Шановні відвідувачі! Ми раді вітати вас на сайті міста Підволочиськ!

Підволочиськ — стародавнє містечко, перша згадка про яке датована 1463 роком. У нестримному потоці важливих і дріб’язкових подій швидко минали роки і сторіччя, у вічність відходили страшні воєнні трагедії, зазнавали безслідної руїни рукотворні споруди, невпізнанно змінилося обличчя населеного пункту.

Сьогодні він відроджується, живучи по принципах об’єднання і творення, прагнучи вирішувати головні завдання свого стратегічного плану. Він невпинно міняється. І в єдиній та неповторній суті стародавнього і сучасного Підволочиська з’являється все більше нових граней.

Автор та власник сайту:
Кіндрат Дмитро Юрійович
Пошта:
Skype: Dmytro.Kindrat
Телефон: +38 (096) 101 29 65

 

Про сайт
  • Неофіційний

    Сайт містечка Підволочиськ

Сайт на реставрації.

Тимчасово можуть не працювати або некоректно відображатися сторінки.

Визвольні змагання (1918 – 1921) Друк e-mail

Операцію по перехопленні влади від генерала Ґуйва у Львові було проведено в ніч на 1 листопада 1918 року українськими військовими формуваннями під керівництвом Дмитра Вітовського. В ніч на 3 листопада українці захопили владу у Тернополі та Підволочиську. Без сумніву, що цей акт випереджував POW – „польску орґанізац’ю войскову”, що у найближчий час планувала захоплення Ґаліції і мала на це від попередньої австрійської адміністрації певні гарантії.

Стосовно Підволочиська, то він мав вирішальне значення для загального перебігу подій. Господь присудив саме нашому містечку на довгий час стати мостом, який з’єднував дві українські держави у їх запеклій боротьбі за волю. У нашому містечку на той час розміщувалися частини ландвіру, тобто практично малобоєздатні, комплектовані з вояків старшого покоління та видужуючих після поранення, що налічували коло складу батальйону, чи куреня. Вони знаходилися у бараках, зведених коло Збруча, до нас дійшов фрагмент одного з них, на самому повороті до Волочиськ, останній будинок – праворуч. Очевидно, що на той час касарні колишнього мадярського уланського полку на той час вже згоріли. (вул. Мстислава) Також тут було невелике число поліцейських, що мали дільницю по вул. Д. Галицького, де нині аптека, госп. група райво та „юний технік” і частини колійової охорони. Всього по оцінці сучасників коло 500 чоловік. Небезпечно було те, що майже щодня на вокзал прибували війська зі Сходу, котрі тут пересаджувалися у європотяги та відправлялися у внутрішні райони імперії. Так польські джерела (Polski Tarnopol, W – 91 ,KARTA. ст. 69) пишуть про те, як через Тернопіль переїздив 90 піхотний полк, що складався переважно з поляків, та що ті поляки не захотіли спільно з польським підпіллям „викинути українців з міста”. Ми ж зауважимо, що цей полк був роззброєний у Підволочиську і таким чином не міг втрутитися в події у Тернополі, так, що звинувачення поляків полкового капелана у тому, що він виявився малодухим не витримує критики. До того ж скажемо, що ж то був за такий полк, котрий крім капелана не мав якихось гідних офіцерів. Цей факт відкидає звинувачення поляків у бік українців в тому, що вони являли собою „dzicz gajdamazku”, банду „мордерцув” і т. п. „ перли” на які так багате то польське джерело.

Поскільки українців у містечку було вкрай мало, то захоплення влади організовували мешканці навколишніх сіл, особливо Заднишівки, Староміщини, Супранівки. Так, як у короткому історичному ілюстрованому нарисі „ Підволочиськ” ( К – 2001 р.) я докладно описав спомини безпосередніх учасників подій І. Кучмака, Т. Дмитріва, о. С, Хабурського, що публікувалися у Канаді в газеті „ Вільне слово”, календарі

 

„ Новий шлях” і у нашому часописі „ Гомін волі” № 7 – 8 за 1994 р., то тут лише коротко переповім основні події, які мали місце у той час.

Душею організаторів повстання став Іван Кучмак ( 1899 – 1977), що був родом з приміської Заднишівки.. Був чотарем УСС та УГА. Візначився в боях за Підволочиськ, Велику Березовицю, Тернопіль. Учасник походу на Велику Україну, боях за Вінницю, Калинівку, Корчин, Брусилів, Київ і т.д. Видатний український художник, він працював у жанрі історичного живопису в США.

До Підволочиська прибув з 31 жовтня зі шпиталю у Чернівцях. Тут, разом зі своїми друзями – Тимефієм Дмитровим, Йосипом Масловським, Ярославом Щуром, хорунжим Яворівським, підстаршиною Задуберою не чекаючи вказівок з Тернополя розробив план захоплення Підволочиська. Суть його полягала в тому, що з мешканців Заднишівки і Супранівки організовується загін для захоплення станції та казарми, а староміщани беруть на себе жандармерію. Першим загоном керував сам І. Кучмак, а другим Й. Масловський.

 

Омелян Литвин згадував, як: „30 жовтня 1918 року, в ночі, прийшов до нас кур’єр – січовий стрілець, розбудив Ярослава Литвина. Олексу Гуцайлюка – брата моєї мами Марії, та передав наказ Головної команди про те, що 2 листопада будемо брати Підволочиськ та пішов по інших адресах Попередньо всі були зібрані у Супранівському ліску, аби сформувати відповідну колону, яка мала підійти до Підволочиська по колії та з Нового світу. Заднишівчани мали увійти з боку сучасної вул. Данила Галицького, а Староміщина з боку Волочиськ, з боку Балкан мали діяти мешканці містечка, їх було не багато, бо на той час тут українці становили меншість. “Супранівська” колона діяла під керівництвом Ярослава Литвина, Задубери, П. Коненка та І. Цепка з Коршилівки, тут були також люди з Росохуватця, Кам’янок, Клебанівки, Богданівни.

В акції захоплення влади брало участь до 2 тис. чоловік, але вони, до того, як були захоплені військові склади, були майже беззбройні, тому був певний ризик і необхідно було приголомшити австрійців несподіванкою. Слава Богу, це вдалося. По тому в Підволочиську залишилося коло 2 сотні, а решта відправилася на фронт проти поляків.”

 

На фото у середині Іван Цепко з с. Коршилівка, колишній усус, учасник захоплення Підволочиська, він служив в УГА, від так у ЧУГА. В 1922 році у „ червоній дванадцядці”, загинув у бою за загадкових обставин. На фото Іван Цепко в центрі, як большевицький комісар Півд. – Зах. Фронту, 1920 рік.

Тим часом у різних мемуарах різна кількість учасників акції по захопленні влади з 2 на 3 листопада 1918 року.І. Кучмак каже всього про 110 осіб. При тому „ ніби озброєних” коло 39 – 40. Будемо вважати, що він не все знав, бо пізно приїхав.

 

Отже, коли наш загін, що мав синьо – жовті опаски, прибув під касарню, то зауважив там вартового, тоді казали стійкового, котрий куняв на лавці опершись на кріс. Касарня представляла з себе двоповерховий будинок, що до нині не зберігся. Двері до касарні були привідкритими і ми могли там бачити наших „ квартирантів”, то були словаки та поляки і „ фельдфебелі – зупаки” ( австрійці), котрі ще не могли собі ніяк затямити, що часи їх тут державності добігають останньої хвилі. З собою до середини І. Кучмак взяв Я. Щура і ще пару здорових хлопців. Решта зосталася поки що на дворі і мала увірватися в разі потреби, за умовним знаком, аби позабирати кріси, які ймовірно стояли у коридорах „ в козлах”.

З коридору, по сходах наші хлопці увійшли на перший поверх, де на них уваги ніто й не звернув. Напівроздягнуті вояки різалися у карти, було гамірно.Качмак скомандував німецькою :” Ґабтахт!”, аж тоді всі зірвалися на ноги. Не давши їм отямитися він коротко пояснив суть справи, особливо наголосивши, що війна для них закінчилася, українці дають їм на збори півгодини, нехай пакують рукзаки, бо на станції вже чекає потяг домів. Враз присутні загукали :” Гурррра!” Вони були щасливі тим всім. До чергового фельдфебеля, котрий називав Кучмака „гер ґавтман ( капітан)”, той звернувся з запитанням, де ж то пани офіцери? Вони були всі на гостині у графа Баворовського. Відтак За тим всім його загін вже стояв на дворі озброєний забраними в коридорах крісами. Тут таки, коли ляндштурмаки почали збиратися на дворі для відходу на вокзал, прийшов з кількома чоловіками Задубера. Все було спокійно, але правдиво груз спав їм з плечей тоді, коли потяг з залогою відійшов на Тернопіль.

Після них тут лишилося багато добра, вже скоро наші хлопці були переодягнуті у нові мундири, навіть мали ґельми на головах. На рано містечко розквітло синьо – жовтими прапорами, чим дуже пригнітилися поляки. Натомість євреї вели себе щодо перевороту нейтрально, швидше вони навіть співчували українцям. ( Це відзначають і польські автори у вже згадуваній намі їх розвідці „ польський Тарнопіль”).У навколишніх селах ця звістка так швидко поширилася, що, як розвиднілося, то мивсі побачили у місті силу – силенну наших селян.

Враз коло 10 години прийшла звістка з Волочиськ, що виїхав до нас великий військовий ешелон. То була якась технічна військова частина, що везла вагони майна. Задубера з стрільцями та кулеметом ( машінґвер) примостився у так званих магазинах, так називалися склади, що ми їх і нині частково бачимо в районі „ заготзерна”. Він мав стріляти в разі чого з вікна того складу. Кучмак же з рештою загону, наїжаченого штиками на потяг, котрий заходив на станцію з так званого руского боку, стов на перон. Коли той транспорт зупинився, то він провів перемовини з начальником поїзда – майором. Йому було запропоновано, аби залога лишила майно і зброю та перейшла на австрійський бік, де на них чекав потяг на Тернопіль. По недовгій нараді вони пристали на вимоги українців. Четар пише, що вони всі це зустріли з великим полегшенням, бо був великий ризик не встояти перед регулярною, добре озброєною на навченою частиною. Словом – поталанило.

Тимофей Дмитрів на відміну від І.Кучмака був у містечку задовго до цих подій, тож вказує, що представник Української Національної Ради Вацик, син о. Вацика передав їм план захоплення влади у Підволочиську ще у другій половині жовтня саме на той час, тобто в ніч з 2 на 3 листопада. Той наказ звучав так :

” Наказується в ночі з 2 на 3 листопада роззброїти станицю австрійської жандармерії, всі стаціоновані австрійсько – німецькі відділи до міської поліції включно та перебрати всю цивільну владу, як залізниця, пошта і т. д. в українські руки.”

Операція почалася о 7 годині за австрійським ( тобто середньоєвропейським, це нині 21.00 за київським ) часом.

 

Колишні вояки УГА, мешканці сіл сучасного Підволочиського району. Фото весни 1939 р.

 

Підволочиськ, як видно досить легко підпав під ЗУНР. Було назначено комісаром міста пана Михайла Навроцького, котрий вже посідав посаду у міській управі за російської окупації і певно мав відповідний досвід управління . Начальником залізничної станції став Зілінський, котрий до того був заступником, а пошту перебрав Антін Гук. Був утворений комітет для збереження державного майна, котре відбирали у австрійських частин які переходили через Підволочиськ. Ясно, що поляки зустріли такий перехід подій вкрай вороже, але не могли нічого вдіяти і затаїлися, а євреї віднеслися до перемоги українців з лояльністю. Та, як показали подальші події і тут не обійшлося без неприємних винятків, про це трохи далі. Такий собі Ічайл був керівником їх самооборони, євреї боялися можливих погромів і мали у тому рацію. Та про це скажу далі. Він був помітною постаттю не лише серед місцевих сіоністів. Без нього, пишуть євреї самооборона не могла б виникнути. У місцевій драматичній труппі він завжди був суфлером. Того Ічайла згодом застрелив такий собі Сєдлєцкій – поляк, що був його компаньйоном по бізнесу.

