Шановні відвідувачі! Ми раді вітати вас на сайті міста Підволочиськ!

Підволочиськ — стародавнє містечко, перша згадка про яке датована 1463 роком. У нестримному потоці важливих і дріб’язкових подій швидко минали роки і сторіччя, у вічність відходили страшні воєнні трагедії, зазнавали безслідної руїни рукотворні споруди, невпізнанно змінилося обличчя населеного пункту.

Сьогодні він відроджується, живучи по принципах об’єднання і творення, прагнучи вирішувати головні завдання свого стратегічного плану. Він невпинно міняється. І в єдиній та неповторній суті стародавнього і сучасного Підволочиська з’являється все більше нових граней.

Автор та власник сайту:
Кіндрат Дмитро Юрійович
Пошта:
Skype: Dmytro.Kindrat
Телефон: +38 (096) 101 29 65

 

Про сайт
  • Неофіційний

    Сайт містечка Підволочиськ

Сайт на реставрації.

Тимчасово можуть не працювати або некоректно відображатися сторінки.

Визвольні змагання Друк e-mail

Нині вже добре відомо, як большевики ставилися до українців, після повернення на Україну. Їх набирали до так званих маршових батальйонів, часто навіть не переодягали, переважно не озброювали, кидали в бої не навченими, чи на мінні поля, перед загальним наступом. Таких «вояків» називали чорними піджаками, вони були загальним посміховиськом, як для отих «своїх», так і для німців. Особливо багато їх кинули під Київ, та в пекло Проскурівсько – Чернівецької наступальної операції. Такі гинули не просто у перші дні, а у перші години, хвилини боїв, боїв непростих, адже, як попередньо бачимо, сам Жуков відзначав їх упертість. Та Жукову того тільки давай, чим більше солдат загине – тим більше нагород та відзнак.

Переляканих східняків досить легко заганяли у такі маршові роти та батальйони, «Под немцем, сука, падло был – искупляй кровью… твою мать!» Олександр Довженко ще у 1941 році відзначив, що режим кидає народ напризволяще, а потім припам’ятає йому свою ж таки ганьбу!

У Кошляківських «смершівських» ямах ( а там була катівня), саме своїх на початку люто катували, морили голодом, холодом, мордували сталінські кати. Все це бачили своїми очами «звільнені від німецько – фашистських загарбників московсько – большевицькими загарбниками» галичани, то ж великої хіті йти та вмирати за «дєло Лєніна – Сталіна» не бажали.

У Західній Україні проблема мобілізації отримала додаткове загострення та драматизм через загальний ріст українського національно – визвольного руху. Маючи сумний для себе досвід з мобілізацією, особливо галичан у 1941 році (тоді вони, або просто розбігалися, що небезпечно для совєтів – озброєні, чи масово здавалися у полон при першій нагоді, негативно впливаючи на східняків у цьому сенсі, зрештою було видано наказ – їх негайно виокремлювати та відсилати на схід (Сибір, Урал, Казахстан), там використовувати на виробництві ( приміром тернопільські гімназисти, зокрема Ярослав Бланків з Заднишівки опинився на воєнному заводі у Нижньому Тагілі), на найвищому рівні розглядали питання – чи взагалі брати галичан до війська. Зокрема так ставив перед Хрущовим питання Ватутін. Проаналізувавши ситуацію, яка склалася Микита Хрущов доповідав Сталіну: «западных украинцев следует призывать в Красную армию на общих основаниях с восточными, только «более тщательно отсеивать и отбирать ненадежных, а также агентуру, которую, безусловно, будут стараться засылать к нам немцы через этих оуновцев, через бандеровцев и бульбовцев». «Я считаю, — подчеркивал Хрущев, — что эти люди неплохо будут воевать против немцев». 25 січня 1944 року Сталін підписав спеціальний Приказ ГКО «О мобилизации советских граждан в освобожденных от немецких оккупантов районах Западной Украины и Западной Белоруссии». Однак – все виявилося складніше для большевиків через протидію ОУН – УПА. Так, приміром наш колишній воєнком Мєльніков у 1944 році конвоював мобілізованих у районі Нараєва, десь коло 3 тис. – всі втекли…

Тоді діяла постанова Кремля «О специальных мероприятиях по западным областям Украины» мобилизационным вопросам уделялось первоочередное внимание. «В целях ликвидации действующих банд и наведения должного государственного порядка в западных областях Украины, — указывалось в документе, — Государственный Комитет Обороны постановляет: 1. Обязать НКО (тов. Смородинова) отмобилизовать до 20. 03. 1944 г. все мужское население призывных возрастов освобожденных районов Ровенской и Волынской областей, причем в первую очередь до 30-летнего возраста, и в дальнейшем по мере освобождения районов западных областей сразу же отмобилизовывать призывные контингенты». Согласно проекту этого постановления предполагалось всех мобилизованных немедленно отводить в тыловые округа и после фильтрации и обучения лучшую часть направлять в боевые части, а остальных использовать в тыловых частях (строительные, дорожные и др.) и на восстановительных работах.» На 27 березня 1944 року у Західних областях було мобілізовано 64 269 осіб, причому, у військомати особисто з’явилися з них лише 2 620, а й то з більш контрольованих міст – Рівне, Здолбунів, Сарни, решта – 61 649 мобілізували через облави по лісах і селах Рівненщини ( стан на 29.03.1944 – наших ще не стигли). Так вони визнавали : «В Галичине ситуация оказалась еще сложнее. Начальник политотдела 1-го Украинского фронта информировал Главпур о том, что мобилизация здесь проходит крайне неудовлетворительно, а в ряде районов Львовской области она и вовсе сорвана. Из 52 693 человек, подлежащих призыву, в августе 1944 г. было призвано только 3380 человек. На 1 сентября 1944 г. план мобилизации, установленный для армий 1-го Украинского фронта, был выполнен лишь на 56%. Главной причиной такого положения дел, по мнению политработника, являлась деятельность бандеровцев и плохая организация призыва. «Мобилизованные разбегаются по дороге», — пояснял Шатилов в своем очередном сообщении.»
 

Наші земляки у польських військах
(1941 – 1945)

Armia Andersa

Зі спогадів Михайла Козія ми вже знаємо про те, що значна частина українців попала до армії генерала Андерса і пройшла з цим з єднанням через Іран, Палестину, Єгипет, Італію. Певна річ, там перебувало значно більше і наших підволочиських поляків та навіть євреїв. От про одного з мисловецьких мешканців:
Здіслав Кіраковський
„ Коли троянда на сорочці”
розділ „ Кварта кислого молока”

БОГУН

Того дня 4 грудня 1944 року були ми голодні та вимучені в околицях м. Форлі, на італійському фронті. Я перебував коло танкеток та авто і переглядав через бінокль, як наші війська поволі рухаються звивистою місциною за горизонт. Ми були на той час вже досить досвідченими вояками, тому небхідний маневр робили дуже професійно. Я по номерах знав, хто у якому танку знаходиться. Ми в ті часи дуже зачитувалися знаменитою трилогією Генріха Сєнкевіча і давали один одному з неї призвіська літературних героїв. Певно, що найбільше серед нас було Володийовських, але були й Скшетуські, Кмеціки. Свого командира ми називали Заглобою, він про це знав, але на нас не ображався. Був серед нас і юнак, що ми називали його Богун. Був він з села Мислова Підволочиської ґміни, Скалатського повіту з Тернопільщини. Правдиве його ймення було Владислав Майкут. Деякі серед нас сумнівалися у його польськості. Направду любив він приказувати по українськи : „ ...їй Богу”, а ще бачили, як то він перед боєм часом хреститься візантійським хрестом. Дехто з нас просто думав, що то він так вжився у образ Богуна. Мало на своєму віку хто міг здибати такого красеня, як то той наш Богун. Був він високим брюнетом, з довгими, на вскіз зрізаними фаворитами, тонкими вусиками, атлетичної будови, з чудовими голубими очима. Місцеві сеньйоріни не тільки свої серця йому відкривали, але й залюбки свою цноту віддавали. Він часто любив сидіти просто на землі у наметі, підперши колінами голову та слухав оповіді з часів, які так щедро описав Сєнкєвіч та де не мало йшлося і про його край. В час боїв на пустині Богун так смачно розказував про те, яке то він любить пити холодне кисле домашнє молоко, що ми всі хотіли до нього попасти колись у гості. Він був простим сільським парубком, дуже доброї, мрійливої вдачі. Найбільше мріяв як то повернеться до своєї Мислови, як буде газдувати, орати, казав, буде тільки трактором і дуже переживав, чи продасть йому сусіда кусок лонки, що понад маленькою річечкою.

Ось цей то Богун і підійшов до мене. „Чи не приніс ти часом тієї кварти кислого молока ?” – спитав я його жартівливо. На це він зі сміхом відказав, що корова тільки отелилася, треба зачекати, та й взагалі до дому далеко - „.. їй Богу!” Кругом було тихо – тихо, аж враз почувся свист снаряда та вибух. То було так тільки раз, але того разу було досить щоби смертельно пораненим впав наш загальний улюбленець Богун. Я миттю підбіг до нього, рана його була над серцем і дуже кривавила. Міцно притиснувши йому до грудей бандаж зрозумів - то останні хвилі його життя. „ Що там?” - спитав мене.

Що ж мав йому відповісти? Груди йому часто підносилися, він важко дихав, а кров булькотіла йому десь під бандажем. Мені перехопило дихання, я якось по дурнуватому посміхнувся, хотів його чимось підбадьорити, однак нічого мудрого мені до голови не лізло, а він чекав від мене чогось і дивився мені просто в очі своїм блакитним поглядом...

„ Ну то що, даш ти мені колись того твого кислого молока?” – тільки й міг я спитати.
„ А приїдеш до мене? Направду?”
„ Ти не переживай, ти не дуже кривавиш, то лише троянда на твоїй сорочці” – сказав я якось не вміло і певно не впопад...
„ Так, я бачу... троянда, направду мила...”

З тими словами Владислав Майкут – Богун і віддав Богу душу.

Довідка: капрал Владислав Майкут народився у 1920 р. в с.Мислова у сімї копівця – віставника. Депортована ціла сімя, подальша доля не відома. загинув 4 грудня 1944 року о 14.45 хв.його особистий військовий номер 1920 / : 26. Похований на військовомукладовищі м. Болонья ( Італія), № гробу 20 – G – 2.Військові нагороди: Зірка за поранення, хрест за боротьбу, медаль військова , „ Italy star”, „ Defens medal”, „ War medal”.
переказ Ю. Мокрія

 

Наші земляки у WP (промосковські збройні сили)

Ці війська створювалися вже після того, як генерал Андерс вивів своїх через Іран, а німці розкрили всьому світу жахи Катині. У 1943 році Москва прийняла конечне рішення про післявоєнну Польщу, як свого послушного сателіта. Цій, комуністичній, Польщі потрібні були й відповідні збройні сили. Цвіт польського офіцерства був, або знищений большевиками ще перед війною, чи відійшов з Андерсом. Залишилися одиниці, тож тепер Сталін почав по іншому творити войско польске, так звану дивізію ім. Тадеуша Костюшко, а відтак 1 та 2 армії WP.

Найперше почали відшукувати всіх поляків на території СРСР, що там мешкали до 17 вересня 1939 року, особливо пантрували тих, хто знав «єнзик» ( однак навчений комуняками нарід вперто відмовлявся визнавати, що знає ще якусь там мову, крім російської, а тим більше польську – до війни звинувачення у шпигунстві на користь Польщі було улюбленим «хітом» НКВД). Ось тут – то галичани та волиняни, котрі були на висланні, чи у таборах і почали видавати себе за поляків, тим більше, що мову вони переважно знали bardzo dobzre. Більше того – з 1944 року большевики записували до WP майже всіх підряд – навіть повстанців куреня Бистрого, коли ті, попавши у полон, доказували, що не могли бути в УПА, бо поляки. Певна річ – СМЕРШ досить швидко міг би розібратися з тими «поляками», але був наказ товариша Сталіна про безперебійне поповненя WP гарматним м’ясом, тому брали усіх підряд. Дехто з них на диво вижив і навіть зумів перебратися на Захід (див. районну Книгу Пам яті, т. 1, 2)

При тому перевагу надавали тим, хто мав прізвища подібні на польські, чи мав в родині поляків. Так у цих формаціях набралася сила – силенна псевдо поляків, чи, як самі поляки насміхалися – попів – pelnioncyh obowionzki polaka (POP) –« виконуючий обов’язки поляка». Там було багато етнічних росіян - агентура НКВД, СМЕРШу. Коли пригадати, приміром, Януша Пшимановського (його у 1939 році перегнали через Підволочиськ до фільтраційного табору Чорний острів. Відтак був у Казахстані, звідтіля попав до того комуняцького WP), автора «Чотирьох танкістів і пса», то там у войску польськім за водія Т – 34 … грузин.

По що ж казати, коли вже після війни міністром оборони PRL ( ІІІ Річ Посполита людова – Польська народна республіка) став маршал Радянського Союзу Костянтин Рокосовський ( хоча радянський, але все ж таки поляк). Зрештою цього сталінського маршала, можливо не те, аби любили, швидше поважали, адже йому костоломи з НКВД у 1937 році всі зуби повибивали.


 

ОУН – УПА у боротьбі за волю України

„Бистрий” на Великій Україні
(рейд по німецьких тилах у листопаді – грудні 1943 року).
Командир сотні "Бистрий"
(Ярослав Білинський).
Фото 1994 р.

Участь у рейді брали три групи , серед них – „ Кропиви” ( у район Шепетівки – Житомира – Гриціва – Лагуні – Бердичева ). Він розділив курінь на три сотні, серед них „ Бистрого”, який мав діяти північніше Коростива та південніше Шумська – Ляховець.

Відтак „ Бистрий” розбивши сотню на чоти ( відділення), з яких чота „ Довбуша” звела три бої з німцями та мадярами, та мала кілька не значних сутичок з большевицькими партизанами НКВД. Чота у котрій перебував і сам Ярослав Білнський ( Бистрий) здобула фінку, 1 МП, 1 чеський скоро стріл, 9 крісів та два пістолети. Власні втрати – 5 вбито, 3 пропали без вісті.

„Сотенний Бистрий пописався найкраще із своєю чотою. Зайшов у наказану місцевість, вів пропагандистську роботу серед населення, але не зв'язавшись з Кропивою в днях 14/ХІ вернув у вихідну місцевість” – вказано у скупих рядках звіту. Далі говориться про те, що в сотні траплялися випадки дизертивства, частина бойовиків захворіла, були і так звані нарікаючи. Великою проблемою була густина ворожих опорних пунктів, засідок, концентрація у лісах фронтових частин, що проходили там перекомплектацію. З іншого боку в районі Шепетівки відзначалася велика маса сексотів – коллаборантів, було важко роздобути провіант, а сама сотня була не достатньо забезпечена амуніцією та польовими картами. До того ж вдарили сильні морози.

Було вирішено негайно поповнити матеріальну частину, провести відповідні занняття та 15 листопада 1943 року вдруге вийти у заданий район.

27 листопада група попала у оточення в районі Купеля та прийняла бій з німцями. Було здобуто: фінку, три кріси, 3 пістолі, набої до МП, спалено автомашину, убито понад 30 німців. Власних втрат не було.

Скориставшись з наступлення темряви вони вирвалися з оточення, але вже 28. 11. 1943 р. прийняли новий бій у с. Заруддя. Далі відділ сконцентрувався в районі Ланівці – Білозірка. Тут вони сконтактувалися з „ Батьком” – Омеляном Грабцем.

Оцінюючи рейд у звіті зказано, що він не вдався у повному сенсі виконання завдання : „Рейд не вдався. Сотні, частинно розгубившись по терені, стратили для нас вартість боєвих одиниць. (Сотня Олега, Буланого, Бистрого) вернулись однако ж з переконанням, що робота на сході дає широкі перспективи на майбутнє”.

Далі було подано такі додаткові дані : „ 5 листопада 1943 року чота „Одисея” ( понад 50 бойовиків) виїхала з терену „55Б” на схід. Проїжджаючи через село Манучинець звели бій з німцями, які засіли у місцевій школі, підкріпленням, що прибуло на трьої автомашинах.

6 листопада чота відбувала днівку у ліску коло села Гаївка, а за 2 км у лісі с. Остапівці зупинився відділ „ Бистрого”. Вони поширювали літературу та збирали провіант у навколишніх селах. Наштовхнувшись на німців і шуцманів прийняли бій ( сотенний „ Довбуш” ) і примусили ворога до відступу, убивши чотирьох поліцаїв та трьох німців. Наступний бій розпочався „... о годині третій 13 людей і до того ще трьох людей, які приїхали до Бистрого, лишилися при відділі разом з літературою. Увечері Бистрий відійшов в своїм напрямку . 0 годині 2.30 мін. почулися стріли з одної сторони. Це наступали німаки. Куди відступати самі не знали. Не змогли далеко віднести літературу, бо стріли зближалися, почали відступати на чисте поле, лишаючи три фіри і літературу. Відстрілюючись з того місця, подалися у відворотному напрямку. За ніч дісталися до лісу біля Остапковець, де днювали під деревами. Ніхто про це не знав, куди ми йшли і де затрималися, бо не брали вже з собою селян ( проводарів). Дня 9.12 добилася група до своєї частини в терені "55" М.

Друга Одисея, після того як трьох людей поїхало до друга Бистрого, оточили німаки в такий спосіб, що треба було вести неминучий бій, щоб рятувати людей. Амуніції було брак і після бою мусіли вертати назад. В стрільців набоїв вже не було, бо від'їзджаючи ва схід, стрілець пересічно мав по 30 шт. набоїв і то непевних.

У бою втратили двох людей, які стояли на стійці. Чи вони вбиті, чи попали живими - невідомо. Після бою було провірено будинок, в якому була тільки кров і по подвірі також. Багато людей було затримано для запевнення, щоб не могли доносити німакам про постій відділу. Подано дня 11.12.43 Сотенний «Одисей»

Курінь Бистрого – травень 1944

Курінь формувався в першій половині травня 1944 року в районі Саджавки – Городниця – Мала Лука – Монастириха. Цей терен був сприятливим для розгортання широкого повстанського руху, місцевість була лісиста та гориста ( Медобори), низка сіл з однорідним національно свідомим населенням. Все давало великі можливості для маневру, в тім числі з виходом на Кам’янець – Подільську область, де не було стільки міліарних сил противника, однак населення мало симпатизувало повстанця, був великий відсоток поляків, а так, як це в минулому прикордоння, то ще з кінця 20 – х років НКВД провело там відповідну роботу по виселенню та знищенню національно – свідомих елементів та втягування значної частини населення у сексотство.

