому нічого не казати. За такий „рейс” можна було взяти до 50 zl, сума чимала, коли колійовець за місяць мав біля 150 zl. Деякі платили долярами. Головним чином ці люди знали наперед до кого приходити, але часами не могли того застати і їх провадили до родини. Видно, що це був той самий „ золотий фонд” сталінських посіпак, що згодом себе виявив, як агентура НКВД. Про це та інше народ знає. Пан Москалик згадував: „Приміром, такий собі Угрин насміхався з односельців, мовляв, то не штука заробити в жида. Він та подібний йому Лопух з Новоселеччини зустрічали "по наводці" більшови¬цьких агентів, котрі, особливо в кінці 30-х років, масово переходили Збруч (видно, готували наше "освобождєніє") та потім їх фірами таємно перевозили польовими дорогами за межу прикордонної зони відповідальності, тобто до Смиківців. Того Угрина поляки схопили, зорганізували гучний суд і впаяли за шпигуна по повній програмі з відбуттям у Березі Картузькій.”

О 4:15 (час середньоєвропейський), 17 вересня 1939 року почався масований наліт авіації на терен до Львова включно. Там, під Львів, вже вийшли німці і готувалися до штурму міста. Вони зайняли також район Дрогобич – Стрий. Гітлер щоразу квапив Сталіна з виступом проти Польщі, однак досвідчений тиран не спішив, він оцінював ситуацію, слідкував за перебігом війни, чекав захоплення Варшави, бо це значило би припинення існування польської держави. Крім того, він уважно вивчав дії Франції та Англії – союзників ІІ Речі Посполитої. Відомо, що польський уряд покинув Варшаву і вирушив через Заліщики до Румунії, а від так до Франції, зрештою опинився у Великій Британії. Цей уряд був в Заліщиках ( спочатку в Кутах)саме до 17 вересня 1939 р., коли ж отримав інформацію про навалу большевиків, то перетнув Дністер. З собою вони прихопили і золотий запас. Всі шляхи на схід були заповнені біженцями з внутрішніх районів Польщі. Ті, хто рухався на Румунію – виграли ( звісно, хто мав гроші і міг підкупити румунських прикордонників, бо загалом ті мали наказ пропускати лише польських урядовців та вищі офіцерські чини), а ті, хто просувався у напрямку Тернополя, попали в руки „ визволителів” і в подальшому опинилися у Сибіру, Казахстані, Середній Азії, в кращому випадку на висланні, а. переважно по тюрмах і таборах, чи взагалі були ліквідовані. Деякі ж були передані нацистам, адже це були часи так званої „ заклятої дружби”.

О 4:45 кордон перетнули передові частини – розвідка, диверсанти, різні спецзагони НКВД. Попередньо було вбито польських вартових, виставлених, як звичайно на залізничний та автомобільний міст. З Волочиська на станцію тихо вкотився бронепотяг, за нам пішли вагони з військом, які мали переходити до польських вагонів. Однак поляки попередньо відігнали паровози і тому в’їхати гонорово потягами до Тернополя не вдалося.

На автомості (тоді дерев’яному) відбулася невелика сутичка, поляки навіть раз вистрілили з гармат, розміщених на Замчиську, але, коли побачили яка то маса суне з – за Збруча, то почали тікати на Татарський шлях, бо центр містечка вже було захоплено. На вокзалі большевики захопили значне число офіцерів та солдатів WP.

У 70–ті роки під цим автомостом було знайдено уламок польського герба – орла (українські націоналісти називали пястівського орла „курка”), що був прикріплений колись до шлагбаума. Цей уламок зберігається у Волочиському краєзнавчому музеї.

Маршал Ридз – Смігли, (українці називали його Шміґла) на нього скидають відповідальність за вересневу катастрофу, однак це неоднозначна і трагічна постать...

 

Огололошення мобілізації WP

Звернення РККА до польських солдат з тим, що уряд ввів їх у катастрофу, а совєти несуть щасливе і вільне життя.

 „Тelefonogram zachowany w papierach Naczelnego Dowodztwa z godziny 8:30 17 wrzesnia:"Skala zajeta. W Podwoloczyskach walka o koszary. Most na Zbruczu wysadzono. Przejezdzajac czolgami przez Borszczow [zolnierze radzieccy] twierdza do ludnosci: przychodzimy bronic waszych sadyb. Jadac strzelaja tylko w tym wypadku, gdy natrafia na opor naszych oddzialow wojskowych."

