Шановні відвідувачі! Ми раді вітати вас на сайті міста Підволочиськ!

Підволочиськ — стародавнє містечко, перша згадка про яке датована 1463 роком. У нестримному потоці важливих і дріб’язкових подій швидко минали роки і сторіччя, у вічність відходили страшні воєнні трагедії, зазнавали безслідної руїни рукотворні споруди, невпізнанно змінилося обличчя населеного пункту.

Сьогодні він відроджується, живучи по принципах об’єднання і творення, прагнучи вирішувати головні завдання свого стратегічного плану. Він невпинно міняється. І в єдиній та неповторній суті стародавнього і сучасного Підволочиська з’являється все більше нових граней.

Автор та власник сайту:
Кіндрат Дмитро Юрійович
Пошта:
Skype: Dmytro.Kindrat
Телефон: +38 (096) 101 29 65

 

Про сайт
  • Неофіційний

    Сайт містечка Підволочиськ

Сайт на реставрації.

Тимчасово можуть не працювати або некоректно відображатися сторінки.

Перша Світова війна Друк e-mail

(1914 - 1918 р. р.)

 Про те, що між двома імперіями неминуча війна було відомо ще з часів першого поділу Речі Посполитої у 1772 році, справа була лише у тому, коли власне все це відбудеться, скільки це триватиме , як завершиться. Протягом більшої частини історії нашого існування у складі держави Ґабсбургів серед русинів переважали москвофільські погляди, тобто вважалося, що треба всіяко сприяти „ возвращению в лоно матушки – России Галицкой Руси”, ми вже говорили про головних ідейних натхненників цієї ідеології. Брак інтеліґенції був головною бідою нашого суспільного руху, але з другої половини ХІХ ст. ситуація стала мінятися, все більше позицій завойовувало народовство, котре вже могло зосередитися на виключно українських пріоритетах та говорячи словами Івана Франка дійшло до висновку, що таки – НЕ ПОРА МОСКАЛЕВІ Й ЛЯХОВІ СЛУЖИТЬ!

Австро – Угорщина та її союзники виглядали як найбільш сприятливі для нашої української справи. Їх можлива перемога у війні мала б принести українським землям в лоні імперії розширення автономних прав, нарешті від’єднання так званої краківської Галіції. На 1916 рік було заплановано відкриття у Львові українського університету. Українці мали в цій державі свої демократичні завоювання – економічні, громадські, професійні організації, політичні партії. У віденському парламенті була поважна українська фракція, що мала велику вагу у прийнятті важливих державних рішень і відстоювала наші національні пріоритети. Важливим було те, що австрійці планували в разі перемоги відірвати від Росії Східну Україну та, оскільки приєднати понад 35 млн. до своєї держави, яка сама числила 36 млн. чоловік, було не можливо, бо це б повністю змінило її етнічну конфіґурацію – створити за Збручем королівство Україна. Це по їх задумі мало би послабити Росію. Таке королівство, де б королем був Вільгельм Ґабсбург, було би союзним для Четвертного ( тоді Троїстого) союзу. Вільгельма до цього готували давно, він чудово розмовляв українською мовою, навіть писав на ній вірші, його називали Василем Вишиваним, згодом він воював у рядах січового стрілецтва, загинув від лап енкаведе. Австрія була не проти того, аби в складі її війська воювали національні частини, а це українцями розглядалося, як можливий зародок власної армії при сприятливому розвитку ситуації.

Австрійські піхотинці, січові стрільці

Як Росія відносилася до українського питання всім було добре відомо ще з часів Олексія Михайловича, а тим паче його «дорогого синочка» - Пєтрухі Первого, зрештою своє україножерство росіяни і не старалися камуфлювати. Безконечні заборони мови, освіти, культури, всякі там обмеження і т. п. – було великим резонансом напроти європейскості Австрії. Безперечно, Росія прагнула одного – приєднання за всяку ціну Ґаліції та знищення оплоту самостійності, чи, як вони то називали – мазепинства.

Ми не маємо потреби вникати у цьому суто краєзнавчому досліджені в питання так званої «великої політики», бо маємо зосередитися навколо матеріалів про наше рідне Надзбруччя 

  Воєнні дії почалися 1 серпня 1914 року. Росіяни на перших порах не вдавалися до спроб негайного оволодіння нашим містечком, адже головний удар наносився не тут. Це дозволило австро – угорській адміністрації провести всі необхідні дії, які в таких випадках слід робити, а саме : 

- почалася негайна евакуація всіх державних установ.

- почалася мобілізація до війська, всього з Підволочиська було призвано 200 осіб, у подальшому їх переважно направили на сербський, а по тому на італійський фронт

- Підволочиськ почали покидати державні чиновники, люди зі статками, переважно євреї, котрі боялися, що росіяни можуть вдаватися до погромів і масових грабежів.

- містечко покидали ті з поляків та українців, котрі боялися переслідувань за свою попередню діяльність, яка у тій, чи іншій мірі могла трактуватися, як антиросійська.

- З попереднього ми бачимо, що містечко залишив бургомістр Соломон Давид та окремі особи з його адміністрації. 

Обивателі розуміли, що в плані окупації Підволочиськ приречений. Містечко, згодом, піддавалося інтенсивному артилерійському обстрілу, особливо район залізниці та австрійські військові об’єкти і склади. Однак, виявляється, австрійці контратакували. (див. далі).

Ми маємо свідчення очевидців про події у містечку від самого початку загальноєвропейської кризи. 28 червня 1914 року видалося чудовим погожим днем, юнаки (в тім числі Людвіг Порецький) грали біля річки футбол (очевидно на Балканах).