10 – 20 травня Бистрий мав у своєму розпорядженні кілька тисяч чоловік, значна частина з яких прийшла в УПА тому, що таким чином рятувалася від загальної мобілізації, що її проводили большевики, репресій, грабежів. Таке число було не можливо належно озброїти, оснастити та прогодувати. Частині повстанців було запропоновано повернутися до дому, або залишитися для продовження боротьби на терені. Таким чином розраховувалося на те, що створиться відповідна мережа та резерв. До таких головно відносилися особи, котрим виповнилося 45 років, або, навпаки, ще не було 18. Мали залишитися всі ті, хто на думку керівництва не міг витримати тривалого рейду через стан здоров’я. Однак, чимало з цієї категорії залишилися в курені. Весь цей час проводилося інтенсивне навчання з тактики, стрілкової підготовки та політ виховна робота. Безпосередньо до рейду було підготовлено понад 600 осіб. На їх озброєнні були важкі та легкі кулемети : MG – 43, „ максим”, „ дєхтярьова”, автомати, гвинтівки і карабіни німецького та совєцкого виробництва.

Бійці УПА кур. "Бистрого", полонені: Іван Кухар, Іван Білобран, Василь Матушак. Замордовані СМЕРШЕМ в Кошляцьких ямах-тюрмах в червні 1944 року
Уніят Михайло 1920р.н.
в с. Росоховатець
підпільник замордований
"СМЕРШОМ" 1944 р.

Командування УПА – Північ поставило завдання перейти на Волинь, в район Шумських лісів. Волинські повстанці мали великі проблеми з постачанням. Відтак Бистрому належало організувати обоз, що нараховував 60 – 70 підвод з провіантом, одягом, взуттям, зброєю та боєзапасами. Цей обоз зрештою і став однією з причин розгрому куреня в районі Лубянецького – Шильського лісів. Він сковував курінь і позбавляв його можливостей маневрування.

 

Рожицький Володимир
1917 р.н. в с. Росохуватець
Вояк УПА, загинув 1944 р.

В квітні - травні 1944 року війська 1 – го Українського фронту утримувалися від активних дій проти нацистів, передова проходила в районі Озерної. Іван Конєв отримав завдання Сталіна здолати УПА на зайнятій території. Відтак фронтові частини залучалися до прочісувань і зачисток. Великого ентузіазму в бійців та командирів це не викликало. Приводиться маса свідчень про те, що сторони вперто „ не помічали” противника. У містах та більших селах стояли частини Червоної армії. Зокрема, у Рожиську та Терпилівці авіаполки, було багато ремонтних підрозділів, автобази, склади. Про масштаби перевозом свідчить хоча б той факт, що, приміром за два тижні боїв у Тернополі большевики використали 14 тисяч вагонів боєзапасів. Одним з головних завдань москалі мали „перешити” колію на свій стандарт і пильнувати її. В селах, що примикали до залізниці вони розмістили свої гарнізони, а на ділянці Підволочиськ – Максимівна задіяли бронепоїзд № 45, переведений з Баку. Він базувався на ст. Підволочиськ і мав залогу 1,5 тис. чол.

 

Гуриш Вячеслав
1915 р.н. Вояк УПА.
Загинув пыд Шилами 1944 р..

Поза тим большевики мали у своєму розпорядженні так звані „ заградотряди”, тобто частини НКВД, безпосередньо підчинені „Смершу”. Свій штаб фронтовий „Смерш” „звив” у Кошляках, де денно і нічно проходили допити, катування, розстріли, причому головним чином це стосувалося „своїх”, тобто червоноармійців та командирів, які чимось проштрафилися, або іх видали сексоти ( за недавно розсекреченими данними таких у РККА приходилося не менше 1 на 5 чоловік, за цим стежили „ особіє отдєли”). Багато хто з новопризваних походив з СУЗ, найбільше їх було з Житомирщини, Київщини та Поділля. Раз по раз проходили арешти за звинуваченням у співпраці з німцями на тимчасово окупованих територіях, причому „ залетіти” по таких статтях було справою не хитрою, скажімо – платив контигент, чи заготовляв дрова, ось тобі і „ вишка”, чи „штрафняк”. Особливо зазначений „Смерш” лютував після убивства сталінського „викормиша” Ватутіна. Всім цим „опікувався” сам Сталін, а до Кошляки навідувався і всесильний у той час Абакумов. Треба розуміти їх логіку – чим більше нахапаєш „ворогів”, тим більше орденів, медалей, тим швидше просування по службі тощо. Поскільки у Кошляки місця для всіх заарештованих не було, то чекісти повикопували ями, у котрих і тримали нещасних . Щораз більше „хапали” і наших людей...

 

Дзядик Петро
1918 р.н. с. Гуляй-поле.
Вояк УПА. Ранений,
Загинув у тюрмі 1944 р.

Рівно з тим в районних центрах та більших селах розміщувалися підрозділи червонопагонників, у Підволочиську цей батальйон очолював капітан Парфьонов, батальйон розміщувався на базі колишнього КОПу. В народі його називали „червона мітла”. Крім того, що він діяв у районі, часто для проведення більших каральних акцій залучалися червонопагонники з інших районів. У селах де переважали поляки були створені так звані істєбітєльниє батальйони, їх називали стрибками. Згодом ці поляки переселилися в Польщу, а на їх місце прийшли вже „наші” стрибки. Також в районах були відділення МГБ – МВД, на акції проти населення до них залучали так званий актив, тобто партійно – совєцку номенклатуру і комсомол. Тож, як бачимо, сили були серйозні.

 

Василь Лубянецький
Вояк УПА.
Похований Шелянами в лісі

Курінь на його базах привертав посилену увагу з боку керівництва 1 УФ, фронтового „Смершу”, Тернопільської та Кам’ янець – Подільської областей (зокрема до бойових дій залучалися підрозділи які базувалися в Городоцькому та Сатанівському районах), не кажучи про тодішні Гусятинський, Гримайлівський, Буданівський, Копичинецький, Скалатський, Підволочиський, Великобірківський, Теребовлянський та інші райони Тернопільщини. Інформацію про курінь ворог надсилав на самий високий рівень у Москву.

Кожен згаяний день давав ворогу все більшу інформацію про сили куреня і подальші його дії, відтак 20 травня Бистрий і розпочав свій рейд.

 

Ольга Ромілович 1926 р.н в
в Підволочиську
Вояк УПА
Загинула 1944 р.

Повстанці йшли в ночі, а у день маскувалися в лісі. 22 травня вони пересікли шоссе на Тернопіль, колію і увійшли до невеликого села Коршилівка, що налічувало в той час коло 70 господарств. Тут курінь зупинився на денний відпочинок. До них приєдналося багато місцевих хлопців, а також мешканців Клебанівки, Росоховатця, Супранівки, Богданівни. Противник обсервував ситуацію з літака – розвідника, але повстанці його збили і він впав за „Дубиною”. До села старався пробитися якийсь підрозділ, але повстанці його розбили ( захопили кілька автомашин) і відігнали. Однак все це свідчило про те, що большевики вже знають про місцеперебування куреня і вистежують його можливі маршрути та будуть старатися перекрити небезпечні для себе шляхи. Не виключено, що в курені була їх агентура, адже за звичай так було досить часто.

Під вечір пролунала команда на шикування, повстанці змовили „ Отче наш” і рушили на татарський шлях. Колона розтягнулася на сотні метрів. Ніч проходила без значних подій, Бистрий вирішив йти на Шильський ліс і там дати денку ( відпочинок). На світанку курінь вже був недалеко своєї мети, але тут, під Коршемками і розгорівся бій. Виходило так, що москалі наче б то вже давно чекали на підхід повстанців, котрі вийшли на якийсь автобат. Над повстанськими колонами, що дуже розтягнулися і не змогли перешикуватися на ходу та втратили зв’язок між сотнами, закружляли ворожі літаки. Вони розпочали бомбардувати колони і розстрілювати їх з кулеметів. Літаки літали з аеродрому с. Сухівці. Доходило до справжнього „ полювання” за окремими людьми, причім „ сталінські соколи” стріляли навіть по дітям.

Москалям вдалося з допомогою бронетехніки розколоти нашу колону по дорозі Збараж – Нове село.

Учасник бою Дмитро Лубянецький пізніше згадував:

„Атакований переважаючими силами противника, що застосовував бронетехніку, авіацію – курінь, по наказу Бистрого ділиться на дві ударні групи, що діють в напрямку хутора Тихівка та на північ. У цій другій групі був і я, ми прорвалися, однак дорогу коло хутора Ліщина ворог знову нам перекрив. Тут відбулася ще одна кривава бійня, але наші командири свій голвй удар ннесли по лівому крилі большевиків, тож нам знову пощастило прорватися. Крім всього, нам допомогла нічка – мати. Стрілянини в районі хутору Тихівка вже не було чути.

Мені цей бій запам’ятався тим, що я, крім всього отримав легке поранення в ногу. Куля, слава Богу, зачепила лише м’якоть, а кістку не зашкодила. Ми попрямували на Буглів – Молотків, подалі від фронтових частин. Я був опре ділений до сотні, котрою командував „Чорногора”. Це був досвідчений командир, що добре розумівся на військовій справі . дуже шкодував своїх людей. Між іншим, він якось зауважив на привалі, що коли б то в нас в авангарді була важка зброя – кулемети та гранатомети, а не обоз, який розтягнувся на 1,5 км, то ми б ворожу засаду прорвали.

Ворог би не встиг підтягнути живу силу і техніку, а ті його сили ми б зім’яли за лічені хвилини.

По тому ми перейшли в тогочасну Кам’янець – Подільську обл.. – в район Новоставці – Сивки, а відтак. Знову повернулися на терен – Садки, Шумбар, на Шумщині.. Так ми запутували сліди. „

Виходячи з складності ситуації Бистрий наказує молодому поповненню, яке було переважно без зброї та не пройшло відповідного вишколу виходити з бою групами та по одинці і повертатися домів. Так, зокрема. Це пробували зробити повстанці з с. Рожиськ., але були видані та заарештовані „ смершем” на мединських полях. Про це писав п. Мирон Горохівський у статті „Село над Збручем”. Всього по нашим даним було полонено понад 30 осіб. Їх катували в тих горезвісних кошляцьких ямах – тюрмах. Частину було замучено на допитах, інших після катувань та так званого суду було, або запроторено до Гулагу, або відправлено в „ штрафняки”, там всі вони й загинули. Декому вдалося видати себе за поляка, таких без зайвих формальностей відправляли до Стриївки, де був мобілізаційний пункт WP. Йосиф Бондар з Рожиськ таким чином пройшов свій військовий шлях і опинився по тому у Канаді.

Поза тим, курінь мужньо боронив свої позиції та пробивався через большевицькі лінії. Особливо варто відзначити дії сотні тиловог забезпечення, про що розповів свідок тих подій :

„Передовий загін куреня з боєм просувався в напрямку Шільського лісу, до котрого було не більше 1,5 км, залишивши до сотні вояків тилового забезпечення, 68 з них загинуло геройською смертю. Невмирущою славою покрили себе повстанці з цього загону, розповідав мені старий дідусь – говорить пан Дмитро. Кулеметник виліз на крислату липу, що росла з краю лісу і стріляв з кулемета. Ворогами встелив поле перед лісом, на дереві так і загинув, а липа своїми вітами на вічний спочинок прикрила героя, що ні на п’ять не відступив перед ворогом. Там, не подалік хутора відбивався повстанець, посилаючи автоматні черги, поки були набої. Відтак боронився гранатами. Офіцер кричав, аби його взяли живим, а він вигукнув: ”Не дочекаєшся! Слава Україні!” Останній набій залишив собі...

Недалеко був другий – так званий „Ткачів” хутір, багатий, обсаджений деревами, добротні будівлі. Там залягло 8 повстанців, що вели бій 4 години, москалі не могли їх взяти, викликали танки, проти 8 героїв. Ні один не здався, полягли усі. Взявши головний удар ворога на себе, вони допомогли куреню прорватися. За певний час жінки, що їх ховали на цьому хуторі, відрізали по клаптику вишиття в кожного, всі вони були у вишиванках, бо сподівалися, що колись рідні зможуть так їх упізнати. В 1949 році москалі, спеціально, бульдозерами зрівняли їх могили і відшукати їх не вдалося, час і ворог зробили свою чорну справу.

Ще один геройський приклад – в хатині, під лісом жила старенька жінка зі своєю дочкою. Вони бачили через вікно, як відстрілюючись з автомата від ворожої зграї, що обступила дівчину кругом – офіцер кричав взяти живою, а вона щось крикнула, казала жінка, в хаті не чула добре слів її, але добре бачила, як вона дострілилась зі свого автомата. Чекісти з ненавистю налетіли і вже мертві прикладами потрощили голову. Кров бризнула їм в обличчя, якщо воно у них було.

Кожному з мертвих повстанців оті „смершівці” розбивали лице до невпізнанності, аби рідні їх ніколи не упізнали.

На другий день, ми, пастухи пасли там худобу, то та старенька жінка дала нам біле рядно, ми викопали під лісом яму, завернули покійну героїню і поховали та поставили на могилі березовий хрест.

Мало які могили збереглися, але ті, повстанці, що були схоронені під лісом були перепоховані вже в часи України в с. Шилах.

З обіду я побачив через вікно, бо моя хата стояла не далеко лісу, як гнали до 30 полонених і дівчину, руки їй були зв’язані дротом, надірвана коса, обличчя в крові. Відтак ще 2 – х повстанців гнали і один з них навмисно кинувся тікати, але автоматка черга „смершовця” навіки спинила його. З західного боку від хутора Тихівки було чути стрілянину та вибухи, частина куреня, що пішла в обхід теж прорвалася. Так бій тривав майже до вечора. З літаків полювали навіть за одною людиною. Ганялися полями, сіножатями. Аж на щаснівських мочарах „вполювали” Лубянецького Василя та його бойового побратима, їх замітили з літака, літак приземлився і їх схопили. В. Лубянецькому вдалося перехитрити чекістів, що він тут випадково, а сам поляк. Його й відправили до WP, пункт збору Максимівна. Йому вдалося повернутися з війни. „

По підрахунках місцевих мешканців ворог втратив понад 140 чоловік, значна частина з них були офіцерами „смершу”, або енкаведистами.

Незважаючи на значну перевагу у живій силі та техніці, противнику не вдалося знищити курінь. Бистрий вивів основну його частину в заданий район, а, згодом, провівши переформування, увійшов в межі Кам’янець – Подільської області. Там він продовжив свій безсмертний рейд. По тому курінь було розформовано, так, як змінилася тактика УПА. Було прийнято рішення відмовитися від великих формувань, таких, як курені, через те, що вони легко висліджувалися противником, а також через те, що їх було важко забезпечити.

 

Ще одне свідчення про курінь „Бистрого” (з літопису УПА, т. 12. Торонто.1989 р.)
«Збручанський»
СПОМИН ПРО МОЮ КОРОТКУ УЧАСТЬ В УПА

Моє село Рожиська Підволочиського району лежить на невеликому узгір'ї над р. Збруч. Село мало біля 250 господарств. Рожиська належали до національно свідомих українських сіл. Ще перед Першою світовою війною діяла в селі «Просвіта», кооператива «Поступ» і молочарня «Маслосоюз». Була в селі греко-католицька церква й церква євангелицьких християн. До вересня 1939 року приходило в село багато українських часописів, такі як Народня справа, Шлях молоді, Українське юнацтво та інші. В селі йшла жвава національно-освітня праця, в якій брала участь передусім молодь. Тож молодь села була свідома, активна й патріотична.

1939 року більшовики розв'язали всі ці національні організації, а на їхнє місце властиво нічого не дали. Бушувало лише НКВД. Конспіративно діяла тільки ОУН. Коли прийшли німці, громадське життя села знову ожило. В ньому головну ролю відогравала ОУН фракції С. Бандери, що зорганізувала в свої ряди всю активну молодь.

В половині березня 1944 року перекотився фронт і до району знову прибула радянська адміністрація. Який тиждень пізніше приїхали до села два офіцери з воєнкомату з метою зареєструвати всіх чоловіків від 18 до 50 років, щоб їх змобілізувати до армії. Проте до реєстрації ніхто не зголосився, бо місцева ОУН дала розпорядження не йти до армії. Після того ці офіцери приїжджали до села вже з військом, робили труси, арештували, але мобілізація до армії не мала більшого успіху. Селяни ховалися по криївках і різних сховищах, як у селі, так по полях та ярах і в них перебували під час розшуків.

1 червня 1944 року місцевий провід ОУН повідомив, щоб усі, які бажають вступити до УПА, були готові на 11 годину вночі. Я також зголосився до УПА. Зв'язкові перевели нас меншими групами до ліса Кругляк, де зібралося коло 40 добровольців з нашого села й ще кілька з сусіднього села Турівки. Звідти ми перейшли групами по 12 чоловік до більшого лісу, що починався за хуторами Остра Могила, яких 8 км під нашого села, вже в Скалатському районі. Ліс цей був північною міткою Медоборів, довгої смуги лісів між рр. Серетом У Медоборах ми мали зустрінути сотню УПА. Проте, цілий донь сотні не було й ми не знали, що сталося. Щойно десь опівночі прибув більший відділ УПА. На другий день ми довідалися, що були це дві волинські сотні — одна під командою «Тополі», друга «Бистрого». Вони спізнилися тому, бо біля с. Калагарівка мали бій з більшовиками й після того ще маневрували, щоб загубити за собою слід. Сотні не затримувалися в Острій Могилі, але маршували далі на північ. Ми долучились до них, як окрема група, і пішли разом.

На денний постій ми зупинилися в невеликому лісі, на північ від шляху Скалат-Городиця-Іванівка. Була це субота, З червня, день перед нашими Зеленими святами. Після довгого маршу всі покотом спали на зеленій траві десь до полудня, тоді пообідали, і щойно після обіду сотенні зайнялися новобранцями. Мене приділили до сотні «Тополі». Сотен. «Тополя» міг мати десь біля 35 років, був середнього росту, одягнений в уніформу радянського старшини й зелену шапку пограничника. Спочатку сотенний оповів нам історію своєї сотні, але, на жаль, уже не пам'ятаю цієї розповіді. Пам'ятаю тільки, що наприкінці він підкреслив, що життя в УПА — тяжке й небезпечне. Тому він радив усім хворобливим, мало витривалим і боязливим вертатися додому. Після того він зробив перегляд новобранців і мав з кожним коротку розмову. Деякі новобранці були звільнені через слабке здоров'я, брак відповідного одягу або зброї. Того дня прибули до табору якісь місцеві підпільні діячі й мали зі старшинами обох сотень параду. В обох сотнях, «Тополі» і «Бистрого», могло бути до 500 вояків. Мабуть половина з них — це були новобранці з галицьких сіл. В обох сотнях було кілька дівчат, які виконували обов’язки санітарок, розвідниць і зв'язкових. Одностроїв не було. Більшість вояків мали радянські військові уніформи й озброєння. Лише деякі вояки мали мазепинки з тризубами. Спіні мали доволі великий табір — біля ЗО возів з кіньми. На возах перевозили кітли для варіння їжі, запасову амуніцію, харчі, одіж та коци і хворих вояків. Гнали з собою також декілька штук худоби на м'ясо.