Поляки перехопили повідомлення РККА, з нього дізнаємося, що станом на 8 30 17 вересня 1939 року : ”У Підволочиську боротьба за казарми, міст через Збруч зірвано...” (певно таке повідомленя не відповідає дійсності, хоча, можливо, мова йде про якийсь міст у межах Підволочиська, чи ближніх селах, хоча ми не певні в тому, що це відповідає істині. Наші мости большевики захопили цілими).)

По даних РККА на 17 вересня 1939 року (ранок) втрати поляків не значні – 1

вбитий, 4 поранених. Взято в полон 430 чоловік, з них 30 офіцерів, в т. ч. 1 кадровий підполковник ( район Підволочиська, певно на вокзалі) На 17 00 передові частини (кавалерія, танки) вийшли під Тарнопіль, піхота в районі ст. Максимівка та Галущинці, втрати РККА на цей час – 7 вбитих, 7 поранених, згоріли дві автоцистерни ( наслідки польського бомбардування, за іншими даними вони були бомбардовані помилково своїми ж). Тарнопіль здобуто 18. 09. 1939 р. о 6 00 силами 5 кавалерійської та 81 стрілецької дивізій. З тим, вони мали бої з деяким спротивом польських офіцерів, які їх обстрілювали з дахів та вікон. Кількість полонених значна, вона встановлювалася.

Поляки з обуренням подають той факт, що з типовою азіатською підступністю на передових фірах, авто, танках, чи навіть у руках піхотинців білі прапори, при тому большевики заявляють, що насправді не йдуть воювати з Польщею, а „визволяти” її. Це на перших порах діяло таким чином, що поляки вступали у переговори і тратили час.

РККА здобула (тільки КОВО, т.зв. Український фронт Тимошенка)

Zdobycze wojenne w okresie 17-27.09.

Jency wojenni:

oficerowie – 8086 ( офіцери)

podoficerowie - 198 480 (dane z 2 pazdziernika) ( підофіцери)

Konie - 11342, ( коні)

Uzbrojenie: ( зброя)

karabiny - 174 145, (карабіни)

reczne karabiny maszynowe - 3118, (ручні кулемети)

ciezkie karabiny maszynowe - 2438, (важкі кулемети)

rewolwery - 5821, (револьвери)

dziala roznych kalibrow - 534, ( гармати)

samoloty - 150, ( літаки)

samochody roznego typu - 2026, ( різні автомобілі)

motocykle - 40, (мотоцикли)

Oraz duze ilosci naboi do karabinow, pociskow i innej amunicji. (набої)

ВТРАТИ РККА (тільки КОВО т.зв. Український фронт Тимошенка)

Ogolne straty wojsk Frontu Ukrainskiego za okres od 17.09. do 02.10.:

491 zabitych, 1360 rannych, (вбиті, поранені)

141 zaginionych bez wiesci; ( пропали без вісті)

Konie: ( коні, забиті, поранені))

296 zabitych,

1291 rannych;

Karabiny maszynowe : (кулемети)

15 zniszczonych, з них знищені,

13 uszkodzonych; пошкоджені

Dziala: (гармати)

5 zniszczonych, з них знищені,

11 uszkodzonych; пошкоджені

Czolgi: (танки)

5 zniszczonych, з них знищені,

21 uszkodzonych; пошкоджені

Pojazdy mechaniczne rozne: різні авто

26 zniszczonych, з них знищені,

194 uszkodzone. пошкоджені

Цікаві відомості дано від 16 вересня 1939 року, ніби – то польський чотиримоторний бомбардувальник наніс удар по позиціях РККА в районі Волочиська, від польського бомбардування загинув один червоноармієць, ще одного було поранено. Той польський літак було збито. Це „туфта, красная пропаганда”, на взірець тої, що вчинили німці навколо „польської атаки на Ґляйвітц. Певно большевики зрозуміли весь абсурд ситуації, бо ходу цій „качці” не дали, а виправдовували атаку Польщі необхідністю „взяти під охорону життя і майно західних українців і білорусів” (ото „зберігали!”). До того ж поляки просто не мали чотиримоторних бомбардувальників, ще й не можливо було показати світові тих польських пілотів зі збитого літака та його рештки. Однак, вже 30 листопада 1939 року, червоні обстрілявши власні позиції в Карелії - такий хід використали проти Фінляндії.

Офіційна радянська хроніка подій 1939 року (таємна)

1939.09.17

04:00 ПОЛЬША. Украинский фронт. Штурмовая группа советских пограничников и красноармейцев 17ск Волочисской АГ захватила Волочиский пограничный мост.