Військовим комендантом містечка став Степан Шухевич, що залишив про цей період цікаві спомини. У Підволочиську було сформовано полк УГА, який у скорім часі вирушив під Львів. З його формуванням було не все так просто, бо завжди знайдеться певна частина обивателів, котрі би воліли, що б за них воював хтось інший. Так, зокрема, деякі автори згадують про так званий „ гнилицький бунт” (В. Бачинський, що служив у тернопільському коші подільського полку ім. Симона Петлюри).

Колишній офіцер штабу
Мирона Тарнавського сотник
Іван Мокрій, 1898 р.н.
с. Рожиськ. Закінчив
Тернопільську руську
гімназію. Пройшов вишкіл УГА
у Коломиї в 1918 році.
Фото 50 – х років.

В. Бачинський писав:

«Яка була дійсна причина Гнилицького бунту і масової дезерції, не знаю». І зараз тут же робить два припущення: 1) Населення думало, що Гнилиці далеко від Львова й напевно поляки туди не прийдуть і тому не треба армії; 2). Розташовані на колишньому австрійсько-російському кордоні Гнилиці були під впливом злочинних зазбручанських елементів.”

Спогад у цілому написаний об'єктивно, стверджує лише факти, не досліджуючи нікого хіба що дезертирів, що розвелися в селі та ті зовнішні елементи, що ставилися вороже до будови Української держави, а зокрема до організації української армії.

Другого спогаду, що був надрукований також на початку тридцятих років правдоподібно в часописі „Народна справ” й торкався бою під Равою Руською нам не вдалося розшукати. Отже, не було нагоди з ним ознайомитися.

Тут обговоримо ще змалювання «Галицького бунту», що його описав Василь Чернявський у статті «Наш Збараж». Автор пише: Населення цього села (Гнилиці) вже здавна відзначалось своєрідною психікою і зокрема анархістськими тенденціями. І тепер воно не визнало української влади і не хотіло давати українській армії ні добровольців ні рекрутів. Повітова Вій¬ськова Команда і Повітовий Комісар не хотіли вдаватись до драматичних заходів у своєму повіті, ото ж передали цю спра¬ву Окружній Військовій Команді в Тернополі, яка вирішила перепровадити набір рекрутів у Гнилицях силою. З тією ме¬тою до Гнилиць вислано відділ війська під командуванням чотаря Г.”

(взято з кн.. Підволочиська земля у спогадах емігрантів – В. Жила, „ Зрушення в розвитку пізнання нашого минулого.” Т - 93)

 

Поза тим у тому подільському полку проходили службу багато наших земляків, у т. ч. дідусь пана Богдана Збаразького. Полк на початках було кинуто під Раву Руську, пізніше він виконував здебільшого охоронні функції коло Головного отамана і Директорії в Києві, Вінниці, Кам’янці Подільському. У полку була гнилицька сотня, так, одна її чота брала участь в боях за Раву Руську. Там вона не змогла встояти перед чисельнішими поляками, котрі її обійшли і майже всю знищили. По тому окремі почали звинувачувати гниличан у зраді. Словом там було багато всякого...

 

Формування УГА складало багато проблем, як кадрового характеру, так і матеріального забезпечення діючої армії. Попередньо я вже зупинявся на тій проблемі, котру підносив ще на початку ХХ ст. митрополит Андрей Шептицький – вперте не бажання галицьких юнаків здобувати фахову військову освіту в австро – угорських закладах. Тепер це значило, що ми практично лишилися без своїх офіцерських професійних кадрів, особливо так званого вищого ешелону. Звичайно, було не мало тих, хто у Першу світову війну служили офіцерами, бо в силу свого освітнього рівня були прирівняні до кадри. Але то головним чином ланка молодшого складу, до капітана. Чи, як рахувалося у усусів сотника. Тепер виявилося, що ці кадри були частково втрачені на фронтах. Вітовський ухвалив зробити у Коломиї вишкіл для студентів та випускників гімназій. Так туди потрапили і тернопільські гімназисти, серед них мій дід Іван. Він розповідав про високі темпи навчання, бо ситуація на фронті щоразу гіршала. Певна частина офіцерського складу була з не українців, а представників інших народів Австро – Угорщини, котрі зголосилися до УГА. Одні з них були одружені на українках, чи тут служили і відтак перейнялися українством. Інші просто не мали куди подітися, бо крім військової освіти більше нічим не володіли. Вони були професіоналами і воювали за того, хто платив і наймав.

Степан Шухевич, сотник УСС

Як нам відомо, у листопаді 1918 - січні 1919 року військовим комендантом Підволочиська був Степан Шухевич, сотник УСС, отаман УГА (див. світлину) Він прибув до містечка з Одеси 17. 11. 1918 року військовим ешелоном о 12 30, як чітко записав у своїх мемуарах „ Спомини про Українську Галицьку Армію”. Там, в Одесі. Їх заскочила звістка про розпад Австро – Угорщини і утворення ЗУНР.

Містечко дуже потішило стрільців тим, що вони відчули себе вдома і побачили в Підволочиську національні прапори, навкруг лунала рідна говірка. Комендантом станції був тоді четар Богачевський, а міста поручник Михайло Ніщинський, його ад’ютантом Ткачівський. Над численними складами – магазинами стояв Осип Караван, за продовольчі склади відповідали Малішкевич, хорунжий Шумило, підхорунжі Єндрик, Михилита. За лікаря був Гарасюк.

На той час ЗУНР втратила Львів і уряд переїхав до Тернополя. 24 листопада Дмитро Вітовський, старий приятель Ст.. Шухевича, а тоді головний військовик ЗУНР призначив його військовим комендантом Підволочиська та вказав на значення містечка в сенсі матеріального забезпечення УГА і зв’язків з Великою Україною.

Наказ про евакуацію частин 25 армійського корпусу австро – угорської армії під керівництвом генерала А. Крауса було видано 7 листопада 1918 року у Вінниці. Саме цей корпус переважно й виводився через Підволочиськ. Цьому наказу передувало повстання у частинах, особливо це стосувалося угорських полків.

Степан Шухевич був досить подивований з того, що він мав справу з фактичним двовладдям на межі анархії у Підволочиську. Справа в тім, що по захопленні влади було створено місцевий комісаріат, котрий сформував дві воєнізовані структури, набрані з місцевих людей. По перше це була жандармерія, яка складалася з мешканців довколишніх сіл, котрі мали сторожити державне і військове майно, а на ділі попросту його розкрадали.

Це були демобілізовані колишні австро – угорські вояки, які не дуже спішили знову на фронт, а воліли відсидітися тут. Тим більше, що поживитися таки було чим. Приміром з транзитних ешелонів, які йшли з Росії забирали коні. Тих коной в окремі дні числилися сотні. Їх було належно переправляти далі для потреб УГА. Поза тим, якась частина тих коней розкрадалася, продавалася місцевим господарам і юдеям. Та не єдино коні і ВРХ оті жандарми продавали „ на ліво”. Чого то тільки не було на складах – м’ясні і рибні консерви, цукор, одяг, взуття, різне начиння, сільгоспінвентар, вина, коньяки, зброя, набої, словом все, що австро – угорське військо накрало на Великій Україні з одного боку, та те, що йшло на його постачання з іншого і осідало у Підволочиську, реквізоване для потреб УГА, в великій мірі розкрадалося. Це було не припустимим.

Та не одні жандарми правили бал у Підволочиську. Тут була і міліція зложена з місцевих юдеїв. Її очолював вже пом’янутий нами Ічайл. Тож оті жандарми та ота міліція дуже собі добре жили, бо саме через ту міліцію юдеї викупляли майно Галицької Армії, а вже потім його розпродували по спекулятивним цінам. Добре жилося і місцевим дідичам, особливо Федоровичу, що колись знався з Іваном Франком, а тепер від того дуже користав, „ дружачи” з жандармами.

Відтак було вирішено робити заміни місцевих кадрів, що були тісно між собою пов’язані тими крадіжками. Новим начальником станції С. Шухевич призначмив четаря Лисого, над стайнями керували четар Данилко та хорунжий Колтунюк, за продовольчі склади четар Модест Гриневицький. Зі „ старих” зостався Осип Караван.

Залога, як вже писалося мала всього 30 чоловік, на яких можна було покладатися. Вони лишилися ще з того одеського ешелону. Правда в тому, що старші вояки, які пройшли бої навіть ще з 1914 року таки хотіли додому, бодай би побачити кревних, а вже відтіля вступали до Галицької Армії.

Нові призначення дали свої плоди. За короткий час з кінця листопада до Нового 1919 року з Підволочиськ було передано до УГА 80 гармат, 300 скорострілів, 20 тисяч гвинтівок системи Манліхер, Маузер і Мосіна, 6 рефлекторних прожекторів, тонни амуніції, набоїв, продовольства.

Через містечко щоденно переїздили і переходили пішки в обидва боки тисячі і тисячі колишніх полонених та австрійських вояків. „Австрійці” виглядали досить таки добре, були вгодовані, мали багато добра, що накрали на Сході. „ Росіяни”, а серед них переважали „ східняки” були худі, обдерті, голодні – у самій Австрії в цей час лютував голод. Відтак було встановлено всіх їх годувати. На це зважив С. Шухевич не тільки через гуманні почуття, бо вся ота неорганізована ( особливо піша) компанія допускала мародерство серед і так не багатих наших з вами земляках. Колишнім полоненим тут видавали безкоштовні обіди – варили зупу, гуляш тощо. Працювали польові кухні. Деякі з полоненних, що поверталися з Росії наслухалися жахів про те, що у Галіції їх тут же пограбують, а може й уб’ють. Вони легко здавали те, що мусіли віддати – зброю і амуніцію та навіть частину награбованого і особистого добра, бо від офіцерів повтікали їх вістові, а самим тягти валізи було затруднено. Потім вони пиячили у колійовій ресторації, причому пили ті вина і коньяки, що їх на складах вкрали жандарми і перепродали власнику ресторану. Ті ж хто прибував з Австрії часто вмирав просто у містечку від виснаженя та хвороб, а з вагонів, коли їх відкривали – викидали трупи. Оскільки той потік ніяк не вигасав, то Шухевич домовився з Волочиськом, аби вони своїх годували самі.

Цікаво знати, що австро – угорське військове керівництво було дуже зацікавлене у роззброєнні своїх військових частин, коли ті пересікали Збруч! В листі ґенерала Феліні С. Шухевичу зокрема говорилося, аби їх не пускати зі зброєю, бо певна частина, особливо мадярські полки, заражені большевизмом і ладні перенести до Європи їх криваві методи. То був не жарт, варта згадати так звані Угорську і Баварську радянські республіки... 1918.11.07 УКРАИНА. Жмеринка. Восстание в частях 25ак австро-венгерской Восточной А ген.А.Крауса. 1918.11.11 УКРАИНА. Виниица. Приказ ком.Восточной А(а-в) ген.А.Крауса об эвакуации австро-венгерских частей с Украины.

Коли на станцію заходили ешелони з Великої України, то вони часто були замаєні білими прапорами, а з паротягу вже від мосту над Збручем таким прапором розмахували, бо їх переслідували слухи, що у Підволочиську є велика інвентаризаційна комісія та добре озброєна залога з якою краще не мати діла. Насправді це, як ми вже знаємо було не так. З таких ешелонів на перон вояки викидали зброю і амуніцію. По тому вони покидали ці ешелони і переходили на другий бік колії, де на них чекали польові кухні і вагони європейської ширини колії. Офіцерам залишали особову зброю – шаблі та пістолети і навіть коня, якщо була можливість його розмістити. Головним завданням було їх якнайшвидше відправити на Тернопіль. Те ж саме було з ешелонами, які йшли з заходу, але там вже не було ні зброї, ні взагалі нічого.