Нараз почулася барабанна дроб. Це містечковий поліцейський таким чином привертав увагу громадян, вона доносилася з ринковї площі. Хлопці негайно побігли туди. Поліцейський бив у барабан і повторював, як молитву: « Спадкоємець престолу, ерцгерцог Франц – Фердинанд, щойно вбитий в Сараєво!» Ерцгерцог не користувався особливою популярністю, чи навіть просто, він нічим не відзначався у цій частині імперії. Тут навіть царевбивство не рахувалося незвичайністю (Росія ж поруч, там…), але подія принесла якусь зловіщу занепокоєність, порушила звичний спокій та уклад (сказане насамперед стосується євреїв, а їх тут було !).

Частина ж українців (їх часто називали тоді рутенцями, чи русинами) не дуже крилися з загальним задоволенням. Вони відразу вирахували, що тепер наступником пристарілого Франца Йосифа І стає Карл, котрий знав та любив Галіцію і русинів, бо тут мешкав, як австрійський офіцер разом з дружиною і сином Оскаром. Карл дійсно дивився на русинів як на опору імперії та називав їх «кайзереґерями» - на кшталт особливо надійного елітарного корпусу, куди набирали виключно німецькомовних підданих. Русини сподівалися, що Карл надасть їм більшу автономію.

Вільгельм Ґабсбурґ – Василь Вишиваний,
знищений большевиками у 1945 році.

Менше число русинів сподівалися на Росію – це були москвофіли. На цей час ця течія вже майже вичерпалася, місцеві москвофіли, хоча й не були православними, старалися розмовляти російською і видавали себе за москалів. Вони походили з нечисленних родин місцевих адвокатів, чи більших землевласників, деякі, як вказує Є. Борецька, без сумніву були царськими шпигунами, агентами охранки. Частина з них відразу подалася за Збруч, а репресії на москвофілів незаслужено впали на цілком лояльних осіб…

Поступово всі трохи заспокоїлися, однак життя змінилося – міст опустів, контрабанда спинилася, за рікою, по слухам, москалі стягували війська. У Підволочиську з’явилося багато представників Відня. Почалася мобілізація. Вийшов указ про евакуацію Підволочиська. 

Переповнені потяги не могли вмістити всіх бажаючих, котрі впали в паніку, люди запроторили дорогу на Тернопіль та Татарський шлях, багато хто був без підвод та екіпажів, тому тягнув пожитки на саморобних тачках, чи просто ніс у руках, багато речей було покинуто – вони валялися вздовж дороги. Подібне було і у Тернополі – біженці та відступаючі війська рухалися у внутрішні райони імперії…

Австро – угорська уніформа часів Світової війни. Ліворуч – так виглядали улани мадярського полку, що роками стояв у містечку в районі т. зв. заготконтори, вул. Мстислава.

Бруссiлов - москвозований «хахол»:

Вельми цікавими є спогади О. Бруссілова – царського генерала, котрий, як і А. Денікін мав українське коріння, та не серце.

Його 8 армія на кінець липня 1914 року зосередилася на лінії Плечиська – Проскурів – Антонівці – Ярмолинці. Перед ними стояли ще й 2 кавалерійські дивізії, в тім числі й тих 2 волочиські полки. Даних про австрійців вони майже не мали. Противник мав на Збручі щільні піхотні залоги 11 корпусу та кавалерійську дивізію, там, мабуть були й наші підволочиські улани. Вважалося, що головні сили він зосередив на лінії р. Серет.

Мало хто знає, що 1 серпня 1914 року першими вдарили війська Австро – Угорщини. Вони й заняли тоді на пару днів Кам’янець - Подільський, а на лінії Волочиська велася взаємна перестрілка та розвідка.

5 серпня 1914 року росіяни перейшли р. Збруч. Їм протистояли розрізнені частини, переважно піхота. Вони відступали по всьому фронту, адже головний удар мав місце північніше, це створювало небезпеку котла.

 
ДОКУМЕНТ :

«Приближалась первая мировая война, к которой Россия во многих отношениях была не готова. С объявлением 17 июля 1914 г. общей мобилизации российский генеральный штаб развернул войска Северо-Западного и Юго-Западного фронтов, и в составе последнего Брусилову было поручено командовать 8-й армией. С началом военных действий армия приняла участие в Галицийской битве. 2 августа Брусилов получил приказ о наступлении, и через три дня его войска двинулись от Проскурова к границе с Австро-Венгрией: началась Галич-Львовская операция, в которой 8-я армия действовала совместно с 3-й армией генерала Рузского. Поначалу австро-венгерские войска оказывали слабое сопротивление, и части 8-й армии за неделю продвинулись в глубь Галиции на 130-150 километров. В середине августа у рек Золотая Липа и Гнилая Липа противник попытался остановить наступление русских армий, но в ходе ожесточенных сражений был разгромлен. Брусилов докладывал командующему фронтом: "Вся картина отступления противника, большая потеря убитыми, ранеными и пленными ярко свидетельствуют о полном его расстройстве".»

Прийшли москалі – довгі колони возів, коней, солдатів та офіцерів – чорних від пилу. Місцеві юдеї з боязню дивилися через вікна, чи не видно козаків, про «подвиги» котрих

в час погромів були добре начувані (далі читай М. Пришвіна, той з «гордістю говорить про страх юдеїв). Але тих все ще не було (виявляється навпаки – австрійці атакували росіян, див. того ж Прішвіна)– натомість солдати не пардонуючи з місцевим населенням почали реквізиції, а по простому банальні грабежі. Не одну сім’ю, яка мешкала у більш – менш пристойному будинку просто вигнали геть.

Далі керівництво побажало, аби містечко вибрало двох представників (юдея і українця) для перемовин. Ті були страшно налякані, навіть попрощалися з рідними, однак швидко повернулися. Окупанти їм наказали відкрити кнайпи, магазини, перукарні і т. п. На вулицях з’явилися залишки цивільного населення, навіть жінки, котрі попередньо всі ховалися, бо були переконані, що їх неодмінно почнуть ґвалтувати. До ресторації (певно «Одеса») москалі розпорядилися набрати оркестр. Дуже швидко всі ці заклади було відкрито, однак молоді офіціанти навіть про платню боялися питати. Проте росіяни за все платили, причому не погано. Харчів було вдосталь, вони були відносно дешеві, та люди грошей майже не мали. Почався натуральний обмін.

