Шановні відвідувачі! Ми раді вітати вас на сайті міста Підволочиськ!

Підволочиськ — стародавнє містечко, перша згадка про яке датована 1463 роком. У нестримному потоці важливих і дріб’язкових подій швидко минали роки і сторіччя, у вічність відходили страшні воєнні трагедії, зазнавали безслідної руїни рукотворні споруди, невпізнанно змінилося обличчя населеного пункту.

Сьогодні він відроджується, живучи по принципах об’єднання і творення, прагнучи вирішувати головні завдання свого стратегічного плану. Він невпинно міняється. І в єдиній та неповторній суті стародавнього і сучасного Підволочиська з’являється все більше нових граней.

Автор та власник сайту:
Кіндрат Дмитро Юрійович
Пошта:
Skype: Dmytro.Kindrat
Телефон: +38 (096) 101 29 65

 

Про сайт
  • Неофіційний

    Сайт містечка Підволочиськ

Сайт на реставрації.

Тимчасово можуть не працювати або некоректно відображатися сторінки.

Видатні земляки Друк e-mail
Антонів Василь Федорович
(24.12.1936, с. 0славиця, нині Саноцький повіт, Польща) — український і російський вчений — оториноларинголог, громадський діяч, д-р мед. наук (1982), проф.(1983). Член правління Всесвітньої федерації УЛТ. У 1946 р. з родиною депортований з Лемківщини в Україну, проживав у с. Полупанівка Підволочиського р-ну. Навчався в Чернівецькому медінституті, закінчував навчання у Тернопільському медінституті (1961). Від 1964 живе і працює в Москві (нині РФ); клінічний ординатор, доцент, професор Центрального Інституту вдосконалення лікарів; від 1992 — завідувач кафедрою оториноларингології Університету дружби народїв (нині Російський університет дружби народів). Впровадив у клінічну практику понад 30 нових операцій при пухлинах лорорганів. Автор більш як 200 наукових робіт, у т.ч. б монографій, 2 атласів. Голова ради Товариства українців Москви "Славутич".
Балешта Василь
(1891; за ін. даними 1893, с. Токи Підволочиського району — 05.02.1973, м. Канора, Канада) – диригент, адвокат, діяч культури. 1913 виїхав до Канади, де створив і вів хори та драматичні гуртки у містах Торонто, Вінніпег. Від 1935 — адвокат у Каїрі. Керував хорами при церкві й Українському народному домі. Голова місцевого відділу Комітету українців Канади.
Баран Михайло Миколайович
(03.03.1928, с. Хмелиськ Підволочиського району) — кобзар; композитор, поет, художник, фольклорист, громадсько-культурний діяч. Заслужений працівник культури України (1988).Лауреат 1-го республіканського конкурсу кобзарського мистецтва (Канів, 1989). 1-ша премія на Міжнародному фестивалі народного мистецтва (Німеччина, 1993). Від 1930 жив у селах Галущинці та Жеребки Підволочись кого району. Навчався в гімназії в Тернополі (1942-44) Від 1944 — у Львові. Закінчив Львівське культурно-освітнє училище (1969), музично-педагогічний факультет Дрогобицького педагогічного інституту (1979). Працював художником, вчителем музики, 1971-88 — заступник голови правління Львівського обласного відділення Музичного товариства України. Організатор і художній керівник ансамблів і капел бандуристів "Вишиванка", "Діброва", "Зелен-клен";"3ірниця","Срібні струни", "Троянда", «Червона калина» Виступає як співак-бандурист солістом та разом із синами Орестом і Тарасом у тріо «Жайвори». У репертуарі — понад 200 народних Дум і пісень, творів українських композиторів і власних. Учасник всеукраїнських та міжнародних фестивалів; Публікує статті про діячів мистецтва та історії. Збирає та пропагує кобзарську спадщину. Брав участь у створенні на Львівщині музеїв Ф. Колесси, С. Крушельницької, М. Менцинського, О. ми шуги. Автор збірки "Щедрінь"(1998).
Безкоровайний Іван
(1912, с. Токи Підволочиського р-ну) — підприємець, громадський діяч. Від 1928 — в Канаді. Голова філії Українського національного об’єднання в м. Торонто, співзасновник і член інших українських громадських організацій.
Берекета Богдан Васильович
(21.12.1938, с. Кошляки Підволочиського р-ну — 17.02.1999, м. Луцьк) — журналіст; публіцист. Заслужений журналіст України. Закінчив Львівський університет. Працював у редакціях газет Новоград-Волинського та Луцька. Був власкором газети «Голос України» у Волинській обл. Автор книги "Вічні розмови".
Бернацький Іван Йосипович
(01.07.1946, с. Городниця Підволочиського р-ну) — актор. Народний артист України (1991). Закінчив Скалатську СШ (1963), студії при Тернопільському муз.-драм. театрі ім. Т.Шевченка (1965), Київський Інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого(1969). Працював актором Волинського муз.-драм. театру ім. Т.Шевченка у Луцьку, від 1980 — актор Львівського академічного театру ім. М.Заньковецької. Автор літературно-театральних композицій за творами Т, Шевченка("Гайдамаки", "Згадайте, братія моя") Серед ролей — Мандрівний Дяк ("Маруся Чурай"), Петро ("Наталка Полтавка"), Кочубей ("Мазепа"), Іоанн Хреститель ("Ісус, Син Бога Живого") та ін.; у кіно — Священик («Загибель богів»; Гуцул Петро (серіал "Час збирати каміння"). Нині проживає у США.
Бець Володимир Андрійович
(16.12.1925, с. Лисичинці, Підволочиського р-ну) — скульптор. Член Національної спілки художників України (1974). Навчався в художньому училищі (відділ; живопису) та Інституті прикладного та декоративного мистецтва у Львові. 1956-63 працював у Тернополі. Згодом — у Львові: викладав в училищі прикладного мистецтва ім. Т. Труща, політехнічному інституті. Від 1956 бере Участь у виставках: Тернопіль, Львів, Київ, Москва. Серед творів: станкові — портрет С. Руданського, рельєф "Верховино, світку ти наш"; монументальні роботи — надгробок поету С.Будному в с. Струсів на Теребовлянщині (1959), пам’ятник Т.Шевченку в с. Синява Збаразького р-ну(1961), монумент Перемоги у м. Підгайці (1974) та ін.
Бих Микола Якимович
(16(28).08.1889, с. Жеребки Шляхетські, нині с. Жеребки Підволочиського р-ну — 22.10.1944, Комі-Перм’яцький АО, РФ) — адвокат, громадсько-політичний діяч. Батько Мирослава Биха. Доктор права (1928).Член Центрального комітету Українського національно-демократичного об’єднання (1930-35,1936-39). Навчався в Тернопільській українській гімназії (1899-1907). Закінчив Львівський університет (1911). Під час 1-ї Світової війни воював в австрійській армії на Галицькому фронті, перебував в російському полоні. Від 1921 — адвокат, управитель української бурси у Львові. 1930-32 жив у Копиченцях, від 1932 — у Станіславі; займався адвокатською практикою, очолював регіональну організацію Українського націон.-демократ. об’єднання, 10 жовтня 1939 заарештований органами НКВС. Помер в ув’язненні.; Реабілітований 1994 р.
Бих Мирослав Миколайович
(17.04.1921, м. Тара, Омської обл., РФ — 16.05.1992, м.Пассейк, США) — лікар, громадський діяч. Син Миколи Биха. Доктор медицини. 1921 прибув з батьками із Сибіру до Львова. 1930-31 жив у Копичинцях, від 1932 – у Станіславі; відвідував з батьком його родинне с. Жеребки Підволочиського району. Вивчав медицину у Львові (1941-43). Член 0УН, воював у дивізії "Галичина". 1945-43 — у Німеччині, де закінчив медичні студії в М.Ерлянген. У США брав участь у діяльності укр. організацій: член екзекутиви «Український конгрес», комітету Америки, голова Українського відділу американських приятелів Антибільшовицького блоку народів та ін.
Біленький Євген
(р.н. невідомо, с. Медин, нині Підволочиського р-ну-р.,м. см. невід.) — художник. Навчався у Тернопільській гімназії. Студіював малярство в Кракові. Разом з іншими митцями розмальовував деревину церкву Покрови Пресвятої Богородиці в Медині (1862); створив образ "Страшний суд" на південній стіні цього храму. В с. Голошинці (нині Підволочиського району) розмалював каплицю. Помер молодим.
Білик Любомир Степанович
(09.05.1953, с. Заднишівка, нині належить до смт. Підволочиськ) — вчений, лікар, педагог. Брат М.Білика, Кандидат медичних наук (1996). Заслужений лікар України (1996), Член Української академії економічної кібернетики (1999), член-кореспондент Української екологічної АН (2000).Орден "За заслуги" ІІІ ступеня, (2002). Депутат Тернопільської обласної ради 1-4 скликань (від 1990), член її президії, голова постійної комісії з питань освіти, науки, молодіжної політики, фізкультури, спорту та туризму. Закінчив Тернопільський медичний інститут (1976). Працював лікарем, головним лікарем лікарень с. Токи Підволочиського і сіл Катеринівка та Великі Дедеркали Шумського району (1976-92). Від 1992 — директор Чортківського медичного училища (нині – медичний коледж). Займається експериментальними дослідженнями доцільності використання ентеросорбенції полісорбом у поєднанні з гепатопротекторами для підвищення ефективності фармакотерапії гострих уражень печінки хімічними агентами. Автор наукових праць.
Білик Микола Теодорович
(13.02.1959, м. Скалат Підволочиського району) — архітектор і Член НСАУ (1987), 1981 закінчив Львівський політехнічний Інститут (нині університет "Львівська політехніка"). Працював у ВПКТІ "Світло", "Техінмаш", нині — у ГПВАПБ управління містобудування таархітектури в Тернополі. Проектує головні чином об’єкти соціально-культурної сфери. Серед робіт – житлова забудова і заклади громадського харчування ВО "Ватра", магазини в Бучачі та Чорткові, церковні споруди в селах Байківці Тернопільського, Білобожниця і Косів Чортківського, Юськівці Лановецького районів.