Однак траплялися випадки, коли ешелони з Волочиськ були зовсім не так дружелюбно налаштовані. Так, зокрема, сталося і з мадярським полком, що в’їхав на станцію з направленими гарматами. Він мав 6 польових гаубиць та 20 гармат. Мадяри були налаштовані пробиватися до Угорщини, бо там, як відомо йшла громадянська війна. Вони везли чималі цінності, які без зброї не могли зберегти, відтак зажадали, аби їм було подано ешелони на Львів. Наша залога мала один кулемет, який розмістили на складах, що нині є заготзерном. На жандармів і міліцію ніхто не покладався. Всі паротяги вислали зі станції, аби мадяри їх не захопили. С. Шухевич доповів полковнику, що керував ешелоном про те, аби вони здали зброю, набої і інше військове майно, однак той відмовився. Справа набирала дуже небезпечного оберту, але твердість Шухевича привела до того, що мадяри виконали зрештою всі приписи і були негайно відправлені на Тернопіль.

Начальником колії у Підволочиську був Пашківський, що мав москвофільські переконаня, але був налаштований проти поляків і тим самим свідомо працював на українську справу. Інша річ Косинський. Той старався до різних афер, прикладом чого є нафтова. Раптом на станцію почали прибувати цистерни з нафтою з приписами їх відправки на ст. Волочиськ. Поза тим прийшов наказ Вітовського їх негайно завертати. Косинський придумав, що це зробити не можна, бо „ осі горять”. Тут прийшлося вже Шухевичу розтлумачувати всю політику. Не один приходив з тим, що ніби то ту нафту вже купив і це його майно. Однак потреби ЗУНР вимагали нафти у щораз більшій кількості. Поза тим оті „комерсанти” таки знайшли вихід – почали поставляти цистерни на ст. Скалат, де нафту розливали у бочки, грузили на підводи і відправляли на Сатанів. Цьому дуже сприяв повітовий комісар Новаківський, що мав видно у справі добрий особистий зиск. Крім нафтової справи виникла і зернова – селяни з Кам’янок прибули до Шухевича зі скаргою на те, що з дозволу того ж Новаківського йде скуповування зерна по низьких цінах Федоровичем і ще кількома дідичами – поляками. Відтак то зерно продають перекупникам – юдеям, котрі його везуть за Збруч. Тим часом Шухевич для потреб УГА в муці це зерно купляв у Волочиську за дуже високими цінами.

Ці та інші факти корупції та прямої зради викликали дуже нервозну поведінку в наших стрільців. Дій сно, одні відмовляють собі у самому необхідному, кожен день наражаються на небезпеку для життя і здоров’я, а в той час інші наживаються -жирують. Словом, як говориться :” Кому війна, а кому мама рідна...” Тим більше, що у Волочиську, а вже часами і у нашому містечку щоразу більше велася большевицька пропаганда проти наших старшин і інтелігенції. Треба було наводити рішучі порядки з тим усім.

Найперше замінили Малішевича на Гриневицького, котрий більше надавався на цю роботу.

Дуже дорікали вже пом’януті нами жандарми, котрі безбожно крали і ходи постійно напідпитку. Одного разу хорунжий Шумило, що був в команді охорони станції, сам УСС ще з 1914 року піймав одного з тих жандармів, який крав просто з вагону і наказав всипати йому тут таки ж 25 буків. Це розлютило напівп’яних жандармів і вони роззброївши юдейську міліцію, з тим, що вона ніби то попирає стрільців грозилися що розпраляться з старшиною, а найперше тим Шумилом. Шумило переховувався у помешканні Каравана, та найблищим потягом втік на Волочиська. Шухевич побачив, що жандарми збираються іна збірку. Він подумав що її назначив комендант міста поручник Ліщинський. Однак там він побачив лише п’яних галасливих жандармів, що були добре озброєні. Все це відбувалося у приміщенні по вул. Д. Галицького (тепер), де аптека пана Коваля. З Шухевичем був лише четар Данилко. Вони хотіли обрати своїм командиром 18 – річного чуру Малішкевича. Шухевич вступив з жандармами у переговори та заявив, що справа так не розглядається. Тим інцидентом має заопікуватися суд, а та ваша п’яна компанія злодюг у скорім часі буде відправлена на фронт. Такі рішучі дії налякали жандармів і вони почали розходитися. Тут таки по невідомій причині на станції пролунав потужний вибух. Жандарми відразу почали кричати, що то зробили старшини, аби майно нікому не дісталося, але на погрози Шухевича вся ця братія розбіглася.

В скорім часі оту жандармерію вдалося розпустити, бо користі вона недавала жодної, противно – сама ставала загрозою для виконання доручень штабу УГА Вітовського.

Той вибух був не єдиним. 3 грудня 1918 року десь по 12 ночі пролунав страшний вибух, який викликав потужну паніку у містечку – люди повискакували з будинків хто в чім був. Почали витягувати на двір майно, меблі. В цілому містечку не було жодної цілої шибки, а ближче вокзалу і на самім вокзалі повибивало футрини і двері. Ніхто не розумів що діється. Поширювалися слухи, що то поляки почали обстріл Підволочиська з гармат, хоча, де б їм тут було взятися, можливо підійшов якийсь їх ешелон з Волочиська ? То було не так дивно, бо, приміром в Микулинцях висадився Краківський полк та вчинив там бунт. Річ вияснилася. На колії стояв ешелон з порохом, тепер там була велика яма. Якийсь зі стрільців, що ніс охорону захотів подивитися, що у вагоні, черкнув сірник і все, ні сліду з нього не зосталося. Рух поїздів відновився за добу.

Тим часом відбулося падіння режиму гетьмана Скоропадського. Почастішали прямі напади на німецькі та австрійські частини коло Жмеринки. Гетьманці нічим не допомагали ЗУНР, то ж тепер всі почали сподіватися на поміч Директорії.

Генерал Омелянович – Павленко

6 грудня прийшла звістка про те, що Шухевич має зустріти у Фридрихівці генерала Омеляновича – Павленка (див. світлину) з його штабом, котрий їде для організації штурму Львова. Сам генерал був відомий нашим стрільцям ще по Брусиловській операції москалів у 1916 році, коли він командував однією з російських частин. Тепер було цікаво подивитися на нього, що мав очолити наше військо. Коли він прибув до Підволочиська (з тодішніх приписів стрільці не могли переходити Збруч) то всі побачили чоловіка середнього зросту з посивілою борідкою та у високій баранячій шапці. Генерал був разом з високим кремезним полковником – начальником штабу Мишковським. Мишковський розмовляв дуже гарною чистою українською мовою, а Павленко суржиком. Виховані у традиція австрійського війська з суворою координацією та дисципліною, наша старшина і стрільці дивувалися демократизму прибулого начальства. Генерал і його почет дуже приязно розмовляли, потиснули всім руки. Треба сказати, що С. Шухевич дуже високо цінив наших східних братів за їх якусь розкутість, та вона, та розкутість часто перетворювалася на анархію, що далі й побачимо. Вони мислили навіть якось по іншому, більш широко. Через те часто витали у хмарах, як той Чічіков, а галичани були більше приземлені. На другий день Павленко зі своїм почетом зробив огляд наших стрільців на площі Св. Софії, перед костелом. Він був задоволений з їх виправки, розмовляв з багатьма, як батько. Стрільці трохи соромилися за свій вигляд, бо були одягнуті у старе, але генерал знав про проблеми УГА і пообіцяв, що незабаром прийде ешелон з новим одягом, чоботами, амуніцією. За який час він відбув на Тернопіль.

 

По взятті Києва до Підволочиська таємно доставили тамошнього митрополита Антонія і житомирського єпископа Євлогія. Вони були депортовані за вороже ставлення до проблеми автокефальної церкви, везли їх таємно, боялися, аби їх не відбили селяни. Вони були переконані, що то все справа рук митрополита Андрея Шептицького, аж коли їм сказали, що Шептицький блокований поляками у Львові, то почали висувати інші версії. В цілому з ними стрільці повелися добре, хоча спочатку таки вовками на них дивилися. Владик відправили до Бучача, у монастир.

Оскільки наші спави під Львовом йшли паскудно, то варто зазначити, як всі втішилися з наказу Вітовського негайно зібрати на станції 400 вагонів і 10 паротягів для прийняття і відправлення під Львів т. зв. окремої Казатинської бригади. По скорім часі все це було зроблено, тож всі чекали з нетерпінням, і враз повний конфуз : на станцію з Волочиськ вкотився їх перший потяг. Всі побачили, що з вагонів виглядає по 3 – 5 похнюплених „вояків” з геть відсутніми апатичними поглядами. Коли з великим трудом Шухевич знайшов командира того потягу, то почув, що їх готували на Київ і багато зголосилося, як на прогулянку. Коли ж отримали одяг і зброю та почули, що їх відправляють в Галіцію, то по дорозі почали розбігатися, а найбільше потікали з Волочиськ. Там їх „ розклали” юдейські і польські агітатори. Не один тікав вже з Підволочиськ. Вони говорили, мовляв, чого ми маємо йти воювати, коли то місцеві на фронт не йдуть. На це Шухевич відказував, що залишилися лише хворі і підлітки. Не один з „ казятинців” ласим оком подивлявся на наші склади, де було чимало всякого добра. До того ж десь там коло Львова збунтувався курінь „ східняків” під орудою отамана Кравчука, казали, що Різдво Христове мають стрічати вдома. Їх якось доправили до Чорткова, але назад до Великої України мали перекинути через Підволочиськ.

До Шухевича почали підходити деякі свідомі бійці з Казатинської бригади та й говорити, що не варта тримати ту „бригаду”, бо нічого доброго з них не буде. Ті ж самі вояки казали, що не вірять своїм спішно вибраним командирам – беріть ви нас і побачите, як ми будемо воювати. Справді, вибраність командного складу, впроваджена ще за часів Тимчасового уряду, приводила до таких наслідків, коли підрозділи очолювали так звані народні учителі (наймані колись до сільських шкіл, часто без всякої освіти), чи просто люди, що зовсім не надавалися до того. Що там казати, коли сам Петлюра – головний отаман армії УНР, був попередньо військовим журналістом. Ми тим самим не применшуємо його ролі, бо це був самородок. З бригади єдино артилеристи, а це вже еліта війська, були здатні до бойових дій, що, зрештою й доказали.

Ледве та бригада була відправлена домів, як полковник Мишковський повідомив про те, що до Підволочиська має прибути „ І – ша Дніпровська дивізія”. Коли вони прибули (6 січня 1919 року), то стрільці побачили саме такого командира – колишнього народного вчителя, який диригував на платформі хором так званих козаків.По тому їх запросили на Свят – вечір. Був прибраний стіл на вокзалі, в кутку стояла ялинка. Стрільці почали колядувати, але „ дніпровцям” це не сподобалося. Всіх вразила їх хіть до пиття, бо в УГА вживання спиртного було заказане. Врешті вони повалили „ по п’яному” оту ялинку та розійшлися.

7 січня стрільці та Стародубський полк, що був у Волочиську відзначали Різдво. На початку вони відбули Літургію у волочиській церкві, а відтак перейшли до Підволочиська.

Містечко було замаєно прапорами, на майдані пройшов мітинг, де виступали Шухевич, хорунжий Микилита та міщанин Коцюбинський. Той Коцюбинський, як і більшість „ стародубців” був давно збольшевизований. Увечері вояки волочиського підрозділу Стародубського кінного полку так повпивалися, що хотіли заарештувати свого командира та розстріляти. Того самого, якого перед тим поважно слухали на Службі Божій у Волочисках.

Зрештою, як пише Шухевич, та дивізія виглядала ще гірше за „ козятинців”, тож їх відправили назад. Такий плин справ дуже сильно гнітив полковника Мишковського, що з щирим серцем стояв за Україну і, зрештою помер від ран у Тернополі.

фото з могили
А. Леєра у
Скалаті

Поза тим, у Підволочиську з весни 1919 року пішов інший розклад сил. Отаман Степан Шухевич був відкликаний командувати бригадою, а його місце зайняв отаман Алоїс Леєр (див. світлину – фото з могили А. Леєра у Скалаті), австрієць за походженням. Таких, як Ляєр в УГА було чимало. Серед них Кравс, Вольф, Бізанц, Льонер, Штіпшіц – Тарнова, Ціріц, Вурбрантт, Кучіш, Ерлє, Долежаль, Якверт, Шльоссер, Ланґ, Гофман, Чмєлік ( хорват), Вімєталь, Шаманек ( чехи). Поляки це використали, як звинувачення ЗУНР у ніби – то спробі відродити Австро – Угорщину, що дуже не подобалося Франції, але що було робити, коли УГА мала великий кадровий голод, особливо серед вищої та середньої командної ланки. У зв’язку з тим, що ситуація на східних теренах різко змінилася і районом Волочиська оволоділи большевики, було створено армійську групу „ Підволочиськ”, яка мала пильнувати старий кордон. Майже всякі перевезення через Збруч були припинені. Однак це не заважало їх агентурній і підривній діяльності. Большевики вміло користали з послуг окремих поляків і особливо євреїв.

