Шановні відвідувачі! Ми раді вітати вас на сайті міста Підволочиськ!

Підволочиськ — стародавнє містечко, перша згадка про яке датована 1463 роком. У нестримному потоці важливих і дріб’язкових подій швидко минали роки і сторіччя, у вічність відходили страшні воєнні трагедії, зазнавали безслідної руїни рукотворні споруди, невпізнанно змінилося обличчя населеного пункту.

Сьогодні він відроджується, живучи по принципах об’єднання і творення, прагнучи вирішувати головні завдання свого стратегічного плану. Він невпинно міняється. І в єдиній та неповторній суті стародавнього і сучасного Підволочиська з’являється все більше нових граней.

Автор та власник сайту:
Кіндрат Дмитро Юрійович
Пошта:
Skype: Dmytro.Kindrat
Телефон: +38 (096) 101 29 65

 

Про сайт
  • Неофіційний

    Сайт містечка Підволочиськ

Сайт на реставрації.

Тимчасово можуть не працювати або некоректно відображатися сторінки.

В роки ІІ Речі Посполитої Друк e-mail

(kresy wshodnie)
(1921 – 1939 р. р.)

У свій час, коли Степан Качала висліджував причини українсько – польських непорозумінь, то вирішив, що поляки просто не докладно знаючи історію України допустилися до твердження : „ nie ma Rusi, jest polacy i moskale”. Відтак той ідеаліст написав польською мовою українську версію історії для братів – ляхів, мовляв перечитають і зрозуміють, що дещо хиблять у відношенні до братів – русинів. Коли ж то Польща та Україна „ доборолися до самого краю”, то вони також на власній шкірі відчули всі „ пєнькносці” бездержав’я. Особливо це стосувалося стану у так званому Царстві Польському, де москалі, та у Познанщині, де шваби, їх вчили як треба „ вирішувати національні проблеми”. Здавалося б, що власний історичний та політичний досвід мав би навчити поляків робити глибокий історичний аналіз, та де там, все вернулося „ на круги своя”. Поза тим, навіть большевики при підписанні Ризького миру 1921 року, за яким Польщі відходили автохтонні українські землі Холмщини, Засяння, Галичини і Волині вставили пункт про рівні з поляками права місцевого населення. Те ж саме, але ще у більшому обсязі, полякам належало робити по рішеннях Ліги Націй. Тільки при умові національно – культурної автономії Західна Україна передавалася Польщі. При тому вони погодилися на це, але, як показали подальші події суто позірно, без намірів виконувати ці рішення.

Большевицька делегація Йоффе – Мануїльського, на Ризьких переговорах передала наш терен від Збруча до лінії Керзона площею 114 км2 та населенням понад 4 млн чоловік. Крім того вони зобов’язалися повернути награбоване царатом та ними ж майно, сплатити 59 млн золотих рублів і т.п. У Ризі були й представники ЗУНР, але їх до перемовин не допустили. Тож це був черговий поділ України між нашими сусідами.

Якби то там не було, до нашого містечка прийшов довгоочікуваний мир, визвольні змагання у військовій формі завершились, треба було якось давати собі раду у нових умовах. Життя продовжувалось.

Підволочиськ 1920 – 21 рр., як і багато інших галицьких міст, містечок та сіл являв собою суцільну рану. Кругом були руїни, голод, тиф, дизентерія. Сотні родин не дочекалися своїх кревних з воєнного лихоліття, яке тривало з 1914 року, чи оплакували рідних, які загинули, чи померли тут. Було знищено маєток Баворовських – серце старого Підволочиська, готель „Одесу” – символ нашого розквіту на рубежі ХІХ – ХХ століття, зірвано мости на Збручі та греблю колишнього ставу, що тягнувся в напрямку Староміщини. Збруч не маючи русла тік посеред луків широким мілким потоком. Прикордонний режим діяв з боку поляків вже з жовтня 1920 року. По тому на лівому боці облаштувалися совєцкі прикордонні частини, що безпосередньо підлягали відповідно ВЧК – ОГПУ - НКВД – КГБ.

На початках поляки не мали відповідних прикордонних частин, а згодом вони такі частини створили. Це був КОР ( korpus ohrony pograniczicza – корпус прикордонної варти). До того „копу” набирали здебільшого поляків з центральних районів, чи як в нас казали – мазурів, переважно україножерів. Той КОР не лише сторожив кордон, але не в меншій мірі виконував різні каральні функції щодо наших людей. Люди, що відбували тут „ копівську” службу проходили спеціальну антиукраїнську політпідготовку, тобто зомбувалися. Тут не кожен підходив. У їх статуті зокрема говорилося : „ Складається з офіцерів та підофіцерів – професійних військових, переведених на службу на їх прохання, або урядово, а також з шереньґових ( рядовиків) дійсної служби, котрих уряд перевів до корпусу.” Це значило, що туди попадали ті, хто пройшов відповідний відбір і доказав свою придатність до такої служби. Це була еліта, яка відповідно і оплачувалася та мала різні привілеї.

Підволочиськ належав до компетенції батальйону „ Skalat”, бригада „Tarnopol” і його команда називалася І – й плутон (сотня, рота) „Рodwoloczyska”. Він розміщувався у колишніх касарнях мадярського полку по вул. П. Мстислава (тепер), де по тому була заготконтора.

Плутон „ Підволочиськ” коло вокзалу, 20 – 30 роки.

Чергова частина була перед самим поворотом на Волочиськ ( праворуч, будинок зберігся). Інші на залізничній станції і звідси вздовж колії патрулювали до залізничного мосту, що був згодом відбудований. Там знаходилася варта. Про самих „ копівців”, режим прикордонного життя будемо говорити згодом. Зазначимо, що він був у компетенції Міністерства внутрішніх справ і фінансувався з його бюджету.

Повернемося до втрат. Що їх зазнало містечко. Число його мешканців за воєнне лихоліття на 1921 рік скоротилося на 2266 мешканців, це поважна цифра. Приміром жителів Скалата стало менше лише на 181 – го і тепер тут мешкало 5937 чоловік, а у Підволочиську 3670. Це пов’язано з тим, що воєнні дії у Підволочиську були більш руйнівними, чимало євреїв та представників колишньої австрійської адміністрації, військових назавжди покинули край. Багатьох всі колишні окупанти просто депортували, дехто, котрий з ними співпрацював – тікав сам. Поляки депортували тих українців, котрих підозрював ( і треба сказати, що не безпідставно ) у антипольських настроях. Це ж стосувалося і певної частини єврейського населення. Нове державне утворення, що увійшло до історії, як ІІ Річ Посполита було достатньо шовіністичним щодо так званих національних меншин. Тим самим меншинам було запропоновано скласти присягу про лояльність щодо Польщі, але переважна частина українського населення це відмовлялася робити, бо тим самим вони б визнали правочинність анексії Галичини. Поляки вдалися до заборон на державну працю для українців. Не треба думати, що та державна праця, то було таке собі сидіння начальником десь „ в бюрку”, то була переважно важка фізична праця, приміром на колії тощо, тобто на державних підприємствах, що гарантували якусь постійність та пенсію по старості, право на медичну допомогу, страхування. З тим у приватника ( як і часами нині ) були певні проблеми.

Підволочиськ. В. Бродавчук - бурґомістр Підволочиська у 20 – 30 роки. Помер у травні 1939 року. Міська рятувальна бригада у приміщенні мерії (нині музична школа)

Підволочиськ початку 20 – х років заліковував важкі рани, нанесені війною. Бургомістр Володимир Бродавчук, як писалося - за відбудову після світової війни та большевицької агресії був нагороджений грамотою міста та йому було присвоєне звання його почесного мешканця. Цікаво, що підписали той документ і українці, зокрема Ілько Мельник, як член міської управи. Той Бродавчук був поляком, але людиною достатньо толерантною, що не пхався до міжетнічних відносин та політики, а займався виключно справами господарськими.

Ґміна міста Підволочиська своєму почесному комісару Влодзімєжу Бродавчуку.
(папка почесному громадянину22 липня 1924 р.) Звернемо, що папка підписана саме комісару, так у 1918 році було прийнято називати міського голову, не зважаючи на те, якою була влада і хто був тим самим комісаром.
Поза тим, такими головами в ті роки були, або українець, коли влада була українською, або поляк, коли при владі були поляки, чи „освободітєль” коли влада була зайшлою – большевицькою, бо ті місцевим не вірили. Разом з тим і українці і поляки користувалися старою австрійською печаткою з вже наведеним попередньо нашим класичним гербом.

 

Засідання міської управи у ратуші. Нині там актовий зал музичної школи. 30 – ті роки.
Даний будинок був споруджений у 1909 р.

До добрих справ бургомістра В. Бродавчука належить і відновлення роботи у Підволочиську 7 – ми літньої школи. Окремо навчалися хлопчики та дівчатка. Для перших класи розміщувалися у самій ратуші, а для дівчаток в розпорядженні була колишня гімназія – „ червона школа”, нині це районний будинок школяра по вул. Богдана Хмельницького, тоді вул.Новий світ. Та школа була польсько мовною, але там вивчали, як пригадує нині варшав’янин пан Євген і українську мову, що, як написав у листі до автора було обов’язково і він до нині ( сім’я виїхала з містечка в 1935 році) її не забув і радо користується, коли має справу з українцями.

Ратуша : 20 – ті роки, одночасно школа для хлопців.
На ратуші новий годинник, так, як австрійський вкрали царські москалі.

 

„Червона школа”, де навчалися дівчатка. (колись гімназія)

Там все було не так просто, бо до школи не поляків приймали досить обмежено. Коли туди приводили українську дитину, то пані директор Амалія Орженьовска, а з 1931 року пан Мар’ян Лабуцкій настійливо вимагали, аби батьки занесли метрику до костелу. Лише окремим вдавалося це якимось чином обійти. Так, чи інакше, але у тій школі діти – українці навчалися. Різниця відчувалася лише тоді, коли наступав час науки Божої. Тоді до школи приходили разом ксьондзи Францішек Балут ( 1917 – 1928), Ізидор Змора ( 1928 – 1929), Владислав Кшистиняк ( !929 – 1936), Анджей Кольбуш ( з 1936 до кінця ІІ Світової війни), Мірецький та Павловскій.. Священники – отці Микола Салій, Ізидор Свистун, Михайло Патрило,їм допомагали о. Загорович, о. Тимчан, о. Грицай. До дітей юдеїв приходив рабин Лейба Бабад. Тоді діти розходилися по окремим приміщенням, де й відбувалися заняття. Особливо якоїсь дискримінації не було. Єдине, що дітям не полякам було прикро від тлумачень певних історичних подій, але вони брали участь у різних акціях „ Просвіти”, отримували певне домашнє виховання, тож у „ хруні” попадали далеко не всі, противно, таких було мало. ( примітка - „ хрунями” називали тих наших землячків, котрі по якихось причинах переходили на латинство, або ж взагалі переписувалися на поляків., так українські прізвища отримували польські закінчення, приміром колишній Гуменюк писався тепер Ґуменяк тощо ).

Серед учителів того періоду в Тернопільському обласному архіві та від старожилів встановлені : п. Ґальперова, п. Ванда Розенсальд, п.Розалія Яблонська, п. Енделіна Лзайковска, п. Чурвічова, Ружена Францішек, сестри Рубачкувни, Ґелена Білецка, а також учителі – мужчини п. Вінцент Скиба, п. Казімєж Бедус, панство Кароліна і Міхал Махнік, п. Марек Фрухтман, п. Кароль Рибак та ін.

Як бачимо при тому, що учителі мали польську національність, деякі з юдейськими прізвищами. Тижневе навантаження у 7 класі складало 30 годин при шестиденці, тобто виходить 5 уроків денно. Закінчення такої школи давало право вчитися у гімназіях Наші земляки вибирали головним чином Тернопільські ( там були польські та українські навчальні заклади), чи у технічних школах. Вже повне завершення гімназійного курсу давало можливість поступати у вузи. Однак, поляки дуже ретельно стежили за тим, аби „ rusini” не були занадто вченими. До Львівського університету ім. Яна Казиміра вступити було українцю майже не можливо. Квотувалося й навчання юдейської молоді, причому навіть на гімназійному рівні. ("аndaks", квота ). Легше було вступити до політехніки, чи у Дубляни ( сільське господарство), де приміром навчався навіть Степан Бандера. Українці ж навчалися переважно в Празі, Берліні, Кракові

Школярі – підволочисці з бургомістром В. Бродавчуком та директором школи М. Лабуцьким.
Авіамодельний гурток, його меценатом був пан бургомістр.

 

19.01.1932 року. Школярі з учителями в класі перед роздачею молока.

 

6 клас Підволочиської загальної семирічної школи 1934 року коло „ червоної школи”. У першому ряду з табличкою нині мешканець Варшави Еуґеніуш Матула, що подав до книги багато матеріалу – споминів з минувшини.
Сидять педагоги : Леопольд Хрущ, Яніна Шчуркєвічова, кс. Вільконь ( катехит), п. Ґельберова, директор Мар’ян Лабуцький, кс. проборч Кшистеняк, п. Овадюк, викладач юдейської релігії, п. Янушевський.
Е. Матула у 2006 році.

Пан Е. Матула пам’ятає, що за час його навчання у Підволочиській семирічці були наступні педагоги : Ґельберова (може швидше Ґольдберґ – юдейка) – навчала руської ( тобто української) мови, ми її вище подавали як Гальперову.

Цікаво, що „ не знайшлося українця, який би вчив мови, так, чи інакше, але пан Матула пише, що навчала вона добре і він мову запам’ятав на все життя. На наступній сторінці видно його свідоцтво про закінчення школи, де проти всіх предметів стоїть „ дуже добре”.