Волочисская АГ комдива Ф.Голикова,

04:30 ПОЛЬША. Украинский фронт. Артиллерия 17ск Волочиской АГ нанесла артиллерийский удар по огневым точкам и опорным польских войск в приграничном районе.

Части 17ск Волочисской АГ приступили к форсированию р. Збруч, используя захваченный мост в р-не г.Волочиск и наведенные переправы. Противник практически не оказывает сопротивления.

1939.09.17

06:00 ПОЛЬША. Украинский фронт. Части 60сд Шепетовской АГ в ходе боя с польской погранстражей потеряли 1 человека убитым и 1 раненым. Противник потерял 3 пограничников убитыми, 2 ранеными, 83 были взяты в плен. Войска Шепетовской АГ заняли гг.Острог, Корец и продолжают наступление на г.Ровно. Части Волочисской АГ заняли г. Подволочиск и продвинулись в глубь польской территории на 4км в направлении г.Тернополь. 1939.09.17

06:15 ПОЛЬША. Украинский фронт. Советскими пограничниками заставы "Щасновка" Волочиского погранотряда занята польская стражница "Белоозерка", оставленная польскими пограничниками.

1939.09.17

06:45 ПОЛЬША. Чортков. Польский майор Ю. Беньковский из 5-го представительства 2-го отдела польского Генштаба донес в Ставку польского главнокомандующего в г.Куты, что «с 5 часов в районах Подволочиска, Гусятина и Залуче какие-то неопознанные из-за темноты части пытаются перейти границу. В данную минуту там ведут бой части КОП».

1939.09.17

16:00 ПОЛЬША. Украинский фронт. Части 23тбр Каменец-Подольской АГ форсировали в брод р.Днестр и захватили около с.Городенка польский аэродром с 6 самолетами. Советской разведкой Волочиского погранотряда установлено, что "на северной окраине польского с.Рожиска расположилась группа штатских с двумя пулеметами. Вокруг стражницы "Лука-Мала" окопалось до роты польских солдат..."

1939.09.17 ПОЛЬША. В результате ошибочной атаки собственных войск советскими бомбардировщиками в районе д.Фридриховка было убито и ранено 11 красноармейцев, а также уничтожено два грузовика с горючим.

1939.09.18

10:00 ПОЛЬША. Украинский фронт. Командир 2кк Волочисской АГ, части которого утром форсировали р.Серет, получил приказ командования фронта форсированным маршем двинуться к г.Львов и овладеть городом. Поскольку конский состав нуждался в отдыхе, командир корпуса создал сводный мотоотряд из 600 спешенных кавалеристов, посаженных на танки 5кд и батальона 24тбр под командованием командира 5кд комбрига И.Шарабурко. Отряд двинулся к г.Львов, взяв по дороге в плен до 6 тыс.польских военнослужащих. 1939.09.18

10:20 ПОЛЬША. Украинский фронт. В г.Тернополь вошли основные силы 5кд 2кк Волочисской АГ, которые подверглись обстрелу со стороны разрозненных групп польских офицеров, жандармов и польского населения. В ходе перестрелки кавдивизия потеряла 3 человек убитыми и 37 ранеными. 1939.09.18

ПОЛЬША. Украинский фронт. В г.Тернополь вступили стрелковые дивизии 17ск Волочисской АГ комкора Ф.Голикова. 1939.09.18

11:15 ПОЛЬША. 40 жителей западноукраинского с.Токи пришли к советскому КПП на границе и просили помощи у советских пограничников "в организации Советской власти на селе, спрашивали, что им делать со складом зерна, имеющимся в селе, сообщили что имеется стрелецкая организация в 40 человек, которая угрожает расправой с крестьянским активом".

1939.09.18

12:00 СССР. Волочиский погранотряд. В расположение отряда под конвоем батальона РККА на 23 автомашинах доставлены польские военнопленные, захваченные советскими войсками под г.Тернополь, в основном офицерский состав. 1939.09.18

День ПОЛЬША. Украинское население пограничного с.Лука-Мала захватило польский полицейский участок (посторунок) и имение местного помещика.

1939.09.18

18:40 СССР. Волочиский погранотряд. На погранзаставу "Авратин" украинцами из польского с.Пальчицы доставлен схваченный ими польский пограничник - сержант Козяковский. 1939.09.18

19:00 СССР. Волочиский погранотряд. В р-н 16-й погранзаставы ("Сатанов") прибыла группа жителей польского с.Калагаровка (300 чел) "со струнным оркестром и красными флагами с целью выразить свою благодарность и приветствие".