Білик Мирослав Степанович
(11.09.1948, с. Оріховець Підволочиського району) — архітектор, громадський діяч Брат Л. Білика. Член НСАУ (1986). Заслужений архітектор України (1995). Дійсний член Української академії архітектури (2000). Орден лицарської доблесті Архістратига Михаїла (2001), медаль "За громадську мужність" (2002). Депутат Тернопільської обласної ради 3-4 скликань (від 1998), член її президії, голова постійної комісії з питань основної виробничої інфраструктури, будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства. Член президії НТР Держбуду України (2000). Закінчив Грузинський політехнічний інститут (1978). Від 1993 — президент корпорації "Терно-КОРС" у Тернополі. Учасник багатьох архітектурних конкурсів, щорічних міжнародних виставок "Будівництво та архітектура". Автор більше 100 наукових праць, понад 50 проектів. Серед основних робіт — Собор єднання у смт. Підволочиськ (1993), генеральний план забудови м. Збаража (1994 — 95), будівництво Центру охорони праці (1996-97), Новоапостольська церква (1997), Індивідуальний житловий комплекс на вул. Підкови (2003) усі — Тернопіль та Ін. Голова правління Тернопільського товариства пам’яток історії та культури (від 1993).
Бобик Омелян Іванович
(05.01.1935, с. Богданівка, нині Підволочиського району) — вчений-математик, педагог. Кандидат фізико-математичних наук (1967),професор (1991). 3ак1нчив механіко-математичний факультет Львівського університету (1957). Працював у Плутівській СШ Золочівського району Львівської області (1957-58). Від 1961-у Львівському університеті (нині національний університет): асистент, старший викладач, доцент кафедри вищої математики, і диференціальних рівнянь, декан механіко-математичного факультету; 1974-81 — професор з навчальної роботи, 1981-93 — проректор із заочної форми навчання. Від 1998 — завідуючий кафедрою математики і статистики Львівських банків Інституту Національного банку України. Автор понад 60 наукових праць, у т.ч. 18-ти навчально-методичних посібників.
Бомба Мирослав Ярославович
(05.04.1955, с. Толошинці Підволочиського району) — вчений-агроном, доктор сільськогосподарських наук(1998), професор (1999). Член Міжнародної АН екології та безпеки життєдіяльності (1997). Закінчив агрономічний факультет Львівського сільськогосподарського інституту (1981, нині аграрний університет) Від 1985 — аспірант, викладач, доцент, професор кафедри загального землеробства; від 1993-проректор з наукової роботи цього ж ВНЗ. Автор та співавтор наукових праць.
Боярська Ісидора
(з дому — Малюка; 08.07.1917, с. Пальчинці, нині Підволочиського району)-мистецтвознавець, громадська діячка. Після 2-і світової війни виїхала до США. Член Українсько жіночої ліги Америки. Автор книги "Українські народні різдвяні звичаї" (1956), статей у періодичних виданнях.
Брик Олександр Семенович
(07.08,1895 с. Колодіївка, нині Підволочиського району — 05,09,1984, м. Торонто, Канада, похований у м. Вінніпег, Канада) – підприємець, громадський діяч. Навчався в Тернопільській гімназії. 1927 емігрував до Канади. Член відділу КУК, дирекції товариства "Тризуб" та інших українських громадських організацій у Вінніпезі. Автор книг "Мої життєві студії" (1956),"Велике людовбивство "(1959). "Українсько-жидівські взаємовідносини"(1962), "Тернистий шлях українського народу" (19б9),"П’ять перед дванадцятою" (1974, усі — Вінніпег), статей у пресі.
Брик Роман Антонович

(1920, с. Колодіївка, нині Підволочиського району) — громадський діяч, Від 1930 — у Канаді, 1975 заснував власну фірму "Рей-Брик-Ріалті". Голова українського театру, генеральний секретар президії КУК, директор кредитної організації "Карпатія", директор будівництва "Святої родини", член інших українських товариств у Вінніпезі.

Брикович Роман
(03.09,1900, с. Магдаліївка, нині Підволочиського району — 26.03, за ін. даними-28.05.1977, м. Монреаль, Канада) — педагог, кооператор, громадський діяч. Навчався у Тернопільській українській гімназії (191З-14), 1919 — стрілець в УГА. Викінчив Ягеллонський університет у Кракові, Директор Повітового союзу кооперативів у м. Копиченці (нині Гусятинського району), 1941-44 — бургомістр міста,1944 виїхав до Німеччини, 1948 — до Канади. Працював 20 р. директором української школи, головою відділу ЛВУ, був членом багатьох українських організацій у Монреалі.
Бутера Неоніла-Наталка
(з дому — Трач; 06.10.1926, с. Гнилички, нині Підволочиського району — 06.10.1976, м. Торонто, Канада) — громадська діячка. Закінчила Тернопільську українську гімназію (1944), навчалася на медичному факультеті у Львові, Мюнхенськім університеті (Німеччина). Згодом емігрувала до Канади, де займалася культурно-освітньою та громадською діяльністю. Авторка публікацій у пресі, зокрема спогад їв про Тернопільську гімназію.
Булема Богдан
(1920, с. Козярі, нині Підволочиського району) — меценат, Фундатор збірки "Збаражчина" (т.1,1980; т.2,1985), автор статті "Церква в Козярах — свідок далекого минулого" у 1-у томі цього збірника. Фундатор церкви в с. Козярі.
Бучинський Мелітон Осипович
(24.02.1847, с. Криве, нині Підволочиського району — 25,04,1903, м. Станіславі, нині Івано-Франківськ) фольклорист, етнограф, громадсько-освітній діяч. Член НТШ(1873). Закінчив Віденський університет (1673). Від 1880-х — адвокат у Станіславі. Збирав фольклорні, етнографічні і діалектологічні матеріали на Покутті та Гуцульщині. Записи Бучинського друкувала західноукраїнська періодика ("Правда", "Діло"); частина пісень увійшла до книги В. Антоновича і М.Драгоманова "Исторические песни малорусского народа" (1874-75,т.1-2) та опубліковано в інших фольклорних виданнях; казки надруковано у збірнику І. Рудченка. Переклав сербські народні пісні українською, а українські німецькою мовами. Наукову цінність має листування М.Драгоманова з Бучинським, яке видав М. Павлик (Л., 1910). Лексикографічні матеріали використав Е.Желехівський для "Малорусько-німецького словаря"(Л.-Чц., 1886, т.1-2).Фольклорні записи Бучинський зберігаються в Інституті мистецтвознавства.
Василишин Олег Васильович
(02.11.1956, с. Хмелиська Підволочиського району) — педагог, літературознавець, Кандидат філологічних наук (1997). Закінчив Ніжинський педагогічний інститут ім. М.Гоголя (1981). Від 1987 працює у Кременецькому педагогічному коледжі ім. Т. Шевченка (нині обласний гуманітарно-педагогічний інститут). Викладач, проректор з наукової роботи, зав. кафедрою гуманітарних дисциплін (від вересня 2003 – кафедра соціально-гуманітарних дисциплін).Автор понад 40 публікацій, новел "Голки в серці"
Веселовський Іван Павлович
(справжній — Гевко Ілько; 1926, с. Богданівка, нині Підволочиського району — 25,05.1993, м. Тернопіль) – співак, діяч культури. Член Юнацтва 0УН (1931). Від 1942 — в УПА. Під час бою із загоном НКВД біля с. Коршилівка Підволочиського району захоплений у полон (1944). Засуджений до страти, яку замінили на 10 років ув’язнення. 1954 переведений на довічне заслання в Сибір. Заочно закінчив школу і Московський народний університет мистецтв. екстерном — вокальний відділення Норильської музичної школи, згодом — Новосибірську оперну студію. Співортанізатор філармонії в Норильську. У репертуарі мав до 50 класичних оперних арій та українські народні пісні. 1967р. створив українську хорову капелу "Заполярна зірка".Після повернення зі Сибіру проживав у м. Бельци (Молдова), від 1989 — в Тернополі.
Веселовський Ян
(1902, с Жеребки Королівські, нині с. Жеребки Підволочиського р-ну — 1903; 1988, м. Вроцлаві, Польща) — польський вчений-фізик, педагог. Доктор фізичних наук. Навчався у гімназії в Тернополі та Кременецькому ліцеї. Закінчив Ягеллонський університет. Викладав математику і фізику в гімназії у Кракові, працював у науково-дослідницькому інституті та університеті у Варшаві. Від 1948 — професор кафедри ядерної фізики Вроцлавського університету. Автор наукових праць.
Винничук Лідія
(вересень 1905, Підволочиськ) — польський педагог, письменниця. Професор класичної філології Варшавського університету. Автор підручника латинської мови, книги мемуарів "Над Збручем, Стриєм, Віслою(1905~1927)«,
Вільчинський Влодзімеж
(13.02.1940, с. Полупанівка Підволочиського району) — польський літературознавець. Доктор філології (1975). Член Польської асоціації україністів. Закінчив середню школу в с. Старий Скалат Підволочиського р-ну (1957). Навчався у Львівському університеті (1957-59), Від 1959 живе у Польщі. Закінчив Варшавський університеті Працював у навчальних закладах м. Кошалін і м. Колобжег, Вищій педагогічній школі в м. Зелена Гура. Автор наукових праць "Історична повість П. Куліша "Чорна рада"(1962), "Лев Толстой та Афанасій Фет"(1969), "3 польсько-східнослов’янського літературного пограниччя (1986), "Лексикон культури української" (1999) та інших, рецензій.
Вітошинський Борис
(15.05.1927, с. Воробіївка, Підволочиського р-ну – 21.07.2000, м. Ляваижоль, Аргентина) — громадський діяч, підприємець. 1941-43 навчався в українській гімназії у Тернополі. Вояк дивізії «Галичина», брав участь у боях під Бродами; після 1945 перебував у таборі військовополонених у Рюміні (Італія). Згодом проживав у Великобританії, від 1949 — в Аргентині. Голова управи товариства "Просвіта" в м. Ляважоль, голова центрального товариства "Просвіта" в Аргентині. Член ОУН. Ініціатор придбання за кошти діаспори приміщення для українського посольства в Буенос-Айресі. Голова спортивно-відпочинкової оселі "Веселка" Делегат 2-го Всесвітнього форуму українців у Києві (1997); приїжджав на Тернопільщину.