Він називає також п. Махніцку з чоловіком, п.Овадюкову з чоловіком (див. фото), п. Шчуркєвіч, Кароля Робака, Леопольда Хруща, п. Янушевського, п. Козловського. Як завжди у колективі – хтось йде, когось приймають нового.

Школярі Заднишівки,20 - роки. Школа у с. Заднишівка теж була польською. Тут учителювала пані Плюшинська

 

КОР відпочиває (30 – ті роки)

 

КОР «упіймав» порушника кордону – типова пропаганда, зрештою цим грішили і большевики (див. далі).

 

КОП, плутон „ Рodwoloczyska” (збільшено).

 

 

Довідка:

ІІ Річ Посполита включала в себе автохтонні українські, білоруські та литовські землі. Це було багатонаціональне державне утворення, де домінуючими були поляки, що становили 69% ( 1921 р. по Енц. Повшехній ст.. 23, далі там само, ст..24, 25)., українці (поляки у ЕП нас вперто називають „rusini”) – становили 14, 3 %, білоруси (там взагалі сміховисько, бо вони себе національно не визначали, а при переписі населення в графі національність більшість записало – тутейші, це до нині трагедія наших сябрів – брак національної самосвідомості) - 3, 9 %, німці також 3,9%, литовці – 0,2%, юдеї – 7,2% (коло 2,1 млн – майже 90% стали жертвами голокосту).

У релігійному плані 64% - римо – католики,11% - греко – католики, 10,5% православні.

На терені тодішнього „воєвудства Тарнопольскєго” 49, 7 % становили українці, а 45 % поляки, решта переважно євреї.

Площа ІІ Речі Посполитої становила 388, 39 млн км2 з загальним населенням на 1930 рік 30, 7 млн чоловік. Підволочиськ станом на визначений рік відповідно населяли:

рік українці поляки і латинники (не поляки римо – католики) юдеї всього
1921 - -   3670
1931 - -   3945
1935 387 1500 2515 4412
1939 420 1310 2450 4180

 

Wojewodstwo Tarnopol, як видно територіально різнилося від сучасної Тернопільської області. До нього не входили наші теперішні північні (Волинські) райони – Кременецький, Шумський, лановецький та частково Збаразький. Зате входила частина східної Львівщини – Золочівщина, Перемишлянщина, Радехівщина, Кам’янка – Струмиліва, Бродівщина.

Кількість населення так і не досягла рівня 1914 року, коли тут мешкало5936 чоловік, з них українців – 528, поляків і латинників – 1438, юдеїв – 3970. Українці продовжували лишатися третьою етнічною групою і за чисельністю і за впливом на міське суспільно – економічне та політичне життя.

Ліворуч - такі грамоти поляки діставали за внесок на вшанування Юзефа Пілсудського. Праворуч - Ґабрель Зих „ Вири Збруча”, книга про Підволочиськ, видана у Польщі (художня).

 

Аптека Вейбера – Цвіллінґа.

 

Підволочиське начальство, у центрі голова дефензиви (DEFA), або „ dwujka” Вонсадка (шостий ліворуч) – відомий україножер. Його „контора” була у будинку по вул. Святої Софії, нині А. Шептицького 26. Поруч (п’ятий) В. Бродавчук. Це жандарми і поліціянти. 30-ті роки

 

Дефіляда з нагоди річниці відновлення Польщі. 30 – ті роки. (святкувалася 11 листопада)

 

Повітове начальство. Бургомістром тут був Кун. Скалат. 30 – ті роки.

 

Вулиця Легіонів. 30 – ті роки.

 

Льоди Кагана : кафе та магазин - просто нині вулиця Морозенка, ліворуч „ біла школа”, нині ЗОШ І – ІІІ ст. по вул.. Данила Галицького. 30 – ті роки.

 

Між „Соколом” та „червоною школою”, поляки святкують ДеньКонституції3 травня. На цій площі (нині двір кінотеатру) вони робили фестони, взимку заливали льодовий майданчик для ковзанярства.
Польський „Сокіл”то народний дім, де відбувалися різні імпрези.

 

Струнний ансамбль польського „ Сокола”

 

Дівчатка – польки після першого причастя коло костелу. Ксьондзи Павловський та Мірецький. 1938 рік

 

МЕХАНІЗМ ТА ПАСПОРТ МІСЬКОГО ГОДИННИКА, ЯКИЙ БУЛО ВСТАНОВЛЕНО НА РАТУШІ 30 КВІТНЯ 1927 РОКУ.

 

Міська „ сметанка” – війт В. Бродавчук (другий ліворуч), кс. Анджей Кольбуш (ймовірно, четвертий ліворуч), графиня Софія Баворовська та її чоловік Вацлав граф Баворовський (п’ята та шостий ліворуч). Гр. Баворовські фундатори будівництва старого костелу, нині церкви Пресвятої Тройці та костелу Св. Софії.

 

Війт В. Бродавчук, як меценат школи. Діти за Польщі пили молоко Видно шкільну атрибутику – „ mapu i godlo panstwa Polskiego, stary i nowy marszalki, oraz prezydent II Rzeczy Pospolitej”.

Про родину графів Баворовських, що володіла фільварком у Підволочиську:

На їх землі побудовано т. зв. старий костел, нині гр. Катол. Церква Пресвятої Трійці з проборством. Юрій граф Баворовський – патрон с. Боложинів, Буський деканат, с. Острів, с. Скоморохи ( проживав) , Микулинецький деканат.

Софія з роду Баворовських графиня Голуховська ( тобто вийшла заміж за одного з „ найкрутіших” ґаліційських багатії, що володіли й Староміщиною.) - патрон с. Богатківці, Зарваницький д.Др. Михайло граф Баворовський – патрон с. Соколівка ( вказано містечком), с. Турє Олеський деканат Михайло та Марія гр. Баворовські мешкали у Львові по вул. 3 травня, д.9.Софія графиня Голуховська з дому Баворовська – патрон с. Котлів, Оліївський деканат. Фундація графів Баворовських у с. Кровінка, Теребовлянський деканат.

На жаль нині важко судити про „ льоси” цієї непересічної родини, як правило вони, вразі підпадання під большевицьких „ визволителів” мали сумні наслідки. Приміром, точно встановлено як загинув рожиський дідич Казімєж Ґрохольскі. Його, та подібних вивели на о. Байкал, вигнали голих на кригу і гарматами її розтрощили, так там дідичі і лежать ...

Відносно дійсної військової служби, то до WP ( wojska polskiego ) ,брали з 21 року і та служба тривала від 2, 5 року до 18 місяців у залежності від роду війська та освітнього рівня. У військових частинах українці становили меншість і мусіли „бути, як всі”, тобто розмовляти по польськи. Однак, якихось поважних конфліктів на національному та конфесійному рівні не було. Це різко гальмувалося начальством, бо могло становити небезпеку у сенсі початку якоїсь заворухи, чи війни. Зрештою це мало допомогло. Як згадував п. Теодор Колодій, знаний Підволочиський швець, коли їх ешелон перекидали 2, чи 3 вересня 1939 року до Катовіц, то юрби з перонів кричали „ biejcie tyh szwabuw”, на що українці з них відверто насміхалися і гинути за „ моцарство” вперто не бажали. При першій нагоді радо здавалися у полон, хоча, як і у кожної справи були винятки.


Документи жолнєжа. Такий документ часто замінював поспорт. Тут ми бачимо, що на його основі пан Леон Чужинський отримав паспорт громадянина СРСР.

Не видавали великої хіті бути при войску і сини плем’я Мойсеєвого, але вони воліли тікати, а не здаватися у полон, бо переважно, знали про расову політику Гітлера.

Ліворуч - Петро Дишевський з Клебанівки, як улан WP.
Праворуч - Улани – наші земляки служили в бригаді кавалерії і м. Заліщики

Польща мала 31 дивізію піхоти, 12 дивізія „Tarnopol” розміщувалася у воєводстві. Наш терен підлягав ІХ Львівському ВО. Крім піхотних частин тут розміщалися кавалерійські бригади ( по крайності знаємо у Заліщиках і Бродах) і полк ВПС у Чорткові – Ягольниці.

З затвердженого у грудні 2006 року герба Тернопільського району. У верхньому полі дві перехрещені коси, як символи праці і боротьби та хрест, що у нижньому фрагменті має ключоподібний вигин на правий бік. Такий хрест в геральдиці могли мати лише люди, які відзначалися особливою чесністю і порядністю. Коса та хрест білі на червоному фоні, що відповідає кольорам Польщі. Цей герб належав графам Баворовським, дуже знатному роду, який походив з тоді містечка баворова, нині села у Тернопільському районі. Саме цій родині у ХІХ столітті належав і наш Підволочиськ. На землі Баворовських було побудовано центральну частину містечка, а саме від Балкан до Нового світу та Збруча. В тім числі церква Св. Трійці

Август Цвіллінг – аптекар, колишній провізор ЦК ( цісарсько – королівської)австро – угорської армії, як бачимо був в чині майора. Убитий в голокості 29.07.43 в Підволочиську. Його дід Саул прибув до містечка у 50 роки ХІХ ст..

 

Вейбер з друзями на майдані Святої Софії. 30 – ті роки. Праворуч цікава замальовка з міського життя – так пхалися тачки.

 

Збільшений фрагмент світлини. На задньому плані вілла Ґромніцьких і костел.
 
Аптеки, охорона здоров’я:

Аптека „ Другерія” – переважно фіто (лікарські рослини), знаходилася у приміщенні колишнього дому Едґарда, біля сучасного ринку. Вона належала Шору. Цей Шор у перші дні німецької окупації містечка отруїв себе і свою сім’ю.

Саньо Фарбер

Саньо Фарбер – наш земляк, що випустив спогади у Ізраїлі про наше містечко. Сім'я Farber рахувала шість чоловік в т. ч. трьох синів і одну доньку, вони всі жили разом до німецької окупації. Старший син Саньо був бухгалтером і атлетом, переїхав до Львова, де одружився.. Батьки і два інші брати загинули в одному з „виконання.” ( так євреї називають масові екзекуції). Пізніше, він виїхав з сім’єю до Ізраїлю . Помер в 1985 р. Ми йому маємо завдячувати багатьом відомостям про розвиток містечка.

Написав працю „ Українське місто на російському кордоні.” Саме йому належить вираз „ місто, що виникло з необхідності”.

На пляцу Святої Софії була ще одна аптека Вебйбера, називалася вона „Pod nadziejom” – „з надією”. Цей Вейбер мав мережу аптек у Тернополі і був доволі багатим чоловіком. Він був зятем старого аптекаря з Підволочиська А. Цвіллінґа ( див. фото). З усієї родини врятувався онук, що нині проживає в м. Хмельницьку. Він єдиний в Україні свідок катастрофи євреїв у Підволочиську. Малим був врятований служницею, що вивезла його у Дорофіївну.

Лікарями у Підволочиську були представники всіх трьох головних етносів, причому кожен волів лікуватися у своїх. Так було дешевше. Українці мали свого лікаря Хому, що приймав у будинку Григоращуків, де нині офіс ветеранів ВВВ. ( Залізнична № 1 ).

Лікар Хома разом спортсменами „ Сокола” на змаганнях в м. Збаражі. 30 – ті роки

Поляки здебільшого лікувалися у Войцехівського. Він обслуговував переважно колійовців.

Д. Розенцвайґ у Хайфі (перший праворуч).

Лікар – єврей Габріель Фрідман проживав у буд. Ґромніцького. Він помер від серцевого приступу під час нацистської окупації містечка. Ще один лікар Розенцвейґ проживав коло церкви ( Д. Галицького № 84 ). Він був певний час заступником бургомістра Бродавчука ( травень 1939 – 17 вересня 1939 р.) В кінці війни, Розенцвайґ, переїхав до Ізраїлю і осів в Хайфі. Доктор Розенцвайґ працював як голова відділу в "Kupat Holim" і як радіолог. Його дружина працювала як сімейний лікар в одній відділень "Kupat Holim". З відомих лікарів був ще Пречет, або Перчип, як його названо у різних джерелах, колишній капітан польської армії, що був головою призовної комісії за Польщі. Він врятувався і мешкав потім у Ізраїлі.

Хедер 1935 рік. Юдейська школа, що містилася по вул. Давида (М. Грушевського)
Вонсатка – головний
канарок, шеф ДЕФИ
(zwujka)

Відомий шеф Підволочиської ДЕФИ, жандармів – канарків україножер Вонсатка, котрий додумався відкрити „ хитру кнайпу”, де підслуховувалися розмови українців, за що їх потім катували в мало примітному будинку по вулиці „Свєнтей Зофьї” (нині Шептицького), що перед меморіалом 2 Світової війни. Восадка, як шеф місцевих жандармів невпинно вербував серед українського населення агентуру та підкидав нам своїх сексотів. Та „ хитра кнайпа” була між нинішнім фірмовим магазином „ Товтри” і магазином „ Берегиня”. З іншого боку, від колії до нині є запасний вхід. Через той вхід туди попадав якийсь канарок і собі тихо сидів за ширмою, слухаючи та записуючи, як безпечні хлопи, підігрівшись кєлішком вудкі і гальбою пива „ будували Україну”. По тому проходив певний час і найбільших балакунів кликали до жандармерії. Там вже сам Вонсатка вдавав оторопілому вуйкові з себе такого всезнайка, примовляючи : „ Ze my o tobie kabanei wszystko weimy”. Нещасного били до безтями, а самих малодухих тут таки й вербували. До речі, ці списки сипачів, як і всі основні архіви жандармів та поліції після 17 вересня 1939 року благополучно перебрали чекісти. Таким чином вже большевики користали з послуг агентів Восадки.