1939.09.19

02:00 ПОЛЬША. Украинский фронт. Сводный мотоотряд 2кк и 24тбр Волочисской АГ (35 танков) подошел к г.Львов. При подходе к городу польская артиллерия открыла огонь. Преодолевая уличные баррикады, головной разведывательный батальон (6 танков) дошел до центра города и был встречен огнем батареи, стоявшей у костела. Первый танк был подбит. Командир разведроты ст.лейт.Чуфаров, подбил орудие у костела и поджег выстрелом снаряды противника. Орудийная прислуга разбежалась. По танкам был открыт из казарм и многих домов ружейно-пулеметный и револьверный огонь. Танки били по вспышкам.

1939.09.19

06:00 ПОЛЬША. Львов. Части 24тбр Волочисской АГ приступили к обезоруживанию польских войск, подходивших к городу, а разведбатальон - к обезоруживанию казарм в самом городе Львове.

1939.09.19

11:25 СССР. Волочиский погранотряд. Жители польского с.Просовцы сообщили на советскую погранзаставу "Подчаницы", что "в селе оперирует вооруженная банда численностью в 8 человек, забравшая оружие в стражнице, терроризирует крестьян и занимается грабежами. Банда пополняется уголовным элементом..."

1939.09.19

14:00 СССР. Волочиский погранотряд. На участке заставы "Постоловка" к границе прибыло до 300 жителей польского с.Лука-Мала, "которые сообщили, что ими в селе разоружена местная стрелецкая организация..."

1939.09.19

19:00 ПОЛЬША. Гжималув. Председатель местного ревкома и начальник народной милиции сообщили советским пограничникам Волочиского погранотряда, что в р-не п.Гжималув и с.Каролюка "бесчиствуют банды, состоящие из стрельцов, полицейских и кулаков. В м.Гжималув бандитами убит доктор-украинец..."

1939.09.19

21:30 СССР. Волочиский погранотряд. "На участок заставы "Щасновка" прибыли три польских жителя, которые сообщили, что в селах Янковцы и Шушковцы, что против участка комендатуры Ильковцы, бесчинствует банда, терроризирующая местное украинское население. В ночь на 19 сентября бандой убито несколько местных жителей".

Источники

Мельтюхов М.И. Советско-польские войны. Военно-политическое противостояние 1918-1939 гг. - http://militera.lib.ru/research/meltyukhov2/03.html

Пограничные войска СССР 1939-1941 гг. М.Наука,1970

Россия и СССР в войнах ХХ века

. М.Олма-Пресс,2001

Всемирная история. т.10

В 6.45 утра майор Ю. Беньковский из 5-го представительства 2-го отдела генштаба в Чорткове донес, что «с 5 часов в районах Подволочиска, Гусятина и Залуче какие-то не опознанные из-за темноты части пытаются перейти границу. В данную минуту там ведут бой части КОП». Около 7 часов капитан Е. Фризендорф из разведки КОП сообщил: «В 6.20 опознано, что это большевистские регулярные части. За ними слышен шум моторов. В районе Подволочиск части КОП отступают под напором».

В 8 часов командир полка КОП «Подолье» подполковник М. Котарба доложил, что «части советской армии перешли границу и заняли Подволочиск, Гусятин и Скала-Подольска. На Борщев движется кавалерия». Начальник штаба главкома генерал бригады В. Стахевич доложил об этом Рыдз-Смиглы и после беседы с находившемся в Коломые министром иностранных дел Беком, не имевшего никаких известий из Москвы, приказал выслать в расположение советских войск парламентеров с вопросом, в каком качестве Красная армия перешла границу Польши.

Містечко вже не спало, але на вулиці люди не виходили – боялися. Заглядали через вікна на сірі маси, котрі лавинами котилися на захід - танки, автомобілі, підводи, гармати. Появилися перші конвойовані полонені. Цікаво, що не всі поляки відразу зрозуміли що ж то властиво діється. Деякі з них були настільки наївними, що щиро вважали, як рожиський дідич Казімєж Ґрохольскі : „ Оnie idom nam na pomoc!” Таких, як він по тому арештували, етапували на Байкал, там загнали на кригу, котру розтрощили з гармат. Так там вони й зосталися. Його син Людвіг якимось чином це все пережив, у 50 – ті повертався через Підволочиськ, їхав у Польщу. Вже звідти перебрався до Лондона. Мій батько бачив його на вокзалі. Потім він ще писав до села.