Нині важко судити про повний характер знищення містечка саме на цій фазі бойових дій, треба знати, що бої за Підволочиськ проходили також у 1917 році, коли його австрійці повернули, також у 1918, коли містечко перейшло до ЗУНР, кількаразово у 1919 році, коли його захоплювали то большевики, то поляки, то УГА, то військо УНР, знову большевики і поляки. У 1920 році – спочатку большевики відбили його у з’єднаного польсько – українського війська, потім ті повернулися. Словом, в часи цих поневірянь місто Підволочиськ зазнало суттєвих матеріальних втрат, до треті будівельного фонду, серед всього було назавжди втрачено готель „Одеса” та почасти графський фільварок. З костелу було збито хрест, він мабуть ще більше постраждав, у церкву влучали гарматні снаряди, один до нині знаходиться з південного боку споруди (див. фото, снаряд під дахом у верхньому куті між малим вікном і головною частиною храму).

Однак у 1914 році якихось значних бойових дій не велося. При спробі російської кавалерії форсувати Збруч силою полку, вона майже вся була знищена сильним рушничним вогнем противника. Містечко царські війська захопили 6 серпня 1914 року. 

Того ж дня вони захопили і повітове місто Скалат. Тут росіяни розгорнули свою військову адміністрацію, різні повітові установи, але, як і у Підволочиську провели контрольовані „ вибори” міської управи та міського голови (4 вересня 1914 року). Головою міста Підволочиськ став ксьондз Бужинський. Його помічником було обрано М. Мессіна, секретарем Фоґельґезанґа. Видно нова влада хотіла опертися на підтримку духовних осіб, так до мерії обрали і рабина Бабата, а от уніатам не поталанило - о. Миколу Салія росіяни до мерії не допустили (этот мазепинец!). Серед 8 радних було 3 русини – І. Мельник, 

Т. Ромілович, М. Навроцький. Окупанти наперед порозганяли всі національно – культурні організації, причому не лише наші, українські, найперше „ Просвіту” і „Сокіл”, але й польські і єврейські. Євреї у своєму збірнику писали про повний параліч їх установ та про заборони на будь яку діяльність такого спрямування. Ще більше це стосувалося політичних партій, такі речі взагалі каралися по законах воєнного часу.

М. Прішвін – знаний російський письменник, залишив для нас цікаві матеріали з 1914 року, що стосуються нашого краю:
30 Сентября. 9 ч. в. Зборов, 2 ч. д. Тарнополь, 8-го выехали из Волочиска.

29 Сентября. Из Волочиска в Подволочиск и обратно.

28. 9 ч. утра, приехал в Волочиск и ночевал в Славянской гостинице.

«… ріст ознак війни, з Підволочиська до Тернополя поля мають «наш вигляд» (себто москальський) - чорнозем, легко хвилюється посіви, картинно дивиться наша козача сотня, на горизонті вершники ар’єргард, за ним авангард – страх юдейський: «пошаливают». (попросту кажучи грабують, громлять). Кругом за військом валяються бляшанки від консервів та пусті пачки з під махри. Парова молотарка у полі – не відаєш що за цією картиною, жито «до», чи «після»? Чи тільки сіють, чи зовсім не сіяли, чомусь валяється не зібраний хліб.

Тарнополь: фотографії, перша «русская лавка», перший русскій городовой, кучка євреїв — останній день свята Кучки (Кущі), фанатичні шапки (тхір), євреї-адвокати, судді, інтелігенти, пропасть між ними (не як у нас — єдність, це він так мислить), поляки — «должники» євреїв. Озеро — душа русского народу і в ньому відбивається: поляк, німець, єврей. ( цікаво, де ж той бідний русин?)

Москалі з Підволочиська на Тарнопіль. Серпень 1914.

До Тарнополя — хохол (ОГО!), а після Тарнополя — русин, розмова з ними на воляпюке (?, видно «не повноцінна», (тобто не москальська), наш купець (москаль) на всіх мовах – экой маладец!

В Підволочиську — разбіглись собаки, в деревнях (для прикладу: у Росії дєрєвня – поселення, де не має церкви, село, де є церква) у Підволочиську немає собак, в полі собаки.

Волочиськ — наша прикордонна станція с Австрією, тут ми добивались пропуску, і я починаю з Волочиська описання своєї незвичної мандрівки по завойованій країні (тож тут той Пришвін бодай не лукавить зі своїм москальським «визволенням»). Містечко звичне, грязне містечко «юго-запада», де ютиться всяка єврейська біднота. Тут був маленький бій, і за лісом, в болоті, є першийй хрестик братської могили. Таможня (митниця), водокачка і пару других казенних споруд, зірванних нами при першому наступі австрійців, від вибуху знищено багато сільськогосподарських причандаль. Ми ходили з колійовим лікарем серед цього поля зковерканих знарядь, і він мені з великою гордістю розказував, що разом з телеграфістом тікав останнім. Його вже не вразив вигляд руйнувань, коли потім довелося повертатися. Зате, як були вражені ті, хто виїхав попередньо: вибиті шибки, розграбовані квартири — все це на перших чаcах гнітило свідомість, бормотали жінки про ключі, про шафи, про вкрадених и закопаних десь в полі подушках. Серед цього хаосу потрібно було влаштовуватися, при тому приймати значну і все зростаючу кількість перших ранених. Напочатку ці поранені поступали сюди просто після битви. Волочиський харчово - перевязочний пункт був першим етапом на руській землі.

«— Не нужно перевязывать, подождите,— говорили раненые,— дайте чайку.»