На фото : (сидять з лівого боку) – бургомістр п. Вітвіцкій, п. Мрозовскій – „сеньйор емеритів колійових” – голова спілки ветеранів – залізничників, суддя п. Ґромніцкій, п. Францішек Вітвіцкій (брат бургомістра), п. Францішек Матула, колій овець, батько пана Євгена Матули, котрий прислав цю та інші унікальні фотокартки і документи з Варшави. Стоять – п. Махніцкій – учитель, п. Кароль Робак – учитель, п. Дідух – начальник колії, п. Олінґер службовець ґміни. П. Пльондер – начальник митниці.
Світлину зроблено у 1935 році коло польського „ Сокола”. Добре видно дубові колоди у стіні, це, як його характеризувала пані Станіслава Бродавчук „ пруський стиль”у архітектурі.

 

„Dowud osobisty” – паспорт громадянки Польщі, виданий Підволочиською ґміною у 1929 році. Паспорт підписав бургомістр Вітвіцкій. Отже наші додаткові дослідження встановили, що крім В. Бродавчука був ще один на посаді міського голови.
Паспорт, крім фотокартки власниці містить ще й детальний „ rysopis”, тобто опис особи. Без такого документу довідка про право на перебування у 30 км прикордонній зоні не видавалася. Проте чимало українців з політичних міркувань паспорт не виробляли.

 

Керівники ґмін та повітове керівництво. Скалат 30 – ті роки.

 

Прибуття швидкого потягу Краків – Підволочиськ. Гості з Австрії. 30 – ті роки.

 

1938 рік. Польки на відкритті Народного дому у Заднишівці.
Нині тут костел та проборство польської громади нашого містечка.

 

КОРДОН

Нові умови кордон створив за часів другої Речі Посполитої (1921 - 1939). Польща була державою, де панував шовінізм в повному обсязі своєї обмеженості. З іншого боку ( у прямому значенні цього слова) була большевицька деспотія, яка спочатку маскувалася українізацією.

Не один попався на цю сталінську вудку. Не бажав Сарматюк в 1923 році служити у польському війську, перейшов Збруч та й отримав Соловки. Його приклад, чи не єдиний, коли галичанин втік з того “ большевицького раю”, та ще й повернувся через кордон до рідної Чернилівки. Теодор Ратушний бажав вчитися, пройшов науку, правда Гулагу, відтак на своїй шкірі відчув, що то в Совєцкому Союзі наука за дурно. Перейшов ріку, та хоча через довгі роки, відсидівши, повернувся. А от житель Оріхівця ( дідусь моєї дружини) Степан Хмельовський, в 1929 році, при переході Збруча попався чекістам і був розстріляний у харківській тюрмі. До слова кажучи, хронічну контрабанду перемогли не большевики своїми смугами перешкод , колючими дротами і псами у прямому та переносному значенні, а зовсім інший фактор - не було що носити з – за Збруча, така там була біда. Просто на подвір’ї православної церкви у Волочиську – і нині стоїть невиразний будиночок. От там пролилося крові та сліз – бо то була комендатура. Керували тими совєцькими прикордонниками, а були то частини НКВД майор Єфім Шостак, а за ним майор Зубрілов. Служили там також і їх заступники Іван Корнієнко та Гуцко. Кожен прикордонний стовб мав свій номер. На цікавлячій нас смузі № 1877 – 2013. У краєзнавчому музеї м. Волочиськ є наднищений прикордонний знак RP та Радянський прикордонний знак. Той польський було знайдено в Збручі коло автомоста на Волочиськ. Перехід кордону та питання прикордонних конфліктів часами мали досить кумедний характер, про що свідчать архівні документи Скалатського староства, які є у ТОДА. 30 липня 1934 року, коло 10 години громадяни Польщі Юзеф Войцеховський та Павло Гурський з Заднішівки у районі стовбів № 1906 – 1907 поставили через Збруч сітку і ловили рибу, причому, перебралися на совєцкий берег і били по воді патиками, заганяючи рибу в сіть. При появі совєцкого прикордонника перебралися назад, а під час розгляду скарги на заставі заявили, що кордону не перетинали, про що й склав акт плутоновий Фелікс Скалатський. Того ж таки 1934 року большевики затримали громадянина RP Захарко, котрий ловив рибу на суперечливій ділянці кордону. Переписка між Союзом та Польщею по даному питанні займає окремий том. Так 16.12.1937 року поляки насильно випровадили до СССР особу, яка ніякого відношення до громадянства СССР не мала. Такі факти були неодноразово, бо „ копівці” любили такі справи, мовляв, „ хцеш України то марш за Збруч!” Правда большевики в тому документі не повідомляєть, що сталося з тією особою, але ж то 37 рік, можна здогадатися. Вони просто пишуть про прикордонні інциденти та свої претензії до польської сторони. 7 липня 1937 року, як подає відповідний документ. Наряд КОР через Збруч приставав до громадянки СССР з непристойними пропозиціями „ та намагався її втягнути у розмову”. 17 листопада 1937 року громадянка RP кидала через кордон камінням по большевицькому наряду та вигукувала антибольшевицькі гасла. 10 серпня 1937 року громадяни Польщі викрали і перегнали через Збруч совєцку корову. 9 січня 1938 року кордон порушили діти, що на ковзанах заїхали до Совєцкого Союзу. Справа Міхала Пастуха з Підволочиськ (N. S. 6/ 80/ 32) котрого виселили за 30 км з „ pasa granicznego” по його відбутті в ув’язненні за шпигунство на користь СССР. Так само виселили і Макса Корвейця за приналежність його до молодіжної комуністичної організації ( № 149/ 32). Докумети підписані повітовим комендантом поліції Юзефом Враубером. Під грифом „ TAJNIE” капітан Зиґмунд Косьор (13. 05.1939 р.), що керував тоді Підволочиською прикордонною ділянкою доносить, що большевики пропонують перенести прикордонну поштову скриньку (до неї кидали донесення, котрі стосувалися розгляду певних справ, взаємні претензії тощо) від автомосту до залізничного. Дане питання довго розглядалося, причому кілька раз через ту скриньку передавалися пропозиції про проведення відповідних переговорів. Косьор доносить, що кілька раз підходив до розмежувальної смуги, добре бачив Зубрілова, але той був у звичному (не парадовому) одязі і на нього уваги не звертав. Косьор це відносить до звичайного совєцкого хамства, поза тим, Зубрілов напевно вже добре знав, що дні 11 Речі Посполитої пораховано. Зрештою ту скриньку таки перенесли.

Так званим батальйоном „Skalat” у різні часи керували ( док. № 160/38) майор Яконьскі ( 1935), підполковник Пєтшик (до 12.06.1939), підполковник Януш. Перед війною так званою 1 – ю кампанією ( рота) ґранічною ( Підволочиськ) командував капітан Лєнарчик.

Голодомор гнав людей зі сходу до нас. Так, п. Мигаль згадував, як він допоміг утікачам влітку 1933 року, коли вони, молоді пастухи принесли їм харчі та показали дорогу на Скалат. Це було дуже важливо, бо Польща і СРСР мали щодо українців одну політику – ніякої України, ніколи і ні за яку ціну, бо вже на той час уклали договір видавати утікачів. Одного такого большевики привезли були на автоміст і передали полякам – то вже радості було...

Зеновій Мельник пригадує собі, що польські та большевицькі прикордонні служби взаємовідвідували одна одну, то у Волочиську, то в нас. Вони приїздили до ратуші, там обговорювали свої проблеми, а відтак балювалися, діти потім збирали пляшки з під “водки”, вони були квадратної форми з дорогими етикетками (так звані торгсинські, тобто валютні, у Волочиську був такий магазин коло митниці, на вокзалі, з нього часом користали польські колійові бригади - мій прадід, Йосиф Костевич був машиністом і часом привозив великі копчені рибини, балики та халву, якої в Польщі не було). Перед усім, про що ж могли між собою теревенити ці антагоністи? Певна річ – як би то ще більше українцям насолити, тобто їх спецслужби обговорювали питання боротьби з українськими націоналістами. З інших питань – питання прикордонного режиму, передплат, митних зборів тощо.

 

Пльондер – начальник
митниці. 1935 рік

З нашого боку було обладнане місце для купання в Збручі в районі т. зв. Білого каменя, а з противного за Староміщиною, та там могли купатися лише чекісти зі своїми перевіреними родинами та партноменклатура. Большевики вивезли всіх підозрілих, а на їх місце поселили своїх сипачів. Так, майже зовсім “щезли” родичі деяких наших людей по той бік ріки. Вікна на “польський бік” наказали замурувати. Поляки ж дозволяли працювати неподалік Збруча лише до 21 години (влітку) за наявністю спеціального посвідчення. Сторожили вони той кордон не дуже пильно, бо знали, в москаля й мише не прослизне, хоча й, як бачимо, були винятки...

Окремою сторінкою є будівництво “лінії Сталіна” – системи прикордонних укріплень, так званих дотів. Деякі з них є до нашого часу. Це міцні залізобетонні споруди, що мають по кілька підземних поверхів з криницями включно. Зараз вони затоплені. Їх будували, мавпуючи, французьку лінію Мажино військові у 1935 році. Як і французам, Сталіну ця лінія так і не пригодилася. В 1939 році вона була демілітаризована, а в 1941 РККА за неї так і “не зачепилася”. Зате, коли йшли судові процеси 30-х років проти військових (одні бандити судили других), то деякі звинувачення були і відносно цих споруд, не в той бік, мовляв амбразури “дивляться”.

Дідух – начальник
станції. 1935 рік

Колійове сполучення було не великим, однак пару раз на тиждень приходили состави з залізною рудою, яку перевантажували у євро вагони ( поляки ж відправляли до СРСР мелясу, яку перекачувализ польських у совєцкі цистерни.) Часом це приводило до справжніх трагедій – незрозуміло, як і чому, в російських вагонах вибухала вибухівка, були жертви. Торгівля була малозначима, всього трохи більше 5% у структурі зовнішньої торгівлі Польщі. Тож потреби у великій кількості працюючих на колії і у митниці не було. Це привело до безробіття серед людей, які колись за Австрії користали з перевалки вантажів. Кілька раз на тиждень кордон перетинав невеликий пасажирський потяг.

У Підволочиську та інших населених пунктах попри кордон було чимало большевицької агентури. Деякі з них були ідейними, але долари діставати були раді. Себе називали членами КПЗУ. Були і справжні агенти НКВД, поляки навіть одного такого зловили – він вхитрявся вночі сигналізувати ліхтарем за Збруч з самого костела. У 1921 році за спробу шпигунства було заарештовано коменданта Скалатського повітового управління поліції, а треба сказати, що на той час функції охорони кордону виконувала поліція, КОР сформували пізніше. Того ж року було видано спеціальне розпорядження про те, аби охорона колії була забезпечена зброєю. Польські джерела доносили у центр про те що до осадників, які масово переселяли переважно з Мазовша, дуже неприязно ставляться місцеві українці. Ті осадники походили з родин, котрі воювали за незалежність Польщі, в тім числі і проти УГА і самі були великими шовіністами. У 1923 році стався великий скандал з підволочиськими євреями, котрі звинуватили польську поліцію у постійних знущаннях. Справа зайшла так далеко, що її розглядали у Сеймі. Так їм поляки мстили за лояльність до ЗУНР та за співпрацю з большевиками юдеїв – пролетарів та люмпенів.У 1928 році до СССР втекли Косціцький, Поляк та Данилків.Їх подальша доля не відома, але про неї можна здогадуватися...

У фондовій справі № 131 669/ 1634 говориться про підозру у шпигунстві на користь СССР жителів Підволочиська Охацького і Стрельбіцького (1931 р.)

2 вересня 1935 року через Збруч утік такий собі Францішек Бернар зі Старого Скалата. При ньому був карабін та шабля. Поляки звернулися до совєтів про те, аби ті його видали, чи хоча б повернули зброю. Вони називали Бернара вбивцею. (52 - 9) Про це інформував віце староста В. Унятицкі.

 

Я писав в короткому нарисі про польську прикордонну сторожу (КОР). Там пильно дивилися за підбором кадрів, майже виключно то були мазури, крайні шовіністи. Відтак, саме КОР покрив себе ганьбою пацифікації. Нині, завдячуючи пану Євґеніушу Матулі стали відомими певні обставин загибелі “копівця” капрала Фрацішка Вибраньца, якого забили на кордоні в 1930 році (похований на старому кладовищі у Підволочиську). Вибранця застрілив большевицький агент при спробі затримання. Сам Вибранєц лежав на смертному одрі у приміщенні колишньої російської каплиці на цвинтарі. Мав стріляну рану у висок. Туди водили школярів прощатися з убитим. Одначе, є певне застереження, а чи не самогубець він, бо чому тоді його не поклали до костелу ? Чи не його вивів автор у книзі Могила Фрацішка Вибраньца „ Вири Збруча”, як людину, що заплуталася.Застава була по вул. Патріарха Мстислава (заготконтора) Нині поляки стараються не дуже визнавати злочини, що їх здійснював КОР щодо українського населення. Мені приходилося дебатувати з польським істориком з університету м. Бялисток Ярославом Фрацкєвічем, що приїхав спеціально до Підволочиська для збору матеріалів, бо писав наукову працю про корпус охорони пограниччя. Виглядало з його боку то так, начебто прикордонники тільки й робили, що боронили Європу від безбожного большевизму. Про дії КОР під час пацифікації він дізнався від мене і був тим, прямо скажу заскочений. Однак, як то мовиться – факти дуже вперта річ.