У розмовах з вояками я довідався більше про бій з більшовиками в околиці с. Калагарівки й Сатанова. Деталі цих розповідей уже затерлися в пам'яті. Тільки пам'ятаю, що наші розігнали більшовиків, захопили їхній табір і забрали багато , уніформ та взуття. Всі були дуже вдоволені, бо одягу й амуніції бракувало. Власне ці трофеї побільшили табори обох сотень. Від вояків я також довідався, що ми прямуємо на Волинь, у більші ліси, далі від фронту, де новобранці матимуть військовий вишкіл.

Як тільки стемніло, ми вирушили зі Скалатського лісу й польовими дорогами маршували далі на північ. По боках — полями чи побічними дорогами йшли наші сильні охоронні стежі. Недалеко був фронт, по селах квартирували запасні радянські війська, які ночами також переходили з одного села в інше. Отже треба було бути обережним, щоб не напоротися на більшовиків. Довго ми затрималися перед шосе Підволочиська-Тернопіль. По шосе майже безперервно проїжджали вантажні автомобілі й особові авта, або їхали їх цілі валки. Все прямувало в напрямі Тернополя, де тоді стояв фронт. Отже ми групами підсувалися під шосе й лише в прогалинах цього шосейного руху розстрільною її проскакували й зникали у темряві ночі. Пройшовши врешті шосе, ми ще дійшли до села Коршилівки й там заквартирували. Наші сотенні, мабуть, вирішили, що йти далі надто ризиковно, бо зближався день і нас легко могли помітити більшовики, що квартирували в багатьох селах і вешталися по терені. Небезпечно також було квартирувати в Коршилівці, бо в цілій околиці не було лісу. Але іншого виходу не було.

Однак день Зелених свят пробули ми несподівано приємно. Місцеві селяни прийняли нас з радістю й гостили чим могли. Так що наші кухарі не мусили нічого варити, а перекусили разом з нами й пішли спати. Ми були розміщені по кільканадцять вояків на одне господарство. Перекусивши всі спали по стодолах, тільки службові чоти вдержували застави довкруги села. Хто йшов чи їхав до села вони пропускали й щойно в селі провіряли, але з села не випускали нікого, щоб часом не було доносу про наше перебування в селі. Зараз десь по обіді прийшла до села група червоноармійців, що втікали додому. Між ними були ранені, яким наші санітарки перев'язали рани. їх наші затримали й відпустили щойно ввечері, коли ми відходили з села. Десь коло 3 год. по полудні з боку села Клебанівки над'їхало військове авто. Наша застава його стримувала, але шофер не став, тож застава пустила серію з автоматів. Шофер загинув і авто стало. Авто везло американські консерви та інші харчі. Ми набрали, що могли, решту роздали людям, а авто завезли в яр і пізніше підпалили. Після цієї стрілянини сотенні проголосили гостре поготівля , бо в сусідних селах були радянські війська й могли провіряти, що діється в Коршилівці. Але до вечора був спокій. Перед відходом був я ще свідком розстрілу 6 енкаведистів, яких захопила СБ перед нашим приходом до села. Мене найбільше вразило те, що перед розстрілом їх ще й били. Не бракувало жорстоких і між нами.

Як тільки стемніло, ми вийшли з Коршилівки й, виминаючи села, маршували полями знову на північний захід. Сотня «Бистрого» йшла першою, а наша сотня «Тополі» — за нею. Так ми минули з лівого боку села Клебанівку, Яцівку й Вищі Люб'янки, а з правого боку — Терпилівку, Ободівку, Гущанки й Добромірку. Вже зробився білий день, коли ми добилися до Люб'янського лісу. Кожний відітхнув з полегшою, бож ліс — це найнадійніша охорона партизана. А ліс здавався великим. Та це була омана. Власне в цьому лісі чигала на нас небезпека.

Люб'янський ліс досить великий, яких 2x4 км. Він простягався з заходу на схід, всього 8 км від Збаража. Серединою лісу пробігало шосе Збараж-Нове Село. Увійшовши в ліс, ми не знали, що за шосе, у північній частині лісу, таборувала того дня велика колона військового постачання Червоної армії. Стояли там, навантажені боєприпасами, одягами й харчами вантажні машини, цистерни з бензинок» та інші військові ваговози. На наше лихо — ми прямували в цьому напрямі. Коли наша сотня ще проходила шосе, перед нами знялася стрілянина. Видко, червоноармійці з охорони й обслуги цього транспорту перші помітили наші передові стежі й почали обстріл. Передові чоти «Бистрого» вдарили вогнем і відразу в лісі створилося пекло. Загорілася цистерна з бензиною, вибухали ваговози з амуніцією, клекіт кулеметів зливався з вибухами в страшну бойову симфонію. Наші чотові дали наказ бігти вперед, щоб проскочити шосе й широку прорубану смугу вздовж нього. По шосе могли над'їхати більшовики на допомогу своїм. Ми розсипною перебігли зруб, а з нами галопом проскочив лісовою доріжкою табір. Коли ми заглибилися в ліс, старшини кинулися упорядковувати сотню, бо під час бігу вояки поміщалися. Перед нами кипів бій. Мій рій дістав наказ вернутися під шосе на заставу. Ми мали завдання зупинити вогнем більшовиків, які могли йти з боку шосе, а як вони будуть наступати, відступити до сотні.

Вийшли ми на визначений відтинок на край зрубу й зайняли становища. Було страшно, бо нас тільки дванадцять з одним кулеметом і рушницями. Як буде йти ворог від шосе, то не важко відступити. Але ворог може зайти ззаду. Так я собі міркував, лежачи сам на становищі й обсеруючи шосе. По шосе пару разів проїжджали ваговози, але біля нас не зупинялися. Над лісом почали літати радянські двотулубні літаки, «кукурудзяники», дуже низько, майже торкаючись верхівїв дерев. Вони строчили з кулеметів і кидали ґранати.

Сильний бій, що йшов від нас на яких 500-700 м. може з дві-три години, почав ущухати. Було чути лише поодинокі постріли й рідше кулеметні черги. Після якогось часу знову розгорівся бій, але вже десь дальше від нас. Доносилася я кип. стрілянина також з інших напрямків лісу. Мав я тоді розмову з ройовим, що обходив становища. Він здогадувався, що наші відв'язалися від більшовиків і пішли далі, але знову попали на інших. Або може ті більшовики, з якими був бій, пішли за відділом і нав'язали новий бій. Про нас або забули, або зв’язкові від чоти нас не знайшли. Він сказав, що зачекаємо ще з пів години, а тоді підемо шукати відділу. Він уважав, пій більшовиків було багато, а крім того, вони ще дістали допомогу.

Вже сонце піднялося високо на небо, як ми вирушили, щоб долучитись до відділу. Ішли ми обережно розстрільною па схід, щоб виминути місце ранішнього бою й потім скрутити і їй північ, де далі йшов бій. Одначе не пройшли й пів кілометри, як ройовий дав знак залягти. Ми залягли й прислухалися. Десь не дуже то й далеко перед нами було чути крики, але не можна було розпізнати якою мовою. По кількох хвилинах ройовий сказав: «Ідемо назад! Це москалі!» Приспішеним кроком ми почали відступати, спочатку на захід, а пізніше на північ. Час від часу ми приставали й прислухалися, але голосів уже не було чути. Несподівано десь збоку пролунав оклик: «Стой! Кто йдьот?» Ми заняли становища. Тоді від більшовик і пролунав постріл, а за хвилину звідти залунали крики й відізвалися кулемети та автомати. Ройовий дав рукою знак відступати й ми кинулися бігом у протилежному напрямі. Більшовики почали шалену стрілянину й було чути крики «впєрод». Проте вогонь нас не разив. Коли ми змучилися і сповільнили хід то показалося, що ми відбилися від нашого роя. Біля мене було ще трьох новобранців, двох з мого села — Євген та Павло, а третій з Борівського повіту. Ми пристали й наслухували. Більшовики вже перестали стріляти, лише було часом чути голоси. Здавалося, що вони посуваються за нами. Бій в глибині лісу також ущух, хоч час від часу було чути кулеметні черги. Далі літали над лісом «кукурудзяники». Ми порадилися й подалися на північ. Та не пройшли ми і сто метрів, як вийшли на край лісу. Перед нами розлягалися поля. Лише з правого боку ліс ішов далеко на північ. Здавалось, що там великий ліс. Тож ми подалися туди. Пройшовши з півкілометра, ми попали на густий молодняк і там зупинилися, бо вже були перемучені докраю. В цьому молодняку ми перебули десь до другої години по обіді, а навіть переспалися. Спочатку доносився до нас гул бою нашого відділу, що знову посилився. Пізніше все затихло, але за якийсь час розгорівся бій в зовсім іншому напрямі лісу, а після того також у кількох інших місцях. Ми не знали, що діється. Чи це наш відділ розбився на менші групи, на які попали більшовики, чи може в лісі були ще інші відділи УПА. Ми також не знали — пробилися наші, відступили, чи загинули.

Коло 2 год. ми знову почули від півдня російські голоси. Здавалось, що зближалась облава. Ми почали відступати на північ. Коли ми йшли, над лісом пронеслися три зелені ракети. Це був умовлений знак сотенного «Тополі», що ситуація безвиглядна й щоб ми, новобранці, ішли в розсипну та рятували своє життя.

Після якогось часу ми знову вийшли на край лісу. На полях не було більшовицьких застав. Ми вирішили прокрастися з лісу в поля, а тоді до села, або до лісу на волинській границі, що виднів на обрію. Нам повезло. Лісом ми підійшли до довгого лану жита й житом поповзли далі, бо жито ще не було високе. Лише в долинах ми могли просуватися хильцем. Коли пролітав «кукурудзяний», ми лягали на землю й накривалися зеленим житом. Також ми прилягали до землі, коли на польовій доріжці з'являлася танкетка, що полювала за втікачами з лісу і строчила з кулемета по полях. Коли ми віддалилися полями далеко від лісу, то полягали в житі й чекали ночі.

Вночі ми поховали зброю й подалися полями на схід, щоб якнайдалі відбитися від цього нещасного лісу. Ми теж умовилися, що маємо говорити у випадку зустрічі з більшовиками. Хоч були втомлені й голодні, ми маршу пали полями цілу ніч. Минувши соло Голотки, ми, вранці, вступили до самітньої хати, щоб щось перекусити. На наше лихо її цій хаті були червоноармійці. Вони нас арештували й відставили до своєї команди в с. Голотки. Там якийсь майор провів мале слідство й під охороною солдатів відіслав до районного НКВД в Новому Селі. Тут нас вкинули в переповнену в'язницю й почалося справжнє слідство, з немилосердними побоями, погрозами й лайкою. Ми однак не призналися, що були в УПА, і десь по тижневі нас відставили до воєнкомату, а звідти — до армії. В тюрмі були тоді переважно молоді люди, яких обвинувачували у приналежності до УПА або до ОУН. Хто признався, або на кого мали докази, звичайно пропадав навіки. В цій тюрмі, наприклад, сидів з нами мій односельчанин Петро Горохівський. Він признався, що був в УПА, і пропав безслідно. Так під конвоєм я попав до Червоної армії. Я дочекайся розгрому Німеччини й тоді втік на Захід, а мої побратими Павло й Євген десь загинули в боях за Берлін.

І досі не знаю, як закінчилися бої у Люб'янському лісі. Чи сотенні «Тополя» й «Бистрий» пережили зі своїми волиняками ворожі атаки й уночі прорвалися на свою Волинь, чи може в цьому лісі склали свої буйні голови. Для добровольців з мою села цей бій закінчився трагедією. Із зібраних мною пізніше даних виходить, що тоді загинуло або пропало без вісті 20 моїх односельців.
 

ВОНИ

Говорячи про масові репресії окупаційної доби ми не можемо обминути властиво тих, кому маємо „завдячувати” за масове винищення нашого народу. Відтак і з’явився розділ „ВОНИ”- душогуби та нелюди, хто висліджував, катував, ґвалтував, вивозив, стріляв, вішав, тобто „працював” не покладаючи рук, чиї нащадки і нині не мають спокою від того, що врешті їх предки таки програли оту війну з Україною.

Їх, отих катів – людоморів, були десятки тисяч. Можливо колись всіх їх хтось і пригадає – пацифікаторів, „канарків”, гестапівців, енкаведистів, смершівців, перевертнів з лжеупістів, стрибків, донощиків – сексотів, червонопагонників, „батюшок”, що втратили совість, партійних, радянських, комсомольських „діячів” інших колаборантів, чиї гріхи воістину волають до неба. Дехто з них ще досі доживають віку „ по льготному”, тобто на халяву, маючи великі пенсії за оті свої „труди”, адже по наших законах ті, хто „працював” в різних таких „органах” на Західній Україні до 1956 року є прирівненими до фронтовиків! Ото і натягують свої медальки і верещать, що не будуть примирюватися з бандерівцями, так, начеб - то і не вони тут „геройствували”, а вояки ОУН – УПА прийшли в Московію. Дехто возить онуків на Збруч і показує де то „сєм Польска сконьча”...

Отой „польський період” нашої історії ми мали б почати з страти Біласа і Данилишина – видатних представників українського національного руху, що щиро вважали за великий жаль те, що наділені Господом лише одним життям, і лише раз можуть вмерти за Україну!

Не можемо оминути проблеми пацифікації, ганебної акції, за яку до нині ніхто не хоче вибачитися перед нами. А це ж були масові катування , грабежі, нищення майна громадських організацій – „Просвіти”, читалень, шкіл, простих людей від чого дуже постраждали терени найперше Новосільщини. Особливо „відзначилися” 22 уланський полк, який перекинули з Бродів, воєнізована організація „стшельцув”, „ корпус охрони пограниччя” – КОР, осадники, жандарми та поліцаї.

Нам добре відомі імена польських шовіністів, які творили масові беззаконня на нашому терені, тим самим розпалюючи нікому не потрібну ворожнечу, що від так вибухнула отим 1943 роком. Знаємо ми і про шефа Підволочиської ДЕФИ, жандармів – канарків україножера Вонсатку, котрий додумався відкрити „ хитру кнайпу”, де підслуховувалися розмови українців, за що їх потім катували в мало примітному будинку по вулиці „Свєнтей Ельжбєти” (нині Шептицького), що перед меморіалом 2 Світової війни.

Відомі імена тих, кого мучили у польських тюрмах та Березі Картузькій, де, зокрема. від „великого гуманізму” заставляли до безглуздої роботи по перенесенню каміння з купи на купу, де творили так звані коридори – ставали в ряд з палицями і пропускали в’язнів через цей стрій. Та це не тема нашого нинішнього дослідження.

Те, що потім робили большевики ні в якій мірі не може бути в порівнянні з польськими діями, тут вступають в силу зовсім інші принципи та стандарти. Якщо жертви польського режиму обраховані сотнями, то тут мова йде про мільйони.

Особливо важкими вони були в часи, коли почалися масові розстріли у тюрмах Чорткова, Тернополя, Умані, Житомира в червні – липні 1941 року. Масові розправи були на етапах. На перегоні Тернопіль – Підволочиськ ешелон в’язнів попав під німецьке бомбардування, а коли арештанти почали розбігатися з понівечених вагонів, то були розстріляні чекістами та закопані в ями, про які до нині нема й сліду. Тоді ж загинув і Петро Франко, син великого Каменяра, колишній командувач авіацією Галицької армії.

Про масштаби цих масакр можна судити з згадок багатьох наших земляків, приміром Олени Вітер, Миколи Москалика, Олега Сакевича та інших. З Чортківської тюрми кров текла ручаєм до самого костелу! Серед інших там закатували Кокоцького Мирослава з Коршилівки. Спиридона Григоращука закатували у Вінницькій тюрмі. Зрештою тоді загинули сотні наших земляків.

З початком липня 1941 року були розвіяні і надії декого з українців на вирішення питання державності з допомогою нового окупанта – нацистів. Ними було відновлено кордон на Збручі і таким чином проведено новий поділ України. Людей обклали контигентом, тобто натуральним податком і оголосили унтерменшами - недолюдками. У Підволочиську та Скалаті були окремі магазини та кнайпи для „надлюдей”, де красувалися вивіски „ тільки для німців” -nur fur Deutsche. Почався терор проти ОУН, система заложників. Зокрема, Лубянецький Павло, член ОУН ( Коршилівка) був затриманий гестапо з націоналістичною літературою та розстріляний у 1943 році. А в Турівці, після вбивства п’яного німця було взято 83 особи, яких мали розстріляти. Лише самопожертва Степана Олійника, що взяв на себе цей трагічний випадок врятувала людей. Біля Качанівки Родіон Ткачук, псевдо Остап, районовий ОУН застрілив німця, який вимагав пред’явлення аусвайса та пошкодував погонича поляка, котрий і вбив його. Таких прикладів багато.

Німці вдавалися до масового вивозу наших людей у Німеччину. Там вже було їм так, як і хто куди попав. Декому поталанило працювати в господарів і вони не бідували, але таких були одиниці. Про масштаби можна судити з того, що з невеликого Росоховатця до Німеччини вивезли 13 чоловік. Дехто їхав сам, бо тут життя не мав.

Особливо підволочисцям запам’ятався гестапівець Пауль Равель, котрий любив ходити з вівчуром і бити кого попало нагаєм. Чимало накрав він разом з своєю коханкою Аідою Луковською. Євреї пишуть, що добра того було вагонами. Не відставали від нього і Вагнер, Томнек, Мічел, Міллер, Стенберг, Хула, Ланберг.

Стосовно євреїв, то це окреме питання, але, поскільки вони становили поважний відсоток населення Підволочиська та Скалата, то ми не можемо зовсім його оминути.

На терені району було сформовано табір винищення „Кам’янки”, який мав 4 відділення ( A,B,C,D). Його центром були власне Кам’янки, розміщувався він за 500 м від села. До зовнішньої охорони залучали і українських поліцаїв, котрими керував Король, кажуть походив з Чорткова. Внутрішня охорона була з єврейської поліції. Керував табором єврей Сруль Розенблат, що мав коханку Гальперін, яка заправляла всім у Підволочиському гетто. Люди працювали на дорозі, робили мурованку на Тернопіль, видобували камінь в кар’єрі, ремонтували колію на дільниці Підволочиськ – Максимівна та знаходилися в гетто по вул. Давида ( Kamenki D) у містечку, де шили і ремонтували одяг та взуття. Норма хліба – 100 гр, пісна бурда – зупа з буряка і кава, що представляла з себе незрозуміле пійло. Найменша провина 50 нагаїв, або розстріл. Юденрат – їх управа сам складав списки на табір ( можна було на якийсь час відкупитися) та обкладав податком – золото, діаманти, хутро. Керував тим органом адвокат – єврей Шулер, якого потім разом з дружиною і доньками німці вклали до рова на Замчиську. Ця гора у єврейських згадках фігурує як Пайтель – напроти жила така родина. Доставляли контингент самі ж єврейські поліцаї - Лодек Лорвер, Іцхак Яричовер, Соломон Берлін та інші. Лодек не брав собі особливо до голови, що його маму застрілили в Тернополі. Крім місцевих, сюди привозили і євреїв з Станіслава, Підгайців, Бучача. Наших частково перевели до Збаража і Скалата. „Остаточне вирішення єврейської проблеми” у Підволочиську проходило постійно, з першого дня окупації, але масовий розстріл було проведено 29 червня 1943 року. Потім „дочищали”...