Кумедний випадок трапився у другій половині того дня в Заднишівці, коло костелика, що його знищили большевики у 70 – ті роки, бо робили заїзд на так звану нову автобусну. Вже коло 10 години за місцевим часом на вулицях збиралися люди. Діти бігли за машинами і кричали : „Солдат, брось спички!” ( сірники, мило, сіль, гас, якесь продовольство - давно розкупили з крамниць, так завжди народ робить, коли починається війна). Ті кидали їм сірники з кривавим написом „ Ревпуть” та дрібні монети.

 

Микита Хрущов

Так ось, несподівано серед них зупинилася кавалькада легківок та бронеавтомобілі прикриття. З усього всі зрозуміли – прибуло велике начальство. Воно почало вилазити з машин, поперед поважно виступав не високий чоловік з круглим писком. То був сам Микита Хрущов (фото). Він зупинився посеред місцевих господарів та сказав коротку промову, мовляв ми прийшли вас визволити від проклятих панів. Скоро життя налагодиться, особливо загострив на тому, що, мовляв, в маґазінах усьо будєт. Потім поцікавився, чи не виникають у селян до нього запитання. Тут на перед вийшов такий собі Білик з Мислови та промовив : „ Пане Хрущов!”. „Я нє пан, я товаріщ” – поправив його Микита. Селянин продовжив „ пане – товаришу Хрущов, в мене цього року вродило добре збоже, але оті поляки поставили низьку ціну, а тут почалася війна і вони того збожа не скупили. Скажіть, чи ваша радянська влада його викупить, і по якій ціні?” Тут оточення Хрущова дружно зареготало, всі почулися якось не добре, залягла незручна пауза. Хрущов аж сльози витер та промовив: „ Ідітє домой, совєцкая власть єту вашу проблему рєшит очєнь бистро”. І „ рєшила” – скоро у таких навіть комори позамітали, оплатили теж гідно – кого до цюпи, кого на Соловки, кого постріляли, кому просто пальці в двері ( ті ще дякували, що добре обійшлося...)

 

 

„Освободітєлі” у Турівці,1939, вересень.

Прибулі війська закидали містечко листівками, газетами, всюди встановлювалися портрети Сталіна та його посіпак. Розповідають кумедний випадок у Львові. Один юдей – аптекар дістав вказівку виставити на вітрину портрети Сталіна і Молотова. Той так і зробив, але там попередньо було ще й написано з метою реклами „Swierze piawki”...

Наступного дня на вокзалі зустріли нове місцеве начальство. Маємо кілька прізвищ з того періоду.

Районне керівництво вибрало для своїх потреб вілли Грегоращука та Ґромніцкого, під НКВД колишню монопольку ( аптека п. Коваля, „ Юний технік”) – там були великі, зручні для тюрми підвали, та колишнє польське „ Кулко рольніче”, що по вул. Франка №2. Місцеві люди, котрі знали повадки большевиків та мали якихось родичів – втекли. Дехто подався на захід та перейшов тоді ще не до кінця оформлений радянсько – німецький кордон. Однак, переважно всіх, кого було визначено, НКВД захопило. Найгірше було те,що їм до рук попали польські архіви, в т. ч. поліцейські та жандармські ( канарок) – ретельно зібрані ще тим самим Вонсадкою. Це був „клондайк” – переважно всі члени ОУН, або підозрілі польській владі там були детально описані – отже, тільки забирай. Не дурно наші люди казали, що большевики все про всіх знають...

 

Однак, прочитаємо що пише невідомий автор (поміщено у інтернеті, передано В. Гурином, бо у путінській ґебістській Росії автор побоявся дати про себе дані) відносно події 1940 року:

 

Харківський уланський полк, Охтирський гусарський... Для багатьох і зараз ці слова звучать як героїчна музика. ( Певно не для нас галичан, але ней там)Була ж колись славна традиція – давати військовим частинам назви тих міст, де вони формувалися. Наше щастя, що про цю традицію не згадали у свій час харківські чекісти... У іншому випадку слобожанці навіки б не відмилися від так званого „Підволочиського інцинденту”...

Століттями чекали західні українці сердечної зустрічі з єдинокровними братами з-за Збруча. Так, у всякому випадку, стверджувала радянська пропаганда. До початку 1940 року, а саме про ці події піде мова, ці очікування збулися цілковито і повністю. Однак, „любвеобильні” родичі все продовжували прибувати і прибувати, причому цілими ешелонами. Сьомого лютого на прикордонну станцію Підволочиськ прийшов черговий ешелон, забитий „під зав’язку єдинокровними родичами”. Формували ж ешелон тої „ родини” у славнім місті Харкові. Звісно, виясняти родинну ступінь між пасажирами того ешелону і мешканцями містечка – справа рук партійних агітаторів та наворочених нових ґебульок з ФСБ. Безсумнівним залишається інше: всі новоприбулі сильно уподібнювалися близнюкам, так, як носили одну і ту саму форму – форму частин НКВД. Підволочиськ був лише проміжною станцією на дорозі до головної цілі – Львова. До нещастя мешканців містечка, першим „закордонням”, яке побачили харківські чекісти.