Korpus oсhrony pogranicza, так званий “bataliоn Zbararz” розміщувався, як ми кажемо на Новосільщині, то ж він і найбільше прилучився до тієї чорної справи, разом з 22 драгунським полком, що диспозиціювався у Бродах, поліціянтами та “strzelcami”. Чому порівняно менше постраждав Скалатський повіт? У багатьох селах про ту пацифікацію навіть не чули. Дехто говорить, що Новосільщина була більш “червона”, тут справді діяли потужніші структури КПЗУ, дехто навпаки, твердить про більшу національну свідомість цього регіону. Мені здається, що це не зовсім так, радикальний український рух був на Скалатчині не меншим, а стосовно КПЗУ, всі ми маємо знати – першу скрипку там відігравали все ж євреї, котрих та пацифікація не торкнулася. Євреї мали свої проблеми, Польща була державою антисемітською, Підволочиським євреям заборонили навіть спорудити свій Народний дім, хоча вони вже й земельку прикупили коло синагоги. Мусіли сі бавити в польському “Sokole, де нині кінотеатр, та справно платити за аренду не малі гроші. Відтак, прихід большевиків у 1939 році вони, як то кажуть вітали палко. То ж не жарт – зараз позбутися Шмігли і Гітлера, та ще й тішило те, що серед політичного складу РККА євреї переважали, а ще й не мало їх було у чекістах, партійно – радянській адміністрації. Однак помаленьку почали й вони прозрівати – новий окупант побавив багатьох такого улюбленого майна, власності, а декого й запроторив до місць не настільки віддалених...

Доля більшості “копівців” сумна і повчальна. Підволочиські офіцери – прикордонники - капітан Домарацький був розстріляний большевиками в Старобєльську, поручники Дембовський та Дроздовський в Катині під час ліквідації польського офіцерства большевиками у 1940 році. Мало хто вижив і з так званих “шереньговцув”, тобто рядових, адже відношення енкаведистів до “копівців” було таким самим, як до поліцейських та жандармів. Їх відфільтрували ще в концтаборі для поляків у Чорному острові, в 1939 – 1940 рр. та й повивозили не відомо куди.

Завдячуючи матеріалам Волочиського музею ми можемо бачити світлини з 20 – 30 років на котрих зображені большевицькі прикордонники з „22 Волочисского пограничного отряда”

Большевицька містифікація затримки контрабандиста на кордоні.
Волочиськ, 1924 р. Знаючи тодішню фотографічну техніку можна собі уявити, як би то ця зйомка виглядала.
Крім того сам „контрабандист” щось не дуже виглядає на галичанина.

 

Волочиськ, станція Фридрихівка.1922 р. Вокзал був знищений у 1941 р. большевиками. На світлині вишикувані війська очевидно зустрічають високе начальство. У лівому кутку видно церкву про яку йде мова у розділі

 

Огляд 22 волочиського прикордонного загону.1927 р.

 

1 травня 1926 р. Мангрупа (маневрова група)ВПЗ – 22.

(ГОРБАТЮК Иван Маркович С сентября 1928 г., по окончании учебы, служил командиром взвода мангруппы 22-го пограничного отряда ОГПУ в г. Волочиск, УССР.)

 

1926 р. Командний склад ВПЗ – 22. (сидять з лівого боку )Єгоров, Снопік, Городніцкій, Чістов, Потравскій.

 

Прикордонники ВПЗ – 22 йдуть на суботник. Поч.. 30 – х років

 

1928 р. перший кіноапарат у ВПЗ – 22. Кіномеханік Костецький.

 

Родина графа Лева Янушевича Лєдоховского. За ними няня графського сина, мешканка с. Фридрихівка 1916 р

 

Комендант ВПЗ – 22 . Давид Мойсейович Давидов з ад’ютантом Я. Я. Крішта, місцевим мешканцем.

 

Начальство,1923 р.,командир Т. Долін, нач. ,контррозвідки Грачов, ,Прівалов, Єгоров.

 

Волочиська оркестра ,10.02.1934

 

22 ВПЗ, 1925 р. з прапором загону. На ньому напис: „ Рука чекиста - пограничника не дрогнет в борьбе с врагами проетариата”.

 

Волочиські прикордонники, початок 20 – х років.

 

ЛІНІЯ СТАЛІНА

   

Загальна довжина Лінії Сталіна становила 1 835 км та включала понад 3 тисячі вогневих точок. При тому, що вона мала вдвічі більшу довжину, ніж Лінія Мажино, число вогневих точок було вдвічі меншим. У Франції на 1 км було 7,7 фортифікаційних споруд, а на Лінії Сталіна всього 1,7. певну глибину оборони (до 1,5 км, це, зрештою прослідковується на прикладі оборонних споруд Волочиського району), однак вони слабо, або зовсім не координувалися, кожен виконував свою функцію. Один такий УР мав 15 – 20 в/точок, так званого батальйонного вузла оборони (рос. БУО), з гарнізоном окремого кулеметного батальйону та артилерійського підрозділу. ВО УРу мав до 20 км, тобто на 1 км приходилася 1 точка ( це не означало в примітивному розумінні точку на кілометр, подекуди (приміром напроти Староміщини) такі ДОТи близько (так звані небезпечні напрямки. В той же час десь їх немає на 2 – 5 км.). Споруджувалася Лінія Сталіна з 1932 по 1938 рр. кожна бойова точка мала свій порядковий номер. Це споруди довжиною подекуди 12, 4 м та шириною 9,8 м, крім наземного поверху з бійницями для кулеметів і гармат – підземні 2 – 3 поверхи з складами, водозабезпеченням, запасним виходом, часом і шляхами сполучень з сусідніми дотами. Товщина бетонних стін та перекриттів 1,5 – 1 м.

Цікаво, що вже на 1938 рік частина ДОТів морально застаріла, тож це також мало значення у прийнятті рішення про роззброєння та консервацію Лінії Сталіна і будову нової системи оборони, так званої Лінії Молотова на новому кордоні. Старі ж доти не підходили по кількох ознаках, а саме :

- погана якість бетону ( хоча, коли навіть нині оцінювати той бетон (не полінуйся, поїдь «Бамом» поза Волочиськ в бік Хмельницька і десь через 15 км побачиш таку точку) висновок буде іншим
- порівняно мала товща стін і кількість арматури
- поганий протирикошетний захист амбразур та входів.

 

Всі споруди Лінії Сталіна вкрай примітивні у порівняні з європейськими аналогами у сенсі організації нормального життєзабезпечення гарнізону. На нашій смузі це переважно кулеметні доти у котрих можна розміщувати 45 – мм гармати. Ці доти не мали перед собою ні ровів, ні дротяних огороджень, ні мінних полів, що суттєво знижувало їх можливості.

Коли німці захопили Лінію Сталіна, то провели її повну ревізію, встановивши, що там було 142 закінчені гарматні капоніри та напівкапоніри, 248 споруд з протитанковими гарматами, 2 572 кулеметні доти. Більшість всього цього непотребу могло вести лише фронтальний вогонь.

В боях липня 1941 року УРи себе нічим не проявили (читай розділ Лихоліття), німці прорвалися в районі саме Волочиська.

Цікаво б було обрахувати видатки на Лінію Сталіна – цих безпорадних та непотрібних залізобетонних монстрів, що й нині «милують око» над Збручем.

P. S. У Білорусії бацька Лука розпорядився відкрити музей Лінії Сталіна. Це приносить непогані прибутки, чому б не відкрити щось таке і у нас? Тим більше перед ЧМ – 2012 ?
 

МИСТЕЦЬКЕ ТА СПОРТИВНЕ ЖИТТЯ СЕЛИЩА ЗА ЧАСІВ ПОЛЬЩІ
ПОЛІТИКА ТА ЕКОНОМІКА.

Обивателі. Два перших будинки не збереглися (перший – фрезиєрня, другий – пекарня далі магазини, останній - нині аптека п. Білика та „Княжий град”, а тоді магазин тропічних товарів).

 

„Просвіта”, 30 – ті роки. Третій з лівого боку А. Жуковський

 

Український „ Сокіл” на змаганнях в Збаражі. П’ятий з ліва лікар Хома.

 

Український „ Сокіл” коло народного дому на шикуванні.

 

„Союз Українок”, 1927 рік. В центрі дружина о. Михайла Патрила.

Українське культурно – просвітницьке життя було тісно пов’язане з нашими священиками о. І. Свистуном, о. М. Салієм та о. М. Патрилом. Дружина останнього очолювала місцевий Союз Українок. З нашої тоді нечисленної інтелігенції найбільше прикладалися до духовного життя лікар Хома та адвокат А. Жуковський. Хома більшої уваги приділяв спортивному життю, як і годиться лікарю, він найперше дбав про фізичне здоров’я української громади. Мобілізований згодом совєтами він пройшов війну, як офіцер – військовий лікар. А. Жуковський більше переймався справами „ Просвіти”. У 1927 році він збудував власний будинок, що зберігся ( вул. Франка №4), під час „ перших совєтів”, як колишній член Центральної ради мусів переховуватися, згодом, за німців, був нашим бургомістром ( його толерантність дуже високо цінили юдеї), по тому працював у системі В. Кубійовича в Тернополі , емігрував.

Щодо „ Просвіти” то її діяльність висвітлив у своїй праці п. Горислав Осінчук , але я таки дам кілька штрихів, бо не кожен знайомий з цією роботою. На кінець 20 – х років стало зрозумілим, що виникла проблема приміщення. Стара „ Просвіта” колишнього товариства Качковського у Заднишівці вже не підходила українцям. Від так вони купили руїни колишнього млина Копна та пляц під ними на самому березі р. Самець ( для цього місцеві мешканці і наша діаспора зібрали 800 доларів, на той час дуже значну суму). Саме у той час місто будувало дорогу на Тернопіль, яку ми маємо й нині, бо початково та дорога звертала на сучасну вулицю 22 січня і виходила через став на так звану „нову” автобусну. На повороті сучасної вулиці Тернопільської поляки заклали площу і згодом там спорудили костелик, Народний дім та пам’ятник Юзефу Пілсудськом ( українці їм робили „ витвари” – вимащували старого маршалка лайном). Замість млина Копна новий млин на р. Самець, коло ставу збудував Ґріґафт ( той млин згорів на початку 60 – х років). Українці почали збір коштів і складали стару цеглу з млина Копна та привозили нову і камінь. Народний дім будували народним методом, кожен свідомий українець мав безкоштовно відробити певні дні. Це була толока. Будівництво тривало з 1924 по 1928 рік. Зрештою наші земляки отримали чудову споруду, де можна було давати вистави, проводити концерти, свята, там займалися гуртки, читалися лекції, особливо охоче сприймалися з проблем ведення господарства, в т. ч. бджолярства, техніки вишивання, курси кравчинь, агрономія, селекція тощо. Часто для читання тих лекцій запрошувалися люди з Тернополя, Львова. А. Жуковський давав юридичні консультації. Тут працювали наші товариства „ Просвіта”, „ Союз Українок”, „ Сільський господар”, „ Рідна школа”, драматичний гурток, що діяв під керівництвом Володимира Прийми. Серед наших самодіяльних акторів були : Йосиф Кучмак, Іван Мигаль, Анатолій Цимбалістий, Теодор Федорович, Анна Масловська, Наталя Крива, Ольга Зубко, Павліна Липка ( грала головні жіночі ролі, була дуже талановитою), а також М. Захарків, В. Дацко, М. Дмитрів, І. Грищух, Мала щук, Пелих. Диригентом хору були Адам Цілінський, а також Ілько Цимбалістий, Ярослав Назар, Йосиф Кучмак. Багато хто з них є на світлині Союзу Українок з 1937 року ( див. внизу).В хорі займалися Степан Цьмух, Павло Даньків, Степан Лубкович, Михайло Мельник, Максим Мілещук, Микола Масловський, Василь Дацко, Ольга Лубкович, Анізія Глушко, Стефа Воробець, Наталя Крива, Іванна Мельник.

При тому, як місцеві актори – аматори хотіли поставити якусь п’єсу, то мали їхати у повіт, аби узгодити репертуар. Повітова управа містилася у приміщенні нинішнього кінотеатру, що навпроти тогочасного юдейського цвинтара, а нині стадіону ( большевики вивезли жидівські нагробки і встелили ними дороги, могили розрівняли і розбили стадіон. Так і грають до нині там футбол і проводяться різні святкові міроприємства...). Після того, як дозвіл отримувався, то вже місцеві жандарми і поліціянти до репертуару не пхалися. Іван Мигаль згадував про вистави „ Назар Стодоля”, „ Тарас Бульба” ( вона була з яскравовираженим політичним підтекстом), „ ой не ходи Грицю”, а Зеновій Мельник пам’ятає про „ Олексу Довбуша”. „ Ніч перед різдвом”, комедію „ Дементій”. Також були там всіякі фестини, виступи на честь Св. Миколая, Різдва, Маланки.

У Народному Домі працювали ще й шаховий і танцювальний гуртки. Так, як школи у Заднишівці і Підволочиську були польськими, то діти ходили до Народного дому вивчати історію України, мову і літературу. Останні вивчалися і у школах, але з певними обмеженнями, за яких вилучалися твори, які на думку польських властей були шкідливими і занадто українськими по духу. Це навчання проводили переважно Хома і Жуковський.

Українська футбольна команда „ Сокіл”. 1938 рік.

