Шановні відвідувачі! Ми раді вітати вас на сайті міста Підволочиськ!

Підволочиськ — стародавнє містечко, перша згадка про яке датована 1463 роком. У нестримному потоці важливих і дріб’язкових подій швидко минали роки і сторіччя, у вічність відходили страшні воєнні трагедії, зазнавали безслідної руїни рукотворні споруди, невпізнанно змінилося обличчя населеного пункту.

Сьогодні він відроджується, живучи по принципах об’єднання і творення, прагнучи вирішувати головні завдання свого стратегічного плану. Він невпинно міняється. І в єдиній та неповторній суті стародавнього і сучасного Підволочиська з’являється все більше нових граней.

Автор та власник сайту:
Кіндрат Дмитро Юрійович
Пошта:
Skype: Dmytro.Kindrat
Телефон: +38 (096) 101 29 65

 

Про сайт
  • Неофіційний

    Сайт містечка Підволочиськ

Сайт на реставрації.

Тимчасово можуть не працювати або некоректно відображатися сторінки.

Велике Князівство Литовське та Річ Посполита Друк e-mail

(перші згадки про Волочище і Підволочиськ)

Герб князів Збаразьких
-Коритовичів

Ділячи свою «Отчину» князі Семен, Султан, Василь Збаразькі 9 липня 1463 року писали і про поселення Волочище. Ми маємо думати, що знаходилося воно у межах сучасної Староміщини, мабуть у районі нинішньої дороги на Дорофіївну, де до Збруча котиться потічок. На чому мають ґрунтуватися такі здогадки? Найперше це те, що в пом’янутому документі про ту Староміщину нічого не говориться, а значить її на той час і не було. Очевидно, коли поселення зникло, а це могло бути через, приміром, напад татар ( просто тут таки і проходить відомий Чорний, він же Кучманський, він же Татарський і навіть Козацький ( це вже певно по походах Хмельницького) шлях. Татари спустошували наш край регулярно, от лише кілька дат – 1474,1485- 1487, 1488, 1489, 1490, 1494, 1498, 1499, 1500, 1502, 1503, 1505 – там далі також дати йдуть дуже щільно. Збаразькі, певна річ, прагнули якось оберігати свою власність. То ж у «Купчій князя Степана Збаразького князю Петру Збаразькому» від 17 листопада 1595 року говориться про половину замку у Волочищі. Треба знати, що ще у 1553 році князь Петро Збаразький під заклад замку у Волочищі. Про саме місце нам конче добре відомо – це ж, звичайно, гора Замчисько. На жаль вона практично повністю знищена. Там у свій час добували глину, був цегельний завод, словом дуже проблематично щось відшукати, хіба підземний хід, котрий на загальній глибині 8 метрів має біля 30 км і веде до Збаража. Хід цей у глині і має в розрізі рівнобедрений трикутник. В. Радзієвський у путівнику «Збруч – ріка єднання» (Львів 1969) писав, що там 15 – 18 років тому ( тобто десь це було в першій половині 50 – х), було виявлено цінний пам’ятник, котрий вчені не дослідили – рештки древньої споруди з земельними насипами, кілька печей, складених з великих, невипалених цеглин незвичної форми та кольору, уламків глиняного посуду. В. Радзієвський зробив висновок про певну оборонну функцію об’єкту.

Збаразькі — український князівський рід в другої половини 15 століття — першої половини 17 століття, власники великих маєтностей на Волині і Поділлі.Прізвище походить від міста Збаража (тепер Тернопільська область), яким володів з середині 15 століття засновник роду Дениско Мокосійович. В 16 столітті Збаразькі перейшли у кальвінізм, а згодом у католицтво. Після смерті Юрія Збаразького рід Збаразьких припинив існування. В 1636 році значна частина маєтностей перейшла до князів Вишневецьких.

Голови роду :

  • Стефан Збаразький (1518 — 1585) — воєвода вітебський і троцький, учасник Лівонської війни з москалями Івана Грозного;  
  • Януш (Ян) Збаразький (? — 1608) — воєвода брацлавський;  
  • Криштоф Збаразький (1580 — 1626) — краківський каштелян, учасник Хотинської війни;  
  • Юрій Збаразький (1580 — 1631) — краківський каштелян, син Януша Збаразького, противник козачини.