„Нова ера” почалася з березня 1944, коли совєти повернулися. В Кошляках вони „працювали” силами фронтового смершу, де люто катували не тільки полонених повстанців, але й своїх військовослужбовців і наше цивільне населення. Тримали в’язнів в ямах. Інспектував смерш сам його керівник Абакумов, що його розстріляли потім свої, як „врага народа”.

Було створено 3 райони – Скалатський, Підволочиський та Новосільський, де повідкривали каральні служби, КПЗ і т. п. З Скалатських чекістів найбільше „відзначалися” Чеботарьов, Харламов, Сопленко, Молосатвов, Андрущенко, Брагін. З Підволочиських найбільше пам’ятають Круглова, Двугрошева, Тітєріна, Філімонова, Гіріна, Парфьонов (командував гарнізоном), військома Захаров – це після його відвідин було брутально вбито Оріхівського священника о. Володимира Куницького.

Ліворуч – Л.Я. Філімонов, ліквідований УПА в с. Оріховець (конкретно „валив” боївки УПА, за що і зліквідований)
Праворуч – Д. О. Гірін, ліквідований УПА в с. Рожиськ
Замнач Новосільського МГБ
Ільченко, був „хахлом” з.
Миколаєва, не з самих гірших.
Його застрілив повстанець
Ґвязда під Шилами.

Новосільські чекісти – Йонов , Зябліцев, Кушнєров ( командував гарнізоном), Рубанський, Юр’єв, Білоус, Карнаухов, Стрєльцов, Кісєльов, Леонов, Сандалов, Ільчєнко, запроданець Шатковський – „Гордій”, котрому сам Йонов, головний енкаведист повішав пагони старшого лейтенанта.

Катування у чекістських застінках стоять за всякими можливими людськими поняттями – наприклад Вас могли посадити у залізну бочку і спустити по крутих сходах, що в приміщенні, де нині господарська група райво (Данила Галицького 82, колишня катівня, як і та по вул. І. Франка 4.) Могли бити палицею з цвяхами по коліні, так, зокрема катував повстанця Покотила слідчий Двугрошов. Жінок і дівчат ґвалтували і роздягнутими садили на розпечений блят.

Забивали під нігті патефонні голки, били валянком по печінці, нирках, серці, аби не було сліду. Всередину валянка вставляли цеглу. били кабелем, або тросом. Навмисне калічили, відрізали вуха, ніс. Виколювали, чи вибивали очі. Фізично це витримати міг не кожен. І не витримували, їх потім везли до протитанкового рову, де нині пам’ятний хрест ( коло стадіону).

Коли весною 1945 року, на площі, де нині базар (коло спортзалу), вішали повстанця Павла Зайця з Добромірки, то привели, певно „з виховною метою” школярів, аби назавжди запам’ятали „героєв – чекістов” ( див. далі). Розстрільна стаття була встановлена з 12 років!

Через такі „методи” мало хто з повстанців бажав потрапляти до рук чекістам. Маємо тисячі прикладів того, як люди підривали себе гранатами, стрілялися у криївках, бо чи зможуть винести ці нечувані азіатські знущання не мали певності. Це було за правило особливо тоді, коли знали якусь інформацію, котра могла б зашкодити іншим, або справі загалом.

Важливо собі представити те, що тортурам піддавалися часто зовсім не винні. Такий собі кат Зябліцев примічав в якомусь селі файну молодицю. Через певний час на подвір’я заходили чекісти, хапали нещасного хлопа, вели до стодоли і там били, а тим часом їх начальник вдирався, як звір до хати і ґвалтував жінку. Доказати щось було марним. Зябліцеву вдалося покинути наш край живим і не ушкодженим, але цим йому прийшлося не довго втішатися. Його дружина в ті роки учителювала в Новому селі, а коли вони виїхали, то продовжувала листуватися з деякими колегами. Це дозволило взнати адресу чекіста (мешкав у Вологді), хлопці, що поверталися з таборів у кінці 50 – х заїхали „ в гості” і викинули його з 5 поверху.

Маємо доволі свідчень про те, що енкаведисти знущалися навіть з убитих. Так повстанцям, які загинули при прориві куреня Бистрого розбивали голови, аби їх не можливо було упізнати. Могили руйнували бульдозерами. Коли ж самі нищили сліди своїх злодіянь, то робили це так, аби ніхто і ніколи не знав місця поховання.

Любили застосовувати таку хитрість – вбитих клали в центрі села, чи в районі для упізнання. Спочатку люди признавалися, сподіваючись по тому поховати дорогі останки за християнським звичаєм. Того і треба було – в мить хапали, судили, чи вивозили по статтях ЧСИР (член сємьі ізмєнніка родіни),” бандпособнік” тощо. Через це ніхто пізніше „ не впізнавав” своїх кревних.

Можливо хто небуть думає, що міг лишитися в стороні. Це далеко не так, досить було дати повстанцям притулок, їжу, чи навіть напитися води – коли це бачив сипач, то арешт і катування гарантувалися. Тому – то повстанцям приходилося „чистити” села від большевицької агентури. Оскільки „ каждий совєцкій чєловєк” по їх законам мусів бути стукачом, а тих, кого партія посилала „ на западную” спеціально інструктували та натаскували на боротьбу „ з бандітізмом”, заставляли створювати комсомольські осередки, піонерські загони і т. п., то були не минучі жертви з цього боку. Проте, коли нині говориться про якусь масовість, то це відверта брехня. Приміром, в Богданівці, бойовик УПА „Хмара” (Євген Притула з Староміщини) порекомендував працівниці РК ЛКСМУ росіянці Тамарі Шкодяк їхати собі до Підволочиськ. В Лозівці двох особливо активних комсомолок – учительок повстанці батогами вигнали в бік Збаража. В нашому районі була ліквідована жінорг Цвєткова. Тут, не мало постраждало „своїх” сексотів, вони, зокрема, того Євгена Притулу і заложили. За совєцких часів фігурувала статистика 30 чоловік мирного населення було знищено „бандітамі”. Серед цих людей немало тих, кого забили самі енкаведисти, видаючи це за бандерівські акції відплати.Чекісти вбили сотні невинних людей, серед них були і так звані мішочники – східняки, котрі їхали до нас рятуючись від голоду.

Маємо цікавий документ від 23.10.1947 – „Докладная запіска сєкрєтарю обкома тов. Компанцу(бандерівці його згодом ліквідували у тогочасному Буданівському районі) із г. Скалата тов. Каргіна”. Той Каргін звітує про виконання постанови обкому „по ізьятію бандитскіх сємєй і сємєй бандпособніков”. Він мельдує начальство, що „ізьятіє” пройшло добре, тільки в Магдаліївці одна „бандпособніца” вискочила у вікно. Однак, „боєц проявіл бдітєльность” пару раз встрілив, та не попав. На пункті відправки ст. Борки Великі погрузили 21.10.1947 о 14.оо 26 родин, а на ст.. Підволочиськ того ж дня о 21.оо ще 51 сім’ю (причому конвой мерз, бо не було своєчасно поставлено вагони). Це були люди з 11 сіл Скалатського району. Всього планували відправити 90 сімей – 45 чоловіків, 124 жінки та 75 дітей. Однак, 3 родини не відправили „ по уважитєльной прічінє” (кого постріляли, кого повербували), втікло в момент погрузки 2 сім’ї, та 15 членів сімей. Все було добре, тішиться Каргін, але, виявляється деякі родичі „отріцатєльно висказивалісь”, намагалися передати етапованим їжу (чекісти цього звісно ж не допустили), „питалісь провожать і плакалі”, чим чинили „антісовєцкіє дєйствія” Маємо цікаві мельдунки і секретаря Підволочиського РК КПУ Марущака (9.02.1948р.). Той видно відповідав за ідеологію, бо писав про „о состояніі масово – політічєской работи, большевіцкой бдітєльності і воєнно – опєратівной дєятєльносі в істрєбітєльних батальйонах”.

Відносно їх військових втрат то вони були значними, лише куренем Бистрого за 23 травня 1944 року знищено понад 140 чекістів та смершівців. Серед „більших” начальників були Філімонов, котрий подерся в Оріхівці на стрих „ даби обнаружить бандітов” і таки „обнаружив”, його там на драбині і застрілили. Гірін, того забили в Рожиську, замнач МГБ з Нового села Ільченко (був хохлом з Миколаєва, ще не з тих гірших), котрого повстанець Ґвязда застрілив під Шилами, „участкового” Пожарського застрілили у Росохуватцю (13.10.1948). У Староміщині агента Бірюкова (27.09.1947), в Іванівні фінагентів Єфімова і Вовну (19.02.1947) Від большевиків загинуло з березня 1944 по 1954 роки понад тисячу осіб, серед них левова частка до ОУН – УПА відношення не мала. Люди гинули в час облав, „зачисток”, чи просто обстрілів навмання. Причому, не раз стріляли по селах з бронепоїзда № 45. Сотні загинули в тюрмах, таборах та на засланні. Значними були народні втрати і в 1939 – 1941 роках, але детально про них сказати важко, хоча у Книзі Пам’яті ми й стараємось це зробити
 

Протистояння СБ ОУН та сталінських каральних органів на терені Підволочиського району у 40 – 50 роки.

Користаючи з матеріалів, котрі стосуються, як СБ ОУН, так і їх супротивників – каральних органів СРСР, можна вияснити картину протиборства між ними, та наслідки, котрі мала ця боротьба. Ми маємо донесення СБ ОУН по колишніх Скалатському, Підволочиському і Новосільському районах, вміщених у 44 тому „ літопису Української Повстанчої Армії” ( Торонто – Львів 2006 р.), окремі донесення, що не відомі укладачам даного тому, а також деякі матеріали самих каральних органів та відповідних партійних, радянських та інших джерел.

Дана тема є досить делікатною, тому, по можливості, ми уникатимемо прямих вказівок на колишню большевицьку агентуру, хто ж хоче знати конкретні факти – нехай сам працює з виданням „ Літопису...”, однак це є дуже відповідальна річ і не просто дотримуватися звинувачень людей, котрим вже давно Господь суддя та й чи кожен з нас має на це право ? Ми вважаємо, що так деякі звані справи про сипачів НКВД могли бути, хай навіть і частково спровоковані самими енгебистами.

Початки

Як вказують джерела, большевики мали досить розвинуту сітку своїх агентів ще з часів Польщі. На терені активно діяла так звана КПЗУ, що мала певну частину прихильників, котрі з ідейних, або, найчастіше, меркантильних інтересів ( керівництво СРСР досить серйозно „ спонсорувало” свої п’яті колони) збирало інформацію про мережу ОУН, інші українські організації ( „ Просвіта”, „ Луг”, церковні об’єднання, легальні партії) та передавали їх до НКВД. До НКВД частково потрапив і архів польської контррозвідки, звідки вони черпала дані про польську агентуру в українському русі, та мали можливість користати з цієї агентури після 17 вересня 1939 року.

Відтак, протягом першої окупації ( 1939 – 1941 рр.), чекісти діяли не в сліпу, як дехто собі представляє, а по конкретних „ наводках”. Ті, хто не зрозумів цього, були винищені ще перед війною, або в червні – липні 1941 року у тюрмах і на етапах ( приміром відомому Уманському).

З іншого боку, ОУН ( революційна), або бандерівська - чітко знала „ своїх” комуністів і іх активно поборювала, чого не скажеш про внутрішніх агентів московських спецслужб. Протягом 1939 – 1941 рр. ОУН змогла направити деяку частину своїх агентів до органів нової влади, правда їх там використовували ( через хронічну недовіру до „западенців”) на другорядних постах. Було зібрано чимало корисної розвідувальної інформації.

Становлення системи тотальної агентури та боротьба проти неї СБ ОУН.

> Поверненя большевиків у березні 1944 року зумовило посилення національно – визвольної боротьби ОУН – УПА і на теренах колишніх Під волочиського, Новосільського та Скалатського районів. Проти цих сил діяла одна з кращих у світі, на той час, каральних систем. Так у березні – липні 1944 року у с. Кошляки знаходився штаб СМЕРШу І Українського фронту. Не одноразово тут бував і сам Абакумов – всесильний сталінський нарком.

У районних центрах було розгорнуто органи МҐБ та МВД, які підкріплювалися відповідними гарнізонами внутрішніх військ. Дані органи були укомплектовані добре підготовленими співробітниками, що мали на меті організувати оперативно – пошукову роботу на проникнення до ОУН – УПА енкаведистської агентури. „ Кухня” організації агентурної роботи була доволі проста:

По перше, фактично кожен, хто направлявся на роботу у західні області УРСР, мусів давати підписку про співпрацю з так званими органами. Окремі проходили відповідний вишкіл у Києві, по вул. Леніна 54. Деякі групи „ благословляв” сам Микита Хрущов. Інша справа те, як цю співпрацю розумів конкретний працівник. Один старався, як міг – сипав направо і наліво, то такий довго не протягнув і був ліквідований СБ. Маємо на терені нинішнього району дані про 30 таких випадків. Найбільше відомі – І секретар РК КП ( б) У Баґрянцев, жінорг Цвєткова, працівниця РК КП ( б) У Гаврилюк. Інші діяли більш обережно, або фактично не вели якоїсь конкретної роботи по виявленню упівського підпілля. „ органи” знали, що „східняки” перебувають під особливим наглядом СБ, тому, як це, зокрема видно з допитів большевицьких агентів – їм навіть заборонялося діяти через цих осіб.

По друге, самі „східняки” не могли проникнути у підпілля ОУН, або, тим більше боївки УПА. Відтак особливою увагою чекісти обходили питання вербування упістів. Як це робилося ? Головним чином через шантаж та погрози. Для прикладу можемо розглянути справу „К” (прізвище відоме, однак ми не рахуємо за потрібне давати його через певну не визначеність, агентурна кличка „ Токарев”), бойовика УПА „ Олега” з сотні „ Лободи”. Його було завербовано ст. л – м МГБ Філімоновим через брата Д. Той Д. перевербував його на тій підставі, що большевики в іншому разі вивезуть всю родину на Сибір. Сам же отримав роботу в Підволочиській пожежній частині. (ці підрозділи були, як відомо, воєнізовані).

Яким же чином проходив зв’язок сипача з чекістами? Головно через людей публічних, контактування енкаведистів з котрими не викликало зайвих підозр – голова сільради, продавець, мельник, лісник, священик, поштар, який небуть уповноважений і т.п. Ці категорії були здебільшого сексотами НКВД. Про це есбісти знали, але ліквідацію їх проводили у самому крайньому випадку, найчастіше тих, хто аж вже занадто запопадливо і ретельно вів агентурну діяльність та „всипав” реальних людей. Мається на увазі, що часами СБ „підсувало” чекістам криївки, що не використовувалися, навіть спеціально для цього споруджені, чи попсуті (приміром підтоплені). Так само „видавалися” міфічні групи, які ніби то проходили селом і т. ін. - таких способів було багато. Але ця гра довго тривати не могла, в НКВД сиділи далеко не дурні і вони вимагали конкретних „ сипів” (термін УПА), інакше могли спровокувати ліквідацію вже аж занадто „ близькими” відносинами, чи ніби то „випадковими” просочуваннями інформації, або вбивали самі, видаючи це за „ звірства українсько – німецьких націоналістів” ( так вони тоді називали УПА). За кожну продану душу у МҐБ були свої розцінки. Приміром „сип” рядового підпільника, а, оскільки, тими підпільниками були практично всі ( досить було передати грипс, або дати упівцям води і ви вже „бандпособнік”, тим паче, коли вам вже хоча б з 10 років від роду) коштував мало – 200 рублів. Якщо ж вам вдалося сипанути озброєного, але простого упівця, то можна було дістати 400 – 600 рублів. Разом з тим за певного чина могли обіцяти і 10 тис. рублів (за сотенного, або важливого есбіста, приміром провідника „ Шаха”). Було продумано саму систему виплати – часто через поштові відділення – сипач з понтом отримав „перевод”. Енкаведисти також радо годилися, аби сипач міг безбоязно красти людське майно, гроші. Коли такий їм попадався, його притримували пару днів „ на цюпі” ( там він ставав у пригоді органам тим, що був підсадним у камері), а відтак відпускали. Навіть убивство, коли це було з користю для НКВД, жодним злочином не рахувалося, особливо вбивство сипача , фінагента, голови сільради ( а вони всі мусіли „сипати”, так би мовити специфіка служби, хоча й серед них попадалися чесні люди, саме таких енкаведисти радо віддавали на відкуп сипачам), можна було забити і чекіста, але це мав бути звичайний чекіст. Начальство казало, що, коли б провід вирішив питання конкретної ліквідації начальника, чи заступника РО МҐБ, то цього робити не вільно, треба про все їх миттєво повідомити. Таких большевики поспішно перекидали в інші райони і навіть області, так само перекидали і тих, хто особливо „ відзначився”, бо тим самим він підписував собі вирок СБ ОУН.

Філімонов постійно навчав своїх агентів премудростям конспірації. Сам К. майже весь час перебував у с. Рожиськ, в господарстві Павла Липки (той не знав про справжнє обличчя сипача, а був переконаний в тім, що допомагає упівцям).

В селі він зустрічався з Філімоновим у вандолі ( яр), де в темряві на чекістський пароль мав дати конкретну відповідь – назвати число від 6 до 10, яке в сумі давало би 10, приміром – запит – 7, відповідь – 3. Тоді Філімонов виходив з кущів і велася розмова. При „роботі” в селі облавників, коли агент знаходився в іншій хаті, чи криївці – посилалася до сільради господиня, що мала при собі мокру білизну, або кужіль. Філімонов таку молодицю зауважував, питав голови с / ради, секретаря - хто вона, де мешкає, а відтак облава її обістя минала. При тім сама господиня не знала, що виконує завдання сипача. Також, в окремих випадках, коли облава заставала сипача не готовим, але чекісти знали що він у селі – мусів укритися в якійсь хаті не далеко сільради. Попереджені облавники в самому центрі села не шукали. Коли все ж таки сипач попався, то його міг ідентифікувати кожен сержант. При перестрілці сипач мав стріляти в гору, це помічалося енкаведистами і вони в той бік вже не стріляли. Життя сипача значної цінності не становило, сипач мав боротися за його збереження сам, коли, звісно тямив про що йдеться. Чекісти могли йому забамбурити голову тим, що він важливий для них агент, але, приміром, той самий К. все чудово розумів. Відтак він вирішив не сипати так звані магазини, тобто склади УПА Підволочиського району. Йому про їх місцезнаходження було добре відомо, але він їх не здавав, бо, як показував на допиті, розумів, що при тому його СБ моментально викриє.