При Народному Домі була і українська футбольна команда „ Сокіл”, де грали Петро Загородній, Ярослав Пелих, Роман Каторож, Василь Липка, Теофан Федорович, Ярослав Колосінський, Володимир Слободзінський, Анатолій Цимбалістий, Богдан Гурин, Гук, Матусів, Борис Гасай, Степан Даньків, Павло Швець, Адась Гурин, Ярко Когут, Старик, Володимир Цимбалістий. Наша команда була сильною і не раз завдавала дошкульних поразок польській Ґордонії і юдейському Маккабі. Тоді, як і зараз футбол був не лише грою, але й великою політикою. Так, поляки „ перекупили” собі нашого гравця Павла Швеця і тим самим він себе викреслив навіки з українського суспільного життя. Такого йому не простили. Поза тим, то був милий, ввічливий чоловік, що мешкав коло так званої площадки по вул. Морозенка і до кінця своїх днів був фанатом футболу, радо спостерігав за юними талантами, котрі з ранку до пізньої ночі „ били бальона” у 60 – 70 роки. Що його спонукало до переходу у польську команду нам не відомо, але його виходи на поле українці зустрічали свистом і реготом відзначали кожен „бленд.”

Нашу Просвіту при Народному домі офіційно очолював Андрій Федорович, він мав власну господарку, але був колійовцем ( при Польщі майже не можливо було працювати на залізниці українцю), вів велику духовно – виховну роботу, поширював газети „ Христос наша сила”, „ Народну газету”, інші українські періодичні видання. У неділю і при святах у Народному домі він голосно читав ці газети, бо не кожен українець міг собі позволити їх виписувати. Тоді ж проводилися і обговорення прочитаного, часто у досить гострій формі вони переростали у суперечки. Серед українців були люди з різними політичними поглядами – націоналісти, члени УВО, а відтак ОУН, представники легальних партій і спілок, навіть окремі ходили у симпатиках КПЗУ, хоча ця партія мала найбільше прихильників серед юдеїв. Той А. Федорович разом зі своєю дружиною загинув у березні 1944 року, коли ЧА „ брала” Підволочиськ та Заднишівку і люто обстрілювала наше містечко з гармат на Новому Світі. Він мав двох синів – Володимира і Степана та трьох дочок – Казимиру Білик, Олену Чорній і Марію Лещук (прізвища за чоловіками).

Треба знати, що поляки дуже негативно ставилися до всіх так званих національних меншин, які в ту пору проживали у ІІ речі Посполитій. Однак, приміром німці, мали певне „ прикриття” у вигляді власної держави, котра заступалася за всякі польські збитки щодо цього народу. Євреї, хоча й держави не мали, але мали гроші, які відповідно багато чого вирішували. Стосовно українців, то, певна річ, за них і слово не ніколи не казав ні на якій міжнародній конференції. Та радянська Україна була фіктивною державою і практично ніколи від Харкова, а, згодом Києва ніхто нічого путнього, крім банальної пропаганди на кшталт того, що у Польщі „порушуються права трудящих” не чув. За цей весь період, певно що тільки у 1922 році большевики себе якось проявили. За Збруч вони заслали, як би то тепер сказали диверсантів – терористів, групу бойовиків, так звану „ червону дванадцяту”, що насправді складалася з 50 чоловік. Справжньою метою їх діяльності вірогідно було посилити дестабілізаційні процеси у Польщі, так, як місцеве українське населення не мирилося з окупацією Західної України. Большевики розраховували, що тут можливе виникнення партизанської, чи навіть повстанської війни, та, аби не допустити її очолення з боку УВО Є. Коновальця – перехопити ініціативу. Та „ червона дванядцятка” мала надати, за сприятливих обставин, нашому визвольному руху большевицьке спрямування. Це був відвертий „ експорт революції”, що його продукував Лев Троцький, певно що не без „ благословення” Леніна. У тій „ червоній дванадцятці” переважали галичани, колишні старшини і стрільці УГА. В силу різних обставин вони не змогли, а окремі й не захотіли вирватися з большевицьких формувань. Серед них комісаром був наш Іван Цепко, який колись був одним з головних чільників захоплення влади ЗУНР у Підволочиську ( див. розділ „ Визвольні змагання 1917 – 1921 рр.) Цепко видно став переконаним комуністом. Однак у боях з підрозділами 12 піхотної дивізії „ Tarnopol” „червона дванадцятка” була розбита, а сам Цепко загинув. Дані „ Книги Пам’яті”, що їх помістив д. Нестор Кучабський вказують:
Цепко Іван, син Григорія, 1898 р. н., закінчив гімназію, старшина УГА, з 1920 р. в ЧУГА, комісар т. зв. „червоної дванадцядки”, загинув в бою з поляками. ( 1922 р., прим. авт.)
Цепко Андрій, 1898 р. н., старшина УГА, залишився з большевиками, розстріляний НКВД в 1937 році. ( це брат Івана Цепка, отже і самого Івана чекала б така сама доля, прим. авт)
Його соратників Мельничука і Шеремету поляки полонили і розстріляли у Чортківській тюрмі.

Очевидно, що нам доводилося повністю розраховувати на власні сили. Відтак великою популярністю у народі, а перед усім серед молоді користувалася ОУН, що трансформувалась з УВО після 1929 року. Вже 29 жовтня 1931 р. за приналежність до ОУН заарештовують у Тернополі Святослава Шурана ( Нове село) та Онуфрія Гуру ( Сухівці). 10 січня 1932 року проходять арешти за поширення летючок у Скалатському повіті. 10 лютого того ж таки року у Львові засуджені наші земляки з тогочасного Збаразького повіту – Василь Пастушенко, Зиновій Пузь, Володимир Кадлубіцький, Іван Багрій, Стапан Клим, Іван Кравчук, Іван Гевко, Ярослав Порохняк. У листопаді 1932 року заарештовано І. Вітушинського з Токів, а по Скалатському повіті тоді ж : В. гавду, м. Левицького, А. Чорного, М, Гирну, М. Процика, А. Курила, Я. Котика, І Галагана, І. та А. Воробця.

Та найбільш резонансною була справа пов’язана з ліквідацією конфідета ( стукача) „канарок” ( жандармів) Василя Затирки з с. Вікно, здійснена Я. Пришляком, О. Метельським і Павлом Голодом з Текліївки. Їх було повішено за присудом так званого „ наглого ( швидкого, по суті військового трибуналу) суду о 12 30 28 квітня 1932 року на самий „ чистий четвер”. Тим самим поляки виказали повну зневагу до українців.

 

Катруся Зарицька

Одним з організаторів вбивства у Львові 25 липня 1934 року директора гімназії та, на думку ОУН конфідента і провокатора Бабія, був син пароха з Нового села о. І. Малюци - Іван Малюца, він також причетний до до переміщення через кордон у районі Ворохта – Ясіня Григорія Мацейка. Г. Мацейко вбив у Варшаві міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. З ним разом активно діяла і Катруся Зарицька (див. фото), теж з Нового села. Обоє згодом проходили по Варшавському і львівському процесах разом з Степаном Бандерою.

І. Малюцу, 25 – річного студента Львівської політехніки звинувачували в тому, що через нього передано гроші Миколі Лебедю у Варшаву для проведення атестату на Пєрацького. К. Зарицькій (мала тоді 21 рік) було доведено те, що вона допомогла втекти Г. Мацейку за кордон.

Обоє отримали поважні терміни ув’язнення.

Українсько – польське протистояння наростало і загострювалося через польську політику пацифікації, так званого „примирення” та санації – „ оздоровлення.” Згідно польської версії ці процеси були викликані масовими „антиправними” діями українського населення, особливо на Волині та прилеглих теренах Тернопільського воєводства ( у нас це найбільше т. зв. Новосільщина), які заключалися у нападах на панські фільварки, поселення так званих осадників ( переважно мазурів), польські установи, грабежі, підпали і т. п. Треба сказати, що певні факти мали місце, однак вони були викликані українофобством властей, свавіллям тих самих дідичів, або юдеїв – орендаторів. До того ж, як вказували українські джерела – ці маєтки були застраховані на суми, які часто перевищували їх дійсну вартість. Не випадково ці процеси проходили саме інтенсивніше з кінця 1929 року по 1934 - 1935 рік, коли Польща знаходилася у стані глибокої кризи і депресії, яка мала глобальний характер. Тоді впали ціни на сільськогосподарську продукцію. Якась частина дідичів спішила позбавитися тих непродуктивних маєтків. Підпали, часто вчинені з їх волі, давали чудову можливість отримати гроші, як то мовиться на пустому місці, а звинуватити у них можна було сміло тих самих українців. Уряд Польщі на це „ вівся”, бо мав причини для розправи з українством. В Польщі до кризи економічної та соціальної добавилися і загальні загострення політичних, національних та релігійних відносин.

У сьогочасному Підволочиському районі польські каральні акції охопили саме північний регіон, або інакше кажучи частину колишнього Збаразького повіту. У Скалатському повіті ці процеси практично великого місця не мали, а у окремих селах і у Підволочиську взагалі не відбувалися.

Микола Палій ( Підволочиська земля у спогадах емігрантів. Т – 1993 р. ст.12 – 16) описує прибуття карателів на ст. Богданівка восени 1930 року. Він, зокрема, пише про прибуття додаткового потягу, який після звичайного ( той прибував о 1500 ) в’їхав на станцію з боку Тернополя. Це був довжелезний ешелон, з котрого почали вигружатися улани 22 Бродівскої бригади, поліцейські і так звані „ стшельци”. ( ulany wendrujom -stszelcy maszyrujom)Все це грузилося верхи та на фіри. Люди мовчки, з острахом дивилися на це, але серед натовпу були й місцеві поляки і мазури – осадники. Вони теж були збентежені. Кожен розумів появу карателів, але по своєму. Польське населення теж вони не тішили, бо, як прийшли, так і підуть. А їм тут жити. Ота напасть почала відразу шукати конфліктів, приставати до українців, рвати одяг, шарпати, бити. Тут було кинуто з воза і побито старшого селянина . Натомість карателям, як було сказано „ бятярам мазурським” дав відсіч парох о. Сильвестр Вояковський. З тим вони направилися на Клебанівку і далі Новосільщину.

Не буду докладно зупинятися на цих подіях, бо до нашого містечка вони прямо не стосувалися. Тут потрібно знати, що там, де дідич був не польським фанатом, а тверезомислячою людиною, там великих потрясінь пацифікація не мала. Влада рахувалася з їх думкою і свої дії з ними узгоджувала. Приміром у Супранівці, місцевий пан Кузьмінський – амбасадор (посол) у Голландії, як член Міжнародного суду у Гаазі зробив все, аби та ганебна акція у його селі місця не мала.

Прикордонна зона, що мала 30 км, була під посиленою увагою польських властей, до того ж вони різко негативно ставилися до намагань українців постійно активізовуватися та групуватися навколо власної національної ідеї. В Польщі було практично заборонено називатися українцями, тут вони вперто нас називали „русіні”, а нашу мову – „єнзик рускі” . Навіть термін Галичина був відкинутий, натомість „ креси всходнє” отримали ще й таку для нас принизливу і історично неправдиву назву, як Малопольща. Тут вони явно мавпували царських москалів з їх Малоросією. Не один українець, збитий з пантелику большевицькою пропагандою про „справді Україну” за Збручем і відчуваючи постійний тиск поляків – таки поглядав у той бік. Не забуваймо, що люди вже слухали „ лямпове радійо”, де дуже „файно балакав” Харків, а відтак і Київ, чи як то було у Оріхівці ,– селяни знайшли пачку від папірос, яку вітром перенесло з – за Збруча. На тому пуделку вони вичитали українською мовою, що ті папіроси вироблені в Українській РСР. Оте пуделко мало не наробило рейваху у їхніх мозгах. Добре, що серед селян був Сарматюк, що в 1923 році перейшов кордон, бо не хотів служити у польському війську, зате й попав на Соловки, звідки втік ( дуже поодинокий випадок в історії СЛОНа – соловєцкого лаґеря особого назначения , через весь Союз добрався до Збруча, перейшов його і таки опинився у рідній Чернилівці. Потім загинув в УПА, кущовий, псевдо „ Летючий”, 1901 – 6. 12. 1946 рр. ), тож він популярно пояснив землякам яка то там є Україна. Серед наших же підволочисьців такі, як колись казав Ленін „ полезные дураки на Западе” також знайшлися. Це були Пелих і Кучмак. Кучмак дивом з большевицького „ раю” повернувся і потім працював ковалем, а от за Пелихом і слід пропав „ на необъятных просторах советской родины”. Ще один такий довірливо – наївний Ярослав Білик втік зі служби уланської у Теребовлі, перейшов кордон і навіть урочисто передав свою шаблю чекістам – прикордонникам. Там його взяли „ під милий бік”, допитали „ с пристрастием”, вибили зізнання, що має брата Павла у Канаді та й розстріляли, як „польсько – канадійського” шпигуна. Таких було немало. Мій дідусь Іван, що мешкав у Рожиську, розповідав, як одного разу, увечері, до хати постукав невідомий, витріщився на образи, скинув шапку і прорік : „ ото й вір тим полякам, пся їх крев, казали жи ту не вільно в Бога вірити.” Він перейшов річку Млинівку і гадав, що вже в Росиї. Дід пробував відмовити його від тієї авантюри, але, коли побачив, що його аргументи не діють – вивів на стежку до Збруча і показав, де краще його перейти.

На розі, де так звана „стара автобусна”, навпроти магазину „ Турист” була Українська народна кооператива, яку провадив п. Ярослав Ткач. Тут головним чином здійснювалися гуртові торгівельні операції. Неподалік Роман Навроцький і Мошко Вайнзафт мали гуртовою будівельних матеріалів. Вона була огороджена, а податки платилися ґміні. Поруч продавали коні, худобу, птицю та свині. Після війни той Р. Навроцький з дружиною Анною опинився у Нью Йорку, де помер в 1976 році. Мав синів – Андрія та Юрія. А у 1932 – 1935 році він збудував у Підволочиську будинок на вул.. Франка № 5.

Головою повітової філії Збаразького союзу кооператив був Василь Перечівський, там же працювали Іван Глушка, Володимир Чорній, Богдан Ткач, Юрій Навроцький.