Так, чи інакше, а саме у цей період реконструюються замки Південної Волині та Поділля, також, саме у цей час будуються нові замки. У тім числі в Токах та Скалаті, чому б такому не бути і у нас? Тим більше ми маємо такий важливий топонім – Замчисько. Інша річ – яким воно могло бути, це укріплення? Якщо це була фундаментальна кам’яна споруда, то куди ж подівся камінь? Його звісно просто могли розібрати під нагальні потреби, приміром нову забудову даної місцевості, чи, в конкретно цьому випадку – камінь мав би добре пригодитися для греблі на р. Збруч (тепер автодорога на Волочиськ, напроти Замчиська). Його можна було використати і для мурованки, зрештою це важливий будівельний матеріал. Коли ж усе це використали – почали добувати глину, так і позбавилися колишніх фундаментів, льохів, тощо. Однак, все не так просто. На старих картах гора вказана, як покрита лісом, принаймі до І Світової війни. Цегельні там не було до тих самих 50 – х років ХХ ст. Частину ж Замчиська у ХІХ, початку та першій половині ХХ століття займав фільварок Баворовських. Думається, що наше Замчисько, або було не дуже капітальною фортечною спорудою, або його дуже капітально зруйнували, або недобудували. Словом, воно до нас не дійшло навіть фрагментарно, лише назва…

 

Можливо Замчисько було саме таким? На жаль це лише фантазія художника Тараса Мокрія

Про назви взагалі варта говорити. Волочище – що воно таке є? Існує кілька версій. Котрі мають право на існування: - земельна міра часів Великого Князівства Литовського називалася волока - через Збруч перетягали (волочили) вантажі на шлях – волока - конкретно – волочище, низька, заболочена місцевість на староукраїнській мові, якою розмовляли у часи ВКЛ, тобто Волочище, в нас цих заболочених волочищ «до кольору, до вибору». Особисто я вважаю вірною саме третю, свою версію. - один з підволочиськофобів ( є й такі ) казав мені, що Волочище, бо воли чистили (Волочиськ, Підволочиськ), Що ж, нехай там, навіть така, конкретно екзотична версія і то має право на існування…

Певно що після запустіння, а воно було дуже характерним по татарським наскокам, населення могло повернутися ( звісно – хто вижив…), чи сюди прийшли інші мешканці і вирішили селитися. Ті, котрі поселилися навпроти Замчиська назвали своє поселення Волочиськом, як пам’ять про колишню батьківщину, яка розміщувалася всього десь за 3 – 5 км звідси. Інші поспішили на старе місце, так і виникає Староміщина. Такі подібні назви у нас не рідкість, приміром Старий Скалат, Новосілка, Нове село та ін. навпроти того нового поселення Волочиськ виникає ще одне, яке й приймає назву Підволочиськ, тобто, або ж під волоками, або під тим поселенням. Все це рівно підходить. Тут взагалі є багато варіантів.

Маємо ще кілька назв, приміських, зокрема Княжина, колись чудова місцина, де мешкали люди – перетворена нами у смердюче сміттєзвалище і немає тому ні кінця, ні краю.

Думається, що Княжина (певно немає такого, котрий би не зрозумів саму назву) так називається тому, що колись дідичі давали свої володіння у оренду, але дечим воліли розпоряджатися самі, тобто тут ми маємо справу з прямою вказівкою на власність князів Збаразьких. У ХІХ – ХХ столітті вона була у власності Федоровичів, сполонізованої української шляхти. Супранівка, як каже нам дослідник її історії Ярослав Литвин губилася у лісах і розміщувалася північніше того місця, де вона нині. Веде ж свою назву ніби то від козака Супруна, який її заснував і доживав тут віку. Знову, дивного тут нічого немає – реєстрові козаки за часів Речі Посполитої то шляхта, котра за службу отримувала маєтки (ну, це прерогатива так званих домовитих – полковників, сотників, урядників, писарів і т. п.), а такі, як той Супрун отримав право заснувати собі хутір, мав землю, ліс, пасовище, рибну ловлю (було і таке право), бортництво і т. д. Головне, що він певно мав і право мисливства, то ж може ця місцевість є нинішня Мислова? Не важливо хто там полював, може то й не Супрун, а самі князі Збаразькі, хто нині скаже?