Не здав він і повстанця, який був його давнім другом і земляком.

Коли на Мисловецьких полях СБ викопали криївку, то про неї чекісти знали, але не перших порах її не викривали, адже там у боївці „ Сірка” був і він - їх агент, ще дуже потрібний „ органам”. Про ту криївку мельдував МҐБ і відомий сипач на агентурну кличку „ Путєобходчик”. Врешті Тітєрін її вислідив сам. К. порадили, аби він з ще одним упістом звернувся до провідника з проханням про дозвіл на окрему криївку, бо, мовляв, він не хоче знати забагато. На ділі Філімонов казав – при тому, що як ти будеш разом з есбістами – вони тебе розкриють за пару днів. „ Сірко” погодився на те, щоби викопали ще одну криївку, це його й згубило... Українські повстанці В той час у „ органах”також процвітала корупція. Певно то вже така „ специфіка правоохоронних органів”, типу того сторожа, котрий що охороняє – то те й краде.

Чекісти мали певні такси на окремі „ послуги”. Так батьки за сина заплатили 5 гусей, 1 кг масла, 1 л. горілки. За це того з тюрми передали на збірний пункт до ЧА, а там запхали в тилові частини і за 2 роки той живий – здоровий був вдома. Часом чекісти хитрували – за себе агент „ Лісний” організував хабар Новосільському МҐБ – випустили, а через пару днів знову взяли ніби то інші чекісти і вже там завербували. Тут очевидно „брати” все рівно мали, бо ж лісник то фігура для чекістів надважлива. Його дбайливо інструктували, як має ходити по лісу, дивитися, чи не збита ранкова роса, чи там десь окремий пеньок не рухається ( може бути вхід до криївки) і т. п. Самому нічого не робити, лише повідомити „органи”. Відомо також, як одна жінка ( з Токів) несла на собі чвертку свині за доньку, аби дати „ на лапу” замначу Новосільського МГБ Ільченку, та той нічого не зміг зробити, бо вже відправив заарештовану далі ( м’ясо ж все рівно залишилося чекісту). Лікарі вимагали від так званого „ самостріла” 2, 5 тис. рублів. Колишній есесман (дивізія „Галичина”) відкупився від ґебіста годинником і отримав нові „ папери”.

Велика роль відводилася тому, аби агент сіяв зневіру, неправдиві дані про конкретних повстанців, тим паче провідників. Тим самим підривалися моральні устої боївок. Це називається агент впливу. Чекісти вказували, що частина конфіскованого майна буде дана сипачу, якщо той через жадібність та власну глупоту на це йшов, то його участь була вирішена. Таке скрити було не можливо. Деяким сипачам – перевертням чекісти навіть вішали пагони. Так було, зокрема, з перевертнями – „ Гордієм” та „ Лизуном”. Ті парадували у формі старших лейтенантів МҐБ, на ділі то все була бутафорія, „липа” і звичайна провокація. Чи ж міг якийсь небуть там Йонов сам присвоїти такому типу офіцерське ґебістське звання? То клоунада в яку той наївний сипач вірив. Тепер в нього дороги назад вже не було, він був приречений. Однак, так вони заманювали інших – приходь, сип, служи – „ всьо будєт харашо”. З тих „ лейтенантів” не вижив ніхто. Якщо вони навіть і не попалися СБ ( хоча це було хіба чудо, за ними особливо полювали есбісти ОУН, це була справа честі ), то їх ліквідували самі ґебісти.

„Гордія” есбісти взяли досвіта. Жінка відкрила двері, коли той ще спав, аби обійти товар. Виконавці увірвалися до хати і забрали його в одних ґацях. Вивели в район „Ліщини” і там зліквідували. Дружину і сина, що мав лише рочок і лежав у колисці не зачепили. Місце його поховання до нині не відоме. Така трагедія цієї сім’ї, та й не лише цієї. Певно шкода цієї людини, що на самих початках організовувала сотню УПА, але потім з причин збереження родини зрадила українську справу і винна в конкретних справах, на його руках багато людської крові ...

Ще одним відомим зрадником був, як пише сл. п. Ярослав Депутат був Глинський Володимир.

„Працював в 1942-1943 роках у підпіллі ОУН та зв'язковим при службі безпеки на терені Скалаччини. СБ ОУН - виконавчий орган, який мав необмежені права контролю, як рядових членів, так і провідників, юнацтва. Глинський мав можливість познайомитись з деякими зв'язковими ОУН, з молодим юнацтвом та довірливими дівчатами.

Коли і як був завербований Глинський енкаведистами невідомо, це можна напевно дізнатись з архівних документів. ( Поки що ми їх не маємо) У травні 1944 року після мобілізації в Радянську Армію нашого населення, Глинський почав ховатися від підпілля ОУН, та перейшовши працювати в НКВД у місто Скалат.

За його донесенням майже одночасно, 6 лютого 1945 року, було заарештовано всіх дівчат-зв'язкових юнацтва, за винятком тих, хто пішов з дому у відділи УПА, або розійшлися по селах і містах Тернопільщини і Львівщини. На допитах майже всім робив очну ставку для того, щоби призналися, що мають зв'язок з підпіллям.

 

Українські повстанці

В той час боївка "Богдана" ( див. фото в т. 1 ) переходила попри його село, в яком жив Глинський і хлопці вирішили зайти до його родини, хоч знали, що його вдома нема. В хаті застали двох братів, сестру і маму. Просили маму, аби переконала Володимира виїхати з Тернопільщини в світ, за очі. Розказали скільки людей терплять через нього важкі муки на допитах, слідствах тюрмах і таборах. Кривди родині Глинського не думали чинити і тому переконували.

На другий день розвідка донесла, що НКВД дає родині Глинського кінний транспорт для того, щоб перевезла свої пожитки до Скалата під опіку „старших братів”. Нам було важко до нього добратися бо там стояв великий гарнізон.

Глинський Володимир підбирає собі ще кілька яничар – запроданців і вдається до провокаційних заходів. Переодягнувшись як повстанці - підпільники, вони нишпорили ночами разом з НКВД по Скалаті. Ввечері, перед Йорданом, 18 січня 1945 року вони заходять до родини Масного і просять дати якесь тепле вбрання, кожух, чоботи для підпільників. Але батько трьох арештованих синів сказав, що в нього все забрали і нічого не лишилося. Вони чемно подякували і пішли до інших родин. Зайшли до Ярослава Яремішина з тим же проханням. Ярослав зрадів таким гостям, хоч не знав їх особисто, та ще покликав сусіда з криївки Петра Стебельського, і обидва призналися, що мають все необхідне і готові йти в підпілля, в боївку, їм надоїло ховатися і бути бездіяльними.

Стебельський якось здогадався, що це не свої, а енкаведисти, але було вже запізно. Коли скомандували "руки назад", Петро вирішив тікати, користуючись темрявою, через мур в садки, але був скошений автоматною чергою. Мертве тіло забрали з собою і на ранок вивезли на глиняники, де і кидали всіх замучених і вбитих.

Яремішина Ярослава забрали на допити. Засудили на 15 років північних таборів.

Зрадникові Глинському присвоюють звання старшого лейтенанта і дають погони (як кажуть діти : „ так буцім”, але сипач же в це вірить ! ), а його родину поселяють в добротну чиюсь кам'яницю (дім).

За допомогою Глинського розкривають ще кілька криївок, але вони вже були порожніми.

Як вже не було кого видавати, то погони з Глинського зняли. (ми ж повторимо, що то все була чекістська бутафорія). Кажуть люди, що потім бушував в одному з інститутів у Львові.

Пізніше направили його головою колгоспу в село Матвіївка Лановецького району.

Про його підлу роботу дізналися колгоспники і зненавиділи його, не мав там авторитету. Потім перейшов працювати комірником в Тернопільську психічну лікарню. Але і там спокою не мав, бо працівники та хворі теж знали про його "діяльність". В кінці кінців закінчив життя самогубством. З Тернополя тіло Глинського забрали рідні брати і мама до м. Скалата, де вони жили і ще нині залишився один брат Василь, який працював директором школи в с. Новосілка. Володимира поховали на Скалатському цвинтарі, на похоронах нікого не було ні з сіл, ні з міста, бо знали його зрадницькі справи, скількох він людей повидавав до тюрми в Чортків на певну смерть, на каторгу, на заслання. На похороні були тільки брати, мама і сестра.” (Я. Депутат „ Патріотизм і трагедія”, Т – 2002, ст.. 66 – 67)

У 1946 – 1947 роках чекісти використовували також і так званих „ мішечників” – східняків, котрі прибули на ЗУЗ щоби врятуватися від чергового голодомору. Таких 50 проінструктував і відправив до нас сам Микита Хрущов.

На Новосільщині ж від голоду та холоду загинуло 47 „ східняків”, а радянська влада й пальцем не порухала, якби не наші люди, то їх би було в рази більше.

Та що там ті „ мішочники”, от Підволочиські чекісти потрафили завербувати у Кам’янках жінку, яка під виглядом ... в о р о ж к и ( ! відома ) ходила по селах і збирала інформацію.

Особливо цінилися „ послуги священика – сипача”. Маємо інформацію і про таких. Це головно з так званих ініціативників, тобто тих, хто пішов на зраду унії. Таким гебісти вбили у голову, що вони є значні люди, що до їх міркувань органи прислухаються, що вони допомагають встановити спокій на терені, а якщо й видадуть котрих там особливо „упірних” лісовиків, то це лише на благо. Так думав навіть і сам Костельник. Потім їх здавали СБ ( органам треба було священиків – мучеників), або ж ліквідовували самі під виглядом ОУН – УПА. Так був зліквідований і сам Гаврило Костельник, хоча МҐБ трубіло про бандерівців, у це навіть його сім’я та родина не вірила. Так само, скоріше за все, зліквідували і пароха с. Токи, бо у жодних знайдених нами документах СБ ОУН про це, як про їх акцію не йдеться.

Поза тим, автор донесення, швидше всього це районовий СБ, подає, що ґебісти тероризують місцевих священиків, нав’язують їм свою співпрацю, заставляють у недільні проповіді славити СРСР, ВКП (б), Сталіна, Хрущова, закликати до вчасної сплати всіх податків, регулярно кличуть до району, там проводять так звані „ собєсєдованія”, а кажучи попросту вербують. Він вказує, що на Новосільщині 9 священиків, один канонік, що не перейшов на православіє (о. Т. Копистянський, Клебанівка, декан ). Оцінюючи якісний склад священиків, автор подає, що між ними є одиниці маловартісних, тих, хто не відповідає цьому високому званню, а своїми вчинками його порочить і підриває авторитет церкви. Це у першу чергу вже пом’янутий нами о. Іван Яцишин з Токів, що „ дезорієнтує народ – діє розкладово” ( цитата ). Він же намовляє упістів та підпільників до „дизерції і зголошення”, мовляв довіртеся мені і вам нічого не буде, подекуди робить це успішно.

Звіт про роботу каральних органів ( станом на 1.01.1947) район Ликвидировано бандгруп убито бандитов Арест. бандитов Арест. подп. ОУН. Явка з повин. В т. ч. с оруж. выселено семей бандитов и бандпособников Подволочисский 10 52 35 79 12 3 12 Новосельский 7 74 67 105 59 19 34 Скалатский 3 7 5 63 6 4 14

У документі є „ явка с повиной”, таких СБ ОУН називала зголошеними. Та не потрібно думати, що мова тут йде виключно про зрадників. Все не так просто і однозначно. Частина колишніх бойовиків УПА, які „ зголосилися” – то ті, кого провідники з певних причин відправляли самі. Такими причинами переважно були:

а. Бойовик не може продовжувати боротьбу через хворобу, поранення, чи з міркувань збереження його родини, бо він ідентифікований, тобто відомий органам.
б. Бойовика будуть використовувати як резервіста, боївка не може утримувати таких на терені постійно.
в Бойовик має конкретне завдання розвідувального характеру.
г. Бойовик не являє собою цінності через конкретні особисті якості, тобто є боягузом, фізично слабким, морально не стійким тощо, але не заслуговує на якісь міри СБ ОУН.

Таких оголошених на Новосільщині у 1945 - 1947 році було: 1945 1946 1947 Бойовики УПА 29 13 1 Підпільники ОУН 115 - -

Серед тих зголошених чекісти також виявляли тих на котрих був суттєвий матеріал, у звіті СБ ОУН говориться, що під так звану амністію з них не підпали – 33 особи, вони були засуджені, а 2 взагалі розстріляли.

Цікаво, що чекісти таких зголошених майже не використовували, а розглядали як відпрацьований матеріал. Тож тут якраз добре йшло в тих, хто відповідав п. 3.

Того ж року СБ ОУН знешкодило серед інших: 19.11. 1947 с. Іванівка – агент МВД Єфімов 27.09.1947 с. Староміщина – агент Бірюков. 22. 09.1947 с. Зарубинці – голову колгоспу Калиту 13.10.1947 с. Росохуватець – дільничого Пожарського Зі звітів СБ ОУН за жовтень 1948 року 2.10.1948 – с. Воробіївка, двоє озброєних цивільних, що видавали себе за повстанців пограбували кооперативу, відібрали 480 руб та кілька літрів вина. ( люди розуміли, що це не є упісти). 6.10.1948 – с. Сухівці, місцеві стрибки обікрали Варвару Брилу, були затримані МГБ. 6.10.1948 – с. Добромірка ( тоді належило до Новосільського р – ну) 200 большевиків чинили звірства над людьми – пишучи їх до колгоспу та грабуючи майно. 11.10.1948 – с. Яцівці ( Шевченкове) – на коморах господарів Малицького, Гейка, Лучинської уповноважений Шерстобітов понаписував „ саботажники” ( сигнал для МГБ) 14.10.1948 – хутір Вірля ( Гнилиці) – енкаведисти застрілили мішочника з СУЗ, труп закопали в полі. ( Так робили, аби видати „східнякам” що це справа рук ОУН – УПА. Там і до нині чимало хто вірить у ці гебістські казочки). Большевики проводили засідки по селах, але переважно вони були безуспішними – дані СБ ОУН за жовтень 1948 року – 20 ( Новосільщина), а саме : дата засідка 2.10 Кошляки ( в гр. Думанської), Воробіївка 3.10 Клебанівка, Яцівці ( коло костелу і в гр.. Левицького), Добромірка ( в гр. Лукіяна Григорія), Лозівка ( в гр.. Кацавала Павла) 4.10 Добромірка ( в гр. Лукіяна Григорія), Просівці ( в кінці села від с. Воробіївки.) 5.10 Добромірка ( в гр. Лукіяна Григорія), Голотки ( Паславського Костя) 7.10 Добромірка ( коло кооперативи), Кошляки ( ще й 8.10) 11.10 Просівці ( коло церкви) 12.10 Клебанівка ( під соснами). Лозівка ( коло Горішнього Микити) 14.10 Яцівці ( коло гр. Шпака) 15.10 Кошляки 16.10 Ободівка 17.10 Яцівці( коло Шевчука) 18.10 Яцівці( коло гр.. Шмігля, Лисого, Слободяна) 19.10 Яцівці( коло Бас Анни) СБ ОУН вивчала розміщення та чисельність большевицьких гарнізонів, динаміку їх використання ворожим керівництвом, бойові і тактичні можливості окупантів. Ось дані на 10.02. 1946 р. н/п Назва населеного пункту Військ ЧА Військ МВД К – сть чоловік в істрєбітєльних батальйонах) 1 Токи 18 2 2 Скорики 22 2 3 Воробіївка 14 2 4 Просівці 15 1 5 Пеньківці 15 1 6 В. Гнилиці 16 - 7 Кошляки - 28 8 Голотки 16 - 9 Пальчинці 16 - 10 Шили ( вх. до новосільського р – ну) - 17 11 Голошинці 6 - 8 12 Шельпаки - 7 7 13 Лисиченці - 12 5 14 Сухівці 13 - - 15 Козярі - 7 8 16 Добромірка ( вх. до новосільського р – ну) - 15 - 17 Гущанки 9 - - 18 Лозівка - 14 9 19 Терпилівка - 15 - 20 Клебанівка - 14 9 21 Яцівці ( Шевченкове) 9 - 8 22 Медин - 12 5 23 Гнилиці М. - 14 25 Нове село - 25 - ВСЬОГО 172 180 31 Така ж таблиця подана за 9.02.1947 року, не будемо розписувати її, але відповідно : Військ ЧА Військ МВД К – сть чоловік в істрєбітєльних батальйонах) 166 126 24 Така ж таблиця подана за 21.12.1947 року : Військ ЧА Військ МВД К – сть чоловік в істрєбітєльних батальйонах) 38 126 20

Видно, що вони поступово виводили частини ЧА, адже це були так звані „ строєві” війська, які не надавалися до каральних операцій і навіть могли ( вказують численні джерела) переймати „ бандітскую ідєолоґію”.

Крім того – додано динаміку депортації населення., загальне число заарештованих і також відпущених осіб – 1175 ( саме серед них, як вказує джерело можливі сипачі) Загальне число спалених енгебистами господарств – 124. Число „ зграбованих” большевиками господарств – 301.Убитих з лютого по листопад большевиків – 28, а з 1944 року – 420. Наші втрати на Новосільщині – 122 бойовики УПА та 270 підпільників ОУН.

Як бачимо СБ ОУН добре володіла ситуацією на терені завдяки потужній агентурній сітці та добре поставленій системі зв’язку. Чому чекісти вибирали конкретних громадян для засад? Це, головним чином ті, хто був на підозрі, або чиї кревні ( приміром - А. Бас) були в повстанцях. За цими даними видно, що двох каральних дивізій МВД, розміщених в Тернопільщині виявилося посіпакам замало і вони задіяли піхотні частини ПрикВО, спочатку лише на час так званих „ виборів”, а далі ще на рік, пізніше знову продовжили згідно листа М. Хрущова Й. Сталіну про необхідність утримувати „ рєґіон дєйствія бандформірованій под контролєм”.

В донесеннях СБ ОУН факти, які вперто свідчать про те, що встановлення окупаційного тоталітарного режиму проходило в умовах нечуваного терору щодо мирних жителів. Тут ми володіємо інформацією про системні побиття, гвалтування, грабежі наших людей, підпали їх садиб, псування майна, продовольства, шантаж і т. п.