І тут швидко, просто з нічого виник історичний харчовий - перевязочний пункт. Зявились на поміч і безкоштовні помічники — дівчата з місцевого населення, хтось з поміщиків (мабуть гр. Лєдоховський) - прислав два великі самовари, хтось винайшов термостат, що зберігав теплу воду протягом вісьмох годин, хтось збирав гроші, хтось пропонував княгині Волконській прийняти участь, словом, все швидко сталося.

Я ночував біля станції Волочиськ в єврейскому селі, яке мій супутник - околотник (поліцейський) вперто називав Федоровной (мабуть Фридрихівка).

Ранком полонених австрійців в черевиках по болоті гнали. — І це солдати! — говорив мій супутник, Хлєб, хлєб,— волали австрійці,. І це солдати, без чобіт,— косився околоточний, але хліб все же давав.(Австрійські солдати ходили у черевиках. Він пише, що австрійці та німці мали наперед складений план прийому військовополонених, а росіяни не мали, тому були великі проблеми, зрештою якась частина австрійців просто гинула від недостатньої допомоги пораненим, хворим, чи слабим, зрештою – глянемо на світлину з російськими полоненими).

 

З нами ночував ще один прапорщик, філолог, відстав від свого обозу (може просто втік). Хозяйка-єврейка старалася нас переконати, що вона не єврейка (мабуть просто лякалася погромів), а полонених називала «проклятими». Словом, почався той хаос війни, хмара обірванців, плутанина фактів життя, і так на всій Волині, втрата сорому перед завойованою країною.

Мені шкода мрії...

 В Галіції є мрія про велику, чисту, прекрасну Россію.

(Видає бажане за дійсне, начитався вже на той час збанкрутілих москвофілів).

Полонені москалі, ну просто «красавци», напевно в порівнянні з австріяками, зрештою – де і коли полонені гарно виглядають?

Підволочиськ опинився в зоні штабів та тилових частин спочатку 8, а від так 11 армії Південно – західного фронту.

8-я армия 
  Полевое управление образовано в июле 1914 при штабе Киевского ВО. Ликвидировано в начале 1918. 
  Входила в состав: 
  Юго - Западного фронта (июль 1914 - авг. 1917) 
  Румынского фронта (авг. 1917 - начало 1918) 
  Командующие: 
  28.07.1914 - 17.03.1916 генерал от кавалерии А.А. Брусилов: 
  20.03.1916 - 29.04.1917 генерал от кавалерии А.М. Каледин; 
  29.04.1917 - 10.07.1917 генерал от инфантерии Л. Г. Корнилов;

 

11-я армия 
  Полевое управление образовано в сент. 1914 в качестве управления Осадной армии, к окт. 1914 преобразованной в 11 - ю. Ликвидировано в начале 1918. 
  Входила в состав Юго - Западного фронта. 
  Командующие: 
  21.10.1914 - 5.04.1915 генерал от инфантерии А.Н. Селиванов; 
  5.04.1915 - 19.10.1915 генерал от инфантерии Д.Г. Щербачев; 
  25.10.1915 - окт. 1916 генерал от кавалерии В.В. Сахаров; 
  окт. 1916 - 20.12.1916 генерал от инфантерии В.Н. Клембовский; 
  20.12.1916 - 5.04.1917 генерал от инфантерии Д.В. Баланин; 
  15.04.1917 - 21.05.1917 генерал-лейтенант А.Е. Гутор; 
  22.05.1917 - 4.06.1917 генерал от инфантерии И.И. Федотов; 
  4.06.1917 - 9.07.1917 генерал от кавалерии И. Г. Эрдели; 
  9.07.1917 - 19.07.1917 генерал от инфантерии П.С. Балуев; 
  19.07.1917 - 29.08.1917 и. о. генерал-лейтенант Ф.С. Рерберг; 
  9.09.1917 - 1.12.1917 генерал-лейтенант М.Н. Промтов.

Частини цієї 11 армії перебувалаи у Підволочиську до кінця окупації.
 Тут були зосереджені великі військові склади, госпіталь (для цього використали приміщення гімназії) і польові лазарети. Поскільки серед поранених росіян відзначено було велику смертність, то навпроти так званого католицького цвинтаря по вул. Шептицького було освячено військовий православний цвинтар та згодом споруджено каплицю ( часовня). Цей цвинтар був пізніше у більшій частині зруйнований. Старші люди говорили, що після того, як встановилася Польща, власниця землі, яку москалі відвели під цвинтар, звеліла могили ексгумувати, а небощиків перепоховали у спільні ями праворуч тієї каплиці. З російського військового цвинтаря лишилося кілька поховань 1917 року, серед них могила Адомайтіса, певно латиша з написом „ солдату – гражданину”, таке звернення було характерним для Росії часів Тимчасового уряду ( див. фото). Той цвинтар тягнувся аж у межі нинішнього стадіону. Каплиця була перепрофільована большевиками у незрозумілий поховальний об’єкт. Можливо є сенс її відновити, заки вона не самозруйнувалася ? Всеж таки вона колись була освячена… 

Цікаво, що євреїв, які вмирали від ран і хвороб в часи російської окупації, по тому повернення австрійців, визвольних змагань і т. п. ховали на єврейському цвинтарі в районі Балкан, де до нині є ці могили і постамент з написом польською мовою про полеглих у 1914 – 1920 роках.