Вітошинський Ярослав Дем’янович
(З1.12.1912, с. Воробіївка, нині Підволочиського району) – мистецтвознавець, режисер, діяч культури. Заслужений діяч мистецтв УРСР (1974), заслужений діяч посольства культури (1978). Закінч, диригентський курс у Вищому музичному інституті ім. М.Лисенка у Львові (1939). Був на громадській роботі. 1953-74 – начальник Львівського обласного управління культури. 1974-78 — перший заступник міністра культури УРСР. 1978~79-директор Київського театру опери і балету. 1983-9З-директор Республіканського будинку автора в Києві. 1992-98-віцепрезидент Української асоціації творчої інтелігенції "Світ культури". Постановник урочистих концертів.
Вояковський Микола
(12.06.1899, с. Богданівка, нині Підволочиського району — 12.05.1972, м. Коговз, США) — релігійний діяч. Навчався в гімназіях у Тернополі та Станіславі (нині Івано-Франківськ). Заснував у Богданівці хор і драматичний гурток. Воював в УСС, УГА. 1920-25 — на богословських студіях у Львові. Висвячений у квітні 1925. Душпастир. Працю почав у Скалаті (1925), 1925-27 — на парафії в с. Оліїв на Зборівщині, помічник пароха церкви св. Варвари у Відні (19 39-41), душпастир українських робітників у Судетах. 194і-45 – помічник візитатора, від 1945 — апостольський візитатор українців-католиків у Німеччині. Тут видавав "Урядовий вісник" Апостольської візитатури украінців-католиків у Німеччині, заснував українську католицьку семінарію, кілька релігійних організацій. Від лютого 1948-генеральний вікарій у Німеччині. В грудні того ж року виїхав до США: парох церков в Брукліні, в Буффало, в Коговзі. Автор публікацій у львівській ("Поступ", "Нива", "Нова Зоря") та емігрантській ("Логос", "Шлях") пресі, двотомника проповідей (1949,1954).
Ганкевич Лев
(01.0б.1881; ін. даними – 01.06.1883, м. Підволочиськ; за ін. даними — с. Староміщина, нині Підволочиського р-ну — 14.121962,м.Нью-Йорк, США) — адвокат, громадсько-політичний діяч. Д-р права. Правничі студії закінчив у Празі. Працював адвокатом. Провідний діяч УСДП. 1911 очолив у ній фракцію, яка діяла на самостійницькій платформі. Під час 1-ї світової війни — представник СВУ в Софії (Болгарія). В листопаді 1918 – заступник голови УН Ради ЗУНР. Після відступу українського війська зі Львова залишився у місті. До 1922 — Редактор органу УСДП "Вперед"(Львів) 1929-33 — голова УСДП. Виступав захисником на багатьох судових процесах над членами ОУН І УВО, зокрема на Варшавському процесі 1935-36, де були засуджені С.Бандера, М.Лебідь та ще 10 учасників українського визвольного руху. 1944 — виїхав до Німеччини, згодом — до США. У Нью-Йорку — засновник і перший голова Товариства українців-працівників. Автор низки публікацій з політики, державотворення, права в періодиці.
Гарбуз Роман Степанович
(02.01.1949, с. Шельпаки Підволочиського р-ну) — скульптор. Член Національної спілки художників України (1993). Закінчив Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва(1971), Живе і працює у Львові. Серед творів — "Наперекір війні" (1985), "Грай же, море" (1989), "Голгофа. Вік 20-й"(1990), "Данило — князь Галицький"(1991), "Леля"(1997),
Гасай Василь
(чернече ім’я – Венедикт. 27.04.1892, с. Токи Підволочиського р-ну – 24.12.1990, м. Варшава, Польща) — монах-василіянин, диригент; від 1920 — в монастирях у Варшаві, Бучачі, Дрогобичі, Перемишлі, де заснував хори, був їх диригентом.
Гасай Єфрем Олександрович
(01.04.1938, с. Токи, Підволочиського р-ну) — історик, краєзнавець, публіцист. Член Всеукраїнської спілки краєзнавців (1978) і Національної спілки журналістів України (198б), Почесний член Всеукраїнського т-ва "Просвіта" ім. Т.Шевченка (1998). Закінчив Кам’янець-Подільський педагогічний інститут (1978); 1973-89 – науковий працівник Тернопільського обласного краєзнавчого музею. Від 1989 — ст. наук. ред., від 2003 – зав. наук. редакцією Тернопільської обласної Книги Пам’яті. Автор книг "І гомін віків, і природи краса: Дорогами Підволочиського р-ну"(1991),"Село Токи та його околиці: Історико-краєзнавчий нарис" (1992), "Не втомлюся шукати" (1998), "Повернуті імена" (2002), понад 500 публікацій історико-краєзнавчої та біографічно-публіцистичної тематики у періодичних виданнях. Редакторупорядник низки книг.
Гасюк Анатолій Петрович
(15.05.1941, смт. Підволочиськ) — вчений у галузі патологоанатомії Доктор медичних наук, професор (1990). Закінчив Тернопільський медичний інститут (1964). Від 1968 працює в Українській медичній стоматологічній академії у Полтаві. Дослідження у сферах серцево-судинної патології та онкології. Автор наукових праць.
Гасюк Осип Амброзович
(05.04.1951, с. Кошляки Підволочиського р-ну) – господарник, громадський діяч. Заслужений працівник сільського господарства України (2003): Депутат Тернопільської обласної ради 4-го скликання (від 2002). Закінчив Бучацький радгосп-технікум, Львів, зооветеринарний інститут. Працював заступником голови колгоспу в рідному селі, заступником начальника Лановецького районного управління сільського господарства, головою колгоспу в с Лопушне; від 1986 — голова ПП "Агрофірма "Горинь" Лановецкого р-ну.
Геляс Ярослав Томович
(21.11.1916, с. Терпилівка Підволочиського р-ну — 0б.10.1992, м. Львів) — актор, режисер, діяч культури. Народний артист УРСР (1964). Актор, помічник режисера мандрівного театру ім. І.Тобілевича під кер. Б. Сарамаги таЙ. Стадника, львівських театрів ім. Лесі Українки та юного глядача,ім. М.Заньковецької, Харківського ім. Т.Шевченка, Київського ім. І. Франка, Одеського, Закарпатського обласних музично-драматичних театрів. 1963-74 – головний режисер і актор Тернопільського обласного музично-драматичного театру ім. Т. Шевченка. Поставив тут спектаклі: "Ой піду я в Бориславку" за І. Франком (1963), "Камінний господар" за Лесею Українкою (1964), "Дай серцю волю, заведе в неволю" М. Кропивницького (1965), "Запорожець за Дунаєм" Гулака-Артемовського (19б7), "Балладина" Словацького(1969), "Тигр та гієна" Ш. Петефі (1971), "Украдене щастя" І. Франка (1974) та ін., в більшості з яких зіграв головні ролі. Як кіноактор знявся в ролях: Нілова ("Чортова дюжина"), Романовського ("Дума про Британку"), Стефана Дзвінки ("Олекса Довбуш"), Івана Франка ("Родина Коцюбинських"), Михайла Павлика ("Іван Франко"), Ганського ("Помилка Оноре де Бальзака). У Державному архіві Тернопільської області створив особовий фонд актора.
Герасимович Володимир Деонізійович
(псевдо. і крипт. Василь Трохимович, Кирик, Шпирка, В.Г., В., Г-ч та ін.; 01.(13).10.1870, м. Золочів, нині Львівської обл. — 14.08.1940. с. Терпилівка, нині Підволочиського р-ну) — священик, письменник, перекладач, етнограф, культурно-освітній діяч. Навчався у Львові в духовній семінарії, на богословському факультеті університету. Від 1895 служив на парохіях у с. Семичів (нині Волинського р-ну Івано-Франківської обл.), м. Тернопіль, від червня 1899 — в с. Терпилівка. У цьому селі заснував читальню "Просвіти", організував театральний гурток і хор, якими керував. Автор понад 30 художніх творів, опублікованих у періодичних виданнях: оповідань, новел, перекладів, п’єс, брошури «Що таке економія», фольклорно-етнографічних розвідок. 1996 в Тернополі відбулася наукова конференція "Вклад. Володимира Герасимовича в українську науку і культуру".
Гинда Володимир Андрійович
(24.07.1932, с. Жеребки Королівські, нині с. Жеребки Підволочиського р-ну — 27.03.1985, м. Москва, нині РФ, похований у м. Львів) — вчений. Кандидат геологічних наук (196б). Закінчив природничий ф-т Кременецького пед. ін-ту (1958). Від 1961 — в інституті, геології та геохімії горючих копалин АН УРСР у Львові: аспірант, потім –старший науковий співробітник. Від 1983 — вчений секретар. Природничого музею у Львові, Автор наукових праць. Підготував докторську дисертацію, однак не встигїї захистити.
Гірний Богдан Богданович
(25.06.1956, с. Супранівка Підволочиського р-ну) — скульптор. Закінчив Львівське училище прикладного і декоративного мистецтва (1975). Навчався в київський художній академії (1987-92) Д0 1987 працював у Тернопільському художньому комбінаті. Художнього фонду УРСР. Автор портрета В.Стуса (1991), пам’ятника жертвам сталінських, репресій у Самборі на Львівщині, композицій "Реквієм" (1992). "Пам’яті студентів, як і загинули під Крутами"(199б), "0й у полі три криниченьки", "Дерево життя", "Пора кохання" та ін., пам’ятних медалей; співавтор монументального комплексу Б. Хмельницькому в Черкасах (1995). Нині проживаєза кордоном.
Гладич Богдан Богданович
(04.06.1948, с. Токи Підволочиського р-ну) — вчений-економіст, педагог. Кандидат економічних наук. (1979), професор, член Міжнародної кадрової академії (1997). Закінчив економічний факультет Львівського сільськогосподарського інституту (1971). Працював ст. економістом Підволочиського районного управління сільського господарства, головним агрономом КСП.; Від 1976 — викладач, доцент, декан факультету Тернопільського фінансово-економічного інституту (нині Тернопільський університет народного господарства), 1996-97 — радник голови Тернопільської ОДА, начальник обласного управління сільського господарства. Від 2000 — дир. ін-ту аграрного бізнесу ТАНГ. (нині – факультет продовольчого бізнесу ТУНГ). Автор більше 100 наукових і методичних публікацій, у т. ч. 8 навчальних посібників і підручників;
Гладкий Володимир Михайлович
(12.06.1927, с. Жеребки Королівські, нині с. Жеребки Підволочиського р-ну – 17.10.1991, м. Тернопіль, похований у м. Скалаті Підволочиського р-ну) — літературознавець, педагог. Доктор філологічних наук (1988), професор(1989), Закінчив гімназію у Тернополі, Чортківське педагогічне училище, 1955 — філологічний факультет Кременецького педагогічного інституту. Працював учителем у школі рідного села, Скалатської СШ, її директором. Від 1958 — в Тернополі: інспектор облвно, заступникдиректора школи, викладач у Тернопільському філіалі Львівського політехнічного інституту (нині Тернопільський технічний університет), доцент, зав. кафедрою у Тернопільському фінансово-економічному інституті (нині Тернопільський національний економічний університет). Від 1984 — доцент, професор кафедри української літератури Тернопільського державного педагогічного інституту (Тернопільський державний педагогічний університет) Досліджував німецько-українські літературні зв’язки, проблеми перекладу сучасної української літератури. Автор понад 60 наук. праць.