„Побачили” – сказано занадто банально. Потяг прибув о другій годині ночі. Тож роздивитися з вікон що - не будь було по просту не можливо, хіба що станційні вогні , які світилися в суцільній темряві. Високомудре начальство, добре знаючи про професійну допитливість своїх підлеглих, наказало виставити днювальних. Видно воно, кмітливе, не хотіло дочасно демонструвати аборигенам новоприбулу „рідню” . Однак, хіба можуть існувати якісь перешкоди, які б не міг здолати „савєцкій чєловєк?”! П’ятірка сміливців, гнана цікавістю та голодом, рванула з вагона через вікно.

Особливих ілюзій відносно „западенського” життя „першопрохідці” не очікували, адже хто у славнім місті Харкові не знав, як жорстоко гнітили наших братів польські шляхтичі?! У вересні 1939 року про це червона пропаганда гуділа на всенький свій савєцкій саюз. Зустріч з голодними обірванцями зовсім би не здивувала харківських чекістів. Сонце сталінської конституції над „звільненим краєм” світило лише п’ятий місяць. Тож не здогадувалися всевідаючі, що саме через те у колійовому буфеті ще продавалися білий хліб, масло та ковбаса. Ні, не так - : КАЛ-БА - СА! Однак, вочевидь, не можливо передати на папері той захват неповторної інтонації булгаківського Шарика. Рівно і, як ту щенячу радість, що миттю охопила сталінських опричників коло багатої вітрини. Вся готівка, яка була у широких чекістських кишенях, миттєво перекочувала до „закордонного” буфетника. Обтяжені наїдками поза всяку міру, „першопрохідці” кинулися назад до свого потяга.

На їх голодних колег неймовірні, за радянським міркам, скарби справили шокуюче враження. Навіть найдисциплінованіші кинулися до дверей. Але, не тут то було! Днювальні навідріз відмовлялися кого будь випускати. Раптом по вагону загуляли лютневі протяги: чекісти почали вискакувати вікнами, створилася неймовірна „купа мала”, от тоді – то чекісти перейшли до рішучіших дій - особливо стійкі днювальні полетіли плечима з вагону, а на нещасний буфет кинулася дика орда. Голодна і зла.

В тему: „Водка создана для того, чтобы русские не правили миром.” (тут я не насмілився перекладати).

 

Найбільше поталанило відмінникам фізичної підготовки. Вони встигли добігти першими і відповідно найбільше „схапати”. Про якусь там оплату і мови вже не було. Платити було нікому – продавця просто затоптали ногами. Менше підготовлені товариші, які скупчилися у дверях, не бажали випускати „без викупу” своїх чекістських колег. Тож ті пішли вікнами, та там їх чекала засада...

В рукопашному бою, який розгорівся поміж „визволителями” було на смерть задавлено кілька цивільних осіб. Відчайдушні крики „рятуйте” швидко потонули серед багатоголосої матірщини. Буфет перестав існувати як такий взагалі. Для відновлення порядку було викликано спецзагін прикордонних військ НКВД. Лише о п’ятій ранку ешелон рушив далі.

До самого Львова чекісти відчували „дружню” опіку своїх колег по відомству. На всіх зупинках ешелон миттєво оточувався прикордонниками. Про вихід з вагонів не могло бути й мови. Всі станційні буфети на шляху руху потягу харківських чекістів у наказному порядку закривалися і бралися під охорону загонів ПВ НКВД.

Ті ж зелені петлиці зустріли харків’ян в кінцевій точці маршруту. Проте не тільки вони, але й ... несподівана відлига разом з проливним дощем. Від привокзальної площі, яку пильнували прикордонні лави, чекісти – штрафники рушили до місця дислокації. Йшли, як і було наказано „строєвим шаґом, бодро і с пєснямі”. Видані ще у Харкові валянки чудово вбирали воду львівських калабань. Нечисленні

 

перехожі ледве стримували свій сміх. І лише небо над галицькою столицею гірко плакало у цей день...

 

(Певно лише Небо й знало місію чекістів)

 

Єва ЛОЗДЄРНіК-БЄЙДЄР, Нью-Йорк

 

Ще раз про мій Волочиськ

І мені згадалася історія моїх юних років.