Війська Симона Петлюри були затиснуті між большевиками і поляками на Волині і перебували у дуже скрутній ситуації. Большевики навіть пропонували УГА спільно воювати з Польщею за умови зречення відносин з армією УНР. Певна річ, що на таке ніхто піти не міг. Тут можна лише пофантазувати на тему історичних альтернатив, але, як відомо такий союз таки мав згодом місце , коли винищені найперше тифом на Великій Україні наші війська перейшли до большевиків під назвою Червона Українська Галицька Армія, яку очолив Василь Порайко. Тоді ж роль комісара обійняв вже згадуваний нами Цепко, не погану кар’єру мав у РККА Петриця з Токів (син священника, один з творців танкових з’єднань у РККА ), того правда большевики розстріляли у 1937 році, як і Майора (прізвище) з Рожиськ.

Володимир Навроцький передав нам цікаві спогади з цього періоду.

Коли Петлюра провів вдалий тактичний маневр і перейшов з Волині у район Кам’янця – Подільського, він провів спільну нараду з керівництвом Галицької армії у віллі Ґромніцьких, по тому на майдані відбулася спільна дефіляда підрозділів війська УНР та УГА. Коли ж у Волочиськ знову прийшли большевики, то вони досить часто обстрілювали наше містечко, навіть кілька раз захоплювали його, бо та група „Підволочиськ” тільки формувалася і спочатку поважної сили не становила. Після одного з таких наскоків большевики зігнали на майдан „ освобождьонний пралітаріят”, найперше з племені Мойсеєвого. Їх агітатори розпочали мітинг ( а ті агітатори також були з того народу), та почали теревенити про „злочинні” петлюрівські погроми, що дійсно мали місце у Проскурові. (ми знаємо, що головний отаман до всього цього відношення не мав, що всякі погроми забороняв, а полковника Болбочана за вчинене розстріляли), але це большевицька пропаганда вперто замовчувала, виставляючи петлюрівців, як лютих погромників. Оті агітатори і чекісти привели тоді на майдан пораненого та полоненого старшину армії УНР. Серед місцевих „пралєтарієв” знайшовся такий собі Сруль Ґерш, знаний місцевий батяр (так за Австрії називали хулігано – злодійський кримінальний елемент). Отой Сруль почав вимагати, аби полоненого розстріляли. (Здається, що ми його на кінець – то іденфікували. Це певно що небезвідомий Самуїл Гершович Ґінзбурґ – один з найвідоміших сталінських шпигунів, по кличці Вальтер Крівіцкій, названий по подвійному імені саме Сруль Ґерш) Його радо підтримали большевики і такі самі ґерші, по тому старшину відвели під праву стіну костелу і застрілили. Там ще сам пам’ятаю сліди від куль. Однак ми не маємо чого думати, що такої позиції трималися всі підволочиські євреї. Навпаки, вони у своїй більшості підтримували українську владу, мали, як відомо оту міліцію Ічайла, українці не пхалися до їх самоуправи – юденрату, в УГА хоробро воював знаний жидівський курінь, ніяких погромів у містечку, на відміну від тих таки Волочиськ ніколи не було. Крім того, багаті підволочиські євреї , а це були впливові люди, певна річ розуміли що з ними станеться та куди подінеться їх майно за панування большевиків. Сруль Ґерш таких клопотів не мав, майном не володів (хоча за іншими даними його батьки були не з бідаків), тому драпанув з „ освободітєлями” за Збруч і був такий. Навесні 1919 р. у зв'язку з наближенням частин Червоної Армії до Збруча виник Східний фронт ГА. Група отамана А. Ляєра, що оперувала в районі Підволочиська, затримала для своїх потреб провізоричний панцерний потяг армії УНР, що відступав із Наддніпрянщини. Очолив його четар Квасниця. Панцерка не раз підтримувала успішну атаку стрільців. Під час однієї з них було відбито Підволочиськ. Подальша участь у бойових діях обмежилася проведенням артилерійських нападів на східний берег Збруча. Натомість до міста увірвався петлюрівський підрозділ. Коли козаки почули про всю оту історію, то задумали погром у Підволочиську.Їх похмурі стежі об’їжджали містечко, що притихло, і приглядалися до юдейських статків, де і як громити у помсту за свого товариша. Тут вже було не до жартів. Чувся дитячий та жіночий лемент, чоловіки ж поховалися хто де міг, а міліція Ічайла загородилася в юденраті. Євреї звернулися до М. Навроцького з тим, аби якось недопутити погрому. Наші земляки – українці не бажали Підволочиську поганої слави погромного міста, відтак М. Навроцький, що очолював на той час містечкову управу справу залагодив. Подейкували, що юдеям прийшлося відкупитися. Чи так, чи ні – конче не знаємо, але погрому не сталося. Цей факт потім прислужився і самому Навроцькому, ні у 1920, ні у 1939 – 53 роках ні він, ні його кревні не постраждали. Добре себе на повели й самі євреї, так Давид Барбаш і Натан Вайнштайн зголосилися до УГА і гідно воювали. По тому Барбаш виїхав у США (мусів це зробити ще у 1921 році, бо польська держава була антисемітською, а вже того, що юдей воював за Україну пробачити не хотіла), а Вайнштайн десь тоді ж вибрався до Палестини, Він залишив по собі гарні спогади про Підволочиськ, а також ініціював посадити на честь М. Навроцького у Єрусалимі пам’ятне дерево.

5 Бригада УГА, перекинута, як про це пише генерал Мирон Тарнавський, сюди і становила основу групи армійської „ Підволочиськ” (Спогади , Львів 1992 р.) На жаль 5 бригада мала сумну долю, вона була розбита коло Чорного острова, саме там був смертельно поранений полковник УГА Мишковський – уродженець Полтавщини. Ці бої мали місце 7 липня 1919 року. Тож її залишки залишилися у містечку і протягом квітня – травня вели бої з большевиками з перемінним успіхом. Саме стрільці цієї військової групи поховані на цвинтарі Заднишівки. Ми маємо не повну статистику смертності на той час, те, що є у місцевому ЗАГСі і представляє книгу записів по Заднішівській парохії УГКЦ. Польський архів правдоподібно вивезений після ІІ Світової війни до Польщі, архів УГКЦ по Підволочиську відсутній, як і юдейський. Чому? Коли 5 липня 1941 року до Підволочиська увійшли німці, то на майдані зупинилися їх польові кухні. Не затруджуючи себе рубанням дров, кухарі знайшли міський архів та почали ним палити. Про це сказали місцевому священнику, який підбіг до німців з патиком і повиганяв їх з архіву. Однак, багато документів вже згоріло.

 

Так от, по с. Заднишівка – 13. 04. 1919 р. „ убитий кулею большевиків” (так подано у книзі) Володимир Стадницький – 8 років.

5.05.1919 р. – Володимир Милещук – 13 років, Микола Шум – 16 років, Євдокія Красуля – 8 років, Осип Шум – 58 років.

У 1919 році в Підволочиську почалпся епідемія тифу, що наростала. У Заднишівці померло тоді 6 чоловік, а у 1920 році – 24. Крім того десятки людей померли від дизентерії. Це дані по українцях с. Заднишівки, а коли взяти загальну картину по містечку з українцями, поляками та євреями то це, певно, сотні людей.

Вельми цікавими для нас є дані про гуцульський полк морської піхоти (журнал Військо України, № 2 – 3, 1993 р. з ст. 72). З матеріалу добре видно стратегічне мислення керівництва УГА, що прагнуло захопити Одесу і мати для того вже добре підготовлену бойову частину. Його сформували у 20 – х числах березня 1919 року в Бродах.

25 травня 1919 року полк прибув на ст.Богданівка, звідки перейшов маршем на Чернилівку. Відтак 2 червня було організовано переправу через Збруч за 200 м південніше Оріхівця. 3 червня полкова розвідка вела бої в районі Волочиська. Того ж дня полк оволодів містечком Волочиськ та ст.. Волочиськ. Було захоплено кулемет, набої для гармат і рушниць. Полк втрат не зазнав, було убито 7 большевиків. Цим полком командував отаман (майор) М. Бєлінський (цікаво, чи не має він відношення до родини Бєлінського – Бистрого, легендарного курінного УПА), в складі полку числилося 2374 особи, з них старшин – 63, лікарів – 5, урядовців – 9, козаків – 2297, коней – 415, з них верхових – 142, обозних – 273. Полк зрештою захопив Жмеринку, а далі вступив у перестрілку з махновцями. Воював у районі Одеси – ст. Роздільня.

У виданні харківських авторів В. Петровського, Л. Радченка, В. Семашка «Історія України (неупереджений погляд) Харків – 2007, стор. 319» пишеться, як саме у кінці травня 1919, на початку червня на ст. Богданівка було зосереджено до 30 тисяч армії УНР з головним отаманом Симоном Петлюрою. Він, Петлюра, був затиснутий ворогом на ділянці до 20 км – Тернопіль захопили поляки, а Волочиськ большевики. От коли то червоні розстріляли у Підволочиську пораненого старшину УНР, коли Сруль Ґерш «відзначився», коли погром мав бути.

Тим часом Чортківська офензива УГА закінчилася тим, що ІІ– й копус ґен. Мирона Тарнавського вийшовши в район Золочева та розстрілявши всі набої, мусів відходити на Тернопіль. Тут у великій пригоді стали оті вже нам знані артилеристи з колишньої Козятинської бригади, які єдині з цього підрозділу лишилися в УГА. Саме вони стримували наступ поляків, б’ючи прямою наводкою по їх частинах і тим самим дозволяючи нашим військам проводити організований відступ. Якби І – й корпус не запізнювався з відходом, то реально було переходити не на Велику Україну, а у Карпати. Там можна було триматися, одержувати зброю від чехів, що на той час мали сутички з поляками, а відтак розпочати новий наступ на Львів з попереднім оволодінням нафтогазоносного Дрогобицького району. Річ у тім, що українці переважно воювали на Італійському фронті, деякі там перебували у полоні. Тепер, коли війна завершилася, вони через Закарпаття поверталися домів. Їх реально було понад 120 тисяч. Отож у Карпатах ми могли створити з цих частин та з УГА гідне військо, до нього без сумніву можна було б прийняти і 20 – 40 тис. закарпатських українців. Наші сили б становили до 250 тис. професійних вояків. Такі плани виношувалися, але треба було жертвувати корпусом. З іншого боку, затиснутий у трикутнику коло Кам’янця Петлюра просто благав УГА перейти Збруч і далі спільно наступати на Київ.

Якщо І – й корпус таки встиг 16 – 17 липня 1919 року перейти Збруч з усіма іншими підрозділами УГА у районі Гусятина, то група „Підволочиськ” цього зробити у повному складі не могла. Вона була атакована поляками, а саме дивізією „strzelcow polskih” gen. de Champeaux (д’Чампе), тобто француза, вони входили до 80 –ти тисячної армії ген. Ґеллера, сформованої у Франції з місцевої полонії. Армія Ґеллєра мала використовуватися за приписом антанти виключно проти большевиків, але поляки її застосували у війні з українцями, і саме вона, без сумніву, вирішила долю війни.

Частина наших військ якось прорвалася, але решта загинули, розбіглися чи були полонені. Серед останніх виявився і отаман Алоїс Ляєр, котрого поляки застрілили у Скалаті при спробі втечі. Є його могила коло церкви. Вона добре збережена і припільнована.