Голояд Мирон
(псевдо «Владко», «Роман»; ймовірно 1910, с. Теклівка Підволочиського району — 01.11.1944, біля м. Станіслав, нині Івано-Франківськ) — діяч ОУН і УПА. Закінчив гімназію в Тернополі. 1930,1932-33 ув'язнила польська влада, 1939 перебував у концтаборі Береза Картузька, 1939-41 — у Німеччині, в липні 1941 нелегально прибув дольова і розгорнув діяльність у національному підпіллі. Член Головної референтури СБ при Проводі ОУН (1941-44), заступник Головного референта СБ ОУН (1944(. Загинув у бою з підрозділом НКДБ.
Голояд Павло Григорович
(1906, с. Теклівка, нині Підволочиського району — 28.04.1932, м. Тернопіль) — громадський діяч. Очолював у селі осередки товариство «Січ» і «Рідна школа». За вбивство агента польської поліції Тернопільського воєводства суд засудив Г. і Я. Пришляка до страти. На їх могилі на Микулинецькому цвинтарі в Тернополі встановлено пам'ятник.
Гордійчук Петро Максимович
(06.01.1912, с. Чорнорудка, нині Житомирська область — 13.01.1991,смт Каланчак Херсонська обл.) — художник театру, режисер. Навчався у Київському художньому інституті театрального мистецтва. Брав участь у художніх виставках, у т.ч. в Тернополі (1972); персональна виставка — Львів (1961).Оформив вистави : «Фауст» Ш.Гуно (1934, м. Київ), «Назар Сто доля» Т.Шевченка (1939, м. Херсон), «Сусіди» О.Корнієнка (1958, м. Дрогобич) та ін. Автор пейзажів, натюрмортів, портретів і жанрових картин, зокрема «Невільник» (1940), «Садок вишневий коло хати» (1956), «Лісова пісня» (1976). 1946 — репресований. Працював режисером народного самодіяльного театру ім. Леся Курбаса в смт. Підволочиськ (лютий 1972 — грудень 1978); засновник дитячої художньої школи у смт. Підволочиськ (1976).
Гуглевич Роман
(28.11.1907, с. Хмелиська Підволочиського р-ну) — юрист, фінансист, громадський діяч. Удостоєний Шевченківської премії свободи (1972). Закінчив Бережанську гімназію (1926), правничий факультет Львівського університету (1931). Працював (1931-44) адвокатом у Перемишлі, Золочеві, Лінці (Австрія; 1946-49). У Перемишлі — заступник голови «Просвіти». 1946-49 — президент Української асоціації взаємодопомоги. Від 1955 — громадян США. Студіював у Нью-Йоркському університеті. Друкувався в українській пресі. Президент Комітету об'єднаних українських організацій, займав відповідальні посади в Українському конгресовому комітеті Америки.
Гудима Арсен Арсенович
(29.091964, м. Тернопіль) — вчений у галузі медицини. Син А. Гудими. Доктор медичних наук (2002). 1987 закінчив Тернопільський медичний інститут (нині ТДМА). Від 1995 — в цьому ВНЗ: старший науковий співробітник Центральної науково-дослідницької лабораторії; 1998-2001 — завідуючий кафедрою медичної інформатики, від 2001 — зав. кафедрою медицини катастроф і військової медицини. Коло наукових зацікавлень — пошук фізичних чинників і фармакологічних препаратів із гепатопротекторними властивостями. Автор низки публікацій, має патенти на винаходи.
Гудима Арсен-Ярослав Миколайович
(06.06.1934, с. Нове Село, нині Підволочиського р-ну) — філософ, релігієзнавець, педагог. Батько А. Гудими. Кандидат філософських наук (1977), професор (1993). Медаль ім. А. Річинського УАПЦ (2002).Почесний науковий співробітник відділу релігієзнавства інституту філософії ім. Г.Сковороди НАНУ. Голова Тернопільського осередку Української асоціації релігієзнавців. Закінчив історичний факультет Львівського університету (1957). Працював учителем у родинному селі. Від 1970 викладає в Тернопільському медичному інституті (нині ТДМА). Автор близько 200 наук, і навчально-методичних праць, серед них «Релігієзнавство» (2000,2003), «Почаївський монастир в історичній долі українства» (2003). Член авторського колективу «Релігієзнавчого словника» (К.,1996). Відповідальний редактор 10 наукових збірників, альманаху «Духовність — народові» (2002) та ін. книг. Автор і співавтор сценаріїв д/ф і телепередач.
Гульовський Андрій Володимирович
(24.10.1943, с. Шельпаки Підволочиського р-ну) — художник. Закінчив у Львові училище прикладного мистецтва ім. І.Труща (1962), Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва (1972, нині Академія мистецтв) за спеціальністю «інтер'єр та обладнання». Від 1972 — в Тернопільських художньо — виробничих майстернях Художнього фонду України. Працює в галузі станкового, монументального, сакрального живопису. Учасник обласних, зональних, всеукраїнських, міжнародних виставок; персональна — 2002, М.Тернопіль. Твори зберігаються у музеях Тернополя і краю, приватних колекціях в Україні, Австралії, Канаді, Польщі. Серед робіт — «Портрет лікаря» (1984), «Гладіолуси» (1994), «Пробудження» (1998), «Портрет архітектора І. Осадчука» (1992).
Гуменюк Павло
(1884, смт. Підволочиськ — рік і місце смерті невідомі) — музикант, диригент, композитор. До США прибув 1902. Здобувши музичну освіту, заснував у Нью-Йорку власний оркестр, брав з ним участь у театральних виставах, концертах. У США вийшли 83 платівки Гуменюка, в т.ч. «Українське весілля», альбом з творами у його виконанні. Автор багатьох танцювальних та інших мелодій.  
Гунька Нестор Никодимович
(16.03.1932, с. Токи Підволочиського р-ну — 04.10.2002, м. Долина Івано-Франківської області) — гірничий інженер-геолог. Доктор геологічно-мінеральних наук (1992), професор (1996). Закінчив Львівський політехнічний інститут (1957, нині «Львівська політехніка»). Працював у Долинських (1957-58) та Болехівських конторах буріння (1958-63); керівник геологічного відділу нафтовидобувного управління «Долинанафтогаз» (1963-93); в Інституті геології і геохімії корисних копалин НАНУ (Львів): завідувач відділу (1993-96); від 1996 — професор кафедри Івано-Франківського технічного університету нафти і газу.
Гуцайлюк Зіновій Володимирович
(06.01.1950, с. Супранівка Підволочиського р-ну) вчений-економіст. Доктор економічних наук (1992), професор (1990). Дійсний член Академії економічних наук України. Закінчив Тернопільський фінансово-економічний інститут (1971). Від 1971 — викладач, старший викладач, доцент, професор кафедри бухгалтерського обліку в промисловості, від 1993 — завідувач кафедри аудиту, проректор з наукової роботи ТАНГ, від 2002 — завідувач кафедри фінансів, обліку і аудиту ТДТУ. Наукові зацікавлення: бухгалтерський облік, аналіз господарської діяльності, аудит. Брав участь у розробці проектів Законів України «Про бухгалтерський облік і фінансову звітність в Україні» та «Про аудиторську діяльність в Україні». Автор 130 наукових праць, у т.ч. 5 монографій; підготував 10 кандидатів економічних наук.
Гуцалюк Василь Сидорович
(1891, с. Супранівка Підволочиського р-ну — 1955, с. Супранівка) — політично — громадський діяч. Член КПЗУ (від 1919). Закінчив Тернопільську гімназію, фізико-математичний факультет Львівського університету. Учасник подій у м. Дрогобич, коли австрійські війська розстріляли демонстрацію місцевих жителів під час виборів до парламенту. 1916 перейшов російсько-австрійський кордон; царська «охранка» заарештувала його і вислала у м. Ядрине Казанської губернії, нині РФ. Після 1917 — на підпільній роботі у м. Станіслав (нині Івано-Франківськ). Заступник секретаря Галбюро при ЦК КП(б)У (1920). Грудень 1920 — квітень 1921 — зав. канцелярією ВУЦВК, працівник Наркомату закордонних справ УРСР. 1921-29 — зав. канцелярією, іноземним відділом НКВС УРСР. Від 1929 — секретар райвиконкому, інспектор облвно на Харківщині. 1952 повернувся в родинне село.
Гінзбург Самуїл
(псевдонім — Кривіцький Вальтер; 28.06.1899, смт. Підволочиськ — 10.02.1941, м. Нью-Йорк, США) — радянський розвідник. Отримав Ордени Червоного прапора і Леніна. Влітку 1917 виїхав до Росії, 1919 вступив у ВКП(б). 1920-і виконував агентурні завдання в Польщі, Чехії, Німеччині. 1925-26 працював у Головному розвідувальному управлінні, 1930-33 — в 4-му управлінні Генеральному штабі Червоної Армії. Згодом — резидент радянської розвідки у Західній Європі. Наприкінці 1937 в Парижі публічно заявив про розрив з радянським режимом і про його злочини, розкрив радянську агентуру в західних державах. Загинув за нез'ясованих обставин; найімовірніше — вбили радянські агенти.
Грохольський Казимир
(1815, с. Рожиськ Підволочиського р-ну — 10.12.1888, Австрія) — польський політик, австрійський державний діяч. Доктор права (1842). Навчався в гімназії Тернополя (до 1829), університетах Львова і Відня. Від 1861 (з перервами) — посол (депутат) Галицького сейму й австрійського парламенту від округу Тернопіль — Збараж — Скалат. У квітні 1871 призначений міністром уряду для Галичини; поміркована політика Грохольського викликала невдоволення польських кіл краю. Таємний радник двору (від 1878).