Велике Князівство Литовське та Польське королівство перед об’єднанням у єдину державу Річ Посполиту, аристократичну республіку пізнього середньовіччя.

Тогочасні документи говорять про всі ці поселення, як про невеликі, приміром : с. Старе Волочище (певно Староміщина) – 1583 р. власність кн. Владислава Збаразького, платили податки з 23 «домів ринкових», 70 «домів вуличних», 42 «убогих халуп». У 1598 році поселення вже називалося Старе місто.

В 1623 році (О. Баранович «Залюднення Волинського воєводства в першій половині ХVІІ століття. Київ – 1930 р.) у Волочиській волості було 15 поселень з 409 димами ( цікаво, дим – значить окреме господарство, значить податок – дим, пізніше дім), Волочиськ – 196, Супранівка – 13, Староміщина – 10, Дорофіївна – 55, Пеньківці – 26, Просівці – 16 домів ( два останні поселення Маначинської волості.

Поселення під назвою Підволочиськ нам відоме з 1545 року, але ще у 1553 році говориться про кошти на замок у м. Волощище, а у 1595 році про те, що кн. Степан Збаразький купчу дав Петру Збаразькому на пів замку у селі Волочище.

Відомо, що до 1569 року наш край входив до Великого Князівства Литовського, а по Люблінській унії став належати Речі Посполитій. Однак, повернімося до ВКЛ, цього вельми цікавого державного утворення. Це було утворення федерації земель – князівств. Серед них – Київське, Чернігово – Сіверське, Подільське та цікаве нам Волинське. Так що даремно деякі не зовсім компетентні геральдисти малюють на всяких там стендах і бігбордах подільські герби – сонечка. Це не про нас і тим більше не про Волочиськ, котрий до 1917 року входив у склад Староконстянтинівського уєзда Волинської губернії (Житомир). Місцеві князі, в тім числі і наші Збаразькі (володіли Верхнім Надзбруччям до вигасання роду у 1636 році) були практично самостійними керівниками таких собі напівдержав. Вони мусіли, згідно відповідних угод, ставати з своїми загонами у військо литовське на час воєн. На той час Литва постійно конфліктувала з тевтонцями, москалями ( з тими особливо, бо т. зв. «третій Рим» як міг перся зі шкіри, аби довести своє «право на юго – западную Русь») та кримчаками. Князі Збаразькі, як і інші князі, мали своє судочинство, податкову систему і т. п. У нашому випадку їх первісний центр Несвіж в XV столітті розпався на три уділи - вотчини, з них і виокремився той Збаразький (ще Вишневецький та Колоденський). Певно що князі не могли контролювати всі свої володіння, адже ті володіння були значними і порозкидані по значній території. Всюди мало бути око і вухо князівське. Таким чином створювалася ленна система, ленники називалися слугами, але не в тому розумінні, що прислуговували князям, а у тому, що служили їм на теренах, де чинили суди, збирали податі, захищали ввірені землі та люд, будували, чи тримали замки (можливо й наш). Особливо цінували тих ленників, хто не був зайдою, а «сидів» на прадідівській землі і мав її у власності. Такий дбав про край та все робив для його розквіту, бо мав з того зиск. Зайди ж були на ленах тимчасово, заки служили, а коли служити далі не могли то лишалися маєтків. Отже, вони прагнули накрастися, нажитися, коротше кажучи нахапати. Це дуже нагадує нинішніх всяких там «губернаторів» і їх посіпак (рос. временники).