Неодноразово бандити з НКВД видавали себе за повстанців. Приміром з донесення СБ ОУН за 15.10.1947 , с. Зарубинці – 15 енкаведистів зайшли до завідуючого клубом Михайла Кубяка, там, біля хати вони піймали 12 літнього переселенця, затягнули його до стодоли і катували під видом повстанців, вимагаючи потрібних показань. Дитина почала голосно кричати і його викинули геть.

Велике значення ОУН приділяла агітаційній роботі на СУЗ. У вересні 1947 року в Києві відбувалися курси завторгів, де були люди з усієї України. Там оунівці у приватних розмовах небезуспішно доказували, що українські підпільники та повстанці не бандити, а ідейні борці за волю.

Чекісти від силачів найбільше вимагали інформації – де знаходиться повіт і райони. Про що йдеться ? Це реальна влада ОУН – УПА, яка з підпілля керує тереном. Повіт, а в нас їх два – Скалат та Збараж, то боївки в котрих перебували провідники. Нині вони, приміром у Дорофіївні, чи Щаснівці, Турівці, або Колодіївці, Остап’ю, а завтра можуть вийти навіть на Кам’янець – Подільську область. Обезголовити повіт, чи, приміром, райони, то для ґебістів найголовніше, але ця справа особливо глибоко законспіровувалася і практично була їм недоступна. Тут вже мусіла добре працювати СБ ОУН, вона й виконувала свою місію з честю.

Починаючи з 1945 року ґебісти запаскудили район сипачами, яких СБ ОУН почала дедалі більше виявляти та ліквідовувати. Однак не треба вважати, що всі жертви, які приписують контррозвідці ОУН – УПА є дійсно справою їх рук. Навпаки, чимало було винищено невинних людей псевдоупістами, бандюгами з МҐБ – МВД та їх прихвоснями і холуями, різними там стрибками та сексотами. По підозрі на сексотство СБ ОУН не чинила розправу на швидкоруч, а виясняла чи не підкинуто інформацію так званими „доблесними органами”, цими великими та майстерними ( чого гріха таїти) провокаторами. Тоді, на другому етапі, підозрюваного попереджували, що при продовженні його ганебної діяльності за законами воєнного часу він буде зліквідований. Лише коли даний сипач не відмовлявся від своєї ролі ( а відмовитися міг далеко не кожен – чекісти з такими довго не панькалися) – тоді агента знищували. Реально в районі (тоді Під волочиському, без Скалата і Нового села) було знищено коло 30 таких осіб.

Шкода від агентури НКВД була велика. Так один агент видав чекістам місцезнаходження боївки „Грома” ( Монастириха), дав докладну інформацію про її озброєння (вказав, зокрема, на два станкові кулемети) та на те, що бойовики головним чином походять з Рожиськ і Оріхівця. Це привело до того, що чекісти вивезли членів їх родин на Сибір, причому з Рожиськ репресіям піддали мало не кожну другу сім’ю. Декого з родини закатували. Село обстрілювали з – за Збруча, були жертви серед невинних людей. СБ ОУН володіло докладною інформацією про загальний стан справ у районах, приміром навіть тим, як „ визволителі” запаскудили народ на Новосільщині, де було у 1947 році 248 ідентифікованих ( тих кого облікували лікарі) венерично хворих. Тож навіть така інформація доводилася до вищих інстанцій, не кажучи вже про дані розвідки та контррозвідки про конкретні справи, пов’язані з повстанським рухом.

Висновки

Наша Книга Пам’яті не є присудом конкретних жертв системи, до яких можна сміливо зарахувати і сипачів. В них залишилися діти, онуки. Ми не маємо права знущатися з цих людей, хоча переважно майже всі нам добре відомі ( по селах люди знають чи не більше ), але, з іншого боку, не можемо обійти і цю трагічну сторінку нашої історії. Ми згадали лише кількох перевертнів. За їх діями загалом стоять сотні людей, що постраждали через чиюсь підлість, зраду. Це також сім’ї, нащадки, які в часи Союзу не мали змоги нормально жити, вчитися, працювати, робити кар’єру, бо на них стояло тавро „ син ворога народу, бандита і т.п.” Це трагедія покоління, нашого народу, що в умовах бездержав’я був приречений до взаємознищення.



Провокації проти УГКЦ та ОУН - УПА

У с. Токи священиком був Іван Яцишин. Чекісти завербували його ще в 1944 році, коли обласний центр перебував у Чорткові у зв'язку з тим, що Тернопіль був зруйноваий під час війни. Мав агентурну кличку «Сова». За його доносом вбито сімнадцять повстанців, арештовано 63 цивільні людини. У с. Пеньківці зустріли його п'ятеро друзів. Про розмову з ними доніс енкаведистам у райцентрі Нове Село. Приїхали солдати, у бою повстанці загинули. 6 серпня 1945 року шестеро повстанців і одна дівчина заквартирували в церкві в с. Терлівка.Туди їх пустив дяк. На другий день Яцишин відправляв Богослужіння у тій церкві. Дяк сказав йому про повстанців. Після Богослужіння священик повідомив про це органи держбезпеки. Солдати оточили церкву, і розпочався бій. Щоб не мати втрат зі свого боку, вороги запалили церкву. Патріоти згоріли у вогні. Це — Іван Паляниця з с. Терпилівка, Роман Бугай — «Корній», з с. Терпилівка, Яро¬слава Жук з с. Токи, Рогачик з с. Ободівка. Прізвища інших друзів невідомі. ( тепер занаємо, див. т. і)

Для агентурної роботи Яцишин використовував також сповідь. В однієї дівчини-сироти в с. Токи заквартирували два підпільники на горищі над хлівом. Ополудні пригнав корову з пасовища пастушок, родом зі східних областей. Побачив їх і побіг повідомити сільраду. Поки приїхали енкагебісти, друзі втекли. Арештували дівчину, але під час катувань вона ні про що не призналась. Вони звільнили її і тоді звернулись до Яцишина за допомогою. Він при сповіді намовив її признатись, мовляв, чекісти побачать її щирість і не будуть карати. В противному разі її засудять. Дівчина послухала його і під час другого арешту все розказала. Засудили її до 25 років каторжних робіт.

Для того, щоб Яцишин здобув у людей довіру, чекісти застосовували досить примітивний прийом. Вони арештовували зовсім невинних людей і тоді, за дорученням чекістів, він клопотався про звільнення цих арештованих. Люди повірили у «всемогутність» Яцишина й кожного разу, коли завдяки його втручанням арештованого родича звільняли, вони платили йому грішми, а то й золотом. Сільські жінки повірили Яцишинові, та не повірила СБ ОУН. СБ арештувала його. Під час слідства намагався переконати їх, що він робив тільки добро, перерахо¬вуючи імена людей, яких, завдяки його клопотанням, звільняли з-під арешту. На запитання слідчого СБ, чим же він заслужив такої довіри у чекістів, опустив голову і мовчав. Його жінка говорила поміж люди, що він мав зброю під подушкою, і якщо б знав, що його прийшли арештувати, то стріляв би.

Дані про цього перевертня ми давали матеріали у 1 томі. Про нього також писав Івана Окаянний ( Паздрій), даремно токівчани не бажають визнавати очевидні факти. Мабуть Яцишина таки гризло сумління, бо напивався той „ отець” так, що падав з фіри.

Для вияснення окремих подій, пов’язаних з визвольними змаганнями нашого народу, локальні події будуть малозрозумілими для читача без певних узагальнень. Для цього і подається даний матеріал.
 

ФАЛЬШИВІ ВІСТУНИ

(про суть українсько – польського протиборства у 40 роки)

Здавалося б, що через гони літ навіть найзапекліші пасквілянти мали багато часу, аби осмислити просту річ – постійна брехня породжує абсолютну недовіру. На думку приходить і знаний вираз: „ Хто в минуле стріляє з револьвера, в того воно неминуче вистрілить з гармати”. Але де там, наші доморощені „ історики” та частина їх „ колег” , переважно, як то мовиться з суміжних держав, ніяк не можуть собі уявити, що наш український народ має повне право тлумачити свою історію сам, без підказок його „щирих” порадників – сусідів. Їх місцеві підспівувачі – то переважно псевдовчені, так би мовити „ проффессори” типу Дмитра Табачника та Сергія Гмирі. Перший з них нам запам’ятався ще з тих часів, коли комуністи нам доказували, що наш прапор має бути неодмінно червоним. Тоді пан – товариш Дмитро з поважним виглядом процитував документ, де говорилося, що король Речі Посполитої Ян Казимир подарував Богдану Хмельницькому фану, яка була „ бардзо красна”. З цього „поважний учений” зробив висновок – козакам дали червоний прапор. Пересічному ж обивателю добре відомо – красна, значить гарна, приміром, у нас чимало власних назв – Красне, що зовсім не має відношення до кольорів большевицького перевороту. Інший „вчений” – кандидат історичних наук, доцент ( ох і розвелося їх у нас на душу населення) реґіонал Гмиря підписався під агіткою „ Гора породила мишу. Бандерівську”, яку місцеві комуністи за дурно роздають всім бажаючим і не дуже. Там на 70 листочках такий самий „ доктор гуманітарних наук, політолог” Віктор Поліщук „ криє” УПА. Воно можливо і не треба нам увагу звертати, але наша рідна держава УПА не визнає, якраз через такі антинаукові пасквілі, писані взагалі не знати ким. Судіть самі – батько того Поліщука за Польщі був бургомістром в Дубно. Чи треба казати, якої нації були бургомістри за Польщі? Певно той Поліщук був, або „уродзоним”, або, швидше за все, банальним хрунем – так тоді називали перекінщиків. Більше того – радо сповіщає нам Гмиря – батька того Поліщука – Варфоломія большевицькі „визволителі” розстріляли, але його „високосвідомий” синочок „не озлобився” на совєти, закінчив університет у Вроцлаві і став „дуже вченим”, Кавалок хліба йому таки дала УПА, адже саме на цій темі він паразитує і до нині. Такого ж „ не озлобленого” я зустрічав за часів „ перестройки”, коли у 80 – ті роки до Богданівки приїхав син колишнього поліцая ( мешкали недалеко станції, місцеві люди казали, що пан поліцай був толерантним з місцевими) – батька большевики забили, а родина поневірялася у Казахстані ( там був і наш 14 – літній Вітя). Потім той син вступив до прокомуністичної частини WP, зробив стрімку кар’єру, став шефом всепольської організації на кшталт колишнього радянського товариства „Знання”. Коли я в розмові зачепив тему репресій, то той перевертень прямо відповів, мовляв, що мені до батька – „ partia dala mnie wszystko!”

Нині ж той Поліщук мешкає в Канаді. Туди він перебрався в 1981 році, за часів „ Солідарності”.

Своє „дослідження” він починає з УВО, мовляв, як то, Рада Амбасадорів у 1923 році віддала Західну Україну Польщі, її мешканці силою закону ( ! ) стали громадянами цієї держави, а „ громадянство зобов’язує громадян до лояльності” ( цитата ст. 21), а виявляється, ніякої тобі подяки – українці не захотіли приймати присягу на вірність окупантам і УВО, а згодом і ОУН, почали боротьбу проти своїх поневолювачів.

Цікаво, чи не треба було тим самим полякам бути лояльними до нацистів і большевиків ? За пактом Ріббентропа – Молотова їх також „визволили” від власної державності. До речі, першими якраз наші „рідні” большевики – ці „ предтечі” симоненків, нас Польщі віддали за Ризьким миром 1921 року, а у 1939 – забрали назад до Совєтського Союзу. Нас ні про що й не питали. Тоді ж і з Бартоломієм Поліщуком – батьком нашого „ героя” вони поквиталися. Але що йому до батька? Зрештою, подумаєш, на 1 січня 1943 року у Сибіру, Кахастані, Середній Азії загинуло загалом 300 тис. поляків. Їх вбили большевики видно на законній підставі, а от так звану „волинську різню” провели „незаконні бандформування ОУН – УПА”. Тут взагалі москальські парадокси – судіть самі, вираз „ незаконні банд формування” мусить мати аналогію – „ законні банд формування”. Тисячі ж українців, яких знищили поляки загинули від таких „ законних” формувань, бо , вони мали в і Лондоні жонд і в Москві жонд ( уряд). НКВД, гестапо – то видно також, що саме „законні”. Лише на терені сучасного Підволочиського району АК, що з початком нової большевицької окупації масово переходила в стрибки, знищила сотні наших земляків. Досить пригадати їх акцію на Богданівських хуторах у 1944 році. Бандити під керівництвом такого собі Амброжка вбили за одну акцію 28 українців. Чи ж могло то бути без „ благословення” МГБ ? Після початку так званого „ обміну” вони благополучно перебралися до Польщі, де продовжували антиукраїнські дії на Закерзонні. Частина поляків, як показують факти, у сенсі антиукраїнських дій радо прислуговувала нацистам. Так, коли одному з районових керівників ОУН Роману Ткачуку німець наказав пред’явити аусвайс, а той його застрілив ( 1943 р., в полі біля Качанівки ), а їздового пошкодував , то той поляк – фірман його убив. Прізвище колабораціоніста було Кос. В 1944 році він втік до Польщі, але там його місцеві комуніки таки засудили за співпрацю з окупантами, бо „ клав” і своїх. У Полупанівці місцеві стрибки так „ бділі”, що вбили Павла Жука, їздового, котрий перевозив через їх село зброю до УПА.

Стосовно АК, то той Поліщук, вигодований на харчі НКВД, бреше, як московське радіо.

Ми ж володіємо документами, які писали польські історики, котрі саме з польської візії подають свою історію і не церемоняться тим, як то би краще збрехати, бо служать польським інтересам, так само, як ми мусимо стояти за наші, українські.

Поліщук доказує, що УПА боролася в 1942 – 1943 рр. з беззбройним польським населенням, а АК в той час на наших теренах не було. Оскільки президенти наших держав визнали факти локального геноциду з обох сторін та принесли вибачення - ця пляма на наших відносинах вже ліквідована. Мова йде про інше, чого ні Табачник, ні Гмиря, ні переважна частина нашого парляменту не знає і знати не хоче. Мова йде про загальну політику польського підпілля на Україні в 1939 – 1945 рр.

У 1939 – 41 рр. з земель Зах. України та Зах Білорусі було депортовано понад 1,5 млн чоловік, з них до 80% поляків, як ми вже говорили, на 1943 р. понад 300 тис. з них загинули. Було фізично знищено більше 50 тис колишнього командного складу їх мілітарних структур. Так з Підволочиського плутону КОП там загинули поручник Владислав Ян Дроздовський), Юзеф Дембовський ( забиті енкаведистами у Катині,1940), Казімєж Збіґнєв Домарацький ( забитий енкаведистами у Старобєльську,1940).

27 вересня 1939 року у Львові поляки передали владу ЧА, сподіваючись на те, що вони не підлягатимуть репресіям. На ділі ж польські вояки ( а серед них було до 20% українців), що добровільно здалися, або ж були захоплені большевиками, постраждали незрівнянно більше тих, хто попав до нацистів. Того ж таки дня у столиці Галичини було створено POWW – „Рolska organizacia walki o wolnosc, czy walki z wrogem”– польська організація боротьби за волю, або по інших джерелах боротьби з ворогом. ЇЇ засновником став генерал М. Жеґота – Янушайтіс. Певна річ, вона поширилася і на наш терен.

На три колишні галицькі воєводства Львівське, Тарнопольське, Станіславовське та на Волинь було призначено командувачем польського підпілля підполковника Юзефа Соколовського ( псевдо „Траска”), котрий визнав згодом своє підпорядкування „ Жукові”. Таким чином було створено так званий 3 округ, спочатку ZWZ, а від так АК ( Анка ). Крім того, молодь, колишні харцежи ( організація типу українського „ Пласту”, чи скаутів) утворили так звані „ Шаре ширенґі” ( сірі шеренги). Харцерки ж працювали у „ Поґотовю харцежек”, яке було створене ще до початку війни ( 1938 р. ), з огляду на її неминучість. З цього всього видно, що поляки ретельно зважували всі можливі прогнози.

Однак, створити організації то одне, але, діяти то інше. НКВД вийшов на них, а крім того, як ми знаємо чекісти, робили загальні зачистки терену. У листопаді 1940 року польське підпілля ZWZ очолив полковник Л. Окуліцкі, котрого теж невдовзі було заарештовано через агентів НКВД, які проникли в організацію. Посеред цих агентів був підполковник Є. Мацєлінський ( псевдо Корнель). Його викрила спеціальна комісія з Варшави, яка прибула таємно до Львова на чолі з генералом К. Савіцкім. Ця ж комісія реорганізувала так зване „ подзємє” ( підпілля).

На Тернопільщині поляки активізувалися з осені 1941 року, коли сюди прибув Мечислав Відаєвіч з ZWZ на псевда „ Черма” та „ Вапно”. З 17 грудня 1941 року справу перебрав посланець Лондона, комендант ZWZ – AK, підполковник Ф. Студинський, на псевда „Скіба”, „ Равіч”, „ Котліна”, „ Скава”. Ми маємо, завдячуючи В. Ханасу, автору дослідження АК в Тернополі повно прізвищ їх представників, але менше з тим, бо йде про друге – чим той андеґраунд тут займався. Крім підготовки кадрів до операції „ Буря” – „по вицофаню українцув з Малей Польскєй”, то був саботаж на колії, збір розвідданих, особливо про українських націоналістів. 6. 03. 1943 АК понесла в Тернополі перші втрати від арештів Хилінського, Стенпєня, Вольського, Косьцьолєка („Давід”), Боровського („Гриф”) та ін. Активно тут діяли і польські жіночі організації, особливо по розповсюдженні підпільної преси та летючок. Все це, без сумніву поширювалося і на Скалат, як повітове містечко та Підволочиськ, що продовжував бути прикордонням. Операція „ Буря” почала активно розгортатися з січня 1943 року. Поляки мали з наближенням ЧА посилити диверсії та перебирати владу на місцях. Бажано ще до приходу червоних. Ковпаківець Вершигора у своєму опусі пише, як АК помагала з’єднанню, як у с. Стара Гута під Бучачем йому допомагав місцевий ксьондз, на ділі резидент АК, як, зокрема, він наказав своїм підлеглим провести „ вивід” – розвідку для ковпаківців. Ті червоні партизани поміж собою дуже потішалися з польських планів повернення Галичини та Волині, але виду не подавали, вони добре знали їх перспективи за совєтів, але у ворожому ковпаківцям націоналістичному українському середовищі, вміло користали з тих недолугих стратегів.