Данилюк Ігор Васильович
(23.04.1949, с. Поділля Підволочиського р-ну) — господарник, громадський діяч. Заслужений працівник сільського господарства (1995). Ордени Трудового червоного прапора (1987), «Знак Пошани» (1978). Депутат Верховної Ради СРСР (1989-91). Закінчив Кременецький с.-г. технікум (1968), Кам'янець — Подільський с.-г. інститут (1983). Працював агрономом, головним агрономом, заввідділом, головою колгоспу в Під волочиському р-ні. Від 1982 очолює господарство у с. Кам'янки Під волочиського р-ну (нині ТОВ «Агрофірма «Нива»).
Дацків Михайло Олександрович
(21.11.1893, с. Городниця Підволочиського р-ну — 19.03.1939,наімовір.,Далека Північ, нині РФ) — діяч культури. Закінчив гімназію у Тернополі. Навчався на правничому факультеті Львівського університету, звідки 1914 мобілізувався у австрійську армію. Наприкінці 1918 — в УГА; на початку 1920 — в Червоній Армії. Згодом — адміністратор у театральному колективі «Кийдрамте», який очолював Лесь Курбас. Від 1925 — директор мистецького об'єднання «Березіль» (м. Київ), від липня 1926 — директор театру «Березіль» (м. Харків), від 1928 — директор Харківської філармонії, зав. концертним відділом театру «Веселий пролетар». З листопада 1933 заарештований, помер в ув'язненні.
Дацко Богдан Якович
(1952, с. Мислова Підволочиського р-ну) — господарник. Кандидат економічних наук (1994). Заслужений економіст України (1998). Закінчив економічний факультет Львівського університету (1978). Працював у Львові начальником відділу «Головпостачу», заступником начальника обласного управління з постачання та збуту, директором «Львівагроімпексу» — першої в Західній Україні й другої в Україні зовнішньоекономічної структури. Згодом — президент «Галімпексу» і водночас, директор Львівського склодзеркального заводу.
Девоссер Михайло
(21.07.1895, с. Пізнанка, нині с. Поділля Підволочиського р-ну — 15.04.1973, м. Торонто, Канада) — військовий, громадський діяч, педагог. Доброволець УСС і УГА (сотник). У кінці 1918 командував військовою частиною в боях поблизу Львова. Після війни за національні переконання кілька разів був ув'язнений. Закінчив аграрні студії, вчителював у школах на Поморі (Польща), згодом — управитель ліцею в с. Черниця, нині Бродовського р-ну Львівської області. 1944 виїхав до Австрії, потім — Тунісу. Від 1951 — у Канаді; активний в Українській стрілецькій громаді, Братстві УСС та ін. українських об'єднаннях.
Денис Володимир Петрович
(18.02.1957, с. Качанівка Підволочиського р-ну) — господарник. Закінчив Тернопільський фінансово-економічний інститут (1978, нині ТАНГ) за спеціальністю «фінанси і кредит». Працював економістом у містах Волочиськ Хмельницької обл. і Ноябрськ Тюменської обл. (РФ), директор філії Сибірського нафтового банку. Від 1995 — заступник з економіки голови правління ВАТ «Укрнафта» (м. Київ). Від 1998 — директор департаменту державної компанії «Газ України» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України».
Дмитрів Нестор
(1863, с. Жеребки Підволочиського р-ну — 27.05.1925, м. Елізабет, штат Нью-Джерсі, США) — священик, письменник, редактор, громадський діяч. Закінчив українську академічну гімназію (1890), студіював теологію у Львові. 1884 рукопокладений на священика. 1895 емігрував до США. Редактор газети «Свобода» до 1897. На прохання українських поселенців виїхав до Канади. Перший український священик у Канаді, заснував там кілька церковних громад (Теребовля, Стюартбурн, Една-Стар). 1899 повернувся на священику службу до США. Член Духовної ради, яку створили українські священики в Шамокіні 1901, активний в Українському народному союзі. Автор низки оповідань, статей.
Добжанський Антоні
(20.07.1893, с. Лозівка Підволочиського р-ну — 13.02.1950, м. Варшава, Польща) — польський вчений-медик, отоларинголог. Доктор медицини, член-коресподент Польської Академії Наук (1950). Закінчив гімназію в Тернополі. Фахову освіту здобув в університетах Львова та Відня, стажувався у Парижі. Після 2-ї світової війни працював у Варшаві. Автор низки наукових праць.
Дорош Євген Григорович
(13.10.1948, с. Оріховець Підволочиського р-ну) — економіст, краєзнавець. Закінчив Тернопільський фінансово-економічний інститут (1975, нині ТАНГ). Працював на Тернопільському комбайновому заводі, нині — у корпорації «Ватра». Автор книг «Степан Качала» (1995), «Тимофій Старух» (1996), «Тарас Шевченко на Поділлі і Волині» (2002), текстів до фотоілюстрованих видань «Лісовими стежками» (1985), «Швацький природний національний парк» (1986), «Незаймана краса Волині» (1989). Друкується у всеукраїнській та обласній періодиці.
Дячун Анна
(з дому Сало; 25.09.1898, с. Токи Підволочиського р-ну — 03.02.1969, США) — музикант, громадський діяч. Магістр музики. Від 1914 — в США. Середню освіту здобула в Нью-Йорку. Виступала в хорах при церкві св. Юра і Товариства української молоді. Закінчила консерваторію у м. Детройт (клас фортепіано й скрипки). Вчителювала у школах, згодом заснувала власну студію музики, яку провадила до кінця життя. Виступала на імпрезах і концертах, акомпанувала солістам, співакам, оркестрам і хорам. Активно працювала для Українського народного дому, Федерації американських українців у Мічигані, Допомоговому комітету та іншим українських організацій.
Жилюк Михайло Олександрович
(27.10.1948, с. Богданівна Підволочиського р-ну) — оперний і концертно-камерний співак (баритон). Заслужений артист Білорусі (19980. Лауреат всесоюзного конкурсу вокалістів ім. М.Глинки у м. Ленінград (нині Санкт-Петербург, РФ; 1981); 2-а премія на міжнародному конкурсі вокалістів ім. С.Крушельницької у Львові (1992). Закінчив Мінську консерваторію (1967-74). Від 1975 — соліст Білоруського театру опери і балету в Мінську. Оперні партії: Роберт, Євецький, Онєгін («Іоланта», «Пікова дама», «Євгеній Онєгін» П.Чайковського), Лев Данилович («Князь Новгородський» І.Бондаренка), Валентин («Фауст» Ш.-Ф.Гуно), Ніклаус «Казки Гофмана» Ж. Оффенбаха) й ін. У концертах виконує українські народні пісні, твори М.Лисенка, А.Кос-Анатольського й ін. композиторів.
Жук Іван Васильович
(02.01.1937, с. Лозівка Підволочиського р-ну) — диригент. Заслужений артист УРСР (1980). Закінчив хорове відділення диригентського факультету (1960) та оперно-симфонічне відділення (1973) Львівської консерваторії. Працював у заслуженій хоровій капелі «Трембіта»: диригент (1965-76), головний диригент (1978-86). Від 1986 — викладач на кафедрі диригування Львівської консерваторії (нині музична академія). Від 1990 — керівник народної чоловічої капели «Прометей» (м. Львів). Упорядник збірки — хрестоматії для чоловічого хору «Співає «Прометей» (1996).
Жук Оксана Любомирівна
(10.12.1973, с. Козярі Підволочиського р-ну) — літератор, педагог. Член Національної спілки журналістів України (1998). Обласна літературна премія ім. С.Будного. Закінчила філологічний факультет Київського національного університету. 1992-93 — учителька в ЗОШ у с. Жеребки Підволочиського р-ну; нині працює керівником Підволочиського районного будинку творчості школярів. Автор збірок поезій «Віршовирій» (1994), «Щирослів'я» і «Тридивна» (обидві — 1998). Вірші Жук опубліковані в журналах «Тернопіль», «Дзвін» (Львів), «Промінь» (Канада) й ін., регіональних річниках «Терн опілля» (л96, "97, "98-л99).
Жуковський Андрій Кіндратович
(1889, с. Дорофіївка Підволочиського р-ну — 22.02.1951, США) — адвокат, громадсько-політичний діяч. Доктор права. Навчався у Підволочиську, в українській гімназії у Тернополі, на правничому факультеті Львівського університету. Під час 1-ї світової війни — в УСС, потрапив у російський полон, Від кінця 1917 — чотар куреня (згодом — сотник армії УНР. Працював у Міністерстві закордонних справ України, в лютому 1918 як член делегації УНР брав участь у переговорах у Бресті. Під час проголошення Акта Злуки УНР і ЗУНР у Києві, Жуковський — серед тих, хто забезпечував охорону на Софіївській площі. Після війни здобув докторську ступінь у Львівському університеті. До 1939 провадив адвокатську канцелярію у Підволочиську. Згодом, уникаючи переслідувань органів НКВС, переховувався у с. Голошинці Підволочиського р-ну. Під час німецької окупації 1941-44 — голова окружного Українського допомогового комітету в Тернополі. 1944 емігрував до Німеччини (м. Мюнхен), де працював в УВУ; 1948 — до США.
Журавель Григорій Павлович
(17.07.1949, с. Новосілка Підволочиського р-ну) — вчитель-економіст, педагог. Кандидат економічних наук, професор (1995). Заслужений працівник освіти України (1999). Академік Української академії економічної кібернетики (1999). Член президії науково-методичної комісії з економічної освіти Міністерства освіти і науки України (від 1994). Член, голова Тернопільського регіонального відділення фахової ради з напрямку «Економіка і підприємництво». Закінчив Тернопільський фінансово-економічний інститут (1972, нині ТАНГ). Працював у народному господарстві Тернопільської області, стажувався за кордоном. Від 1975 — в ТАНГ: асистент, старший викладач, заступник декана, декан, проректор, перший проректор. Досліджує проблеми вдосконалення бухгалтерського обліку, аналізу й контролю, брав участь у розробці галузевих стандартів вищої освіти, освітньо-професійних програм ступеневої підготовки фахівців, нормативних документів із впровадження ступеневої освіти. Автор більше 90 наукових статей, монографій, підручників і посібників.