Уміння доказати родовитість значило отримати право управляти, стати рицарем ( в нас казали лицар) – термін походив з Чехії, або ще краще паном (теж з Чехії, появився за Свидригайла). Ті рицарі – пани платили сеньйору особливий вид податку – податок кров’ю, тобто вони його захищали, воювали за нього. Решта, хто платив натурою (продуктами і т. д.), чи грошима, або, як тоді казали чинш – була менш шанована шляхта. Можна переконливо казати, що у нашій волості – чи то Волочиської, чи Маначинської волості сидів якийсь такий «слуга».

Південно – західна периферія ВКЛ – Верхнє Надзбруччя було одночасно і мостом, котрий єднав його з королівством Польським самими різноманітними зв’язками добросусідства, що особливо кріпло після весілля Ядвіги та Ягайла і Кревської унії 1385 року. Ми мали змогу діставатися Європи. Тоді ж було узаконено кордон по р. Підгорець (Подґожец) – Гнізна.

Головні дійові особи Кревської унії – Ядвіга та Ягайло.

 

Ян Матейко – Люблінська унія 1569 року. (Українці «треті лишні» на цьому польсько – литовському «банкеті». Тоді було закладено основу майбутнього кровопролиття)


АРХІТЕКТУРА ЧАСІВ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ
на терені Підволочиського району.

1.(ліворуч) Церква Івана Богослова, 1744 року у Скориках. Там існує давній переказ. Що у ній був сам Богдан Хмельницький та сповідався перед походом на Збараж у 1649 році. Він же й подарував церкві оригінальний іконостас. Як так, що сама церква з 1744, а гетьман з козаками там сповідалися? Можливо це так – сама церква була у 1744 році реконструйована. На це вказує той самий іконостас.

2.(праворуч) Дзвінниця церкви Святого Миколи у Староміщині. Вона певно не належить до пам’яток епохи РП, але без сумніву повторює її архітектуру.

 

3.(ліворуч) Церква Святої Покрови 1868 року у Медині. Її архітектура наче повторює риси народної церковної архітектури XVI - XVIII століття.

4.(праворуч) Стара церква, очевидно XVII – XVIII століття в с. Козярі, перевезена аж з Карпат!

 

5. Замок у Скалаті, 1600 рік. Гравюра з фото 30 – х років. Т. Мокрій.

 

РІЧ ПОСПОЛИТА (POLSKA) НА КАРТІ ЄВРОПИ ХVII СТОЛІТТЯ

 

РІЧ ПОСПОЛИТА (RP) 1634 - 1660 (od morza do morza…)

 

Із книги: О. Ковальчук "Українське народознавство"

Слов'янське та суто українське у житлі

Ця розвалюха достояла у Токах до ХХІ століття. Архітектура української хати практично не змінювалася з середньовіччя. Будувалася з саману (в нас називали сирівка), мала сквозний коридор – сіни, одні двері парадові, навпроти вихід на город, сад, часом до хліва.

На право так звана хатинка (або хатина), невелика кухонька, там також і часто спали, бо була піч, часом грубка, можна було якось пропалювати та перезимувати. На ліво – покій, там мешкали у теплу пору. Часто в хаті тримали й дрібну худобу, або й врх, якщо не було хліва. Так всі грілися…

Накривали таку хату житньою соломою. Чималу цінність становили ясени, які рахувалися цінним деревом і навіть передавалися на спадок, чи як посаг. На подвір’ї викопували льох ( найкращий я бачив у с. Супранівка в добродія Черкаса ).

Щороку на Великдень хату білили вапном з добавленням синьки. Люди жили можливо й не багато, але чисто, що відмічено й чужинцями.

 


Типи хат і господарських споруд нашого терену

Первинною формою давнього українського житла були землянки й напівземлянки. Вони були просто збудовані - з похилим або двосхилим дахом, однокамерні, зведені на невеликій глибині, опалювалися "по-чорному", тобто дим з печі виходив просто у помешкання. У землянці були так звані "волові вікна" - невеличкі отвори із засувною дощечкою, яка при потребі відкривалася, подаючи у кімнату світло і повітря. Найдавніші однокамерні житла на території України датуються другою половиною І тисячоліття.