16 липня 1919 року поляки оволоділи районом Підволочиська. Там їм вдалося захопити чимало добра УГА, в тім числі бронепоїзд. Це добро група „ Підволочиськ” не мала куди подіти, бо за Збручем були большевики.Тепер вже поляки вийшли в районі старого кордону в безпосередній контакт з большевиками. Однак, ті большевики тут надовго не затрималися, бо розпочався контрнаступ об’єднаних сил двох українських армій на Київ. Стосовно військ Директорії, то на відміну від тих формацій, про які ми говорили попередньо, тепер це були майже цілком боєздатні частини. Генерал Курманович писав у своїх споминах про їх витривалість, здатність до нешаблонних вирішень, відданість справі. Разом з тим він відзначав кращу організацію і дисципліну УГА. Не зважаючи на Акт Злуки наші дві армії становили окремі організми. Генерал Мирон Тарнавський подає, як був подивований разом з начальником штабу УГА Шаманеком і Кохом наполеонівськими планами окремих отаманів армії Директорії, насамперед Юрка Тютюнника. Той розклав мапу і сунув кудись пальцем на 150 – 200 км запевняючи, що вже завтра його підрозділи будуть там. „Піхота за добу?” – скрушно запитав Шаманек...

Отож, досить скоро на Волочиському боці полякам протистояли вже українські частини. Варто зазначити, що командування перекинуло УГА подалі від старого кордону, бо поляки продовжували нас атакувати і за Збручем.У нашому містечку для українців настали скрутні часи. Не мали чим втішатися й євреї. Зате піднесли голови місцеві поляки, особливо дідичі – поміщики на українських селах. Було досить не спокійно, траплялися випадки нападів на фільварки, підпали. Українці вперто не визнавали польської окупації. У березні 1920 року в районі Княжини вони пустили під укіс польський військовий ешелон, що віз карателів для відповідних акцій до Підволочиська. В той же час польські підрозділи проводили численні вторгнення на лівий бік Збруча. Там вони вступали з дрібні бої з нашими залогами, аж доки ті залоги не відійшли трохи на схід. Вже в той час велися переговори Петлюри з поляками . Було вирішено, що і Волочиськ та околиці входять у зону окупації Польщі. Це вже принципового значення не мало, бо ЗУНРу вже не було і Підволочиськ свою місію виконав. Переговори закінчилися укладенням в квітні 1920 року Варшавської угоди. Те, що Симон Петлюра зрікся Галичини на користь Польщі дуже вразило наших земляків. Галицька Армія понесла на східних теренах надзвичайно великі втрати, не так у боях, як від страшної епідемії тифу, що вразила до 2/3 її собового складу. Є дані про те, що большевики залишаючи Жмеринку заразили „тифозною паличкою” колодязі. Це значить, що вони вже тоді приміняли методи бактеріологічної війни. По тому відбулися переходи УГА на бік Добровольчої армії, а відтак і до большевиків ( ЧУГА). Я на тому зупинятися не буду, це окремі дослідження і існує маса відповідної літератури, але таким штрихом про це треба сказати, бо через пекло Східного походу пройшли сотні наших земляків. Антон Денікін у своїх спогадах про перепитії громадянської війни зазначав, що коли б в нього всі війська перебували у такому бойовому стані, як УГА, (а він мав справу з нашим військом у далеко не кращі для УГА часи) то питання перемоги у війні з большевиками було б зняте. Це визнання далеко не дружнього нам чоловіка.

З трьох бригад ЧУГА, які воювали на боці большевиків, швидко розібравшись у їх намірах – 2 здалися полякам, а одну червоні вивели і розформували, кинувши наших вояків поміж своїми полками. Їх поляки вивезли через Підволочиськ у внутрішні райони Польщі та порозкидали в табори, де через нелюдські умови утримання, голод, хвороби сотні наших героїв загинули. Парадокс був в тому, що тепер вони визнавалися громадянами Польщі. Та не всі з УГА попали у ці табори, чимало якось самотужки дійшло додому.

Після потужного контрудару з району Умані, спільний польсько – український фронт проти большевиків заломався і почався панічний відхід з Києва. З першу вважалося, що большевики не будуть переходити Збруч, але їх частини не зупинилися. Нині нам добре відомо про божевільні плани Леніна на рахунок світової революції, що похід на Польщу бачився, як її перша ланка. В районі Волочиськ – Підволочиськ діяли сили 45 піхотної та 8 – ї кавалерійської дивізії 14 армії Південно – Західного фронту під керівництвом Єгорова і Сталіна. Особливо активними були частини 8 кавалерійської дивізії так званого Червоного козацтва під керівництвом Віталія Примакова. У журналі „ Армия и революция” № 7 – 8 за 1923 р. вміщено статтю майора Тичинського „ Бій біля села Скорики”, де, зокрема, говориться :

„19 липня 1920 року піхота червоноармійців після наступу на Волочиськ форсувала р. Збруч і зайняла висоти. Червоноармійці біля 19 години вдарили новими силами 8 – ї кавалерійської дивізії і несподіваною атакою знищили 3 – й львівський етапний батальйон. З Гнилиць Малих. 2 – й батальйон по дорозі на Медин.” До кінця доби вся місцевість на південь від Скорик вже була зайнята червоними. Поляки перед відступом зірвали колійовий міст на Збручі. При захопленні большевиками Підволочиська він був підданий артилерійському обстрілу, пограбований і горів.

Про той час всі три джерела – українські, польські та єврейські говорять, як про якийсь страшний кошмарний сон, перебування у ірраціональному вимірі цілого суспільного стану. Тут треба брати до уваги той стан справ, який торкався всіх сторін існування тодішнього суспільства. Якщо взяти духовну сторону, то що могли дати большевики? Печерний атеїзм – досить пригадати, як вони пристрілювалися з гармат по костельному хресту і як його врешті збили. Як, вони заставляли галичан працювати в неділю і на церковні свята. Як забороняли все українське, навіть за вишиванку можна було одержати кулю, бо ти був петлюрівець. Як забороняли – палили і рвали українські книги, бо вони були „ националистическими”. До „месных” ставилися з погордою. Грабували, били, палили і не було на них жодної управи. Дідичі головно повтікали, а їх форгелі спостерігали, як все розкрадається. В історії міст і сіл ( Тернопільська область) вміщено світлину тих часів – червоноармійці допомагають селянам збирати врожай, кумедніше не придумаєш. Це звичайна грабіжницька „ хлебозаготовка” за так званими законами воєнного комунізму. На Скалатчині вони навіть встигли загнати селян до двох сільськогосподарських комун. Чого варте „одкровення” резолюції зборів станції Підволочиськ від 1 вересня 1920 року : „ Не покладаючи рук, ми всі, як один виступимо на фронт внутрішньої економічної розрухи, яку залишила нам панська влада. Ті товариші, які покидають фронт розрухи покривають себе ганьбою і їм не може бути між нами місця.” Видно, що працьовиті галичани не бажали робити на безконечних суботниках „ на совєцку халяву”, або в робочий час „ за зупу”, бо за „революційним законом воєнного комунізму” гроші виявилися пережитком минулого, а торгівлю суворо заборонили. Ті, хто наважувався щось продавати просто розстрілювалися, тож собі представте „бідного єврея”, який з торгівлі то й тільки жив. Працездатних мобілізували на трудовий фронт – перешивати колію на російський стандарт. Вже 1 серпня відновили залізничне сполучення і на Тернопіль потягнулися військові ешелони. Про якийсь моральний вимір тих частин годі й говорити. Так, знаний большевицький письменник Ісак Бабель, що крутився в І – й кінній армії писав, як червоноармієць взяв голову старого єврея і затиснувши її між ногами, акуратно перерізав шаблею шию, навіть не забризкавши кров’ю штани. Це був вияв вищого класу. Якщо у полонено поляка виявлялися шовкові ґаці, то його тут таки стріляли, як „представітєля проклятих панов.”

З заходу оті ешелони везли головним чином награбоване добро. Наші земляки ще дивувалися – після всіх окупантів большевики везли найбільше і то з країни де вже 6 – й рік йшла війна...

26 серпня 1920 року у Підволочиську був вже свій ревком, який очолювали самі таки „визволителі”. Територіально містечко і далі належало до Скалатського повіту, повітовий ревком очолив К. Матковський. В. Навроцький пригадує, як його батька нагло заарештувало місцеве ЧК і відправило до Скалата, де й мали розстріляти (але тягнули з тим, ж юдеї заступалися). Його врятував петлюрівський підрозділ, що увірвався до міста в ніч з 15 на 16 вересня 1920 року. Це були частини 8 – ї кавалерійської бригади та 3 кавполку під загальним командуванням генерала Удовиченка.

Певна річ, що міри ВЧК не стосувалися одного тільки М. Навроцького, але то доконаний факт, що відомий нам з першоджерела. Червоний терор стосувався буквально кожного, хто чимось був підозрілим для большевицького керівництва. Кращі будинки у містечку визволителі забрали собі, а людям сказали, аби йшли геть, і то в кращому випадку. Особливо страшно було ходити коло того ЧК, де красувалося намальоване велике око і вухо, мовляв совецкая власть все бачить та чує (нині аптека п. Коваля. Д. Галицького 84). „Залізний” Фелікс у відомому наказі писав: „ Особливо треба натиснути на розстріл осіб, стосовно яких хоча й немає підозрінь, що вони можуть взяти участь у боротьбі, але знаних серед населення і які мають на нього вплив, або користуються повагою.” ( Є. Сверстюк, газ. Урядовий кур’єр № 217 21.11.2002 р.) Списки розстріляних вивішувалися на будинках. Мета була одна – залякати, привести до свідомості думки, що паралізували б волю людини. Кругом діяла сувора система перепусток, навіть були окремі дні, коли кожне пересування по місту каралося, а в нічний час була постійна заборона. Видно то були часи, коли через Підволочиськ проїздило високе большевицьке начальство, приміром, Троцький,Єгоров, Сталін, Затонський. Попасти ж у „ чрєзвичайку”, то значило не прожити й 24 години.

Як відомо, большевики утворили тут так звану Галицьку совєцку республіку і її керівний орган – Галревком. На чолі того маріонеткового псевдоуряду, що був у Тернополі стояв Дмитро Затонський, особливо довірений у Леніна.

Мешканці мали здавати на потреби влади одяг, взуття, навіть перини, на яких червоноармійські кіннотники сиділи, бо їм бракувало сідел. Чудернацько виглядали на них і „ красниє рєволюціонниє шаравари”, котрі їм шили у Підволочиську найкращі юдейські кравці з піхов. Почався голод, а в той самий час у колійовому ресторані „для партєйних слуг народу” було все, до кави і шоколаду включно.

Петро Шандрук командуючий
бригади армії УНР
у 1920 р. У 1945 р. командуючий
Першою Українською дивізією

За спогадами сучасників той Затонський представляв з себе професора, яким ніколи не був. Він походив з родини священника з Кам’янця Подільського. Н. Гірняк писав, що в житті не бачив неприємнішої людини з довгою, скувйовдженною чуприною, неохайний, у брудному одязі, як це було заведено за перших большевиків. Його промови нагадували то гавкання, то якесь белькотіння. Ті промови пересипав штампами на кшталт - „ політичні проститутки”, „ запроданці – капіталісти”, „ духовні кастрати”. Багато цитував Маркса та Леніна, причому робив то так, ніби це щонайменше таке собі „ святе письмо”, яке не підлягає жодним сумнівам і є незаперечною істиною в останній інстанції.Всі не большевики були для Затонського ворогами та контрою, яку треба вирвати з коренем. Словом, галичани, які не привикли до таких „ словесних перлів” дуже сумнівалися у його ученості, бо тут професори так не говорили. Цікаво, що свою документацію галревком і ревкоми на місцях вели переважно російською мовою, а так, як у апаратах були ще й переважно місцеві євреї і поляки то і єврейською та польською і ще не знайдено їх оригінальних паперів українською. Місцевим українцям довіри не було. Большевики не виробили якоїсь послідовної політики щодо Галичини. Коли б справдилися їх божевільні плани відносно світової революції, то, як вважалося, це принципового значення б не мало. При совєтах всі оті „ республіки” мали відверто географічне, а не політичне значення. Далі вважалося, що Галіцію передадуть так званій радянській Польщі. Вже й був створений її „ уряд”, на чолі з Дзержинським. Лишалося за малим – взяти Варшаву та Львів.