17 вересня 1939 року радянські війська перейшли кордон з Польщею акурат коло мого будинку, однак ми вже тоді, після смерті батька у 1938 році мешкали у Деражній. Подруги мені писали про радість, яку вони відчули, коли відразу за танками очутилися у Під волочиську, на протилежному боці кордону, тобто у Польщі. Моя заздрість не знала меж. Прожити все життя на кордоні і у такий історичний момент бути далеко від тих подій.

У серпні 1940 року я оформила пропуск до Волочиськ, там мешкали мій брат та сестра, а ще один брат жив у Львові, він туди поїхав ще юнаком і залишився там після закриття кордону, я про нього й не згадувала.

Мені дуже захотілося побувати у польському Під волочиську, глянути на людей, що там живуть. Я зупинила військову вантажівку і попрохала шофера, аби той мене завіз через кордон. Пропуск у мене був лише до Волочиська, але водій вмовив патруль і мене пропустили. Хожу по вулицям Підволочиска, зупиняю людей, размовляю. Багато говорить на ідіш… я дійшла до вокзалу, вирішила там перекусити і випити кави.

Чинився величезний психологічний тиск, особливо на поляків. Польщу – небожку, як казали місцеві гострослови, офіційно, у пресі називали „ уродливым детищем Версальской системы” ( В. Молотов). Багато писалося про начеб то не конструктивну позицію Англії та Франції, котрі, мовляв, тепер представляють реакційні імперіалістичні кола, що виступають за війну, тоді, як Німеччина та СРСР за мир між народами та новий порядок у світі. Виглядало так, ніби то власне Польща своєю „ не мудрою” політикою привела себе до такого кінця, а Сталін взяв на себе турботу про збереження життя та майна мешканців Західної України.

Масові репресії у Підволочиську та навколишніх селах спочатку мали саме антипольський характер. Не відомо, куди поділися графи Баворовські, Ґромніцькі та інші представники знаті, інтелігенції, духовенства. Очевидно їх не минула загальна участь. Сім’ї офіцерського складу WP, КОР, поліції, жандармів були вивезені. Зокрема, Здіслав Кіраковський – автор оповідання „ Богун” ( див. саме оповідання далі) пише про мешканця с. Мислова Владислава Майкута, котрий воював та загинув у складі армії Андерса в Італії. Батько цього Майкута був „ копівцем”, загинув від рук НКВД, (таких, як він і жандармів – канарок, поміж них і Вонсатку та поліцаїв постріляли у Мєдному) , родину ж, яка мешкала у Мислові вивезли. Саму цю сім’ю пам’ятають мешканці села, зокрема Осадчук і С. Патрило . У 80 – ті роки до Богданівки приїхав син колишнього поліцая ( мешкали недалеко станції, місцеві люди казали, що пан поліцай був толерантним з місцевими) – батька большевики забили, а родина поневірялася у Казахстані. Потім той син вступив до прокомуністичної частини WP, воював, зробив стрімку кар’єру, став шефом всепольської організації на кшталт колишнього радянського товариства „ Знання”. Коли я в розмові зачепив тему репресій, то той перевертень прямо відповів, мовляв, що мені до батька – „ partia dala mnie wszystko!”

У книзі „ Kresy wshodnie 11 Rzeczypospolitej. „Tarnopol”. Krakow - 1996” говориться, що з понад 1,5 млн репресованих поляків на 1 січня 1943 року загинуло та померло 300 тис. осіб, включаючи велике число дітей. Серед цих жертв також і місцевий ксьондз Ґромадовський заарештований та закатований „ визволителями” невдовзі по „золотому вересню” ще у 1939 році.

Репресії большевиків зачепили всі національності, в т.ч. багатих юдеїв. Треба сказати, що переважно євреї тішилися приходом „ проґрєсівноґо чєловєчєства”, адже в складі НКВД, політичних органів представників того народу було хоч греблю гати. Крім того, найважливіше, що це таки був не Гітлер, а, значить, масових репресій бути проти них не могло і не було. Палкі вітання декотрих юдеїв большевиків дуже роззлостило українців, адже деякі юдеї навіть цілували броню танків (правда не у Підволочиську). Українці ніби то по тому навіть стали юдофобами ( ясно, що це було присутнім лише декотрим, але до нині йдуть загальні звинувачення) „ Нахапали” кількох знаних „глитаїв” і на тому закінчилося. Кажучи про розмір репресії комуністів до юдеїв, то нами висліджено близько 12 осіб, що були заарештовані і засуджені, чи депортовані. Один з них - Майк Сакс (Тсвейг) згадує про свій арешт та люті катування, що йому прийшлося прийняти в застінках НКВД в 1941 році у Ростові на Дону ( по тому жив у Ізраїлі).