Російські окупанти відразу приступили до вирішення політичних питань, тобто поборення насамперед українства, яке вважали найбільшою загрозою існуванню своєї імперії. Тут треба собі пригадати їх дії щодо греко – католицької церкви, яка в умовах Правобічної України, Волині і Холмщини була знищена ще Миколою І у 30 – х роках ХІХ ст. Саме через Підволочиськ вони вивезли митрополита Андрея та чимало священників. Там, де щось могло нагадувати людям їх українскість відбувалися дикунські дії, які не мали на той час аналогів у цивілізованому світі. В так званих Нородних домах нищилися українські бібліотеки, портрети наших видатних духовних провідників (могли ще допустити Богдана Хмельницького, котрого трактували не інакше, як „собірателя рускіх земель”, деякі «знатоки – москалі» казали, що небощик гетьман то «хохляцкій ґенєрал»), а найбільше Шевченка. Якщо десь національно свідомі люди встигли за Австрії спорудити йому пам’ятник, а це робилося найбільше того ж таки 1914 року, коли Ґаличина урочисто відзначала 100 – річчя від дня народження національного пророка, то там поступали так, як у Лисиченцях, тоді Збаразького повіту. В цьому селі пам’ятник було знесено та поругано у самий варварський спосіб. Про своє враження про Підволочиськ часів військового лихоліття нам залишив видатний український історик, політичний і громадський діяч Дмитро Дорошенко, що був тут у січні 1915 року : „ Дивне враження робили мертві вулиці із зруйнованими, або напівзруйнованими будинками, де, очевидно, ніхто не мешкав. Колись це було чепурненьке місто тепер – наполовину руїни, а в другій половині, звідки також вибралися мешканці, напевно ночували „ маршеві” роти. Москалі ночують не жаліючи помешкань: ламають двері, вікна, навіть грубки, так, мовби після них нікому не доведеться жити.” Місцеві люди, котрі мали якусь родину у навколишніх селах старалися покинути напівмертве містечко та жили у селах. Однак, були такі, котрим не було куди податися. Ті мусіли зоставатися тут.”

Для своїх потреб москалі реквізували майже половину коней, худоби. Грабежі були постійним явищем. Вони будували так звані ротаційні дороги, котрі мали проходити паралельно можливій фронтовій лінії. Для цього користали з того, що розбирали кам’яні будинки, або ж руїни. У Терпилівці таким чином, приміром, для чогось розібрали броварню, де варили настільки якісне пиво, що його возили колись до Відня. Причому остаткування, котли просто порозбивали. З Підволочиських руїн збудували таку дорогу на Скалат, рештки котрої ми можемо спостерігати до нині на Смертельній горі. Все це було якоюсь дикою азійщиною та зовсім не піддавалося прогнозуванню. Це було не зрозуміло обивателю, котрий звик до австрійських порядків. Разом з тим тут весь час окупації діяли австрійські закони, стосовно карних, адміністративних, громадянських справ.

Своїми діями саме москалі „ вилікували” галичан від залишків москвофільства, чим більше наші люди пізнавали їх суть, тим більше переконувалися в тому, що Росія то найбільший ворог українства. При перших успіхах царевого війська у 1914 році ставалося те, що ще перед війною прогнозував міністр іноземних справ Євґєній Сазонов, тобто вся політика була направлена на викорінення в Галичині українського сепаратизму та мазепинства. Відносно поляків, то тут вони діяли набагато хитріше. Ми вже зазначали, що нашим війтом став польський ксьондз. У Тернополі, приміром, поляком був губернатор Чарторийський, що його прислали з Петербургу. Він відкрито святкував католицькі свята разом з своєю дружиною, теж полькою. Росіяни вважали, що у результаті переможної війни вони приєднають і західних слов’ян, а Польща буде повністю російською, хоча з огляду на міжнародний резонанс польського питання вона матиме певні автономні права. Нічого такого українців не чекало. Їх взагалі окремим народом не розглядали. У тодішніх паспортах національність не вказувалася. Таку інформацію несла графа „віросповідання.” Оскільки так звані малороси писалися „ православними”, як і великороси та білороси, то вони автоматично визначалися росіянами. Українська мова визначалася як „ южноруссій ґовор єдінаго русского язика”. Справа була лише за ліквідацією греко – католицької церкви і треба думати, що це б прийшло негайно за тим, якби Росія подолала Австро – Угорщину. Всі попередні дії, направлені на підготовку такого акту вже чинилися – арешт та депортація митрополита, частини кліру, національно свідомого священництва, при тому попи - москвофіли і самі пришвидчували росіян на такий крок. Однак їх Синод (нагадаємо, що ще Петро провів реформу церкви в тому сенсі, що відмовився від патріархату, назначив колективне правління церквою – Синод, де головна роль була за імператором) не поспішав, бо ж треба було спочатку захопити весь терен, де уніатство мало поширення. Коротше кажучи церкву при царі чекало те, що сталося при Сталіні у 1946 році, правда, може це б було зроблено не так брутально.

Євреї у своєму досліджені пишуть : „протягом років російської окупації (1914-1918), заборонялася вся політична діяльність, і ми не могли проводити наші зустрічі. Школи були закриті також. Але ми, молодь, продовжували вчитися, в чому дуже допомагали Бруно Перчип і Nussbaum.” 

Християни користали з того військового цвинтаря, по тому, як на весні 1918 року до Підволочиська повернулися австрійці, вони також провадили поховання своїх там, але південніше росіян. Для цього були використані спеціальні не високі бетонні хрести. Такі поховання нищилися в часи большевиків таким чином, що вони дозволяли робити нові поховання на місці старих. Це виглядає дуже не по християнськи, але якась частина наших мешканців так робила, бо вже настільки була зіпсута тим режимом.

Убитих та померлих від ран і хвороб військових – євреї ховали на старому єврейському кладовищі, що на Балканах. Там до нині є пам’ятник з написом по польськи та датою поховань 1914 – 1920 рр. 

Підволочиськ відноситься до того терену, який москалі затримували якнайдовше. У 1915 році при контрударі під Горлицею російський фронт заломався і їх австрійці почали гнати з Ґаліції. Однак фронт зупинився за Тернополем.

Москалі з огляду на смугу поразок почали масову депортацію галицького населення з тих теренів, що їх військо втрачало. Частина населення їхала сама, бо відступаючі не лише все розграбовували, але й палили села і містечка, навмисне руйнували комунікації тощо. Інші – москвофіли та всякі московські прислужники тікали зі страху перед репресіми, які їх неодмінно чекали з боку австро – угорських каральних частин. Ті також не особливо розбиралися хто і що цісарю винен, масові страти мирного населення було звичною справою у той час, особливо лютували угорці. Багатьох відправляли до таборів, типу Талерґофа, де від голоду, холоду та хвороб русинів також чекала люта смерть.