Однак справи під Львовом не пішли.їм на користь, хоча попередньо здавалося, що дні Польщі вже пораховано. Особливо погано справи пішли в І – ї кінної армії, яка була розбита українськими частинами під Замостям. Так зване „ чудо на Віслі” – розгром большевиків під Варшавою, було початком їх панічної втечі. Врешті з боку Тернополя до Підволочиська прибули два останні ешелони з продовольством – то большевики „зачистили” всі склади. Сюди ж прибув і той цілий „ уряд” на чолі з Затонським. Вони спішно виїхали на Волочиськ. Подальша доля членів цього „ уряду” сумна і повчальна. Дмитро Затонський був розстріляний, як „ворог народу” під час єжовщини. Ф. Конар – їх комісар внутрішніх справ, родом з Рогатинщини - розстріляний тоді ж за доносом власної дружини, сипачки НКВД. М. Гаврилів – комісар освіти, колишній викладач Станіславської гімназії, застрілився після самогубства Скрипника. Подібною була доля і інших керівників та функціонерів ГРР, вояків ЧУГА і командирів Червоного козацтва, найперше Віталія Примакова і Юрія Коцюбинського. Зрештою їх трагедія виглядає закономірною...

С. Петлюра у штабному вагоні в районі Тернополя. Вересень 1920 року.

21 вересня 1920 року большевицька окупація закінчилася – до містечка увійшли поляки.

Нічого дивного, що по тому кошмарі їх радо вітали всі його мешканці, з українцями та євреями включно.

Об’єднане польсько – українське військо рушило далі на схід, переслідуючи деморалізованого ворога. Однак, швидко поляки з большевиками порозумілися – почалися переговори, що закінчилися перемир’ям і відводом войска польського за Збруч. Українці, залишившись один на один з таким ворогом довго протриматися не могли.

Українські відділи Симона Петлюри коло Тернополя, вересень 1920 року.

 

Адвокат Степан Шухевич – комендант

Тоді Симон Петлюра писав до Юзефа Пілсудського, що кров пролита обома арміями на полі бою за свободу та незалежність обох держав міцно з’єднає оба братерські народи на співжиття. Розплатою ж за українську толерантність і героїзм при обороні Львова та під Замостям стали польські табори для інтернованих.

Цікаві спогади про цей період подає Павло Шандрук (Сили доблесті. Київ – 1999р.). „Група відходила на Збруч по лінії Волочиськ – Ожигівці і мала рухатися на Польщу за умов, узгоджених раніше.Вперше за весь час нашої боротьби ми мали такі жахливі втрати і такі непевні перспективи на майбутнє.” . Одинадцять днів вони вели нерівні бої проти формувань Котовського під прикриттям кавалерії та кулеметів, які розташували просто на залізничних платформах. Цей відступ прикривали залишки 3 російської армії генерала Перемикіна, котрий підчинявся відомому есеру Борису Савінкову. Савінков чи не єдиний російський лідер, котрий визнавав самостійність України. Далі Шандрук пише : „ Разом з генералом Удовиченком нам вдалося перетнути міст у Волочиську 21 листопада під обстрілом ворога. Більшовики не отримали після нас багато трофеїв, бо все, що можна було перевезти (поїзди, коні, артилерія) ми переправили на польську територію”.

У Підволочиську ці частини були роззброєні.По тому, згідно з умов Ризького миру між Польщею та совєтами їх перекинули до таборів, де вони перебували у нелюдських умовах, без достатнього продовольчого і речового забезпечення, але бодай живі. Так тривало до 1926 року, коли по перевороті Ю. Пілсудського стан справ поправився, а остаточно все було позитивно вирішено у 1928 році. Тоді ж вони навіть отримали польські воєнні пенсії. Паспорти і могли собі їхати куди бажали. Багато подалися у Францію. Сам Симон Петлюра, убитий Шварцбатом до цього вже не дожив.

Тоді ж у листопаді 1920 року Котовський вів переговори з поляками у Підволочиську про можливе видання українських вояків, але вони закінчилися нічим у віллі Ґромніцьких.

Могила українських патріотів – вояків УГА коло церкви у Скалаті. Тут похований командувач групи „Підволочиськ” отаман Алоїс Леєр (фото на пам’ятнику).

 

ТЕПЕР СЛОВО ПРОТИВНIЙ СТОРОНI (большевики):

Такий собі Юхим Морозов (певно що з племені Мойсеєвого, бо вони спішно брали собі неєврейські прізвища), написав «Рассказы о котовцах», де детально, але ймовірно суттєво прибріхуючи (так завжди заведено у большевиків), пише про події, які передували 21 листопада 1920 року. Він зупиняється на боях у Проскурові та Волочиську.

На ст. Проскуров (нині Хмельницький) їх підрозділи застали петлюрівців (з частин Удовиченка та Тютюнника та росіян з 3 Ар. Перемикін, частин Б. Савінкова.)

Вальдман провівши розвідку станції доповів Котовському і на противника було направлено вогонь батареї Просвіріна. Після кількох залпів котовці – перший полк (Шинкаренко) почали атаку - на головну вулицю міста, а 2 (Криворучко), аби перерізати шляхи відступу кинулися не переріз колії «Город загудел, заохал. . А когда эскадроны один за другим выплеснулись с полевой дороги на булыжную мостовую и с гиком и посвистом помчались по главной улице к центру города, цокот копыт наполнил Проскуров неистовым ревом, словно на улицы города хлынули потоки воды. – пише той Юхим.

В скорім часі большевики оводіли Проскуровом та розібрали у кількох місцях залізничне полотно – аби не дати залишкам бригади єсаула Яковлєва (3 рос. армія) вирватися з міста. Вона попередньо мала завдання вийти на тили Якіра, та несподівано сама попалася котовцям.

Над вечір Котовський провів нараду та поставив завдання бригаді наступати на Волочиськ.

Наші підрозділи поспішили до Волочиськ, так, як тримати фронт проти червоних не було можливостей.

Тим часом бригада досягла с. Фридрихівки та вийшла на рівнину, звідкіля було добре видно Волочиськ і Підволочиськ та темну смугу Збруча, що розділяв їх.

Далі Юхим пише: «Котовский остановил коня, поднес к глазам бинокль и стал внимательно просматривать оба городка, а затем берега Збруча. Его внимание привлекла переправа. В бинокле, как в калейдоскопе, закружилась, завертелась, наваливаясь и обгоняя друг друга, неисчислимая масса петлюровских солдат, десятки орудий и зарядных ящиков, обозных повозок и санитарных двуколок, табуны лошадей, гурты скота, прикрываемые конницей, расположенной уступами по обе стороны дороги. В это время из-за бугра тихо выплыл петлюровский бронепоезд "Кармелюк" и ударил по бригаде шрапнелью. Командир батареи Продан, не дожидаясь сигнала комбрига, с грохотом промчался со своими пушками по мерзлым кочкам перед самой головой бригадной колонны и развернул батарею неподалеку от дороги. И не успели ездовые ускакать с орудийными передками в ближнюю балку, как Продан взмахнул шапкой и скомандовал:

- По бронепоезду картечью ого-о-нь!!

Оглушительно громыхнули три осиротевшие пушки бригадной батареи, и бронепоезд сразу стал набирать скорость, спеша к Збручу, где виднелась темно-синяя полоска комфортабельных вагонов поезда Петлюры (бреше, бо головного отамана там і близько не було – той ешелон таки вийшов на ст.. Підволочиськ.)

Раздался еще залп, и бронепоезд сбавил ход. С третьего залпа один из снарядов угодил в паровоз, и "Кармелюк" стал (не було чого його переправляти заради того, аби бронепотяг забрали собі поляки, зрештою вони його і приймати відмовлялися, взагалі,даних про такий бронепотяг не має). Несколько минут горласто бабахала только одна пушка да из узких щелей блиндированных платформ бешено плевались огнем пулеметы. Батарейцы сделали еще несколько залпов, и бронепоезд умолк. Комполка Шинкаренко отсалютовал комбригу саблей, и оба они повели эскадроны рысцой в долину Збруча, к переправе. Позади полка набирали скорость развернутые веером пулеметные тачанки, готовые по первому знаку комбрига вырваться вперед и обрушить свой смертоносный огонь на противника. Вдоль насыпи, пригибаясь к земле, бежали друг за другом к железнодорожному мосту десятки петлюровцев в черных кожаных куртках и желтых полушубках. Это и был гарнизон бронепоезда, носившего имя грозного атамана украинской бедноты, боровшегося всю свою жизнь на Подолии с шляхетским произволом. ...На переправе была паника. Деревянный мост через Збруч шириной в несколько метров не вмещал потока обезумевших людей. Масса петлюровцев со всех ног вместе с обозами и артиллерией мчалась к спасительной переправе.

 

Люди хватались за повозки, дико кричали, пробивали дорогу прикладами и штыками. Это была агония потрепанных частей и совершенно свежих резервов четвертой и шестой пехотных дивизий атаманов Тютюнника и Удовиченко. Узкий мост оказался для петлюровцев западней. Он не вмещал бурного потока отступающих, и многие стали бросаться в воду, хватаясь за доски, ящики, и плыли вниз по течению, оглашая берега Збруча воплями и проклятиями. Криворучко, Шинкаренко, Скутельников, Вальдман, весь взвод Яблочко и многие другие бойцы и командиры обоих полков с грохотом ворвались на мост. Они отсекли части петлюровцев на восточном берегу от их частей на западном берегу, повернулись спиной к перепуганным польским пограничникам и обрушились на петлюровцев градом сабельных ударов.»

Автор пише, що дійсно трофеїв багато вони не дістали, хоча й похваляється, що дечого набрали доволі (переважно харчі).

До большевиків, котрі вискочили на сам міст і навіть зробили кілька кроків, вийшов польський офіцер, підійшовши до Криворучко, від віддав йому честь та сказав: «Це польська територія пане полковник, прошу Вас залишити міст і перейти за ріку!»

При тому він показав рукою на прикордонний стовб увінчаний коронованим орлом.

И офицер показал рукой на полосатый пограничный столб, украшенный белым орлом, увенчанным короной.

«Котовцы неохотно покидали мост. Ведь на той стороне, совсем близко от них, драпали по дороге на Подволочиск сотни петлюровцев. А когда переправа была наконец очищена, Криворучко приказал взводному Яблочко поставить на своей стороне часовых с ручными пулеметами.

- Смотреть мне за границей в оба, - наказывал Криворучко часовым. -

Чтоб и мышь не проскользнула.» (Юхим Морозов).

Підморожувало. Котовці почали розводити вздовж Збруча багаття. На шомполах смажили куски м’яса з хлібом, старалися закип’ятити воду на чай.

«На мосту, охраняемом бойцами из взвода Яблочко, тоже весело потрескивал костер. Кучка польских жолнеров и красноармейцев, протягивая руки к огню, угощали друг друга куревом, вели беседу. Жолнер улыбнулся, хотел что-то сказать, но в это время скрипнула дверь кордегардии и на крыльцо вышел дюжий капрал. Он подозрительно поглядел на жолнеров и подошел к костру. - Цо за розмовы тутай? - сердито спросил капрал и строго посмотрел на жолнеров. - Ходзь на мейсце, пся крев! Як тшимаш машингвер?! – напустился на одного из жолнеров с зажатым под мышкой ручным пулеметом. Жолнеры отошли от костра, стали по обе стороны моста и застыли как манекены. Капрал прошелся взад-вперед по мосту и, не глядя на котовцев, повернул в кордегардию. Солдаты молчали. Только один из них буркнул что-то невнятное, перекинул с руки на руку французский ручной пулемет и застучал английскими бутсами по мерзлой земле, согревая ноги. Вдруг из кордегардии вышли два офицера. Они, видимо, давно наблюдали из окон караульного помещения за движением котовцев на берегу Збруча. Один из них подошел к Семенюку и спросил на чистом русском языке, как можно повидать Котовского. О просьбе офицера Семенюк доложил эскадронному Вальдману. Через минуту-другую эскадронный командир вынырнул из гущи трофейных повозок на дребезжащем шарабане и бойко подкатил к мосту.