Зарицка Катерина Миронівна
(03.11.1914, м. Коломия Івано-Франківської обл. — 29.08.1986, м. Волочиськ Хмельницької обл.; 1991 перепохована у м. Львів) — громадська діячка. Дочка Мирона Зарицкого, дружина Михайла Сороки. Член ОУН. Срібний Хрест Заслуги ОУН. 1915-19 проживала у с. Нове Село Підволочиського р-ну. Навчалася в гімназії у Тернополі (1924-26) та гімназії сестер Василіянок у Львові (1926-32), на факультеті геодезії Львівської політехніки (1932-34). У Львові в гімназії очолювала конспіративну націоналістичну групу «Юнацтво», згодом займалася підпільною роботою ОУН. 1934 заарештована за участь у замаху на міністра внутрішніх справ Польщі — Пєрацького; засуджена на 8 років. Ув'язнення відбувала у тюрмах Варшави та Станіслава(нині Івано-Франківськ). У березні 1940 Зарицьку заарештували органи НКВС. Під час німецько-фашистської окупації керувала жіночою мережею в крайовому проводі ОУН. Від 1943 — організатор і керівник Українського Червоного Хреста при УПА. 21 вересня 1948 Зарицьку заарештували органи Міністерства державної безпеки у м. Ходорів Львівської обл. Засуджена на 25 років ув'язнення; перебувала у Верхньоуральській та Володимирівській тюрмах, 1969 переведена до табору суворого режиму в Мордовії. У вересні 1972 звільнена із забороною проживати в Західній Україні.
Зварун Андрій
(09.02.1943, смт. Підволочиськ) — мікробіолог. У СІЛА закінчив Огайський університет, захистив докторську дисертацію з мікробіології ґрунтів у Кентуккському університеті. 1970-71 — доцент університету, від 1971 — головний мікробіолог компанії «Джонсон» у м. Меріленд. Автор наукових праць з ґрунтознавства, мікробіології довкілля та ін. Член Американського сільськогосподарського товариства, Американського товариства мікробіологів, Ґрунтового наукового товариства в Америці, Огайської Академії Наук, Археологічного інституту в Америці та інших наукових установ.
Зварун Іван
(18.01.1889, с. Нове Село Підволочиського р-ну — 15.04.1993, м. Клівленд, США) — адвокат, громадський діяч. 1910-14 навчався в українській гімназії у Тернополі, учасник українських визвольних змагань, старшина УСС і УГА. Студіював математику в Українському таємничому університеті у Львові, 1927 закінчив студії права у Львівському університеті. Адвокатську практику почав у Збаражі, від 1933 продовжив у Новому Селі Підволочиського р-ну. Секретар Українського народного дому в Збаражі, секретар, від 1939-головний бухгалтер районного фінансового відділу в Новому Селі. У червні 1941 обраний головою Новосільського р-ну; від 1942 — начальник міського суду в Підволочиську,1943 переведений до окружного суду в Тернополі. Від березня 1944 — в еміграції. Після капітуляції Німеччини — комендант таборів для переміщених осіб, представник українських табірників із пров. Шлезвіг-Гольштайн при англійській військовій квартирі. 1950 емігрував до США, від 1951 — у Клівленді. Діяльність у Братстві УСС, скарбник організації колишніх військовиків Української Національної Армії.
Йосифа
(в миру — Вітер Олена Василівна; 11.01.1904, с. иклашів, Пустомирівського р-ну Львівської обл.; за ін. даними м. Київ — 15.11.1988, м. Львів) — релігійна діячка, мати-ігуменя. Закінчила Львівську жіночу гімназію, півтора року навчалась у медичному інституті. Прийняла постриг у монастирі сестер Василіянок (1921). Наставниця для новачок, згодом — ігуменя монастиря сестер Студиток у с.Якторів Золочівського р-ну Львівської обл.; від 1939 до середини 1940 — ігуменя такого ж монастиря у Львові. Діяльність у «Просвіті», «Рідній школі» та ін. українських товариствах; організаторка у селах Золочівщини бібліотек, дитячих садків і сиротинців, медичних та господарських курсів, хорів, драматичних гуртків. 11 червня 1940 органи НКВС заарештували Йосифу за співпрацю з ОУН; про перебування в тюрмі у Львові вона згадує у книзі «Я звинувачую» (вид., найімовірніше, німецькою мовою). Після початку німецько-радянської війни Йосифа врятувалася з тюрми втечею. Відновлювала життя монарших спільнот, опікувалася сиротинцями; допомагала членам ОУН і УПА, за що 12 жовтня 1945 її заарештували органи НКДБ; у квітні 1946 засуджена на 20 років каторги і 5 років позбавлення прав; перебувала в концтаборах Східного Сибіру та Мордовії. Звільнена 29 березня 1956; повертатися до Львова їй заборонили. Понад ЗО років служила у підпільному монастирі в м. Скалат Підволочиського р-ну. Згодом більшість часу проводила у Львові, займалася доброчинною працею серед мирян і катехизацією дітей. За врятування єврейських дітей під час німецько-фашистської окупації уряд Ізраїлю 1976 удостоїв Йосифу титулу «Праведник світу» (її ім'я вписане у Почесну стіну Праведників у Єрусалимі). Реабілітована 1995. У Скалаті її іменем названа вулиця. 8 січня 2004 в монастирі сестер Студиток у с. Великі Гаї Тернопільського р-ну відбулося вшанування 100-річчя матері-ігумені Йосифи.
Каменєв Віктор Федорович
(01.09.1942, смт. Підволочиськ) — вчений в галузі медицини. Доктор медичних наук (1994), професор (1996). Закінчив Тернопільський медичний інститут (1972). Працював асистентом кафедри внутрішніх хвороб Кримського медичного інституту (1982-90); Від 1990 — у медичному університеті м. Бєлгород (Росія): доцент, від 1995 — професор кафедри пропедевтики внутрішніх хвороб. Напрямки наукової діяльності: дослідження впливу сано і патогенетичних механізмів систем імунітету та фібринолізу на розвиток атеросклерозу в умовах обструктивних захворювань легень. Вивчив нові ланцюги в патогенезі атеросклерозу. Автор низки наукових праць.
Каменський Анатоль Григорович
(17.05.1925, с. Кошляки Підволочиського р-ну)-вчений, публіцист, політичний та громадський діяч. Доктор права, професор. Міжнародна премія ім. Пилипа Орлика (1994, м. Київ). 1943 закінчив гімназію у Львові. Член ОУН (від 1941), брав участь у підпіллі національно-визвольному русі. Від кінця 1944 — в еміграції (Австрія, Німеччина, Вел. Британія, СІЛА). Студіював право у м. Мюнхен (Німеччина),міжнародні відносини у Лондонській школі економічних та політичних наук (Вел. Британія) 1960-80 працював дослідником у дослідницько-видавничому об'єднанні «Пролог» у м. Нью-Йорк (США); 1970-73 — секретарем, 1973-80 — заступник президента «Прологу». Член редакції часописів «Сучасність» та «Український самостійник», де опублікував низку статей на національно-визвольну тематику. Також дописував до «Свободи» (м. Нью-Джерсі, США) та ін.газет. 1983-89 — керівник (директор) і редактор Української служби радіо «Свобода» (м. Мюнхен). Голова Екзекутивну (виконавчого органу) 34 ОУН (1954-58), член Політичної ради ОУН за кордоном (1954-91); чл. Президії Середовища УГВР (1973-81); заступник голови Середовища УГВР (1981-95). Від червня 1991 — Голова ОУН за кордоном, від квітня 1995 — голова політ. Ради Середовища Української Головної Визвольної Ради. Після 1991 публікує статті й наукові праці у періодиці України. Викладав в Українському вільному університеті (м. Мюнхен, від 1989; 1996-98 — декан факультету права і суспільно-економічних наук); в Інституті міжнародних відносин у Києві (1992-93), від 1992 — у Львівському національному університеті. Мешкає у м. Ворвік поблизу Нью-Йорка (США). Автор книг «На новому етапі» (1965), «За сучасну концепцію української революції» (1970), «Динаміка визвольної боротьби» (1973), «Між двома революціями» (1974), «До перспективи нашої політики» (1977), «Яка орієнтація?» (1981), «Край, еміграція і міжнародні за куліси» (1982), «На перехідному етапі — «гласність», «перебудова» і «демократизація» в Україні» (1990), «Вступ до міжнародних відносин» (1993, з доповн. 1995), «Від насильної до мирної революції» (1996), «Василь Охримович: Біографічний нарис» (1999), «Основи міжнародних відносин» (2001). Переклав українською мовою книгу Б.Ворд «П'ять ідей, що рушають світом» (1962). Меценат ч.2 «Журавлиної книги».
Каптій Іван Теодорович
(25.03.1908, с.Оріховець Підволочиського р-ну) — громадський діяч. Від 1928 — в Канаді, у Сент-Боніфасі: 1948-49 — голова будинкового комітету Українського національного об'єднання (УНО), 1950-83 — голова УНО; організатор відділу «Взаємної помочі»; засновник кооперативи «Дністер». Діяльний у товаристві «Карпатця», відділі Комітету українців Канади; співзасновник, заступник голови Фундації осередку української культури й освіти.
Каськів Олег Володимирович
(20.01.1973, м. Підволочиськ) — релігійний діяч, науковець. Нагрудний хрест із прикрасами (2001). Доктор східного канонічного права (2000). Закінчив вищу духовну семінарію в м. Івано-Франківськ (1995, нині теолого-катехитичний духовний інститут), юридичний факультет Івано-Франківського інституту права, економіки та будівництва (2004). Від 1996 студіював теологію у м. Рим (Італія), навчався на факультеті східного канонічного права у Папському східному інституті. Від 1997 — викладач Івано-Франківської теологічної академії, 1998-2001 — її віцеректор; від грудня 2001 — ректор Івано-Франківської вищої духовної семінарії. 2000-01 читав лекції при Конгрегації Святих у Римі, викладав загальні канонічні норми на філософському факультеті Прикарпатського державного університету (м. Івано-Франківськ). Від травня 2002 — Промотор Справедливості Івано-Франківської єпархії УГКЦ, викладач Українського католицького університету (м. Львів); від 2003 — викладач Катехитично-дяківської академії в м. Чортків. Автор низки праць із теології.