Словом у 1915 році через Підволочиськ на схід просувалися тисячі біженців – українців, поляків, євреїв. 

Рабин Єхад Бабад протягом років російської окупації (1914-1918) здебільшого перебував у Скалаті, де працював у допомоговому комітеті, що опіковувався біженцями. Перебуваючи в цих справах у Львові якийсь час був головою надання допомоги „З'єднанню висланих українців”. Це творило для нього високий авторитет у русинському середовищі.

У той же час різко виросли ціни на продукти харчування. На початках тих дій москалі виглядали, як годоване „ православноє воінство” – офіцери не лише годували свої коні відбірним зерном, але й часами поливали то все вином – коні добре їли і виглядали дуже „висціґованими”, тобто на рахунок гарцювання, то їм не було рівних. 

Це особливо добре виглядало при напитих ” в мат” наїздниках. У той же час москалі вели за військом отари овець, ґурби худоби, свині, бо не мали на той час холодильників і вже різали ту животину тоді, коли треба було то все варити. Військо все ж було на перших порах досить добре налаштоване до русинів, адже чимало було там українців з Волині і Поділля. Всі галичани дуже красно собі пригадували, як москалі не звертали уваги на черствий хліб, як його викидали у рови, а наші люди підбирали і тішилися з тих їх „подарунків”. 

Чимало галичан збанкрутувало через те, що у свій час дали цісарю „ на війну” якусь частку власності на так звану позику. Як що би наш цісар війну виграв, то вони б примножили свій статок, але війна завершилася не так, як то собі мислилося до її початку ні австріякам, ні москалям.

Москалі вже у 1915 році були налякані тим, що війна ними буде неминуче програна. Вони почали споруджувати оборонні позиції в районі Медобор, там нині табір

„Веселка”, праворуч від заїзду добре видно колишні їхні окопи. Що є цікавим – їх москалі копали руками мешканів Підволочиська та навколишніх сіл ... за гроші. Наші люди грошей не мали, від так, охоче йшли на ті будови. Крім грошей їх там і харчували. Так званий „ ґосударь – імператор” був не лише у нашому містечку, але й відвідав Кам’янки, де у каре, коло церкви, приймав парад свого войска, там же дав першому солдату сніжку, і мовив, що він дає на війну, „ да все кругом воруют” , там він й наказав, аби солдат передав ту сніжку по каре. Коли ж останній з вояків взяв до рук ту колишню сніжку, то мав в руках лише трохи води. Цар сказав їм : „ Так вот и вам даю, но сволочи воруют добро царское! ” 

Ми добре знаємо, що москвофіли через містечко тікали до Росії, в тім числі родина всім нам знаного Галана, котру вислали до Ростова - на – Дону, звідкіля Славко вже прибув ратифікованим москалем – большевиком та ворогом нашої церкви і держави. Зрештою, хто може знати достеменно як там було. Ми не маємо конкретики 

щодо його убивства, хитрі большевики – чекісти самі видно то все зробили, так само, як і зрештою Гаврила Костельника. 

Ліворуч бачимо обкладинку книги про Підволочиска видану нашими земляками у Польщі. Такі книги у Польщі, США, у Ізраїлі видаються тими, кому наше містечко не є чужим, хоча й мешкають вони вже давно не тут.

Позаду колишня аптека Вейнбера, там нині пам’ятник Тарасу Шевченку.

У вересні 1915 року австро – німецькі війська вели бої за оволодінням Тернополем, над нашим містечком з’являлися аероплани, котрі фотографували станцію, обстрілювали та бомбили містечко. В Тернополі та по всьому округу, в т. ч. і у Підволочиську почали ширитися слухи про неминучий відхід москалів з Ґаліції, однак їм вдалося стягнути сюди великі резерви і відбити наступ противника.

Стабілізація на фронті привела до посилення окупаційного режиму. Ще попередньо було запроваджено Санкт Петербугський час, що на дві години випереджував місцевий. На вокзалі, різних установах, магазинах і т. п. було вивішено російські написи. Частим „гостем” тут був впливовий на той час начальник охранки 11 армії полковник Орлов. Запідозрених у „злочинах” проти царя і у так званій шпигунській діяльності негайно заарештовували, при допитах не церемонилися, такий собі В. Кужко був так битий, що мав всі сині плечі. Їх якнайшвидше провадили через Збруч до Волочиська, де була військова тюрма. Там же чинився швидкий суд і нещасних у кращому разі відправляли до Росії, найчастіше на Поволжя, Урал, Сибір.

Лев Копистянський з Клебанівки,
старшина УСС, загинув в Карпатах.

У 1916 році росіяни провели так званий „ Брусіловський прорив”, наступальну операцію, що мала вивести Австро – Угорщину з війни, однак вона мала ще більш скромні результати, ніж наступ 1914 року. Для нас українців він найбільше запам’ятався великими втратами січових стрільців у районі г. Лисоня, коло Бережан.

Невизначеність ситуації на фронті, величезні людські та матеріальні втрати привели до того, що так зване „христолюбивое воинство” щоразу більше морально розкладалося. 

У Підволочиську знаходилися тилові частини постачання, а, поскільки. Російська армія була наскрізь просякнута казнокрадством, то у тих постачальників можна було придбати що душа забажає, лиш би гроші. В умовах же війни населення тих грошей катастрофічно не мало. Наші селяни не могли витримувати конкуренції з дешевим продовольством, яке день і ніч переправлялося з Росії. Крім того його своїми поборами росіяни дуже підірвали, ми вже говорили, що за роки війни було реквізовано для потреб армії половину з галицьких коней та худоби. З війни користали тіж євреї, котрі працювали у торгівлі, були ремісниками, медиками, власниками аптек. За час війни у Підволочиську порівняно безбідно жили колійовці. Котрі були потрібні окупантам та при любій владі, як мовилося „ мали бронь” і призову не підлягали. Ще однією категорією були повії. Їх не бракувало й у мирний час. Російські та австрійські офіцери тоді часто здибалися в підволочиських борделях, тепер же тут оперували і росіянки. Борделі ті були кількох категорій, в залежності від континґенту, умов і ціни. Різко виросло й число венеричних захворювань, що цікаво – тим почали грішити і села, особливо приміські.