Мешканці містечка дуже любили свій вокзал, що тягнувся на 200 м і мав криті перони. Він був також ширшим за теперішній. На першому поверсі були митні склади, пошта та два ресторани – І та ІІ класів. На другому поверсі була також пошта, митниця, поліція. Там також мешкали начальник станції, його заступник Шуркєвіч з дружиною, яка учителювала. Там же були і їх службові кабінети. На вокзалі був водогін і каналізація. Отож в цей міжвоєнний період Підволочиські українці вели досить значне суспільне життя, в чому їм завжди сприяли навколишні села – Заднишівка, Супранівка, Староміщина.

На світлині війт Заднишівки Онишків ( у третьому ряду, з вусами).

Своє суспільне життя провадили також і поляки. Ми на жаль про це знаємо не достатньо, але все ж дещо відомо. Не мало за це мусимо завдячити п. Євгеніушу Матулі, що народився та проживав у Підволочиську до 1935 року, тут закінчив школу, а зараз мешкає у Варшаві. Він колишній полковник WP, добре володіє українською мовою. Оту мову, як тоді називали „ єнзик рускі” вивчав у нашій школі.

Пан Євгніуш подає, що млин Ґрінґавта ( коло р. Самець) горів на початку 30 – х років. Нагадаю, що остаточно він згорів на початку 60 – х. Він поправив мене на рахунок прізвищ лікарів Розенцвейґ та Пречеп, ксьондзів Кжистиняка та Балута, додав до них ще кс. Поразу, Змору, Вільконя, Козловського ( два останні були катехитами). Також додав про обставини смерті капрала Ф. Вибраньца.

  Дещо розширив наші уявлення про торгівлю з СРСР. У короткому ілюстрованому нарисі я писав про те, що у Підволочиську йшла перевалка у євро вагони залізної руди. При тому були випадки коли вагони з рудою зривалися, чи це спеціально большевики таке паскудство робили, тобто закладали вибухівку не відомо. Одначе поляки всі такі випадки розслідували, адже були убиті та поранені і покалічені вантажники. Крім руди привозили також збіжжя, але вже ніколи у таких масштабах, як за Австрії. То збіжжя особливо активно везли у 1932 – 33 роках, коли то Сталін розпалив голодомор на наших східних теренах. Збіжжя поставлялося не так до Польщі, як мало значення загальноєвропейське, воно йшло до Чехії, Австрії, Швейцарії, Італії. Дещо купляли і поляки, адже щодо пшениці, то це були так звані тверді сорти. Крім того, большевики проводили політику низьких гуртових цін і таким чином допускалися до демпінгу. Наша пшениця мала бути меншою по ціні, отже українське селянство потерпало. Наші селяни і самі часто купляли це зерно, але заради матерії, з котрої були пошиті мішки. Вона була білою і міцною. Поляки відправляли до Союзу мелясу. Ціни на збіжжя:

  Імпорт (ціни за центнер) селянська, або місцева
пшениця 46 – 47 zl 44 – 45 zl
жито - 45 – 46 zl
овес - 31 – 32 zl
ячмінь - 30 – 31 zl

Як бачимо імпортувалася лише пшениця. Подам ще окремі ціни:

гречка 36 zl
просо 40 – 41 zl
картопля 7, 65 zl
м’ясо (свинне) 2.52 – 2.70 zl
м’ясо (волове) 1.40 – 1.70 zl
молоко 0.40 – 0.45 zl
масло (гурт та роздріб) 6.40, 6.60 – 6.80 zl
яйце(1 шт.) 0.22 zl

 Була характерна торгівля грошима колишніх австрійської та російської імперій. Так золота російська „десятка” коштувала 47 zl, а австрійська „двадцятка” – 3.50 zl. Срібний рубель – 3.3 zl. Срібна корона – 0.7 zl.

Заробітки були прямо скажемо ніякі, бо уявіть собі, що середній наділ селянина становив коло 2 – 4 моргів, тобто приблизно 1 – 2 га. При середній врожайності пшениці 20 ц/ га, можна вирахувати скільки міг мати селянин прибутку. Як правило в нього були ще корови, свині, птиця, кінь, чи часом пара. Не випадково за Польщі йшла масова еміграція до Америки та Німеччини ( остання більше сезонна, на сільгоспроботи ). Якась частина тих мігрантів, заробивши гроші поверталася додому – купляти поле. Все це потім позабирали большевики, а самих порозкуркулювали і вислали, чи пересадили.

Знайти роботу у місті, а особливо українцю було дуже проблематично. Якихось значних підприємств тут не було, а на державну роботу брали поляків. Юдеї теж воліли брати своїх. Українці часто вели свою господарку, мали поле, часом сіножаті. Дехто трудився, як би тепер сказали, дрібним підприємцем, тобто заробляв тим, що був столяром, бляхарем, будівельником і т. п.

З робітничих професій самою престижною була праця на залізниці, там платня коливалася від конкретної спеціальності від 350 до 100 zl. Це не мало, коли у 1939 році прийшли совєти, то вони обміняли злотий до рубля як 1 до 1, хоча реальна ціна польської валюти була в 6 разів вищою, мається на увазі купівельна спроможність.

У польський період українці виступили з конкретним гаслом „ Свій до свого по своє !” Так вони захищали свого товаровиробника - селянина, ремісника, купця, працівника сфери послуг, адвоката, лікаря і т. п. У короткому історичному нарисі я писав про те, що в цілому ряді сіл та у Підволочиську йшла активна антиалкогольна кампанія, яку у першу чергу провадило духовенство. Річ у тому, що дідичі були глибоко зацікавлені у продажі алкоголю селянам, адже вони володіли ґуральнями. Торгівля ж була у руках євреїв – шинкарів. Ті часто виїжджали фірами просто у поля, де селяни трудилися і там давали, як би нині сказали „ в набор”, під майбутній врожай. Деякі безпутні селяни умудрялися пропити і поле, тим самим прирікши на злидні свої сім’ї. Пан Евґеніуш Матула звинувачує мене в тому, що я написав про таку поведінку дідичів, мовляв польських панів та шляхтичів вже давно нема, а українці як пили так і п’ють. Що ж, доля істини в його словах є. Серед найпопулярніших кнайп того часу були дві вокзальні ресторації, та ресторани Й. Тейбера, с. Сейдена, Ф. Фоґельбаума, Вейсмана. Гальба ( бокал 0.5 л) пива називалася шнит. Найбільше пили морелівку (настойка) Брайчевського. Жінок так званої легкої поведінки називали Маланками, місто мало свій бордель (на другому поверсі гуртовні алкоголю, що по вул. Данила Галицького 82.).

Наша стара цегельня, яка була по дорозі на Староміщину, коло Замчиська (це місце місцеві гострослови назвали „золотий каньйон”) належала Францішку Пайтелю (помер у Підволочиську в 1945 р), вона правдиво належала цій родині. Юдеї гору Замчисько так і називають – Пайтель.


ВИСТАВА У „ СОКОЛІ”. 30 – ТІ РОКИ ІНТЕР’ЄР ВОКЗАЛУ.

Своїм життям жили й Підволочиські юдеї. Ми вже встановили, що так звана єврейська єдність це лише красивий міф. Центральною фігурою цього життя був безперечно рабин Бабад . Він був, як вже писав 3 за значенням рабинів ІІ Речі Посполитої. Брав активну участь у конференціях рабинів Польщі. Зокрема 1928 року у Львові та 1931 року скликаної рабином Хафецом Хаймом. Він не погодився з Іцхаком Грінбуумом очолити список до парламенту від юдеїв, як представник сіоністів – ортодоксів. Про нього пишеться у енциклопедії „ Мудреців Галіції”, що видана у Ізраїлі. Впливав на цю громаду і відомий хасид Яків Тірґаус. Це була група так званих гусятинських хасидів, що мешкали у Підволочиську, він був знаний серед хасидів всієї Галичини, про ього у 1978 р. в Ізраїлі видано книгу. Тірґаус народився у сім’ї волочиського рабина Нафталі, але, оскільки юдеї мають прізвища по мамі, то він так писався. Ця родина була з так званих великих рабинів. Він торгував збіжжям за Австрії, а за Польщі ця торгівля дещо підупала. Однак йому належали філії у Європі та США. Представник Гамбургського торгового дому писав, що без Тірґауса ціну на хліб у Європі встановити не можна. Він настільки дотримувався тори. Що в його фірмі навіть християнам заборонялося працювати у шабат та під час юдейських фестон та свят. Його онук пише : „ Як тільки дідусь купив поля представницької баронеси, які були суміжні з його полями, перш, ніж баронеса офіційно передала у власність поля дідусю, почалася велика інфляція. Баронеса передумала, навіть при тому, що їй вже заплатили. У суді, баронеса свідчила, що вона ще не одержала ніяких грошей за поле і із-за інфляції, вона більше не цікавилася продовженням справи. Дідуся викликали, щоб дати свідчення, під присягою, що він заплатив гроші і тому виграє випадок. Але до загального здивування, дідусь відмовився узяти присягу, заявляючи, що він ніколи не давав ніяких присяг, і навіть говорив, що він не змінив би цю традицію, навіть якщо б це означало повернути гроші. Оскільки баронеса і її бухгалтер свідчили під присягою, що гроші не платилися, дідусь програв. Роки пройшли. Одного разу священик приїхав в офіс дідуся і повідомив, що бухгалтер баронеси визнав йому перед його смертю, що він свідчив помилково під присягою в обмін на велику оплату, яку баронеса обіцяла йому. Він дав йому розрішення гріха, з умовою, що розповість про це публічно. Новий суд був проведений, і священик свідчив щодо завершального визнання бухгалтера, і дідусь одержав поля, і баронеса повинна була заплатити великий штраф. Судді не могли приховати їх подив в дідуся, який волів втратити так багато грошей, але не змінювати звичку. Окружний суд надавав йому документ, що заявляв, що свідчення свідка буде прийнято судом, навіть якщо це не буде зроблено під присягою.” Він скоро став лідером общини і ніс тягар лідерства, пробував спокійно але наполегливо підтримувати єврейські традиції. Після Першої світової війни, коли російський кордон було закрито і багато хто з жителів втратив їх джерела доходу, він заснував фонд позики яку надавав безпроцентно тим, хто мав потребу. Безліч сімей використовували цей фонд ( певна річ єврейських). Його онук Яаків Менахем – Мендель пише, що дідусь загинув під час Голокосту. У 20 – ті роки до Підволочиська приїхали Розенцвейги, її голова – лікар був одним з чільних сіоністів. Він мав дуже велику бібліотеку, з котрої багато хто користав. Йому було притаманно те, що він рахував, що потрібно лікувати не тільки і не стільки тіло, як найперше душу, аби позбавитися хвороби.

Розенцвейг був заступником бургомістра. Мешкав у будинку, що на вул. Д. Галицького № 90. ( за церквою – будинок, а на подвір’ї ще один, де він приймав хворих) Був дуже поміркований у цінах, завжди входив у ситуацію клієнта, міг лікувати в борг. Утримував медсестру. Дружина Єлєна також була лікаркою і працювала як лікар в Залізничному Фонді Робочих. Вони мали за правило давати гроші тим юдеям, що їхали до Палестини, адже це відповідало їх сіоністським поглядам і віталося. Їм вдалося вижити у війну, бо вчасно евакуювалися. Померли у Ізраїлі.

В кінці війни, Розенцвейг, переїхав до Ізраїлю і оселился в Хайфі. Доктор Розенцвєїг працював як голова відділу в "Kupat Holim" і як радіолог. Його дружина працювала як сімейний лікар в одній відділень "Kupat Holim". Абрам Туру Бруска пригадував, що мешканців нашого містечка вирізняло від представників галицьких провінцій ( а він працював якийсь час у Львові у сіоністському об’єднанні „ Ґордонія” ) те, що вони своє містечко якоюсь маленькою версією Парижа і не були занадто скромними у такій самооцінці.

Десь у 1927, чи 1928 роках він повернувся до Підволочиська, аби працювати з юдейською сіоністською молоддю. Тим молодиків у нас тоді очолював Ягель Берман. Вони пропагували ідеї виїзду до Палестини. З тим, аби там колись заснувати власну державу. Після І Світової війни вона перейшла від турків до англійців і ті не заперечували від таких мігрантів. Одного з підволочиських піонерів у Палестині – Єфрайма Чісіка було убито в Халді ( нині Ізраїль), вони зробили велику траурну імпрезу у будинку польського „ Сокола”. Там, у „ Соколі” юдеї постійно арендували приміщення для своїх дійств, в т. ч. концертів, вистав, представництв, зустрічей з видатними людьми тощо. Ми вже вказували, що дозвіл на побудову власного Народного дому на викупленій землі коло синагоги їм поляки не дали, спираючись на закон, що забороняв таке будівництво за 300 м від кордону. Він пише, що розвиток сіонізму у містечку стримувало два чинники. По перше – місто було маленьке і по друге - місцеві юдеї були дуже релігійними і тому батьки забороняли молоді займатися політикою. Виключення становив Іцхак Діамант, котрий сам багато сприяв сіоністам. Особливо тим, що був у військовій комісії і багатьом євреям допомагав „ косити” від війська. Пізніше Абрам Туру Бруска виїхав, як піонер до Палестини і став там одним з засновників кібуців. З ним переїхали і Пінхас Лавон, Шомер Хатцайр, Моше Бартер, Йона. Вони ще у Підволочиську вивчили іврит ( нагадаємо, що польські жиди розмовляли на ідіш). Волох – викладач у хедері добре знався на івриті і навчав бажаючих.