З X ст. розвиваються багатокамерні типи житла, особливо у середньому Подніпров'ї. З XV ст. на Україні відомий двосторонній варіант трикамерного житла типу світлиця - сіни - світлиця.

Від землянки до української хати у тому вигляді, в якому вона відома цілому світу, минуло немало часу. З ХV ст. до початку XX ст. хата суттєвих змін не зазнавала.

Найдавнішими були нерухомі меблі, передусім лави. По всій Україні їх ставили вздовж чільної та причілкової стін, з'єднуючи на покуті. Подібною до лав була конструкція "полу" - спального місця. Пізніше його стали замінювати переносними дерев'яними ліжками. Невід'ємною частиною хати була "жердка", яка нерухомо кріпилася до стін і стелі над "полом", у будень вона слугувала вішалкою для одягу, а у свята на ній вивішувалися рядна та килими. До стіни у протилежному від печі кутку кріпився мисник - не величка полиця-шафа для посуду. Постійним було і місце для дитячої колиски - над "полом". Кількість рухомих предметів була обмеженою: стіл який ставився до покуті, скриня та ослони. Найбільша увага господарів зосереджувалась у хаті на покуті. Це було місце, де зберігалися предмети, яким надавалося значення вищої культурної цінності сім'ї: стіл, хліб-сіль, ікони, рушники, а пізніше - документи та фотографії.

Особлива роль у житлі відводилася долівці й призьбі. Долівки були земляними, їх збивали з червоної глини, а напередодні свят змащували, застеляли травами. Призьба, яка виконувала у господарстві різноманітні функції (для сушіння, була своєрідним утеплювачем, служила замість лавки на подвір'ї), теж дбайливо доглядалася, постійно підмащувалася глиною.

Обряди, пов'язані з будівництвом хати. Існувало багато обрядів, пов'язаних із будівництвом хати: на тому місці, де мали її звести, залишали чотири перепічки на ніч. Якщо один із хлібців зникав, тут можна було будувати хату, якщо все залишалося без змін, це був знак, що господаря, якщо він не зважить на пересторогу, чекають злидні.

Помешкання ніколи не зводилося на тому місці, де росте бузина - "чортове дерево". При закладанні підвалин на покутньому стовпці клали якісь гроші, щоб велося у господарстві.

Коли підвалини були закріплені, роботу припиняли і робили обрядовий обід на покуті майбутньої хати. За обідом домовлялися, коли зводити стіни та як організувати толоку.

Хату будували швидко, завершувалося будівництво обов'язково до заходу сонця. Потім хату прикрашали, власне не всю хату, а лише східний причілок (застільне вікно мало бути повернуте на схід).

Обряд входин виконували тоді, коли внутрішній інтер'єр було оформлено. На входини гоесті несли із собою хліб і сіль - символи достатку, бажали щастя у новій домівці.

Ми маємо справу з фільварками на терені Надзбруччя. Фільварком властиво був і старий Підволочиськ. Його елементи (зокрема кузня) «дожили» до 1944 року, а початок був вірогідно з XV - XVI століття. Фільварок (пол. folwark, від нім. Vorwerk — хутір, ферма) — у Польщі, Литві, Україні та Білорусі у 14-19 століття багатогалузеве панське господарство. За панщини у фільварках застосовувалася дармова праця, пізніше — наймана.