Російські солдати у госпіталі 11 армії 1916 рік

 

Молодий цісар Карл І у Тернополі. 1917 р. Бував він і у Підволочиську.

Тих гімназистів, як розповідав мені дідусь, також вишикували перед О. Керенським і він їх без жодного шансу на успіх закликав йти служити до війська „ революционной России”. Так само реагували на речі військового міністра гімназисти поляки і євреї.

Приїзд Керенського мав на меті моральну підготовку 11 армії до наступу в районі Залозців. Той наступ, що за задумом росіян мав вирішити не мало не багато долю війни, тривав один день. Він стався 18 липня, а вже 19 росіяни почали евакуацію Тернополя. Вона виглядала, як дуже поспішна. Найперше вони почали нищити все те, що якимось чудом ще стояло. По місті всюди валялися кінські трупи. Була абсолютна темрява, яку часами прорізав місяць і це все виглядало зловісно- „ Ґазета вєчорна” ( липень – вересень 1917 р). Росіяни похапцем загрузили та відправили на Підволочиськ останні 22 вагони муки – весь міський запас. ( там само). „Частини, котрі відходять нещадно дограбовують Тернопіль, то тут, то там чути постріли, це когось вбивають, аби не заважав грабункам...”

От такий контингент і доперся Підволочиська. Тут чинилося щось неймовірне. Якимось дивом росіяни затрималися за хребет Медоборів за пару км на захід від Кам’янок. Ці позиції вони захищали до підписання в лютому 1918 року Брестського миру. З іншого боку австро – німецькі війська по кількаразових атаках у серпні – вересні 1917 року дали собі спокій і активні воєнні дії на цій ділянці не проводилися. 

Разом з тим в районі дитячого табору „ Веселка” видно залишки російських окопів, там само можна спостерігати і воронки від розривів снарядів та бомб.

З вересня 1917 року велику загрозу мирному населенню становили російські дизертири. Це було якесь не бачене в історії воєн явище.

Маси вояків, часто цілими полками покидали фронт і брели через наше містечко – злі, брудні, завошивлеві, голодні, обдерті, але й озброєні. Над ними на було жодної влади, ці  

юрби грабували, ґвалтували, вбивали і калічили, залишали по собі тиф і сифіліс. У містечку не було кому від них боронитися, все це пробиралося на Волочиськ, де захоплювало ешелони і їхало до Росії ділити землю та брати участь в братовбивчій громадянській війні. Волочиськ також був нещадно розграбований. Коли ж до містечка нарешті увійшли австрійці, то рештки населення вітали їх, як їзбавителів від московського хаосу, причому, так, як і у Тернополі, тут вже національність жодної ролі не відігравала.

Керенський виступає з балкону на Домініканській площі у Тернополі. 17 червня 1917 р.

Тих гімназистів, як розповідав мені дідусь, також вишикували перед О. Керенським і він їх без жодного шансу на успіх закликав йти служити до війська „ революционной России”. Так само реагували на речі військового міністра гімназисти поляки і євреї.

Приїзд Керенського мав на меті моральну підготовку 11 армії до наступу в районі Залозців. Той наступ, що за задумом росіян мав вирішити не мало не багато долю війни, тривав один день. Він стався 18 липня, а вже 19 росіяни почали евакуацію Тернополя. Вона виглядала, як дуже поспішна. Найперше вони почали нищити все те, що якимось чудом ще стояло. По місті всюди валялися кінські трупи. Була абсолютна темрява, яку часами прорізав місяць і це все виглядало зловісно- „ Ґазета вєчорна” ( липень – вересень 1917 р). Росіяни похапцем загрузили та відправили на Підволочиськ останні 22 вагони муки – весь міський запас. ( там само). „Частини, котрі відходять нещадно дограбовують Тернопіль, то тут, то там чути постріли, це когось вбивають, аби не заважав грабункам...”

От такий контингент і доперся Підволочиська. Тут чинилося щось неймовірне. Якимось дивом росіяни затрималися за хребет Медоборів за пару км на захід від Кам’янок. Ці позиції вони захищали до підписання в лютому 1918 року Брестського миру. З іншого боку австро – німецькі війська по кількаразових атаках у серпні – вересні 1917 року дали собі спокій і активні воєнні дії на цій ділянці не проводилися. 

Разом з тим в районі дитячого табору „ Веселка” видно залишки російських окопів, там само можна спостерігати і воронки від розривів снарядів та бомб.

З вересня 1917 року велику загрозу мирному населенню становили російські дизертири. Це було якесь не бачене в історії воєн явище.

Маси вояків, часто цілими полками покидали фронт і брели через наше містечко – злі, брудні, завошивлеві, голодні, обдерті, але й озброєні. Над ними на було жодної влади, ці  

юрби грабували, ґвалтували, вбивали і калічили, залишали по собі тиф і сифіліс. У містечку не було кому від них боронитися, все це пробиралося на Волочиськ, де захоплювало ешелони і їхало до Росії ділити землю та брати участь в братовбивчій громадянській війні. Волочиськ також був нещадно розграбований. Коли ж до містечка нарешті увійшли австрійці, то рештки населення вітали їх, як їзбавителів від московського хаосу, причому, так, як і у Тернополі, тут вже національність жодної ролі не відігравала.