Качала Андрій Теодорович
(28.08.1830, м. Філеїв, с. Липівка Рогатинського р-ну Івано-Франківської області — 01.08.1902, с. Медин, Підволочиського р-ну) — священик, громадсько-освітній діяч, меценат. Брат С.Качали, Навчався в гімназії у м. Бережани (1839-48), студіював теологію у м. Львів (1848-54). Душпастирював у селах Білоголови і Кабарівці Зборівського р-ну, від 1882 — в Медині. Головний фундатор будівництва «Руської бурси» у м. Тернопіль (1893), утримував за свій кошт кількох її вихованців, засновник при Тернопільській філії «Просвіти» «Стипендіальний фонд ім. А Качали», жертводавець на НТШ та ін. українські інституції. На його кошти у Медині споруджено школу й читальню «Просвіти».
Качала Степан Теодорович
(1815, м. Філеїв, нині с. Липівка Рогатинського р-ну Івано-Франківської обл. — 10. 11. 1888, с. Шельпаки, Підволочиського р-ну) — священик, публіцист, історик, громадсько-освітній і політичний діяч, Брат А. Качали. Навчався у гімназії в м. Бережани, закінчив богословський факультет Львівського університету (1842). Душпастирював у с.Скорики Підволочиського району, згодом — у Шельпаках, Член-засновник «Посвіти» (1868), товариства ім. Т.Шевченка (1873), Галицько-Руської матиці, «Руської бесіди», політичного товариства «Народна рада « (1885). Посол (депутат) австрійського парламенту (1873-79) і Галицького сейму (від 1861). Зусиллями Качали засновника читальні «Просвіти» у Збаражі та селах повіту. Офірував і заповів значні кошти на розвиток української інституції, зокрема бурси в Тернополі. Автор праць : «Що нас губить, а що нам помочи може» (1870,1873,1874), «Політика русинів»,»Безпосередні вибори до ради Державної і русини» « обидві-1873), «Політика поляків з точки зору Русі « (1879 ; польською мовою), «Похід Собеського під Відень року 1683» (1881), «Коротка історія Русі» 1886; серія «Руська історична бібліотека «), низки статей у періодиці. 1995 в Шельпаках встановлено меморіальну таблицю на честь Качала; його іменем названа вулиця в Тернополі.
Кестен Герман
(28.01, 1900, смт. Підволочиськ — 03.05.1996, м. Рієні поблизу м. Базель, Швейцарія) — німецький письменник, літературознавець. Почесний громадянин м. Нюрнберг (1980). Почесний доктор Вільного (м. Берлін) та Нюрнберзького університетів. Літературні премії: у галузі культури Нюрнберга (1954), «Ді Калабрія» (Італія, 1969), Г.Бюхнера (1974), Неллі Сакс (1987; обидві — Німеччина). 1904 сім’я виїхала до Німеччини (м. Нюрнберг), 1917-19 проживав у м. Відень (Австрія). Вивчав світову історію, філософію та германістику в університетах міст Ерланген і Франкфурт-на-Майні. Від 1927 мешкав у Берліні, працював редактором у видавництві. 1933 після приходу до влади фашистів емігрував до Нідерландів, від 1940 — у містах Брюссель (Бельгія), Париж та Ніцца (Франція), згодом — у Нью-Йорку (США). 1952 переїхав до м. Рим (Італія). 1972-76 очолював письменницьку організацію Німеччини. Від 1977 жив у м. Базель. 1995 заснував преміальний фонд для 1-ї міжнародної Нюрнберзької премії в галузі прав людини. Друкувався від 1926. Автор 16 романів і повістей, зокрема «Навколо корони», «Йосиф шукає свободу» (1927), «Фердинанд та Ізабелла» (1936), «Король Філіп II» (1938; 1950 під назвою «Я король»), «Діти Герніки», «Чужий Бог», «Пригоди мораліста», «Шарлатан» (1932, 1968 видано українською мовою), «Справедливий» (1933), «Щасливі люди», «Блукаюча людина» та ін., поезій, есе. Твори Кестена перекладені багатьма мовами. Муніципалітет Нюрнберга встановив (2000) стипендію Кестена для молодих прозаїків із різних країн, 1988 в Нюрнберзі встановлено пам'ятник Кестену. У Підволочиську на будинку, де народився прозаїк, встановлено меморіальну дошку (2000).
Кивелюк Іван
(1866, м. Скалат Підволочиського р-ну — 04.02.1922, м. Львів) — правник, громадсько-політичний діяч. Доктор права. Посол Галицького сейму (1908-18), член крайового виділу Галицького намісництва. Голова т-ва «Просвіта» (1910-22). Закінчив гімназію (1885) і правничий факультет університету (1889) у м. Львів. Учасник Укради 18-19 жовтня 1918, яка проголосила Українську державу. Учасник Листопадового зриву, належав до Української бойової управи. За відсутності президента Укради ЗУНР Є.Петрушевича — його заступник. Після відходу українського війська зі Львова залишився у місті; Кивелюка двічі заарештовувала польська поліція. Восени 1919 звільнений, але до адвокатської праці не допущений. У вересні 1920 заарештований у зв'язку з нападом на міністра Польщі Грабовського. 1 листопада 1921, коли Кивелюк перебував у тюрмі, загальні збори «Просвіти» переобрали його головою т-ва. За головування Кивелюка в «Просвіті» поширено діяльність т-ва на Лемківщину та поза межі Галичини. Зі своїх коштів Кивелюк встановив 5 стипендій для обдарований студентів.
Коваль Михайло Васильович
(10.11.1896, с. Клебанівка Підволочиського р-ну — 1970, м. Вінніпег, Канада) — громадський діяч. Під час 1-ї світ, війни воював у австрійській армії. 1927 емігрував до Канади. У Вінніпезі — засновник і голова Українського народного союзу, 14 років — його фінансовий секретар; 1-й голова кредитної спілки «Карпатця»; голова філії Української стрілецької громади та Українського національного об'єднання; член Комітету будови Національного дому.
Когут Богдан Євгенович
(31.01.1930, с. Терпилівка Підволочиського р-ну) — громадсько-політичний діяч. Навчався в українській гімназії, СШ №1 у Тернополі. Член Юнацтва ОУН (1945). 1 листопада 1948 Когута заарештували органи МДБ; засуджений на 10 років виправно-трудових робіт; ув'язнення у м. Воркута (нині Республіка Комі, РФ). 1954 повернувся до Тернополя. Навчався у політехнічному інституті (нині ТДТУ), через хворобу інститут залишив. Працював майстром-будівельником в облспоживспілці, від 1966 — постачальником на Тернопільському комбайновому заводі. Співзасновник Тернопільської обласної спілки політв'язнів і репресованих (1990), від 2002 — її голова.
Когут Ганна Володимирівна
(з дому Герасимович; 21.02.1899,с. Красів Миколаївського р-ну Львівської обл. — 04.05.1989, с. Терпилівка Підволочиського р-ну) — хоровий диригент-аматор, фольклористка. Дочка В.Герасимовича. Дитинство минуло в с. Терпилівка, де закінчила школу. Навчалася в українській гімназії у м. Рогатин (нині Івано-Франківська обл.) на філософському факультеті (фах — філолог) Карлового університету в м. Прага (Чехія), де виступала у співочих колективах, опановувала диригування. 1926 засн. У Терпилівці хор, очолювала його до останніх років життя, за винятком періоду ув'язнення у сталінському концтаборі після війни; у репертуарі колективу були твори М.Вериківського, Ф.Колесси, О.Кошиця, М.Лисенка та ін. композиторів. Збирала і записувала народні пісні, залишила спогади про С.Крушельницьку, двоюрідного брата — композитора Б.Кудрика, Р.Шукевича. Допомагала І.Гереті та історикові з м. Івано-Франківськ П. Арсеничу в підготовці публікацій про свого батька та ін. діячів культури. До 100-річчя від дня народження Когут.21 лютого 1999 в Тернополі відбувся концерт заслуженої капели України «Трембіта», того ж дня в с. Терпилівка — святкова академія, в якій взяв участь сільський хореографічний колектив, яким керувала Когут; Б.Демків присвятив Когут вірш «Воскресіння пісні» (1990).
Козевич Петро Васильович
(псевдо «Лютий»; р.н.невід., с. Богданівка, Підволочиського р-ну — рік і місяці смерті невідомо) — військовик. Командир комендантської сотні Подільської повстанської групи Я. Гальчевського. 1920 — помічник начальника радянської міліції у містечку смт Підволочиськ. Після відступу ЧА з Галичини до грудня 1921 служив у 193-у батальйоні 29-ї бригади 12-ї дивізії у м. Проскурів (нині Хмельницький). 1922 — в повстанському загоні Я. Гальчевського. Брав участь у нападах на більшовицькі загони в Уладівці, Бару, Лютичеві та ін. населених пунктах Вінниччини; згодом перейшов на підконтрольну Польщі територію. За участь в анти польському повстанні (грудень 1922) заарештований і ув'язнений у м. Тернопіль; після втечі у березні 1923 організував повстанський загін із 16 осіб, здебільшого мешканців сіл Богданівна та Кам'янки Підволочиського р-ну. У серпні 1923 загін розпочав повстанську діяльність у Жидачівському повіті на Львівщині, В Тернопільському повіті у районі сіл Острів — Березовиця Тернопільського р-ну напали на польський постерунок і вбили 3-х жандармів. Взимку 1923-24 Козевич розпустив загін по домівках; навесні 1924 відновив діяльність (23 особи); через зраду і після бою з 9-м полком польської кавалерії загін само розпустився. Деякий час Козевич переховувався; у червні 1924 здався радянським прикордонникам. Згодом Козевича репресувала радянська влада.
Кокоцький Мирослав
(1909,с.Коршилівка, Підволочиського р-ну — 1941, місце смерті невід.)-правник, громадський діяч. Член ОУН. Закінчив у Львові гімназію (1930) та правничого факультету університету (1934). Працював помічником адвоката в м. Чортків (1934-39). Діяльний в українських товариствах. В'язень концтабору Береза Картузька. 1939-41 перебував у підпіллі. Загинув поблизу р. Сян (Польща).