Цей юдейський автор детально зупиняється на тому, що по війні (І Світова) поляки захопили всю Галіцію і мали великі проблеми з українським населенням ( як ми нині з арабами – робить великозначимий висновок). Уряд давав тим полякам земельні наділи, виділяв робочі місця. Це робилося, насамперед, для того, аби звести до мінімуму частку непольського населення.

Що ж до так званих піонерів ( тут це, певна річ, у значенні перші переселенці), то життя у тих кібуцах було досить не простим. Люди жили у наметах, харчувалися лише хлібом та маслинами, їм бракувало одягу, взуття, йшли постійні протиборства з місцевими арабами. Навіть англійською адміністрацією – сам автор згадок кілька місяців відсидів у англійській тюрмі. Туди приїжджали різні люди, в тім числі у 20 – ті роки і з СРСР, аби будувати там комуністичний Ізраїль. На початках Сталін виконував вказівки Леніна про те, аби частина радянський жидів виїхала до Палестини, а там готувати революцію для створення проблем англійській колоніальній імперії. Однак ті жиди, коли виїхали з „ большевицького раю”, то закинули ті справи і працювали на себе.

Ехад (Елдад, Шайб) Ізраїль, народжений у 1910 році в Підволочиську, помер у 1996 році в Єрусалимі.

- один з керівників Лохамед херут Ісраель (Лєхі), публіцист, історик, філософ. По закінченні хедера у Львові, вивчав історію у Відні. Отимав ступінь доктора філософії. Одночасно навчався в віденській семінарії рабинів. Приєднався до руху Бейтар, у другій половині 30 –х років викладав в різних єврейських школах Польщі. Опублікував багато статей на поітичні, літературні та філософські теми.

У 1941 році приїхав до Ерец – Ізраеля. Працював учителем середньої школи Тель – Авіза, там вступив до Іргун цваї леумі (Ецел), однак його невдовзі звідти вигнали за анти британські погляди.

У 1941 – 42 рр. він неодноразово зустрічався з керівником Лихі А. Штерном, невдовзі зробився головним ідеологом цієї організації, автором летючок, в котрих писав, що не зважаючи на англійський терор організація живе та бореться.

Був редактором підпільних видань Лихі: щомісячноо журналу „ Хє – Хаміт” (1943 -48 рр.), щотижневика „ Ха – Ма’ас” ( 1944 – 1950рр.). у своїх статтях стверджував, що єврейський національний рух нічим не різниться від національних рухів інших народів.

Ерец – Ізраїль є батьківщиною юдеїв, однак знаходиться в руках „чужинських окупантів, котрі керують з допомогою сили”, звідси і головне завдання „...визволення від чужинського панування”. Про арабів Елдат писав, що „палестинські араби не є нацією, вони не мають національної самосвідомості і не прагнуть до визволення”. Він, як і все керівництво Лєхі був проти участі представників ішла у війні з нацистами ( літо – осінь 1943 року), разом з Шаміром і Н. Ялином – Мором створив нове керівництво організації.

Підволочиські юдеї мали свої дві футбольні команди – Маккабі І та Маккабі ІІ . Серед футболістів були : Сало Валлах ( мав книгарню коло мостів), Леон Воллак, Саньо Фарбер, Хонч Йоріш, Тувяш Ґоттліб, Ландсман, Іцхак Валлак та ін. Вони часто грали проти місцевих поляків -„ Полонія” ( її очолював Думарскій) та українців -„ Сокіл”.

Десь на Новому світі серед польських родин – Ґрохольських ( кравці), Оворських ( музики), Московських жила сім’я Рутенберґ, яка мала склади коло вокзалу і торгувала деревиною (ймовірно це так звані стратегічні нині склади). Євреї, українці і поляки зустрілися на міському тенісному корті. Доктор Перчип і його дружина зустрічала б міських чиновників від прикордонного міста для гри у теніс.

У муніципальній будівлі суду, на вулиці Tarnopolska, єврейські і польські судді і клерки працювали поряд. Нотаріус Ландберґ була єдиним нотаріусом в місті. Тогочасні юристи - доктор Орбак, доктор Коен, доктор Габріель Фінкелстєїн, і доктор Сбатлер Польські повірені були Gromnitzki, а українським доктором Жуковський з помічником юдеєм Шуллером. Той Шулер за німців був головою юденрату. Члени муніципалітету були демократично вибрані жителями. На вулиці Залізничній, жила вдова Тєїтлеб, її син був львівським ювеліром. Там також мешкав Нейман ( Залізнична 5), що торгував взуттям ( у колійовому будинку по Шевченка 2). Його сини перед війною ( 1939) виїхали до Палестини. Так само врятувався і син торгівця збіжжям Залмана Кестенбаума – Девід. Він був там знаним фармакологом.

Про Підволочиських юдеїв можна писати багато, так, як маємо їх мемуари
„Підволочиськ – українське місто на російському кордоні”, але чомусь ця цікава тема багатьох злостить, хоча ми мали б знати про нашу історію все, без виключень і примітивних махлювань та політичних замовлень. Маємо знати точно те, як було, а не те, що хтось би з нас хотів виокремити, чи, навпаки – „ забути”. Дехто з тих, що після війни добре влаштувався у колишніх єврейських будинках, чомусь особливо люто нічого не прагне про них чути.

Повернемося до суспільно – політичної ситуації у ІІ Речі Посполитій. Як ми вже писали, це було по суті багатонаціональне державне утворення, де не поляки мали досить проблем. Польський великодержавний шовінізм торкався всіх народів, а особливо нас – українців. Йшлося про поступове спольщення русинів, так, аби за пару поколінь по нас би й слід застиг. Нині поляки воліють про це не згадувати, але що було те було. Ми вже зупинялися на збройному спротиві УВО та ОУН. Це були по суті терористичні організації, котрі у такий спосіб боронили інтереси української нації. Вони мали чимало своїх прихильників, особливо молоді, завжди критично налаштованої верстви населення. Зате митрополит Андрей Шептицький та переважна більшість духовенства такі форми та методи засуджували, причому робили це публічно. Вони співчували молодим патріотам, але самої форми не вітали, адже це суперечило заповіді „ не убий”. Польські репресії викликали заходи відплати і навпаки. Звернемося до праці П. Мірчака „ Нарис історії ОУН” ( Мюнхен – Лондон – Нью Йорк 1968) , де не мало пишеться і про нинішню Підволочищину. Там, зокрема говориться і про перипетії Львівського та Варшавського процесу над чільниками ОУН. Серед таких аж двоє наших земляків, про що вже сказано. Іван Малюца на першому процесі несподівано заговорив тоді державною польською мовою, за що його на суді С. Бандера обізвав провокатором. Малюца був приголомшений смертю своєї коліжанки Ковелюк. Але вже на Львівському процесі він себе повністю реабілітував, як український націоналіст.Він себе визнав за учасника атестатів на Бабія, Бачинського ( Яків Бачинський, студент, конфідент ( тайняк) поліції. Був вбитий 1934 року) та замаху на тюремного сторожа Кособудзького, що знущався над в’язнями. Малюца говорив на процесі, що волів би нині не жити, аби мати за собою такий вчинок.( малося на увазі поведінку на Варшавському процесі). Він був організаційним референтом ОУН.

Михайло Сорока

Стосовно Катрусі Зарицкої, то вона отримала всього 5 років за недостатком доказів. Зарицька завжди була особливо наближеною до Степана Бандери і Романа Шухевича. ЇЇ чоловік Михайло Сорока (див. фото) – завжди розглядався, як один з чільних діячів ОУН.

Серед інших відомих наших земляків. Які були репресовані поляками – Осип Навроцький. Один з засновників УВО, за критику „ хрунів” ( хрунями називали тих українців, котрі визнавали право Польщі на Галичину і прислуговували окупантам) та угодовців – тих, хто працював у легальних партіях та громадських організаціях і сповідував можливі переговори та угоди з поляками, приміром УНДО. У 1930 році в с. Магдаліївка селяни впорядковували могилу хорунжого УГА І. Білецького та були покарані. Особливо П. Стадник. В. та М. Голояд. Після ганебної пацифікації помер 46 – літній учитель з Медина Петро Смолій. 29. 10. 1931 р. за приналежність до ОУН було заарештовано в Тернополі Святослава Шурана (Нове село) та Онуфрія Гуру (Сухівці).

10 січня 1932 року було проведено арешти у Скалаті за поширення оунівських летючок. У січні 1933 року заарештовано за членство в ОУН Я. Флінту з с. Токи. 9 – 15 лютого 1933 року у Львові судили 16 українців з Скалата та Гримайлова за приналежність до ОУН, виготовлення та поширення націоналістичної літератури. Серед засуджених були : Осип Тильчак, Василь Бурковський, О. і Г. Метельські, П. Низдропа, Т. Панас, П. Стадник, Й. Добривода, О. Фік, О. Шуст, Д. Намак та ін. 28 10. 1933 року у Скалаті було заарештовано Степана Яремішина та Петра Протасевича. 29. 10. 1933 у Текліївці М. і В. Голодів та В. Зимака.

Всього у 1932 – 1933 роках у польських тюрмах було 43 тис. в’язнів – українців, з них 202 отримали кару смерті.

У червні 1934 року за вбивство Глов’яка з Токів було затримано Є. Костецького та О. Литвин (смертна кара) та П. Флінта ( довічно), та у 1935 році відбувся пересуд, де Костецькому дали 10 років і 600 zl штрафу, Литвину довічно, а вирок Флінті залишили без змін У літку 1939 року конфіденти доносять „канаркам” і ті заарештовують в Коршилівці директора школи Павла Косенка, студента – гімназиста Мирослава Кокоцького , а Василя вже не застали живим... Зате „взяли” Павла Мацейовського і Володимира Базелінського, всіх відправили до Берези Картузької. В червні 1939 року поляки заарештували :Гуцайлюка Павла ,Черкаса Степана, Мазурика Степана з Супранівки та також відправили їх до Берези Картузької. Поляки дуже негативно реагували навіть на українську мову. Одного разу на польське свято батько пані Любові Джуджук молов на млинку зерно. Вони проживали недалеко мешкання пана бургомістра Скалата, що писався Кун. Знервований бургомістр кричав через високий паркан :” Дзісяй єст Свєнто, пшестань працоваць, ти єстесь бидло. Марш з польскєй зємі.” Це було незадовго до вересня 1939 Терпилівка пережила весь трагізм пацифікації, коли 6 жовтня 1930 року загін 22 уланського полку з Бродів під командуванням капітана Ґловінського ( з недалекої Добромірки був родом) поручника Плакса, капрала Розкрута та при допомозі поліціянтів з Клебанівки – Кліма. Лонського та Кудоня провели найдикішу екзекуцію у селі.

1930 рік. с. Гнилички зазнали великого знищення під час дикунської польської пацифікації. Першого дня пацифікації відділ спеціальної поліції нищив добро українських селян, розкидав збіжжеві стіжки, руйнував читальняну обстановку, кооперативну крамницю, та всякий людський дорібок. Другого дня у досвітню пору село оточив відділ уланів 22-го полку. На вигін зігнано всіх мешканців села й з-поміж них викликано 13 осіб, що значилися на окремому списку й були присутні у гурті. Дехто встиг сховатися й таким чином, уникнув цієї страшної і потрясаючої події. Згаданих осіб загнано до громадської канцелярії, тут приказано їм принести музичні інструменти й грати цілий день. Надвечір забрано в них інструменти, декого звільнено, а решту піддано немилосердному катуванню. По одному загонили жертви до окремої кімнати, тут роздягвали їх до гола, тоді клали на груди, прив’язували до лавки й били грубими палками. Коли жертва втрачала свідомість, тоді її відливали водою, а на зміну били інших. Як довго це проходило ніхто не в силі був пригадати, бо всі були в непритомному стані та лежали в третій кімнаті. Катовано тоді таких осіб:

1. Павло Луб’янецький;
2. Григорій Осадчук;
3. Михайло Рудик;
4. Андрій Харкавий;
5. Василь Бриняк;
6. Степан Козуб;
7. Іван Галабурда;
8. Семен Козуб;
9. Іван Слободзян;
10. Андрій Ключка;
11. Теодор Ваврух;
12. Теодора Рудика;
13. Михайло Рубаха.

Побитих доглядав лікар д-р Іван Яворський, українець. Лікарі польського походження на приказ поліції відмовлялися від догляду побитих. Інструменти духового оркестру були побиті та поламані.

Народився Павло Голод у сім’ї Григорія та Магди в с. Текліївці, що відзначалася високим патріотизмом. Вступивши до ОУН, невдовзі став повітовим провідником. Це були не легкі часи для українства Галичини і Волині. Польська влада провадила політику пацифікації та санації – тобто вела щодо українського населення політику великодержавного шовінізму, направлену на спольщення нашого народу через репресії відносно передової його частини, нищення його громадсько – політичних закладів та організацій.

У Магдаліївській ґміні тоді був писарем Іван Марущак. Не добру славу мав цей чоловік, бо був донощиком і не один в селі через ті доноси постраждав.

Восени 1932 року Марущак був убитий за рішенням керівництва ОУН мешканцем с. Вікно Пришляком. Одночасно у Вікні юнак Метельський вчинив невдалий атестат ще на одного запроданця. Його заарештували і під тортурами він признався, що ці акції були вчинені за рішенням Павла Голояда. Голояда та Пришляка було заарештовано, слідство та суд були проведені з повним порушенням всіх громадянських прав, без свідків, похапцем, таємно. Їх було страчено.

Андрій Грегоращук, син Івана, 1895 р. н., з Підволочиська в часи польської окупації теж відбував покарання у Березі Картузькій.