Коли ж австрійці повернулися, то з ними було багато й німецьких частин. З ними місцеві люди могли хоча б порозумітися, натомість мадяри стали справжнім лихом – вони особливо люто полювали за так званими москвофілами, до котрих заносилися всі, хто так, чи інакше співпрацював з російською владою. Е. Порецька пише про повішених священника та учителя – їх тіла розхитував вітер, а на табличці красувався напис:

«З Богом, за Кайзера і Батьківщину!» Про це у нашому містечку ніхто не говорив, але так пише Е. Порецька, правда, вона прямо не каже про Підволочиськ. Так, чи інакше, але такі випадки були не поодинокі.

 Почалися реквізиції, особливо продовольства. Грошей за нього не давали – лише якісь розписки, часто глузливого, або не пристойного змісту, приміром:

 

Ich hab das Schwein

du hast den Schein.

Lieb Vaterland magst ruhig sein

/У мене свиня - у тебе кавалок паперу.

Люба Батьківщино – ти можеш спати спокійно/


Нові визволителі забрали чоловіків від 20 до 40 років, а селяни, що мали коней, мусіли

перевозити продовольчі конвої. 

Цей абсурдний терор мав один наслідок – коли москалі (очевидно большевики у 1919 – 1920 рр.) знову приходили, то місцеве населення їх сторонилося, боячись можливих репресій чергових «визволителів». 

Свій наступ на схід частини 2 та 7 армії (австро – угорс.) розпочали з Підволочиська у напрямку Проскурів – Жмеринка 27 лютого 1918 року, тобто після того, як Лев Троїцький зірвав Брестські перемовини.

Під кінець світової війни містечко опустіло, але Брестський мир (1918) його знову розбудив – російські полоненні почали повертатися додому. На вокзалі вони старалися набитися у товарняки, багато помирало від тифу, їх трупи в переміжку з хворими валялися вздовж колій, часто тижнями…

Австрійські війська спішно перекидалися на Італійський фронт.

Протягом літа – осені 1918 року наше містечко мало велике транзитне значення, так, як з України сюди направлялися транзитні грузи, особливо продовольство ( зерно, цукор, м’ясо, олія, жива худоба та птиця). Ці товари союзники грабували у населення, чим врешті і підірвали до кінця і так мало значний там авторитет гетьмана. До слова вкажемо, що колишній командувач царським армійським корпусом генерал Павло Скоропадський не раз бував у нашому містечку протягом 1914 – 1918 рр.

На осінь 1918 року четвертний союз наказав довго жити – спочатку антанта вибила з війни Туреччину та Болгарію, а на початку жовтня почала розпадатися і Австро – Угорщина. Молодий цісар Карл І мав достатній авторитет у населення, особливо в українців, адже довший час служив в полку у м. Коломиї, любив Ґаліцію, добре знав проблеми місцевого люду, його культуру, традиції, що й переповів своєму сину Отто фон Ґабсбургу. Цей до нині чудової думки про українців і успішно лобував інтереси нашої нації і держави ще до середини 90 – тих років ХХ ст. 

Цісар видав указ про перебудову держави на федеративний лад. Згідно цього указу Австро – Угорщина стала би чимось на зразок нинішнього Європейського співтовариства. Це мало би далеко йдучі перспективи для Галичини, але, як то кажеться – поїзд пішов. Імперія розліталася в прах і у цілому світі не було сили, котра б була хоч якось зацікавлена у її збереженні. Карл І з одного боку випередив свій час, а з іншого цей напрям реформ був дуже не популярним в окремих політичних колах імперпії наперед війни. Особливо противилися мадяри, що боялися втратити свій вплив у Відні.

Тепер держави антанти виставили такі умови, що унеможливлювали існування імперії у будь якій формі. Народам доводилося, що провина за війну лежить саме на Ґабсбургах і вони мають залишити історичну сцену раз і назавжди. Ще й нині згаданий нами Отто не має права жити у Австрії, взагалі не всі австрійці добре згадують ті часи, їх сита нація не має нині жодного імперського синдрому.  



Додатки:

Російський солдатський раціон 1914 року

  Одним из наиболее важных оборудований, была полевая пекарня. Хлеб был ржаным. Тяжелым, но хорошей выпечки и сытным.
  Что касается продовольствия, то солдату полагалась в сутки следующая "указанная дача":
  "Сухарей ржаных 1 фунт 72 золотника (700 гр), или хлеба ржаного 2 фунта 48 золотников (1 000гр);
  Крупы 24 золотника (100 гр);
  Мяса свежего 1 фунт (400 гр) или мясных консервов 72 золотника(300 гр) нетто (кроме мясных концервов могут быть отпущены в соответствующих им по питательности количествам: солонина, сало и т.д.;
  Соли 11 золотников;
  Овощей 60 золотников свежих или 4 золотника сушенных;
  Масла или сала 5 золотников;
  Подболточной муки 5 золотников;
  Чаю 1,5 золотника;
  Сахару 3 золотника;
  Перцу 1/6 золотника.

 

Так ховали своїх вояків росіяни і у Підволочиську.

 

Лист з фронту 17 квітня 1915 року,
де згадується Підволочиськ

У листі російського офіцера, висланого дружині 17 березня 1915 року повідомляється вельми цікавий випадок, що свідчить про падіння морального духу армії. Він пише про те, як у Підволочиську вартовий викрав полкові гроші з ящика (сейф). 12 підозрюваних просиділи під арештом цілий місяць. Врешті той зізнався, що гроші вкрав і закопав.

Однак їх знайти неможливо, бо ще кілька осіб знали місце. Той москаль тішиться, що 

«…я очень беспокоился: вдруг этот подлец из моей роты, когда оказалось из третьей роты.»

2007–2013
Сайт містечка Підволочиськ
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали належать сайту містечка Підволочиськ (їх авторам) та охороняються законом України
"Про авторське право і суміжні права".
Публікації авторів можуть не співпадати з думкою редакції cайту містечка Підволочиськ.
При використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.