Поляки були єдині у повній підтримці АК, сподівалися на співпрацю з большевиками - „созниками”, але вже відразу по захоплені терену ті „союзники” почали репресії щодо АК. Тут попри нарікання у „невдячності”, вони почали зголошуватися до промосковського войска Берлінґа та переходити у стрибки, аби вилити свою лють на українцях, якась частина переховувалася, чи перебиралася за німцями до Польщі. У вересні 1944 р. на місці розбитої та здеорганізованої АК „лондонці” почали формувати Nie, яку на Тернопільщині очолювали Завадські та Возняк, але НКВД вже пустило в їх середовище своїх конфідентів – сипачів

Коли перед тим усім, в лютому 1942 року ZWZ було реорганізовано у Армію Крайову – АК - „ Анка” то вже на кінець 1943 року у Галичині і Волині вони нараховувала понад 30 тис. бойовиків. Тож, коли хтось собі думає, що поляки в нашому краї не мали значного потенціалу, то той дуже хибить. АК являла собою потужну структуру, котра дедалі більше зосереджувалася на протиборстві з УПА, чинила антиукраїнські дії на селах, особливо Волині, Підляшші, Засянні, Холмщині, Бескидах і спровокувала так звану волинську різню. За даними ОУН – УПА на 1944 рік жертвами АК на Тернопільщині стали 521 українець, але то дані далеко не повні. АК співпрацювала із спецзагонами НКВД, які були закинуті переважно на Волинь і протидіяли теж найперше УПА. Саме таким загоном був загін енкаведистів Медвєдєва, що прикривав большевицького шпигуна і диверсанта Кузнєцова – Зібера. У так званому „ близькому крузі” цього перевертня були виключно поляки, адже вони теж добре знали терен і володіли крім польської, досить вільно українською і німецькою, котру в Галіції не забули з часів Габсбургів. Досить подивитися до книги „ Сильні духом”, чи перечитати мемуари Медвєдєва. Кузнєцов навмисне залишав на місцях своїх акцій папери ОУН - УПА, а німці потім брали українських заложників і їх розстрілювали. Той Медвєдєв писав, що його „ рєбята” довго потім сміялися, коли прочитали у газеті про розстріл 100 заручників – українців у Львові. Співпрацював з поляками і Ковпак, вони дали йому розвідувальні матеріали у Чорткові, стосовно просування на Карпати. Головою місцевого підпілля там був римо – католицький парох, йому прислужували у костелі кадрові польські офіцери, що на ділі займалися іншими проблемами, а саме розвідкою, організацією протиборства з УПА, вчиненням провокацій проти українців. Так, вони забили начальника чортківського КАПО, але обставили справу так, ніби то зробили оунівці, чим викликали розстріл наших заложників. Таким чином АК виявляла себе, як організація, котра була покликана до співробітництва з большевиками проти УПА, аби завоювати право на володіння Галичиною і Волинню. По їх задумці операція „ Буря” мала поставити Сталіна перед фактом того, що його армія увійшла на терен, котрий повністю контрольований АК. Однак, як показали подальші події – большевики мали тут свій інтерес і польські намагання їх дратували.

Польське підпілля АК особливо сприяло большевиками в ході їх Чернівецько – Проскурівської наступальної операції у березні 1944 року. Саме тоді ЧА взяла і наш Підволочиськ. Поляки пишуть : „ Беручи до уваги те, що совєти по захопленні Малопольщі ( так вони офіційно називали наш край) почали переслідувати та заарештовувати вояків АК, з допомоги котрих недавно користали, маємо знову перейти до підпілля”. Поза тим АК ще до серпня 1945 року співпрацювала з червоними окупантами, бо сподівалася на передачу Польщі Львова і то навіть по тому, як Сталін бездіяльністю прирік Варшавське повстання. Аж відтак їх підрозділи з Галичини було переведено на Жешівщину ( там АК протидіяла не стільки комуністам, скільки УПА), а далі на Єлєню Ґуру, де й в швидкім часі самоліквідувалася, бо ж з ким там було боротися? Це ж колишні німецькі землі.

Про що взагалі йдеться ? Річ в тім, що до приходу большевиків АК прагнула конролювати Західну Україну, аби показати „ хто в дома господар”. Вони розраховували, що після війни цей терен, або буде повернений Польщі, або ж там відбудеться референдум ( свята простота), який треба буде ще виграти, а для цього треба усунути з арени ОУН – УПА. Західні партнери до часу не визнавали захоплення нашого краю большевиками по їх інтервенції у вересні 1939 року. Це питання остаточно вирішили тільки на Ялтинській конференції у 1945 року, але „ лондонці” ці рішення вперто не визнавали.

Протягом війни полякам вдалося розбудувати якнайширшу розвідувальну мережу на сході України. Шефом цієї мережі був вже нам знаний Алєксандр Кльотц ( псевда „ Пьотр”, „ Візар”). Тут знову важлива роль належить Підволочиську, бо німці відновили старий кордон. Основним керівником, що забезпечував перекидання на східні землі людей, зброї, грошей, рацій, документів, літератури та т. п. був Підволочиський ксьондз Ян Лях ( Zeszyty historyczny, 106, Paris 1993 r. ) Про цього ксьондза нам мало що відомо, бо до 1939 року про такого ніхто тут не чув. Однак, його сюди цілеспрямовано перевело підпілля, для виконання відповідних операцій. Куди подівся, ми на разі теж не встановили, та менше з тим.

Наш терен – Генерал – губернаторство „ Галіція” ( GG) - „ Галицька область – дістрікт Ґаліцієн - був практично введений у сферу Німеччини, бо ж знаємо, що А. Гітлер трактував Галичину, як спадщину Габсбургів, а галичан, як окремий народ. За Збручем був „ Райхскомісаріат Україна”. Кордон було переходити не вільно. До його охорони (залізничний міст) були заангажовані і наші земляки – підволочисьці ( українці). У створеній в генерал – губернаторстві німецькій кримінальній поліції ( KRIPO) велика роль відводилася колишнім польським поліцаям, які, або якось вижили в часи большевицького терору 1939 – 41 років, або ж перебралися на наш терен з зони німецької окупації. До таких належав, зокрема, і підпоручик Тадеуш Мрозєвіч. Вони ж ( kripo) контролювали і так звану українську поліцію, створену нацистами в Галичині. Ця поліція діяла в українських селах, а у селах з переважно польським, чи мішаним населенням була польською. Агенти „ KRIPO” виявляли національно свідомих українців і повідомляли нацистів про те, що вони оунівці. Таким же чином були піддані репресіям тисячі наших патріотів, котрі виконували місію ОУН на східних теренах в так званих похідних групах, чи тут таки, вдома. Лише в Бабиному яру було розстріляно понад 600 членів ОУН. Саме на цій антиукраїнській основі збігалися позиції поляків, німців та большевиків.

Особлива роль належала Києву, звідки керівник розвідки „ Візар” ( А. Кльотц) розвинув мережу на всю Україну, включаючи і Донбас. У їх зведеннях Київ мав промовисту таємну позначку – „Брама”. Там важлива роль відводилася колишньому ротмістру РОР Октавіану Островському ( псевдо „Ястшимєц” та „ Казімєж”).

З України польська розвідка доставляла матеріали в Лондон, вони стосувалися, передусім, переміщень військ, їх зосередження на окремих напрямках і так званої загальної ситуації на окупованому терені. Особливо важливим для Лондона був прогноз щодо намірів нацистів на весняно – літню кампанію 1942 року. Саме польська розвідка донесла Черчілю, що німці зосереджують свої сили на Україні і завдаватимуть головного удару на Кавказ – Сталінград. Англія ж боялася, що головний удар буде проведений у Єгипті, з метою захоплення Суецького каналу і подальшого посування на їх володіння в Азії. Цікаво, що про це вони Сталіна не повідомляли і той помилково визнав за напрям удару московський, що привело до катастрофи під Харковом і виходу 6 А Паулюса в район Сталінграда та 17 А на Північний Кавказ.

Поляки, певна річ, не діяли лише на користь виключно Англії, вони мали на Україні свій, сталий інтерес. На той час вся ситуація була не вияснена, відтак виникли сподівання на те, що, при певному розвитку подій, можна взагалі розраховувати на відновлення Речі Посполитої у кордонах 1772 року – знамените польське „ оd morza do morza”, а не лише на кордони 1939 року, що для них було само собою зрозумілим.

Сьогодні, на віддалі десятиріч, ми маємо пам’ятати, що кожен народ має право на боротьбу за свою свободу, але це право поширене тільки на його етнічні межі – далі це окупація чужого терену і ніхто, а найбільше українські націоналісти з цим ніколи не згодяться. Ми поважаємо наших сусідів, однак і вимагаємо такої ж поваги до нашого народу.


 

Молоде підпілля ОУН - УПА на терені містечка
«Львинець»


Українські повстанці

Кожен народ має право на існування лише тоді, коли він має власну історичну пам’ять, яка вбирає у себе весь досвід попередніх поколінь. Наш народ довгими та важкими шляхами йшов до свого звільнення від вікового поневолення. Століття бездержавного існуваня не могли позбавити прагнення його кращих синів і дочок до жертовного служіння святій ідеї, яку в ОУН визначили словами „ Здобудеш Українську державу, або згинеш у боротьбі за неї!”

У сорокові роки ХХ століття у багатьох галицьких містах і селах було створено десятки юнацьких патріотичних організацій, які включилися у безкомпромісну боротьбу з найстрашнішими ворогами людства – нацистським і большевицьким режимами. Були такі і у нашому районі. В Скалаті працювала організація „ Мета”, у Кошляках „ Дружба”, а у Підволочиську були „ Львинці”. Кілька років ці герої поширювали підпільну літературу, летючки, носили крипси, збирали зброю, набої, продовольство, медикаменти, одяг, взуття для наших повстанців, їх батьків, старших друзів, братів і сестер, що вели бої з ненависними сталінськими посіпаками. Наше передове юнацтво взялося за таку справу, як написання та відправка листів на східні терени, аби донести до їх мешканців, переважно таких самих молодих 14 – 16 літніх ровесників правду про визвольний рух на нашому терені. Ми з Вами добре знаємо, як і нині там викривлена енкаведистськими писаками правда про ОУН – УПА, що ж було говорити про той складний час. Там вороги наші зуміли отруїти свідомість нашого таки народу тим, що історичне минуле, та й сучасність нагадувало і нагадує до нині таке собі криве дзеркало, в котрому запроданці нації подаються, як герої і навпаки.

Певна річ, що у тих умовах, не маючи належного вишколу справі конспірації, не навченим азам підпільної праці цим героям було важко довго пробути на свободі, то ж врешті сталінські посіпаки вислідили „ Львинець”. Допити та катування вони пройшли по тюрмах Тернополя, Чорткова, Львова. Багатьом впаяли вищу міру – розстріл, але так званий самий „гуманний радянський суд – судилище” замінив вирок багаторічною, до 25 років каторгою у страшних таборах, звідки мало хто й сподівався ще колись повернутися на милу серцю Україну, у рідну сторону. Ми знаємо наших героїв напам’ять- Романчук Ніну, Матвіїшин Марію, Ковальчука Ростислава, Пальчинського Володимира, Цимбалістого Степана, Стефанишина Ярослава, Назара Володимира, Роміловича Ігора, Рибака Тимофія.

Пам’ять про цих, наших у ті часи ровесників, переважно учнів Підволочиської школи не могла не викликати рішення про відновлення роботи юнацької патріотичної організації „ Львинець” у школі – гімназії ім. Івана Франка. В цьому ми зустріли не лише всебічну підтримку дирекції, педагогічного колективу, районних організацій Конґресу Ураїнських націоналістів, Братства вояків ОУН – УПА, Спілки політвязнів і репресованих, але й пряму участь і членство багатьох з наших старших колег – патріотів у „ Львинці”. Символічно, що організацію було відновлено 14 жовтня, у День Покрова Пресвятої Богородиці – цариці і заступниці України.

Ми працюємо над збором та систематизацією матеріалів для районної Книги пам’яті, «Львинець» працює на базі гімназійного музею „ Історії визвольних змагань” під керівництвом учительки історії Лесі Григорівни Плитки, районного музею ОУН – УПА. Члени „ Львинця” проводять екскурсійну роботу для гостей школи – гімназії, учнів та батьків.

Провід „ Львинця” затвердив положення про співпрацю організації, школи – гімназії з Тернопільським державним технологічним університетом ім. Івана Пулюя, адже

Колишні повстанці - гості «Львинця» у гімназійному музеї визвольних змагань

проректором по науковій частині там працює професор Тимофій Рибак, член організації у сорокові роки, багатолітній політв’язень, що тепер відновив своє членство.

Ми звяли участь у цікавих екскурсіях до музеїв Степана Бандери, Євгена Коновальця, Романа Шухевича в Старому Угриневі, Брюховичах, Білогорщі, та зав’язали з ними співпрацю.

У гімназії ім. Івана Франка намає жодного заходу з питань патріотичного виховання, де би „ Львинець” не брав активної участі, брали ми участь і у районних святах., зокрема по відзначенню річниць Помаранчевої раволюції, Листопадового зриву, Пам’яті жертв голодомору, Акту Злуки і т. п.

Нам відрадно, що разом нами у „Львинці” такі знані у області та районі люди, як Рибак Тимофій, Володимир Пальчинський, Любомир Хоптяний, Нестор Кучабський, Мирослав Горохівський, Степан Покотило, Юрій Мокрій, Олекса Федик, наша директор Леся Теодозівна Папіровська, чимало учителів,батьків, з нами і голова обласної ради Михайло Миколенко, словом „ Львинець” організація солідна та перспективна, вся її робота направлена на розбудову української державності, де б ми не були, а серед наших активістів нині і студенти найпрестижніших навчальних закладів України, всюди вони несуть ідеї організації, працюють для народу.

Володимир Назар з друзями у таборі Кенгір.Вже на висланні.1956 р.
ЗА МОТИВАМИ СТАТТІ ВОЛОДИМИРА НАЗАРА
Організація „ Львинець”
Володимир Назар

10 лютого 1949 року в Підволочиську було заарештовано вісім хлопців та три дівчини, було їм на той час кому 15, кому, 16, а кому 17 років.

Навіть нині дехто прменшує значення цієї вже так давньої події ( писав про це пан Володимир Назар через 44 роки). Дехто й кар’єру собі зробив після арешту цих воєнних дітей – переростків, учнів так званої школи робітничої молоді. Заставляли «любих учителів» (декого і заставляти не треба було, бо були вони сипачами НКВД, присланими з СУЗ) писати спеціальні «твори – прокльони» так званим «бандерівським виродкам», плювати на ті парти, де колись сиділи учні – арештанти.

Поза тим ми не герої, але ми й не раби. На суді у Львові ми сміялися у вічі нашим так званим суддям, коли вони зачитували нам ті вироки» «За содеянноє преступление – расстрел!, но учитывая возвраст членов антисоветской группы, расстрел заменить на 25 лет исправительно – трудовых лагерей особого режима». За що, Іроде большовицький, ти покарав молодих людей так жорстоко? За те, що не хотіли бути комсомольцями? За те, що мали свою власну думку відносно комуністичного режиму? За те, що батьки розказували їм правду про 33-й рік? За те, що читали Грушевського та інші літературу національного відродження?

Це залишки класу В. Назара і Т. Рибака, через рік після їх арешту. У ньому вчилася й моя мама (у третьому ряду перша з правого боку), але вона рахувалася полькою, тож хоча й знала про ту організацію, але арешту не піддавалася, бо напряму участі не могла брати. Однак вона завжди відверто дивилася в очі учасникам «Львинця», які повернулися з ув’язнення і користувалася в них авторитетом.

Від неї я вперше й почув про «Львинець» ще у 70 - ті роки.

Зараз деякі горе-патріоти говорять: «Та що вони зробили?» Один «поважний» чоловік сказав тому 10 років з усмішкою: "Ну і чого ви добилися?" Пам'ятаю, як розказувала мама про голодомор 1933 року. Люди знали, що за Збручем голод, що доходить там до того, що їли батьки своїх дітей. На західних теренах України люди збирали, хто що міг, допомогу передавали через Червоний Хрест своїм братам за Збруч. А дехто в той час доставляв за великі гроші з – за Збруча пропагандистську літературу, де червоні сатанисти розхвалювали свій совєцкій союз, мовляв «я другой такой страны не знаю…» Вони маоили завоюванням Всесвіту! Відбираючи останні крихти від народу України для пропаганди, всесвітньої революції, режим задарма віддавав ці життєво необхідні крихти іншим народам.

Пам'ятаю, наша мама в 1946 р. прийшла із церкви і принес «лепешку», спечену із мерзлої бараболі та дерев 'яних опилок. Показуючи нам цей витвір другого голодомору, мама плакала: «Діти, вас чекає те саме, якщо буде існувати більшовицька наволоч. Отож, чи могли ми сприймати комсомол, колгосп, Сталіна, за його контигенти, здавати державі яйця, м'ясо, молоко, яке забирав сатрап насильно від людей, котрі в поті чола вирощували необхідні продукти для себе і своїх дітей?

Тому й почалася для жменьки молодих патріотів романтично-героїчна, небезпечна боротьба з комуністичним режимом через розповсюджен листівок. Робилося це свідомо, але невміло. Небезпечні папірці влада виявляли часто на вулицях містечка. У 1948 р. на Великодні Свята багато людей знаходили наші листівки на цвинтарях Мислови, Заднишівки, Підволочиська та Староміщини. Спочатку листівки писали від руки друкованими літерами. З часом дістали шрифт і з того часу почали виготовляти друковані листівки.

Репресивні органи збились із ніг, всякими способами старалися виявити небезпечних для комуністичного режиму осіб. У школі на уроці української мови вчителька Васюта Марія Григорівна заставила нас писати диктант друкованими літерами. Таким методом НКГБісти виявили учасників виготовлення листівок. За кожним із нас був закріплений наглядач-сексот (я їх знаю).

10 лютого 1949 року ранком, як завжди, пішли до школи: хто в середню а хто в залізничне училище. На станції Підволочиськ ми побали залізничну дрезину. Ми її ніколи тут не бачили. Почалося навчання. У клас зайшов завуч і сказав мені, щоб я зайшов в учительську. Зайшовши в учительську, я побачив п'ятьох осіб у шкіряних плащах. Вони відразу підійшли до мене, взяли під руки і один почав мене обшукувати. Потім конвой завів мене додому на обшук. Не знайшовши нічого, під конвоєм завели на станцію і посадили в ту дрезину, котру я бачив зранку. Так само в один день взяли всіх учасників молодіжної підпільної організації «Львинець». Завезли до Тернополя в НКГБ Тернопільської дільниці залізні де провели попереднє слідство.

Після завезли нас у Львів в управління НКГБ Львівської залізні.

Вулиця Судова.. Тюрма була зроблена у підвалах підземелля, маленьке віконце під стелею, повно щурів, сморід із каналізації, бетон, воші. Ніяких матрасів — що мав, то те встеляв, тим і накривався.

Колись в селі Староміщина жив собі такий Вербіцький.

Ось цей Вербіцький передавав нам передачі від батьків. Звичайно, що краще — то собі. Це був дуже недобрий чоловік. Недаром йому довірили « конролювати передачі всіх в'язнів, які знаходились в центральному слідчому ізоляторі Львівської залізниці.