Ми вже трохи зупинялися на питаннях пацифікації ( лат. – умиротворення) та санації ( лат. - оздоровлення) - україножерської політики керівництва ІІ речі Посполитої щодо українського населення у Галичині та на Волині. Історія, певно, що нікого нічому не вчить. Здавалося б, поляки, самі недавно принижені бездержав’ям, можуть виявляти певну толерантність до автохтонного населення так званих кресів. Але де там, вони постійно та свідомо не виконували самими ж взяті зобов’язання перед Лігою Націй про надання „ русинам” національно – культурної автономії. На ділі ж проводилося тотальне ополячення, приміром школи було масово переведено на польські, або так звані утравістичні, тобто двомовні, а на ділі ті ж польські. Українців було позбавлено ряду прав щодо працевлаштування і т. п.

„Пацифікатори” свідомо нищили українські установи – школи, Народні Доми, пам’ятники Тарасу Шевченку ( у селі, писав Микола Гейниш – „ польські варвари наклали на пам’ятник ланцюг, кіньми повалили його до землі та молотками побили на дрібні шматки... діяли гірше африканських дикунів), наші бібліотеки ( і так мало чисельні і не особливо багаті на книжковий фонд), знущалися над національно свідомими інтелігентами, селянами. Про це, зокрема, говорить видання „ На вічну ганьбу Польщі”, де всі принади чудово змальовані. Можливо й не випадково польські репресії припадають на 1930 – 1933 роки, коли за Збручем наш народ конав від голодомору.

Ми відзначали, що у Підволочиську таких явних випадків не було. Цьому, можливо є пояснення і у особливому статусі прикордонного містечка, у тому, що українців тут було мало і через те вони не особливо „ висувалися”, крім того у нас не було відзначено якихось поважних українських впливів у місцевому осередку КПЗУ, там переважало плем’я Мойсеєве. У Кошляках такий собі лідер місцевих комуністів Р. Сікора діяв відкрито, чим наразив уланів на особливі міри. Певно він був реальним прихильником лівої ідеї.

Коротко підсумовуючи відзначимо, що польсько – українське протистояння привело врешті до кривавих сутичок та взаємних погромів у 1943 – 1948 роках від чого програли наші обидва народи.

Підволочиські жовніри – прикордонники, поліцаї ( цікаво, що коли той поліцай носив шапку по звичайному, то був не на службі, але коли собі підв’язував попід „ ґарля” пасок, то тоді його не рухай – він службова людина), обивателі, всі певно себе потішали співаючи:

Nashe dzielnie zolniezryki na placowkah stojom
I spiewajom bolszewikom zе іh se nie bojom !

- адже їм протистояла найбільша армія світу, яка могла вдертися через Збруч кожної хвилі. Особливо це було помітно при поважних військових навчаннях, котрі проходили раз за разом. Поляки видно не мали „дурних грошей” на побудову прикордонних укріплень, а от противна, як ми вже зазначали, сторона коло 1935 року інтенсивно споруджувала „ лінію Сталіна”. На той час серед військових росло переконання у тому, що подібні лінії оборони ( в Совєцкому союзі їх називали УР – укрепрайон), можуть забезпечити поважний захист від противника. Подібні УРи будувалися у Франції ( лінія Мажино), у Фінляндії (лінія Манерґейма), то ж комуністичне керівництво не хотіло бути осторонь цих процесів. Однак, це була ставка на оборону, котра після сталінської великої різні військових, була проголошена ворожою, троцкістсько – зіновієвсько – бухарінською тухачевщиною. Тепер „ батько народів” розробив теорію війни „ малой кров’ю на чужой тєріторії”. Тобто, совєти самі готувалися до наступальної війни. При такій війні ДОТи та мінні поля не потрібні. Після 17 вересня стару „лінію Сталіна” демонтували, а нову на Сяні і Західному Бузі по – серйозному не робили, лише старалися дезорієнтувати противника. До того ж певно що зробили якісь висновки з французької кампанії 1940 року. Зрештою, німці у липні 1941 року наступали дуже швидкими темпами, при тому кинжальними фланговими ударами вміло обходили і менш поважні оборонні споруди – словом „вбухали” мільйони, а віддачі жодної не отримали, так ті доти до нині псують пейзаж за Збручем...

Однак, повернімося до простого, обивательського життя за Польщі. Слава Богу, наш народ тут не знав сатанинських експериментів на зразок посиленої індустріалізації і колективізації. Життя для простого чоловіка текло без поважних катаклізмів. Селянин не дуже й то переймався політикою, це була царина елітної меншості, тих не багатьох, хто зміг піднестися над буденщиною і справді хотів для народу кращої долі. Оунівці були героями в розумінні багатьох, а героїв багато не буває. Певно що звідси і зародження теорії героя і юрби, що була особливо популярна у 20 – 30 роки.

Люди у той час народжувалися, росли, навчалися, як могли, одружувалися, жили і помирали. На цей період відзначено чимало змішаних шлюбів, в чому були зацікавлені поляки. При такому шлюбі національність дітей вказувалася за статевою ознакою їх батьків, тобто, якщо, приміром, батько поляк - його спадкоємці по чоловічій лінії будуть хрещені в костелі, а коли мати українка, до дівчаток хреститимуть в церкві і навпаки. Євреї ж отримували свої прізвища по материнській лінії ( так і нині в Ізраїлі), це нам утруднює прослідкувати їх нащадків, бо забиратиме багато часу, хоча не є не можливим.

Ми вже говорили про принцип „ свій до свого по своє”, коли то кожна нація прагнула співпрацювати ( торгівля, фінанси, послуги і т. д. ) у своєму середовищі. Українці ж мали для цього не достатньо можливостей. Наш народ з діда – прадіда селянський, він не дуже й то любив місто, не спішив до занять торгівлею, чи дрібним бізнесом. Зрештою, його туди старалися не допускати. Приміром під кінець 30 – х років мої дідусь Іван Мокрій та його свояк Теодор Катеринів вирішили відкрити у Скалаті магазин сільгосппродуктів. Їм там „ порадили” спочатку занести метрики до костела, чого ж, звісно колишні вояки УГА і у кошмарах собі не могли уявити. Як бачимо процес спольщення був спрощеною процедурою. Так само і євреї, що не прагнули допускати ґоїв до бізнесу. З самої ж земліі своєї праці на ній, як відомо, ніхто ніколи не розбагатів. Той Теодор Катеринів був досить цікавою особистістю. У нього була парова молотарка – досить таки рідкісна для селянина штука. Вуйко Теодор мав з неї добрі заробітки. Сам поля не тримав, бо селяни розплачувалися за молотьбу зерном. Його постійно намовляли купити землю, але він лише показував пальцем за Збруч, мовляв добре відомо, що червона зараза прийде й сюди. Певна річ, в такому разі його б не просто чекала конфіскація майна, разом з молотаркою, але він 100 % б „загримів” по куркульській статті. Однак, це всі це тямили. Було чимало прикладів того, як заробивши грошей у США, чи Канаді, такий новоспечений „глитай” купував собі поле, яке ставало його хрестом , та й ще дітям і онукам передане. Таких зайди згодом і відправляли на Сибір першими ешелонами.

У Підволочиську українці мали деякі свої бізнесові установи – ,Самопоміч”, „Добрий господар” тощо. Праворуч „ старої автобусної” були кооператива та гуртовня Ільницького. Однак ні в яке порівняння з поляками, а тим більше юдеями це не йшло.

Часами українці провадили з юдеями спільний бізнес - Роман Навроцький і Мошко Вайнзафт мали гуртовою будівельних матеріалів. Той самий Ічайл та його вбивця Сєдлєцкій також щось там спільно провадили, але не поділили.

Станом на 1933 рік у містечку було кілька сіоністських груп, які діяли не зовсім легально. Доктор Ахаткель, що прибув з Тернополя, заснував молодіжне відділення, що очолив Бейтар, а приміщення у себе їм виділив адвокат Філкенстайн. Він мешкав коло синагоги. Найбільше там вивчали іврит, історію Палестини і Ізраїля, біблійну історію.

Серед лекторів і лідерів були : Фальк Більбіц, дипломований фахівець, що закінчив семінарію в Вільні, Нуся Вейнстайн, Тонч Мерлінц, Гіза Альман, Вілу (Яаков Джілсон), , Бельбен, Соколовеі інші. Роза Хопперічтер і Джізія Алтман управляли бібліотекою відділення. Бібліотека, якою цікавили молодь була польською мовою, ідішом і навіть івритом. Серед газет популярними були газети : Chwilla, Mament, Letzte Nayis, Opinia, і Litereishe Blette. Останнє видання було найпопулярніше серед жидівської молоді.

Були поважні розбіжності серед юдеїв, мається на увазі розбіжність в їх гілці { відділенні} містечка, засновані на тому, що траплялося в русі сіоністів у цілому. Долек Міґлен та його друзі підтримували Меїра Ґросмана, у його розбіжностям з Жаботинським. Маємо знати, що Жаботинський входив до Центральної Ради (там того Жаботинського знав наш А. Жуковський, як і його жидівсько - сіоністських адептів - прихильників у Підволочиську. Чи не це було визначальним у згадках юдеїв про А. Жуковського – бурґомістра Підволочиська за перший період нацистської окупації у 1941 – 42 рр., що був він для них не дуже толерантним чоловіком, на відміну від його наступника. Певно А. Жуковський ніяк не міг тому народові пробачити його антиукраїнство в 1917 – 1921 роки. Поза тим саме А. Жуковський призначив головою юденрату такого собі Шулера, свого колишнього помічника – адвоката.), саме його прихильники ( Жаботинського) стояли за українську справу і воювали за Україну у т. званому жидівському курені УГА. Осман залишив „Бейтар” і відкрив власне відділення в будинку Льовінзефта. Той жид писав : „Я забув згадати важливий аспект наших дій, які включали воєнізоване навчання молодих чоловіків та жінок, як ніби то екскурсій. Ветерани польської армії вели цю групу. Я пам 'ятаю Фіміка Лібінґа, Віло Валлаха, Леся Тункела, Сруля Кахане. Ми продовжували т. зв. екскурсії ( пише вікенди) у селах Староміщина та Скорики. З цієї організації і походило найбільше піонерів, тобто емігрантів до землі обітованої у 20 – 30 роках.

„Бейтар” (взагалі ці організації були суто націоналістичними, скажемо, що вони мають велике значення для нащадків наших Підволочиських жидів за кордонами України) у хронології визнався так:

а. Хьюго Морхенстерн (пізніший Бен- Сахар – це їх івритизовані прізвища, що переінакшені у Ізраїлі ) - працював з Муньйо Раппопортом, котрий „переміщувався”( юдейський термін ) до Ізраїлю ще перед другою світовою війною (помер там в 1987), Майклом Кермером і Джетзелем Елдисом.
б. Йонік Тейбер
в. Фейк Бійлітц, Нусі Вайнстайн
д. Єґуда Левінсон, Мілос Козмєр, Зісю Креммер

Так собі легально юдеї Бейтара працювали, приміром, у футболі та інших видах спорту, екскурсіях що організували всі змагання, поїздки, і найважливіше їх копітка робота { обережна, так самі кажуть } про команду з футболу. Ніхто не знав, і при цьому вони не питали, де він знайшов гроші на цю не дешеву справу. Добре фінансовані жиди мали і свій футбольний „дубль” - „Маккабі 2”.

На початках місцеве „ boisko” ( боїско ( пол.) - стадіон) знаходилося на території сучасного старого парку. ) Це колишнє поле збіднілого дідича Сливки викупила ґміна. Воно мало суттєвий ґанч – ( має і до нині ) укіс на південно – східний ( поляна ) бік. Там пізніше ( початок 30 –х ) почали садити дерева та кущі „ безу”. Серед тих, хто посадив перші каштани була і славної пам’яті пані Станіслава Бродавчук – донька мера. Ті дерева і кущі ростуть до нині. Саме „boisko” перенесли на „ угольнік”, тоді називали його – „банк.” Там була і перевертаюча платформа, яка була спроможна „ перекинути” паровоз на 180 градусів. Нині ця платформа стоїть у депо ст. Тернопіль. Саме там, в кінці серпня 1939 року, відбувся останній великий матч польської „ Полонії” з варшавською „Леґією” (тоді вища ліга, місцева команда - підсилена українцями і юдеями перемогла). Ця зустріч залишила за всіма дуже сумні роздуми, з – за Збруча чулося ревіння сотень моторів ( танки), всі розуміли – справа йде до війни. Зі сходу залітали і ворожі літаки, які обсервували терен. Було то 25, чи 27 серпня, вже по підписанні пакту Молотова – Ріббентропа.

Запрошення на святкування Конституції 3 Травня у с. Токи, вислане підволочиському бургомістру В. Бродавчуку.

 

Костел у Заднишівці.Коло нього стояв і пам’ятник Ю. Пілсудському, котрий українці регулярно вимащували лайном. Знищено пам’ятник у 1939 році большевиками, а костел знищено на початку 70 – х років.
Саме тут «щасливі» галичани 17 вересня 1939 року розмовляли з «батьком радянської демократії» Микитою Хрущовим.

 

Члени парафії Святої Софії коло костелу. 1935 рік.

Польські антиукраїнські агітки видавалися на початку 30 –х років, аби виправдати політику санації та пацифікації.У своєму україножерстві поляки та большевики були за одно. Підпис- український гайдамака каже : «Як тільки нам буде визнано право на самостійність, то вчинемо у Львові таку різню ляхам, що Умань ся сховає!...»

2007–2013
Сайт містечка Підволочиськ
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали належать сайту містечка Підволочиськ (їх авторам) та охороняються законом України
"Про авторське право і суміжні права".
Публікації авторів можуть не співпадати з думкою редакції cайту містечка Підволочиськ.
При використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.