Українці також в стороні не лишилися. Їх особливо багато „ пропало” ( читай їх таємно помордували у тюрмах ) починаючи з другої половини1940 року. Багато ж переховалося по селах, у родичів ( серед них і адвокат Жуковський). Інші ретельно приховували, приміром свій освітній рівень, бо самі „ визволителі” мали переважно і ще й до того у кращому випадку „ 2 клясі і коридор.” Так зробив і мій дідусь – Іван Мокрій, що про большевиків знав не з газет. Маючи гімназію, він всюди писав про 4 класи. Інакше органи б зацікавилися „ проісхождєнієм” та тим, чим то він властиво займався у 1918 – 1919 рр. Маємо спомини з тих часів Миколи Москалика, які я записав безпосередньо спілкуючись з цим чоловіком у 2003 році.

15 лютого 1941 року двадця¬тирічного Миколу Кириловича Моска¬лика було вперше заарештовано Підволочиським РО НКВД за співпрацю з Організацією Українських Націона¬лістів. Його й ще кількох хлопців — Омеляна Закалюка, Омеляна Бомбу, який в червні того ж року загинув у тюрмі, Володимира Мартина, Зиновія Куцика, Антона Закалюка, Петра Шевчука, Лівонка Кравчика відпра¬вили до Тернопільської тюрми.

(Далі про це в наступній главі).


Документ:

Ольга Тонина. Александр Афанасьев.
"Польша . Мирное небо"

К 1 сентября 1939 года польская армия была отмобилизована на 60% и насчитывала 840 тысяч человек (70 дивизий) , имела на вооружении 4457 орудий и минометов, 887 танков различных типов, 100 бронемашин и 841 самолет самолета. К концу польской кампании ей удалось призвать под ружье около 1 100 000 ( 90 дивизий) человек из планировавшихся 1,5 миллионов ( примерно 125 дивизий).

Были бы большевики трудным противником, если бы польская армия оказала им достойное сопротивление? В каком состоянии находилась армия, вступившая на польские земли?

- Собственно, это была не армия, а какой-то сброд. Одетая в разношерстное обмундирование, с винтовками на веревках. Впрочем, это было свидетельством не низкого уровня советской промышленности, а царившего в Красной Армии всеобщего организационного балагана. Одна из ее дивизий даже пошла на фронт в гражданской одежде. Кроме того, эта армия была страшным образом обескровлена сталинской чисткой, которая затронула офицерский состав. Не было, кому командовать, никто не умел командовать. Офицеры полностью терялись в любой более-менее трудной ситуации. Большевистские солдаты также не хотели сражаться и воевали очень плохо. Если бы мы начали в 1939 г. войну только против Советов - об этом говорит также опыт финской войны, - мы без больших проблем справились бы с этой агрессией. 17 сентября мы бы были на 150, а может даже и 200 километров восточнее наших границ. Такая война шла бы уже на советской территории.

На Востоке, причем в больших масштабах, мы столкнулись с массовыми проявлениями коллаборационизма граждан, особенно еврейского происхождения. Каковы его причины?

- Учитывая положение еврейского населения в Польше, которое проживало обособленно от поляков и, в общем-то, не идентифицировало себя с государством, здесь трудно говорить о предательстве. Евреи были также нелояльны по отношению к Польше, как ранее по отношению к России и любому другому государству, в котором они жили. Речь, естественно, идет о широких массах, а не элите, которая в большей или меньшей степени полонизировались. Фактом остается, что часть еврейской молодежи, заметная, но не подавляющая, была заражена бациллой коммунизма. В отличие от польских, белорусских или украинских сообщников НКВД, евреи, в связи с этническими различиями, всего лишь больше бросались в глаза. В результате этого ставшие жертвами террора поляки и, в большей степени, украинцы обвиняли все еврейское население в переходе на советскую сторону. Впрочем, представьте себе, что чувствовали поляки, видя, к примеру, в Гродно молодых евреев, целующих броню советских танков. Следует, однако, помнить, что большая часть евреев также стала позднее жертвой советских чисток.

2007–2013
Сайт містечка Підволочиськ
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали належать сайту містечка Підволочиськ (їх авторам) та охороняються законом України
"Про авторське право і суміжні права".
Публікації авторів можуть не співпадати з думкою редакції cайту містечка Підволочиськ.
При використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.