- Кому надо к Котовскому? - спросил Вальдман, разыгрывая из себя незадачливого ездового. - Прошу садиться, панове!

Офицеры подошли к таратайке, внимательно поглядели на озаренного пламенем костра гиганта ездового, на его рыжеватую бороду, на высокую черную шапку с красным верхом, зеленую венгерку, саблю, маузер и, пожав плечами, робко полезли в кузов.

- Н-но, зале-етные!! - вскричал Вальдман простуженным басом и словно (разухабистый однако…) заправский лихач пустил рысаков вскачь. Бог весть где подобранная вахмистром Митрюком бричка запрыгала, затарахтела и понеслась в сторону Волочиска.

Котовский со штабом и командирами полков ужинал в доме бежавшего богатея. Оставленные в доме экономка и прислуга сновали из кухни в столовую и подавали жаркое, приготовленное из свежего барашка. Проголодавшиеся командиры с удовольствием ели жаркое, запивая медовухой, добытой в подвале хозяйского дома. Котовский радушно встретил польских офицеров и пригласил к столу. Когда офицеры уселись, показал место возле себя и Вальдману.

- Садись, эскадронный, - сделал комбриг широкий приглашающий жест рукой. - В ногах, говорят, правды нет.

Вальдман снял шапку, положил на конек высокого буфета, разгладил усы и присел возле комбрига.

Офицеры с любопытством глядели в сторону Вальдмана и посмеивались.

Один из офицеров, говоривший по-русски, деликатно пояснил:

- Коллега мой удивлен. Считал, что нас вез сюда ездовой, оказалось - ротмистр.

- Дело нехитрое, - улыбнулся Котовский, - можно и ошибиться. У нас погон не носят, а от солдата до командира дистанция невелика. Было б только желание да голова на плечах. Возникший вначале ледок официальности быстро растаял, и между котовцами и офицерами завязалась непринужденная беседа (аякже – балакали ж то між собою друзі - україножери). Офицеры рассказали, что за действиями конницы Котовского всю неделю внимательно следили видные чины из генеральных штабов европейских держав, утверждали, что тактика Котовского опрокидывает на обе лопатки все уставные понятия о действиях кавалерии в современной войне (красна пропаганда!). Особенно расточали похвалу смелому маневру Котовского на Проскуров и Волочиск, пророчили завидное будущее его опыту вождения конницы.» (Юхим Морозов).

 

© Copyright 2007 All right

 

Наша оцінка подій:

 

Останнiй салют рiднiй землi

Останній бій 3-тя Залізна дивізія провела 21 листопада 1920 року. Вісім гармат 3-ї бригади обстріляли кінноту Григорія Котовського, що наближалася до мосту через Збруч – москалі хотіли зашкодити переправі та захопити полонених. Бригада Котовського одразу сховалася в ярок. Зате вискочила ворожа батарея та з відкритої позиції почала гатити по станції Волочиськ. “Гармаші 3-ї Залізної дивізії рішили вистрілити до кінця свої набої... За декілька хвилин від ворожої батареї залишилися тільки шматки, її цілковито знищено... Батареї правої групи були зняті з позиції лише після того, коли останній набій випущено на ворога. Це був останній салют рідній землі”.

Розміреним алюром наблизилась кіннота 3-ї Залізної дивізії до мосту й не поспішаючи почала переходити на галицький бік. “Перепустивши всіх, – згадував старшина Юрій Костянтинів, – велично і навіть натхненно, нагадуючи бога війни Марса, полковник Удовиченко на білому коні зі своїм штабом останнім перейшов слідом за своїм військом”.

Тут на міст вискочило кілька возів, але їх наздогнали котовці й почали рубати. Олександр Удовиченко разом з ординарцем С. Нескоромним повернули коней. Пролунало кілька пострілів. Виручати вже не було кого... Назустріч червоним кіннотникам біг польський старшина з білим прапорцем...

На галицькому березі старшини і козаки мусили розлучатись зі зброєю, якою вони бились за волю України. “Ще тяжче було пережити козакові розлуку з конем, із своїм вірним бойовим товаришем. Загартовані в боях козаки плакали, цілували своїх коней, передаючи їх у чужі руки”.

Тієї ж ночі обеззброєних козаків і старшин Залізної дивізії відвели подалі від кордону та розмістили у галицьких селах. У грудні сотника Романюка разом із рештками 3-ї Залізної поляки інтернували на східній межі Познанщини, у таборі Каліш, дозволивши дивізії зберегти свою внутрішню організацію. Хоч і обеззброєні, ув’язнені за дротами, вояки продовжували жити “враженням воєнних подій” і сподіваннями, що мир між Польщею і совєтською Росією довго не триватиме, “а тоді й вони будуть потрібні”.

 

Скажемо і про наших юдеїв:

 

Юдеї і наші визвольні змагання 1918 – 1921 р.р.

Ярослав Тинченко розмістив у системі «Інтернет» вельми цікаву статтю «Єврейські формування Західної України. Громадянська війна», котра на мою думку має певну цікавість для підволочисьців, особливо у сенсі відомих подій 1919 року в нашому містечку.

Автор добре розуміє різницю виховання, культурного, освітнього рівня галицького та російського єврейства. Воно, як він справедливо зауважує, було достатньо європеїзовано.

Вже з 60 – х років ХІХ ст. крім хедерів, місцеві юдеї отримували освіту у загальних школах та гімназіях, університетах (звичайно, крім порівняно незначної частини фанатиків – хасидів, котрі, зрештою – приміром у боротьбі за вплив на підволочиську синагогу програли сіоністам). У відсотках, коли порівнювати їх з російськими, то австрійські отримували більший відсоток у освітньому сенсі. По іншому вони формували і свої політичні погляди.

Російські євреї були більш радикального складу, переважно вони входили до терористичних та соціалістичних організацій, навіть були там на керівних посадах, пізніше чимало їх почало сповідувати крайній большевизм ( це не значило, що серед галицьких євреїв таких не було, однак, швидше за все ті наші радеки, крівіцькі, райси були винятками). Основна частина ж ділилася на сіоністів, тобто жидівських націоналістів, які прагнули створити свою державу у Палестині та «німців, чи австрійців, чи, згодом, поляків», що прагнули інтегруватися до того суспільства, у якому вони існували. Сіоністи комплексували і завжди більш тісно співпрацювали з тими народами, котрі в умовах Австро – Угорщини відсувалися більш успішними на другий план. У нашому баченні це русини, вторинні у Галіції по відношенні до поляків. На цьому ґрунті і у нашому містечку русини блокувалися з жидами – сіоністами. Коли місцеві українці були переважно селянами, то юдеї городянами ( в окремі часи у Під волочиську їх мешкало до 80 %. Ці два народи ніби доповнювали один одного у сенсі співпраці, торгівлі і т. п. серед українців, що здобували вищу освіту, найбільш пристойними вважалися фахи юристів, лісників, лікарів, учителів. А найнепристижними були професії військових, торговців, бухгалтерів – економістів тощо. Саме ті ж, останні були у фаворі наших євреїв.

У впертій боротьбі за суспільний вплив з поляками – юдеї та русини мусіли блокуватися. Вище ми говорили про вибори, де українці підтримали проти графа Ґолуховського саме юдея. Юдеї не могли зробити кар’єру військового, але, коли вихрещувалися, то жодних проблем не виникало (пригадаймо знаменитого фельдкурата Катца - гашевського капелана, якому служив безсмертний Швейк). Цікаво, що жидівські націоналісти (сіоністи) на це не зважали, така людина «ізгоєм» у їх середовищі , на відміну від російських традицій, не була. У 1914 році Франц Йосиф І взагалі відмінив всякі обмеження по віросповіданні та національній приналежності по питанні військового росту. Однак, час було вже втрачено і русини з жидами залишилися у війську на нижчій і середній командирській ланці. Там вони і конечно зійшлися, бо австрійська армія комплектувалася на територіальних засадах, приміром так звані галицькі полки ( 60 – 90% русинів), що їх масово кинули на Сербію, а відтак на Італію, через підозрюваність русинів у москвофільстві. Жиди ж взагалі рахувалися космополітами. Так, чи інакше, але по даних австрійського командування та й їх численних супротивників) ці частини воювали дуже добре і були опорою Ґабзбурґів, на відміну від, приміром, чеських частин.

При виникненні ж україно – польського конфлікту 1918 – 1919 рр., жиди стали за українцями, за невеликими виключеннями (головним чином Зах. Галіції. Краків) –невеликого підрозділу «Діти Адама». В цілому українці у цій війні на євреїв не озиралися, а мали їх за спільників. Вони дали їм самоврядування та юдейську міліцію. У нас, як ми вже говорили, нею керував Ічайл. Саме з шовіністичних переконань його вже по війні застрілив поляк Сєдлєцкі. На час перевороту 1 листопада 1918 року українські листівки друкувалися й на ідіші. Міліція була створена у Перемишлі, Тернополі і Підволочиську, вона мала підчинятися українському військовому керівництву, але у боях проти поляків участі не брала, мала забезпечувати порядок. Інше діло, що, приміром. У Підволочиську це (писав С. Шухевич) так було не завжди. Поза тим всім поляки з жидівською міліцією «не пардонували», приміром у Львові, вони її не лише розігнали, але й вчинили погром.

Там загинуло 73 особи, отримало серйозні поранення 463. (Меламед В. Жиди у Львові. — Львів, 1994. — С.135).

Юдеї Галіції не раз допомагали ЗУНР коштами, а їх тут мешкало 1, 850 тис. (українців коло 6 млн., при загальному числі 9 млн.), тому виносилися плани національно – персональної автономії ( т. зв. Жидівська Народна республіка), а для того вони мали доказати свою відданість українській справі. Від так, вони з травня 1919 року почали формувати свої національні частини (спочатку не чисельні), однак ними було створено (у с. Остап’є!) «Жидiвський пробоєвий курiнь», що прославив себе в знаній Чортківській офензиві УГА. Також це кінно – кулеметна сотня Салько Ротенберґа ( 4 Золочівська бригада УГА). Це все дуже підтримував полковник Чмелик. Вона йшла у наступ під … скрипки! По поразці та відході УГА на Велику Україну ця сотня вела бої з большевиками за Коростень, відтак Проскурів, Кам’янець Подільський. Там чотар УГА С. Ротенберґ помер від ран (Михайлiв В. Сальцьо Ротенберг //Украiнський Скиталець. Ч.12. — Йозефiв, 1922. — С. 6-7; Гайдучок С. Кiнна скорострiльна сотня // ЛЧК. Ч.2. — Львiв, 1930. — С. 16)

Полковник Микитка

ІІ корпус УГА 16.06.1919 р. вів бої за Тернопіль. Там же відзначилася і юдейська міліція, колишній поручик 15 піхотного полку Ц – КА Австро – Угорщини Соломон Ляйнберґ, якраз і запропонував своєму старому колєзі по тому полку, полковнику Микитці (див. світлина) створити Жидiвський пробоєвий курiнь. Він дістав схвалення та розпочав формування при загоні поручика Вовка. За це стояли жиди – інтелігенти, що дуже зле відносилися до поляків за їх антисемітизм і погроми, грабежі, систематичні знущання та т. п. безпосередньо все йшло через сот. Гнатовича (ад’ютант ген. Тарнавського). Формування та навчання відбувалося у Остап’ю. (Вовк П. Пояснення // Украiнський Скиталець. Ч.5. — Лiберцi, 1921. — С.21-23).