В українських землях Ф. вперше з'явилися в Галичині у 15 ст. У більшості українських земель, що входили до складу Литви, фільваркова система господарювання почала запроваджуватися з серед. 16 ст. У зв'язку з розвитком внутрішнього і особливо зовнішнього ринку (мануфактурне виробництво західноєвропейських країн потребувало сільськогосподарської сировини) у феодалів виникла потреба організації власного господарства з виробництвом хліба на продаж і переробкою сільськогосподарської продукції. З іншого боку, новосформований шляхетський стан Великого князівства Литовського прагнув економічної стабільності господарства в умовах постійного перебування шляхтичів у військових походах. Згідно з «Уставою на волоки» (1557) спочатку на великокнязівських (державних землях) Великого князівства Литовського було проведено «волочну поміру» і кращі землі віддано під Ф. Селяни зобов'язувалися виконувати дводенну панщину на тиждень з однієї волоки землі, що була у їхньому користуванні. У приватних маєтках магнати та шляхта також стали запроваджувати Ф. як найбільш економічно вигідні для них господарства. Найбільші можливості для розвитку товарного господарства мали магнати. Щоб поширити фільваркову систему й збільшити продуктивність панських господарств, у 1557 р. була проведена аграрна реформа, відома під назвою “Устава на волоки”. Спеціально призначені ревізори переміряли землі й поділили їх на так звані волоки, ділянки землі розміром 16—21 га. Під фільварок відводилися кращі землі й в одному місці. Селянам виділялися три смуги на різних полях; передбачалося ведення трипільної системи господарювання. Володільник волоки мав відробити два дні на тиждень у фільварку, платити щорічно грошовий чинш у розмірі 12 грошів, давати данину продуктами не менш як на 18 грошів. За селянами залишалися також “мостова”, “візницька”, “сторожова” та інші повинності.
 

Стан Волинського воєводства та фільварків

Площа 42 тис. км 2 Населення 650 тис. чоловік 2 200 поселень

 

Герб Волинського
воєводства часів
Речі Посполитої

У середньому на один фільварок припадало 250–350 моргів (150–200 га) орних земель. Фільварки у 960–1110 моргів (550–650 га) вважалися великими й "винятковими". Кількість орних знарядь на фільварках початково була мінімальною. Це пояснюється використанням при обробітку панської землі здебільшого сільськогосподарських знарядь (також і волів), які належали селянським господарствам. У 30-х роках ХVIII ст. шляхом значних фінансових витрат з боку власника інтенсивно набувався й "озалізнювався" власний орний реманент, який до початку 50-х років не оновлювався. Кон'юнктура зернового ринку другої половини 60-х років стимулювала покращання обробітку землі у фільварку та збільшення його їздового "парку". У магнатському господарстві діяла розгалужена адміністрація. Очолював її комісар маєтків на Поділлі та Волині, що виконував контрольно-ревізійну функцію. Йому підпорядковувався провентовий писар маєтків, економ, губернатори ключів і управителі фільварків. Останнім підпорядковувалася нижча адміністрація фільварків – провентові писарі, доглядачі стаєнь, "стадні писарі" (стадники), лісничі, городники, гуменні, побережники, ланові. Пов'язаними з фільварком були й обов'язки гуральняного писаря ("доглядача бровару").

Перелічена адміністрація отримувала за свої послуги солярій (грошову винагороду) та ординарію (натуральну виплату). Терміни перебування на тій чи іншій посаді, як і розміри виплат, залежали від сумлінності виконуваних адміністрацією обов'язків. Фільваркове господарство обслуговувала челядь, яку складали і поповнювали головним чином безземельні селяни. Пан на власний розсуд міг обирати з-поміж них необхідну робочу силу. Виданий М. Жевуським загальномаєтковий наказ (1741) зобов'язував адміністраторів на місцях брати до послуг тільки неґрунтову челядь (хоча насправді при потребі часто залучали й ґрунтову), на умові сплати їй ординарії (здебільшого збіжжям), розміри якої залежали від врожаю зернових. Грошові видатки на фільваркову челядь були незначними й в основному складали компенсацію за належні їй згідно з панською постановою вовну, одяг, взуття та "омастове" (річна свинка або шмат солонини). Для багатьох безземельних і малоземельних селян праця при фільварку ставала єдиним засобом для виживання. Основну робочу силу фільваркового господарства становили залежні селяни. Їхні повинності й обов'язки перед двором фіксувалися в інвентарних описах. Власник маєтку їх регулярно змінював і доповнював. При цьому головну роль відігравали панщинна повинність (поруч із чиншем) і поділ селянських господарств на "тяглові" й "піші". Від часу відбудови фільварків на Поділлі панщина була нормованою, а її розміри коливалися в залежності від господарського стану того чи іншого фільварку та його профілю. Загалом же панщина "шнурового" селянського господарства у фільварках ніколи не перевищувала 3 днів на тиждень (131 день на рік). Інші види відробітку та розміри данин визначалися "потребою", тобто доцільністю. Через стосунки маєткової адміністрації з челяддю та залежними селянами простежується доволі продумана соціально-економічна політика М. Жевуського. Її суть полягала у широкому наданні з початку 40-х років слобод (терміном до 5 років) й осадженні в маєтках новоприбулих (як селян-втікачів з Галичини та етнічних польських земель, так і з маєтків сусідніх магнатів), наданні їм ґрунту, житла або позики за квитами під будівництво, придбання волів і посівного зерна. Надавалися пільги молодим сім'ям з "давно осілих" господарств. Згідно адміністративного кордону Волинського воєводства у нашому регіоні, то на заході це Під горець (Гнізна), на півдні Тарнаруда, нижче по Збручу починалося Подільське воєводство. На сході це села нинішнього Волочиського району : Ріпна, Завалійки, Кривачинці, Війтівці, Криштофівка, Трительники, Баглаї, Бубнівка, Глядки, Копачівка (друга) – далі вниз р. Бужок.
 