Я попав до слідчого Семенова, старшого лейтенанта. Садист вищої категорії, хворів туберкульозом, часто кашляв і мокротою з кров 'ю плював в обличчя підслідственим. Пригадую, часто казав: «Відправлю тебе туди, де заробиш за рік чахотку (сухоти)».

Молоді хлопці і дівчата мужньо витримали допити, не було такого випадку, щоб наговорювали один на одного, навпаки, кожний старався вигородити другого, вину брав на себе.

Пізніше був суд. Почався на Зелені свята 1949 року. Судив нас Особий отдєл — «Тройка». Від адвоката кожен із нас відмовився, бо знав, що він не допоможе, а батькам ще доведеться платити. Ми, діти, більшовицьким суддям сміялися у вічі. Вони думали, будемо їх просити, кланятися. А ми іронізували із них, і після чотирьох місяців розлуки між собою про свої справи говорили, не звертаючи уваги на великі чини суддів у погонах.


«Львинці»: Тимофій Рибак - проректор Тернопільського політехнічного університету імені Івана Пулюя, Володимир Пальчинський, Ігор Ромілович, Ярослав Стефанишин

Пригадується відповідь Марії Матвіїшиної. На запитання, чому вона, жителька Волочиська, зв'язалася з бандерівцями, Маруся відповіла: «Я хочу жити так, як живуть нормальні люди, а не запрягатися з мамою в борону, щоб заволочити город». Ми всі їй аплодували, а кати біснувались, перервавши суд. Суд продовжувався три дні. Нарешті вирок: «Именем Союза Советских Социалистических Республик изменников Родиньї приговорить к расстрелу, но, учитьівая молодой возраст, смертную казнь заменить на 25 лет исправительно-трудовьіх лагерей особого режима».

Тільки двом із наших дали по 10 років. Після об'явлення вироку ми потиснули один одному руки, сміючись із своїх сатрапів. Від касації відмовилися. А потім в середній школі Підволочиська була «анафема». Проклинали дехто своїх однокласникі, учнів і робили собі кар 'єру. А для нас були табори…

 

Члени молодіжної організації "Львинець":

Романчук Ніна, Матвіїшин Марія, Ковальчук Ростислав, Масловська Марія, Ковальчук Ігор, Пальчинський Володимир, Цимбалістий Степан, Стефанишин Ярослав, Назар Володимир, Ромілович Ігор, Рибак Теофан
Новосільські хлопці, котрих судили разом з нами:
Думанський Ярослав, Чорний Борис, Зарічний Зеновій, Крупський Ярослав, Безкоровайний Борис.
Ще через рік були заарештовані: Мельник Володимир, Байда Богдан, Щур Ярослав.


 

Ангел Іван (псевдо Крилатий)

Наступив 1946 рік. Пошуки "бандітов", так називали НКВД борців за незалежність України, посилились: каральні операції, вистежували місцеві сексоти місце перебування "Крилатого" та його групи повстанців.

Та все це не приносило успіху НКВДистам.

Ранньою весною накрапав дощ. Стояв туман. Люди одяглись в тепліший одяг. Жінки вкривались хустками. Тоді були в моді суконні, з великими клітинами з френзелями, хустки. Троє жінок вдягнуті по весняному, вкриті хустками, підійшли до будинку НКВД у Підволочиську. Дві з них залишились біля входу в приміщення НКВД. а третя пішла в коридор. "Стой что тєбє нада?" - запитався вартовий у жінки.

"Мені потрібний начальник, я маю важливе питання до нього" відповіла жінка.
"Пастой здесь!" - гаркнув вартовий, і через кілька секунд скомандував -"захаді".
Жінка, не розкриваючи обличчя, закутана в хустку, ввійшла в широкий, просторий кабінет начальника НКВД.

За столом сидів огрядний, спортивної статури чоловік, одягнутий у форму НКВД з червоними пагонами, з червоною обичайкою на кашкеті та зірками на пагонах. Були вони великі чи малі, розглядатись не було часу.

"Добрий день, пане, чи то, товаришу начальник, я маю важливу справу, я знаю де знаходиться Ангел” - залепетала жінка.
"Гаварі, гдє Ангел?" - різко обірвав начальник жінку.
"Я маю записку за пазухою, товариш начальник, зараз я її витягну" прошепотіла вона.

В цей момент сталось непередбачене.

Замість записки, з-за пазухи, жінка різким поштовхом витягнула револьвер і направила його просто в лице начальника.

Жінка зняла з голови хустку і промовила: "Я Ангел, я приніс тобі свою душу, про яку ти так жадав, але спочатку візьму твою".

Затряслись руки, зблідло лице, очі світились страхом, в горлі пересохло, ніби не вистачало повітря вільно дихати начальнику. "Хочеш жити?" - запитав Ангел. "Да" - відповів начальник.

„Виведи мене звідси, але без фокусів" - запропонував Ангел, і знову накрився хусткою.

Вони обоє вийшли на вулицю де очікували ще дві "жінки", але начальник НКВД назад більше не повернувся.


 

Зведення бойових дій УПА і збройного підпілля за час від серпня 1946р. по березень 1949р.

24.4.1947р.- в с. Оріховець підпільники обстріляли групу бандитів з озброєної районної адміністрації й "істребітельного батальйону", внаслідок чого був ранений працівник райфінвідділу.

29.1.1948р.- с. Новосілка. Банда озброєних партійців і емведистів ловила людей і примушувала їх катуванням записуватись до колгоспу. З будинку сільради далеко було чути крики катованих селян. Ввечері на сільраду наскочили повстанці. Обстріляли будинок, ранили інструктора РК КП(б)У зловили живим секретаря пропаганди РК КП(б)У. Після наскоку повстанців перелякані бандити якийсь час перестали тероризувати село.

14.3.1948р.- на полях біля с. Мислова група підпільників звела бій з відділом МВД.

15.4.1948р.- в с. Качанівка підпільники із засідки поранили уповноваженого для збирання контингенту, що в нелюдський спосіб грабував населення.

18.4.1948р.- на полях біля села Лозівка була перестрілка між підпільниками і групою емведистів. Під час перестрілки загинув один щцпільник.

28.4.1948р.- в с. Іванівна підпільники застрілили голову колгоспу, що ходив зі зброєю і знущався над колгоспниками.

2.6.1948р.- в с. Фащівка підпільники ліквідували сержанта МГБ.

26.6.1948р.-боївка Служби Безпеки (СБ) ліквідувала начальника стрибків в с. Шельпаки.

3.8.1948р.- в с. Зарубинці підпільники знищили колгоспні машини.

8.8.1948р.- в с. Оріховець підпільники спалили колгосп.

18.8.1948р.- на полях між с. Богданівка і с. Гори Стрийковецькі (Збараж) відбувся бій між групою підпільників і сильним відділом МВД. В нерівному бою загинуло 4-ри підпільники.

30.9.1948р.- в с. Качанівка атентатник за дорученням підпілля, трьома пострілами з пістоля вбив райуповно-важеного для збирання контингенту і секретаря парторганізації та поранив директора дитбудинку. Всі вони в нечуваний спосіб знущалися над населенням. Атентат виконано біля самої станції стрибків.

21.10.1948р.- в с. Воробіївка повстанці ліквідували ворожого прислужника, що ходив зі зброєю і знущався над населенням. Здобуто кріс і набої.

9.12.1948р.- в с. Камянки емведисти зайшли до господаря, в якого була криївка Вони завважили відкриту в той час криївку зі страху почали стріляти вгору, взиваючи допомоги. Підпільники вискочили з криївки і розпочали бій. Емведисти тричі діставали допомогу. Бій тривав три години. Коли підпільникам забракло набоїв, вони, щоб не попасти живим до рук ворога, самі пострілялися.

19.12.1948р.- в с. Воробіївка повстанці звели бій з бандитською групою МГБ. Ворог утратив одного вбитого і одного пораненого. Повстанці втрат не мали.

112.1949р.- на хуторах біля села Токи група підпільників вийшла на емведівську засідку. Зав'язався бій під час якого 3-є підпільників загинуло, а інші відступили.

212.1949р.- в с. Лозівка повстанці мали перестрілку з опергрупою МВД.

1.3.1949р.- в с. Турівка емгебівські бандити знайшли криївку, де було 2-є підшльників. В нерівному бою, оточені ворогом, підпільники пострілялись.

263.1949р.- в с. Росоховець на домагання населення повстанці застрілили ворожого вислужника-голову сільради і уповноваженого РК КП(б)У.

1956 рік. Повернення з Гулагу. Григорій Наперковський та Ярослав Стефанишин.
Першими поверталися так звані «малолєтки» - ті, кому на момент арешту не сповнилось 18 років.

У 1945 році большевики продовжували акції застрашення місцевого населення через так звані «виставки» - це коли тіла загиблих повстанців, чи просто безневинних людей, що попалися у час облав «червоної мітли» привозили до центру села та кидали десь попід сільські ради, церкви, костели, інші людні місця. Окремих звозили на «виставки» до райцентрів. Це мало за задумом «визволителів» дати подвійний ефект – по перше, можна було іденфікувати повстанця та репресувати його родину, чи через арешти родичів вийти на боївку. По друге, це безперечно, акція психологічного терору. У 1945 році через Галичину прокотилася хвиля прилюдних страт, чого попередньо большевики уникали, це було більше в стилі їх духовних близнюків – нацистів. Всі ці «виставки» та прилюдні страти не обминули і нашого містечка. У 1945 році МГБісти повішали на базарній площі – навпроти спортшколи, приблизно у центрі середнього торгового ряду, повстанця з с. Добромірка Павла Федоровича Зайця. Все це було відповідно обставлено, свідок тих подій п. Присяжний згадував, що їх, учнів ФЗО ( фабрично – заводське училище залізничників знаходилося по вул. Залізнична №1, де нині прокуратура, суд, центр зайнятості, інвентар бюро – коротче кажучи будинок Григоращука, за німців будинок офіцерів, казино і т. д.). Всі ці фезеушники мали чорні форми, їх виставили у вузьке каре, поза ними нагнали учнів. Чекісти, зайди та зіваки прийшли самі…

З боку колишньої мерії (музична школа, тоді «дом культуры» див. фото на попередньоій сторінці) заїхало авто – полуторка вкрита тентом. Вона розвернулася і заднім ходом під’їхала до встановленої шибениці. Враз тент привідкрився. У кузові виявилися чекісти, які почали тягнути до петлі, що нависала над заднім бортом невідомого чоловіка, котрий був зв’язаний колючим дротом, аби чогось не викрикував – кати запхали йому в рот кляп. Вішав нещасного найпевніше міліціонер Пожарський (його повстанці застрілили у Росохуватцю (13.10.1948).

Коли петлю заклали на шию – авто почало помаленьку від’їздити, а з тим тіло повисло, якийсь час затріпотіло і все… Так і загинув юнак – повстанець, що «завинив» перед окупантами тим, що прагнув волі українському народу. Тіло кілька тижнів провисіло на тій шибениці. Його, зледенілим на морозі, било до остову тієї шибениці, по тому кати тіло зняли і вивезли у невідомому напрямку ( швидше всього до того рову, що був за стадіоном, де нині пам’ятний знак. Див. світлину Олег Радчук. Там чи не сотні лежать…).

Меморіал збудований на праху юного повстанця-звязківця УПА з Коршилівки Олега Радчука, який потрапив у засаду чекістів в селі Богданівка 1945 року.

Цей рів являв собою попередньо протитанковий рів, що його викопали для німців наші люди, спеціально для цього пригнані. Там таки німці розміщували і зенітки ППО, а також батарею гармат для обстрілів Волочиська. Опісля «визволителі» в тому рові й ховали сліди своїх злочинів. Окремих повстанців рідні викрадали, чи викупляли у сторожа за півлітру, по тому везли на сільські кладовища, або ж на Підволочиське. Поза тим, повстанців у 1946 році влада поховала на цвинтарі (колишнє царське військове). Цю могилу згодом старалися якось знищити, в той час практикуваоися так звані повторні поховання – коли стару могилу розкопують, дістаються «попередника», але його не викидають, просто на ньому ховають наступника. Так робили головним чином з могилами колишніх австрійських, чи російських вояків, часів Першої світової війни. Тож не раз пробували вкласти нового покійника «на повстанців», але у той час на тому цвинтарі урядувала така собі Марія Гук. Ця Марія була родом з Мислови, знала декого з загиблих особисто, та й видно була просто доброю людиною – то ж такої наруги не допустила. Марія Гук – депутатка Верховної Ради 1946 року. Їй було назначено охоронця, червонопагонника Погнерибку. Вони одружилися. Погнерибка по тому, у 60 роки, тренував молодих футболістів – в нас були такі собі команди для старших – «Орленок», а для менших «Ласточка». У тій «Ласточці» і я займався. Марія ж була доброю кравчинею.

Цей пам’ятний хрест коштом родини Біликів було встановлено на Мисловецьких полях, де емґебіст Тітєрін вислідив боївку Сірка.

 

Братська могила загиблих вояків УПА в селищі Підволочиськ

Було б не вірно, якби ми не сказали і про так звану червону партизанку. Це, перед усім, створені за прямим наказом Сталіна диверсійно – пропагандистські, розвідувальні, каральні частини НКВД, творення котрих було започатковано ще у 1941 році, але на той час без видимих успіхів. Зате з 1943 року вони стали поважним чинником, з котрим приходилося рахуватися. За Збручем це були загони Одухи та Алєксєєнка, які час від часу переходили Збруч. Однак. Найбільшим було з’єднання Сидора Ковпака, воно пройшло на початку липня 1943 року через Богданівну – Км’янки – Хмелиськ – Новосілка – Скалат.

 

Ковпаківець про УПА

Мені довелося працювати в одному селі з учасником ковпаківського рейду Бушаєвим. Я зацікавилася його участю у партизанському русі. Передаю скорочену розповідь партизана із свого щоденника.

Фронт наближався до Путивля. Загін, який організував С.Ковпак, не був добровільний. Його організувало НКГБ за завданням партії. Відмова - розтріл. Так я попав у загін. Влітку 1943 року ми вийшли в західні області України і 8 липня нам вдалося на одну ніч захопити Скалат. Тут ми здобули велику кількість продовольства, горілки, мануфактури, взуття. Зброї, набоїв не було в цьому містечку. Попрямували в Карпати, де в цій місцевості більше такого пожитку не здобули, бо всі населені міста охоронялися німецькими військами. Дуже не привітно зустріли нас Карпати: дощі і люди. Гірське населення називало нас большовицькою бандою, села бідні, в яких перебували добре озброєні і міцні загони УПА, які мали досвід боротьби. Їх місцеве населення любовно називали народні месники, українськими партизанами. Це були дійсно українці, ідейні, яким Україна була понад усе. Населення їм допомагало, підтримувало і симпатизувало.

Ішло нас галявиною декілька чоловік з командиром, зустріли хлопчаків, які пасли худобу. Поговорили з ними. Один запитав: "Навіщо ви причепили собі на кашкет червону брудну шматку?" Це був командир. А другий хлопчик відповів: "Ми таких людей не знаємо. Ми знаємо людей, які носять синьо-жовту фану". Командир зніяковіло відповів дітям, що це колір прапора у нього на кашкеті.

Продовольство, яке захватили в Скалаті вичерпалося, взуття сходилося, до сіл приступити не дають бандерівці, німецькі літаки щодня шукають нас бомблять і обстрілюють, бездоріжжя, підводами їхати не можливо, ми розділилися по групах, безліч ранених без медичної допомоги.

В УПА була сильна розвідка, організація і конспірація. Спритно це робили зв’язкові дівчата. Налагоджували зв’язки з голодними ковпаківцями, від яких довідалися про пароль і перехопили його бандерівці, коли появився радянський літак, скинувши на парашуті продовольство медикаменти. Кругом куди ми не поверталися всюди неудачі. Ми для місцевих жителів були чужими, а про упівців говорили: "То наші хлопці, борці за Україну". І ми самі відчували це, що УПА сильна духом, ідеями, що кожен вояка-патріот, який добровільно взяв відповідальність перед Батьківщиною. Часто Руднєв згадував: "Какие молодцы, националисти, у них надо учится".

Я був у вирі цієї важкої боротьби. Настрій чомусь особливий важкий. Неймовірно тяжкі умови, щодня виняткове нервове напруження. Як хочеться відпочити і побачити сім’ю. Інколи думалося і чого маєш боротися проти тих, яких називаємо буржуазними націоналістами. Але це про себе можна їх назвати українцями, патріотами, борцями за народну волю. За такі думки – розстріляють. Одна у нас мати – Україна.

Деякі аспекти большевицької партизанки

Треба знати, що переважна частина червоних партизанів була мобілізована через органи НКВД, тому ці загони мали свої специфічні завдання, а саме організацію найперше німецького терору проти місцевого населення. Часто навіть самі партизани були подивовані наприклад такими фактами: перед селом, на самому видному місці висить плакат. Де мовиться, що за вбивство німецького вояка буде там стільки та стільки розстріляно, а село буде буде спалене, однак, як спеціально – таки вбивають бодай одного та викидають труп на дорогу. Сам загін відходить. За ним карателі нищать заложників та село. Банди НКВД і самі нищили села у Західній Україні, а такі, як Кузнєцов – Зіберт з закинутих диверсантів Мєдвєдєва (див. світлину) взагалі чинили вбивства німецьких зверхників та підкидали папери ніби то УПА. Нацисти вбивали невинних заложників. Мєдвєдєв писав, що його «рєбята» дуже реготали з того, що вичитали, як після такої акції було розстріляно 100 українців.

Група бійців "Победители" перед викидом в німецький тил

Професійний диверсант Ілья Страріков у шифрограмі до Т. Строкача 14 березня 1944 року (апогей боїв за Підволочиськ) вказував: « В освобожденных районах Тарнопольской области население спрятало часть скота, свиней, создав тайные склады для банд националистов, которые пока ушли в подполье, леса, территорию, за¬нимаемую немцами. На работы по ремонту дорог выходит незначительный процент. Есть случаи отравления, убийств, обстрелов. Чувствуется явная враждебность к нам. К нем¬цам эта враждебность еще большая. Действовать партиза¬нам Тарнопольской области будет труднее, чем [в] Германии, такое же положение, видимо, и [в] Львовской области... Четвертую войну воюю, но никогда не встречал такой враждеб¬ном среды, как [в] освобожденных районах Тарнопольской области». Сергичук В. Десять буремних лгг. Захвдноукрашсью земли у 1944-1953 pp. Hoви документе и материали. — Kиев, 1998. С.32.

2007–2013
Сайт містечка Підволочиськ
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали належать сайту містечка Підволочиськ (їх авторам) та охороняються законом України
"Про авторське право і суміжні права".
Публікації авторів можуть не співпадати з думкою редакції cайту містечка Підволочиськ.
При використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.