Поручик Г. Нахман – офіційний бібліограф куреня писав, що курінь був самостійною бойовою одиницею та оперативно підчинявся корпусу Тарнавського, звідки отримував фінансове, речове та збройне забезпечення. Там служило 1 200 осіб, що ділилися на 4 сотні (по 220 стрільців), кулеметну сотню, кавалерійський взвод (чота), чоту саперів, чоту телефоністів та радіостанцію. Сам Ляйнберг був по професії електротехніком. (Нахман Г-р. Передiсторiя i iсторiя Жидiвського пробоэєвого курiня I корпуса УГА//Украiнський Скиталець. — Ч.4. Лiберцi, 1921. — С. 21). Той Нахман писав: «14 червня 1919 року наказом Тарнавського Жидiвський пробоєвий курiнь було тимчасово підчинено ХХІ бригаді групи Підволочиськ. Бригада вела бої на трасі Скалат – Тернопіль. Саме сюди і направили Жидiвський пробоєвий курiнь. Вони перейшли з Остап’є до малого Ходачкова, а відтак до Колодіївки, прикривши бригаду з північного заходу та дозволили їм організувати поступовий відхід на Скалат. Курінь гідно протистояв полякам і наніс їм серйозні втрати. Від відходив на лінію Скалат – Митниця. О 3 годині 15 червня 1919 року курінь зайняв Скалат, а о 19 00 він вийшов на Городницю з завданням зайняти с. Вікно.

Ляйнберг «по ходу діла» зайняв ст.. Гримайлів. О 10 ранку курінь вийшов на с. Товсте, де відбивав атаки шурмових частин WP, та був підданий артилерійському обстрілу. У той же час командування ХХІ та ІХ бригад УГА збирали відступаючі частини, аби організувати їх відхід за Збруч. З боку Копиченців – Гусятина ляхи старалися обійти наші позиції, відтак курінь дістав наказ залишити Товсте та відходити на Трибухівці, там всіма силами відбивати польські атаки, аби бригади встигли відійти за Збруч. Пор. Ляйнберг, атакованний значними силами ляхів на попередній позиції, залишив сильну загороду з 4 кулеметами, а сам з піхотою та рештою кулеметів о 22 год. відійшов у Трибухівці, де зайняв їх північно – західну частину. Отримавши по телефону інформацію, вже з лівого берега Збруча, про те, що ХХІ та ІХ бригади вже перейшли ріку, він наказав товстівській кулеметній залозі залишити позиції. Це було дуже вчасно, бо ляхи о 6 ранку 17 липня почали наступ на лінії Трибухівці – Гусятин. Ляйнберг організував паромну переправу куреня у Трибухівцях. Їх прикривав підрозділ поручика Мазяра ( 4 сотня з 2 кулеметами), вони понесли втрати і не встигли переправитися, попали у полон.

17 липня 1919 року курінь переправився за Збруч та знищив за собою паром. О 14 год. він приєднавася до 9 бригади, що відходила на Дунаївці. Там звів бої з большевиками та розбив їх, захопивши полонених і трофеї.

У подальшому ( в нашій розвідці про це не варто писати) курінь вів бої за Бердичів, Київ, Вінницю, Калинівку, Козятин, Фастів, і т. д. (Нахман Г-р. Передiсторiя i iсторiя Жидiвського пробоэвого курiня I корпуса УГА // Украiнський Скиталець. — Ч.5. — Лiберцi, 1921. — С.17-21).

На СУЗ наші війська зустрілися вже з іншими, так званими російськими юдеями, котрі воювали у РККА, служили у ЧК, інших каральних частинах большевиків. Ці були наскрізь вражені бацилами марксизму. Наші стрільці були дуже подивовані з того, що у червоних євреїв, як то кажеться – хоч греблю гати, особливо у 45 стр. дивізії ( її командир Йона Якір), а також, Інтернаціональній та Бессарабській ( не дивно, бо вони формувалися у так званій «зоні осідлості»). З того часу відношення галичан до юдеїв змінилося на нейтральне, чи, навіть, вороже. Однак. Галичани ніколи нікого не грабували і не брали участі у погромах, противно, там, де були їх частини, навіть російські євреї почували себе у безпеці. Велике ж озлоблення галичан на російських євреїв прийшло 31 серпня 1919 року в часи боїв за Київ, бо там відбувалися серйозні зіткнення саме з євреями - большевиками.

По нашій поразці у визвольних змаганнях Ляйнберг, як і його побратими по куреню, перейшли Збруч і росипалися по Галичині. Самого його поляки замучили у Тернопільській тюрмі в 1920 році. Деяка ж частина вже у 20 – х роках перебралася до Палестини, де включилася у національно – визвольну боротьбу. Про них можна прочитати у інших розділах нашого дослідження.

 

ДОКУМЕНТИ:

Украинский (Юго-Восточный): генерал Антоний Листовский, с 25 июня 1920 года генерал Эдвард Рызд-Смиглы

Южный: генерал Вацлав Ивашкевич, с 20 августа 1920 года генерал Роберт Ламезан-Салинс

6-я армия: генерал Вацлав Ивашкевич, с 25 июня 1920 года генерал Я.Ромер, с 23 июля 1920 года генерал В.Ивашкевич, с 06 августа 1920 года генерал В.Енджеевский, с 20 августа 1920 года генерал Роберт Ламезан-Салинс, с 20 сентября 1920 года генерал Станислав Халлер

 

Юго-Западный фронт

Командующий Егоров А.И.

Начальник штаба Петин Н.Н.,

14-я - И.П. Уборевич, с 25 февраля 1920 года П.К. Мармузов, с 17 апреля 1920 года Уборевич, с 8 июля 1920 года М.В.Молкачанов, с 27 сентября 1920 года М.И. Василенко

Поляки

 

офицеры

солдаты

всего

Убитые в боях

1081

16197

17278

Умершие

1096

29241

30337

Раненые

3180

110330

113510

Пропавшие без вести

669

50705

51374

Прочие потери

569

38261

38830

Всего

6595

244734

251329

В бою погиб только один польский генерал, командир 1-й Велико-Польской сд (14-я пд) генерал Филипп Дубосский. В плен попал командир 15-й артбригады генерал Анатоль Кедзерский, (захвачен 27-й сд красных). Количество польских пленных не превышало 35-40 тысяч, остальные пропавшие без вести погибли.

РККА в 1920 году (данные неполные)

 

Западный фронт

Юго-Западный фронт

Убито

6989 (763 команд.)

10653 (1292)

Пропало без вести

53805 (1864)

41075 (1905)

Ранено

38861 (3203)

57672 (3332)

Погибли вне поля боя

11597 (381)

5949 (135)

Заболело

31171 (1296)

23234 (1120)

Всего

144423 (7507)

87564 (7669)

Сведения по убитым и пленным явно неполные. Количество пленных красных за всю войну превышает 100 тысяч. Из командиров дивизий в августе 1920 года погибли: А.Э.Дауман (10-я сд) 2 августа 1920 года, Ф.М.Литунов (4-я кд ) и А.М. Рябинин (8-я сд) 19 августа 1920 года.

Украинцы

Войска Петлюры в апреле 1920 года приняли участие в наступлении на Киев, так называемые дивизии представляли собой лишь кадровые батальоны. Численностью не более 1000 человек. Окончательно развернуть их удалось лишь в сентябре и октябре 1920 года. В состав Украинской армии генерала Омельяновича-Павленко вошло 40 тысяч бойцов. Сформировано 6 пехотных (1-я Запорожская, 2-я Волынская, 3-я Железная, 4-я Киевская, 5-я Херсонская, 6-я стрелковая) дивизий, две кавалерийских и одна пулеметная дивизии. Все эти войска были разгромлены с 10 по 21 ноября 1920 года 14-й красной армией.

Казаки

Из перешедших полков 1-й конной армии поляки сформировали отдельную казачью бригаду есаула (майора) А.И.Сальникова в два полка с конной батареей - 600 сабель (27 офицеров), 7 пулеметов и 4 орудия. В конце августа у Замостья в боях с 1-й Конной армией бригада потеряла 50% состава. Кроме этих частей шло формирование 3-й русской армии, которая в недоформированном составе в ноябре 1920 года вступила в бои с красными на стороне Украинской армии.

Сержант №7, стр. 29-35

1918 -1919

Сотрудничество Западно-Украинской Народной Республики с Большой Украиной в авиационной отрасли, начатое ещё при Скоропадском, нашло продолжение и во времена Директории, пришедшей на смену гетману. На рубеже 1918 — 1919 гг. Петр Франко дважды летал в Проскуров (ныне г. Хмельницкий) на переговоры с представителями Директории. Вследствие этого авиация УГА получила два самолета «Ллойд» и вагон авиабомб. Некоторое пополнение галичане получили после эвакуации в конце января 1919 г. войск Директории из Киева. В Галичину, в частности, попали остатки Киевского авиационного дивизиона с тремя самолетами и некоторым оборудованием. Главным же источником пополнения для авиации УГА стал бывший авиапарк германских оккупационных войск в Проскурове, где в начале 1919 г. было сосредоточено около 100 самолетов, хранящихся под открытым небом и постепенно приходящих в негодность. Власти Директории не смогли надлежащим образом распорядится этим имуществом. Возникла угроза захвата его большевиками. Поэтому авиационное ведомство ЗУНР срочно направило в Проскуров специальную команду в составе двух офицеров и полутора десятка рядовых. По свидетельству Р.Земика, они сумели «перетащить» в Галичину около 60 самолетов — частью исправных, а частью — пригодных для разборки на запчасти. Подобного рода операции были связаны с определенным риском и не всегда завершались успешно. Например, 3 марта 1919 г. при попытке перелета из Проскурова в Галичину разведчика LVG погиб пилот Кавута и два летевших вместе с ним механика — на их самолете вышел из строя двигатель. Расследование установило, что причиной катастрофы стал сахар, подсыпанный в бензин «московским агентом». Вообще же следует отметить, что авиация УГА несла значительные потери вследствие разного рода диверсий и несчастных случаев. Например, причиной гибели Джамбулата Канукова 15 мая 1919 г. стала неисправность двигателя его самолета, подстроенная другим летчиком — австрийцем Кубишем, которого подозревали в симпатиях к коммунистам. Виновник происшествия пытался бежать на своем самолете, но сотник Евский догнал его и сбил. Наиболее же трагический случай имел место 5 февраля. В этот день полковник Губер проводил занятие с воздушными наблюдателями по ознакомлению с конструкцией авиабомб немецкого образца, предоставленных Директорией. Накануне Губер самостоятельно разобрал такую бомбу, но при её сборке, очевидно, допустил ошибку. В ходе занятия боеприпас взорвался. Погибли восемь офицеров — сам преподаватель, а также курсанты поручики В.Томенко, О.Гумецкий, Й.Лупул, А.Бассан, хорунжие Х.Кануков, М.Нестор и О.Швец. Лишь один из присутствующих — поручик Фостаковский — сумел оправиться от полученных ран. Пик активности авиаторов УГА приходился, как этого и следовало ожидать, на периоды наиболее ожесточенных боев на украинско-польском фронте. Как правило, боевая деятельность авиаторов в такие периоды довольно строго регламентировалась приказами «Начальной команды» — Генерального штаба Украинской Галицкой Армии. По этим документам можно проследить, как постепенно расширялся круг задач «летничего отдела». 26 декабря 1918 г. в Красне поступил приказ №5, определявший задачи авиаторов на 27 декабря — первый день украинского штурма Львова. В соответствии с ним, район действий авиации УГА ограничивался воздушным пространством над самим Львовом и его ближайшими окрестностями. Требовалось, в частности, с 9 часов утра непрерывно держать самолеты в воздухе над городом, дабы не допустить сюда вражескую авиацию, а также нанести бомбовые удары по главному вокзалу, цитадели и позициям польской артиллерии на горе Высокий Замок. Приказ №7 от 7 января 1919 г. существенно расширял район действий украинской авиации. В соответствии с ним, до 11 января авиаторы должны были осуществлять воздушную разведку районов Сокаля, Равы-Руской, Лещева, а также транспортных коммуникаций в направлениях Перемышль — Городок — Львов, Львов — Янов, Львов — Рава-Руская. Приказ №11 от 4 февраля существенно расширял перечень целей для бомбовых ударов. К ним были отнесены авиационные ангары и артиллерийское депо во Львове, а также железнодорожные станции в Городке и Перемышле и уже упоминавшийся мост через р. Сан.

2007–2013
Сайт містечка Підволочиськ
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали належать сайту містечка Підволочиськ (їх авторам) та охороняються законом України
"Про авторське право і суміжні права".
Публікації авторів можуть не співпадати з думкою редакції cайту містечка Підволочиськ.
При використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.