Детальніше про власників нашого краю.

Герб Великого
князівства Литовського.
Титулярник 1672 рік.

Князі Несвіцькі приблизно на рубежі XIV – XV ст. набули північно-західну окраїну Поділля з центром у Збаражі. Під час бурхливих подій 30-х рр. XV ст. вони втратили тут свої володіння, але в 50-х рр. повернули їх назад. У 60-х рр. XV ст. відгалуження Несвіцьких, осіле в Збаражі, остаточно відірвавшись від старого гнізда, стало іменувати себе прізвищем, похідним від нової резиденції, і таким чином перетворилось на князів Збаразьких. Станом на 1463 р. володіння цього роду на півдні Волині становили Збаразький повіт і нараховували два городи, 68,5 сіл, одне дворище й одне селище. У результаті поділів 60 – 80-х рр. XV ст. при Збаразькому замку залишилися тільки невелика за площею, але найгустіше заселена смуга землі вздовж р. Гнізни та малолюдна територія навколо Волочищ у басейні р. Збруча.

У 1481 р. тут нараховувалося 15 поселень. Наприкінці XV ст. підпорядкована володарям Збаража територія трохи розширилась завдяки родинним переділам, шлюбним зв'язкам та невеликому Грицівському маєтку в Полонському повіті на р. Хоморі, отриманому як “вислуга”; у першій чверті наступного століття володіння роду доповнив придбаний у верхів'ї Збруча обширний, але малолюдний маєток Ожогівці. У середині XVI ст. південно-східна окраїна колишнього Збаразького повіту виділилася в окрему волость із осередком у замку Волочищах; другу волость було сформовано навколо замку в Ожогівцях, перейменованих після осадження тут міста в Новий Збараж; третя склалася на р. Хоморі навколо замку в поселенні Гриців. На кінець досліджуваного нами періоду чотирьом землевласникам із роду Збаразьких належало в Кременецькому повіті 6 міст і близько 87 сіл.У 90-х рр. XV ст. з князів Збаразьких виділився рід Вишневецьких. Первісні його володіння, сформовані в результаті поділів і переділів 1463 – 1491 рр., охоплювали північну частину Збаразького повіту, розташовану в басейні р. Горині. Згодом у Вишневецьку волость улилося близько десяти сіл по її периметру, набутих у шляхти або осаджених на спірних землях. У 60-х рр. XVI ст. в басейні р. Збруча на основі Дорофіївського маєтку сформувалась окрема Маначинська волость. Станом на 1569 р. четверо представників роду Вишневецьких мали в Кременецькому повіті близько 69 поселень.

2007–2013
Сайт містечка Підволочиськ
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали належать сайту містечка Підволочиськ (їх авторам) та охороняються законом України
"Про авторське право і суміжні права".
Публікації авторів можуть не співпадати з думкою редакції cайту містечка Підволочиськ.
При використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.