Колодій Мирослав Степанович
(08.01.1912,с.Клебанівка, Підволочиського р-ну) — релігійний діяч, священик УГКЦ. Почесний член Лицарів Колумба та інших організацій у Канаді. Закінчив гімназію в м. Тернопіль, Богословську академію в м. Львів. 1929 заарештований у Тернополі за приналежність до Пласту. Від 1937 — в Канаді. Душпастир УГКЦ у Канорі, Ріджайні, Саскатуні, Принц Альберті; будував та відновлював церкви. 1970 переїхав до СІЛА (Фенікс, шт. Оризона), де душпастирював 13 р. 1987 повернувся до Канади, священик у Кемлупс (пров.Британ.Колумбія). Духовний опікун Братства українців-католиків Канади Саскатун. Єпархії (1952-56).Дослідник історії українських поселень у Канаді й США, жертводавець на українські потреби.
Кондзьолка Петро
(21.04.1895,с.Сухівці Підволочиського р-ну — 03.08.1983, похований у м.Гримсбі, Канада) — громадський діяч, просвітянин, 1919 провадив канцелярію одного з відділів української команди в Тернополі. Згодом працював у штабі С.Петлюри. Учасник боїв за Київ. Від 1926 — в Канаді (м. Монреаль).Організатор Комітету збирання коштів на розбудову установ культури, зокрема спорудження Українського народного дому, Співзасновник Української стрілецької громади, Українського національного об'єднання, церковного хору та ін. 1938 переїхав до м. Гримові, від 1969 — голова Об'єднання українців Збаражчини.
Коряцький Григорій Іванович
(26.09.1954, с. Пальчинці Підволочиського р-ну) — вчений у галузі медицини, громадський діяч. Депутат Тернопільської обласної ради 2-х склик. (1998 — голова депутатської групи «Здоров'я і добробут», 2002). Кандидат медичних наук (1994), лікар вищої категорії. Закінчив Кременецьке медичне училище (1974), лікувальний факультет Тернопільського медичного інституту (1982, нині ТДМУ). Від 1983 — лікар-анестезіолог, 1987-95 — завідуючий відділенням анестезіології і реабілітації Тернопільського обласного онкодиспансеру, Від 1995 — головний лікар Терноп. обл. комунал. дитячої клінічної лікарні, яка належить до 5-й кращих закладів України такого типу.
Корнацький Василь Михайлович
(08.01.1950,с.Торське Заліщинського р-ну) — вчений у галузі медицини, самодіяльний композитор. Доктор медичних наук, професор Заслужений лікар України (1990) та М.Стражеска (2001).Член правління Асоціації кардіологів і ревматологів України, консультант ВР України. Закінчив середню та музичну школи в м. Заліщики; 1965 — 67 навчався в заочній фізично-математичній школі при університеті в м. Москва. Закінчив Чернівецький медичний інститут.(1973, Буковинську медичну академію); учасник (скрипаль) народного ансамблю, в якому брали участь В.Зінкевич, В.Івасюк, С.Ротару, Н.Яремчук. До 1977 — лікар, завідуючий відділу, головний лікар сільської лікарні на Чернігівщині, Згодом — головний лікар районної лікарні в смт Великі Бірки Тернопільського р-ну (від 1977), Підволочиського р-ну (від 1980), санаторію «Медобори» й одночасно — асистент кафедри факультетної терапії Тернопільського медичного інституту (1989-94,) Від 1994 — в м. Київ: заступник начальника Головного управління медичної допомоги Міністерства охорони здоров'я України; головний лікар, заступник директора з клінічної роботи, завідувач наукового відділу Інституту кардіології ім. М.Стражеска АМНУ (від 1997), професор кафедри управління охорони здоров'я Київської медичної академії післядипломної освіти. Напрямки наукових досліджень: медично-соціальні проблеми поширення захворювань, втрати працездатності, середня тривалість високоякісного життя, смертність при серцево-судинній патології, ціноутворення та економіка охорони здоров'я. Автор і співавтор бл. 100 наукових праць, із них 15 монографій і посібників. Автор понад 20 пісень, які виконують, зокрема, Петро та Павло Приймаки.
Кривіцький Вальтер
(справж. Гінзбург Самуїл; 28.06.1899, смт. Підволочиськ — 10.02.1941, м. Нью-Йорк, США) — радянський розвідник-зрадник. Орден Леніна. 1919 вступив до ВКП(б), взяв псевдонім Вальтер Кривіцький. Організовував саботажі й диверсії у містах Варшава (Польща), Львів, німецькій та чеській Сілезії, збирав інформацію, вербував агентів. Після спецкурсів вів агентурно-підривну роботу в Німеччині, заснував агентурні мережі в Австрії, Бельгії, Італії, Нідерландах, Франції, Швейцарії. Від 1925 працював у головному апараті розвідувального управління, служив у 4 управлінні Генштабу (розвідка), викладав у Вищій школі розвідки. 1930-ті — головний резидент радянської розвідки в Західній Європі. Роздобув над секретну технічну документацію новітнього італійського підводного човна, таємні японські дипломатичні шифри. Наказ Москви негайно повернутися (1937) зрозумів як смертельний вирок і запропонував свої послуги англійським спецслужбам — видав близько 100 радянських агентів. Чергова спроба Москви покарати зрадника увінчалась успіхом у Нью-Йорку. Офіційний висновок — самогубство.
Крижовачук Олег Петрович
(23.05.1954, с. Карначівка Лановецького р-ну) — господарник, громадський діяч. Заслужений працівник сільського господарства України (1993). Орден «За заслуги» 3 ступеня (1999). Диплом Всеукраїнського конкурсу «Успішний керівник» (2005). Депутат Тернопільської обласної ради 4-го скликання (від 2002). Дитинство минуло в с. Оришківці Лановецького р-ну. Закінчив Тернопільський педагогічний інститут (1976). Працював учителем, організатором позакласної та позашкільної виховної роботи СШ у с. Нове Село Підволочиського р-ну; там само від 1980 — директор міжшкільної навчально-виробничої майстерні. 1981-86 — на громадській роботі. Від 1986 — голова колгоспу, від 1993 — голова колгоспного сільськогосподарського підприємства, від 1998 — директор ТОВ «Україна» в с. Скорики Підволочиського р-ну — одного з кращих в Україні (диплом Всеукраїнського іміджового центру і міністерства аграрної політики у номінації «Агропромисловий комплекс», 2005).
Крищук Михайло Миколайович
(19.04.1947, с. Колодіївка Підволочиського р-ну) — педагог, фольклорист, народознавець, режисер, сценарист. Відмінник освіти України (1997). Закінчив філологічний факультет педагогічного інституту в м. Кам’янець-Подільський Хмельницької обл.(1986), Вищу профспілкову школу культури у м. Ленінград, РФ (1979). Вчителював, працював у Тернополі вихователем, директором БК «Текстильник» Тернопільського бавовняного комбінату (1968-79), зав. відділу народної творчості Науково-методичного центру обласного управління культури (1979-86), директором Будинку художньої і технічної творчості обласного управління професійно-технічної освіти (1986-94). Від 1994 — заступник директора Науково-методичного центру професійної освіти управління освіти і науки Тернопільської обласної державної адміністрації. Лауреат Всесоюзних та Всеукраїнських конкурсів режисерів масових свят і видовищ. Автор посібників «Читанка з народознавства» (1991), «Українська міфологія» (1994), збірника пісень «Сповідь серця», краєзнавчого нарису «Історія с. Колодіївка Підволочиського району» (2004). Упорядник збірки «Христос рождається! Славіте його! (різдв. Вистави; 1990), «Легенди Тернопільщини», «Ой у лузі червона калина» (антологія стрілецьких пісень), «Галицькі колядки і щедрівки (1991). Понад 60 пісень, що зібрав Крищук, вміщені у «Літописі УПА»(т.25). Зібрав понад 1000 легенд, переказів, народних оповідань, пісень, описів народних свят, обрядів та звичаїв Тернопільщини. Автор публікацій у журналах «Народна творчість і етнографія», «Українська культура», газеті «Русалка Дністрова».
Крупа Марія Петрівна
(з дому — Конопацька; 28.05.1946, с. Рожиськ Підволочиського р-ну) — громадська діячка, мовознавець, педагог. Кандидат філологічних наук (1992). Член Наукового товариства ім. Т.Шевченка (1996). Депутат обласної ради 4 скликання (від 2002). Закінчила філологічний факультет Чернівецького університету (1969). Учителювала у Тернопільському р-ні. Від 1983 — асистент, ст. викладач, доцент у Тернопільському педагогічному інституті. Спів організатор Товариства української мови ім. Шевченка (1988), голова крайової організації Союзу українок (1990-91). Від 1993 — викладач Тернопільської вищої духовної семінарії ім. Й.Сліпого. Автор понад 60 наукових праць із проблем викладання української мови та посібника для ВНЗ «Лінгвістичний аналіз художнього тексту», передмов до роману О.Кобилянської «Апостол черні» (1994), духовної повісті невідомого автора «Геройська любов» (1999), наукової розвідки о. П.Глібчука «Патріарх Йосиф Сліпий: через терня випробувань до зірок небесної слави» (2002), статей про творчість М. Вінграновського, І.Драча, М.Рильського, І.Франка, М.Шашкевича та ін. письменників.
Крупа Михайло
(1896, с. Іванівна Підволочиського р-ну — 1954,Мордовська АРСР, нині Республіка Молдовія, РФ) — педагог, громадський діяч. Закінчив СШ у Тернополі, вищу освіту здобув у м. Львів. Від 1914 воював у австрійській армії, 1918 — в УГА. Працював в українському університеті у м. Кам'янець Хмельницької обл. 1930-39 — голова товариства «Просвіта» в м. Скалат, Підволочиського р-ну. 1941 — керівник Народного здвигу в Скалаті з приводу відновлення Української держави. Від 1945 — в'язень однієї із мордовських тюрем, де й помер.
Кульчицький Олександр Юліанович
(08.02.1895, м. Скалат Підволочиського р-ну — 30.04.1980, м. Марсель, Франція) — вчений-психолог та соціолог, організатор вищої школи і науки, педагог, публіцист, громадський діяч. Доктор філософії (1930), професор, дійсний член НТШ, Українська вільна академія наук. У дитинстві та юності жив у с. Великі Чорно кінці. Закінчив (1913) гімназію у м. Станіслав (нині Івано-Франківськ). Навчався в університетах міст: Львів — 1913-14 і 1924-26, Париж (Сорбона, Франція) — 1919-20, Краків (Польща) — 1930-32. У Парижі — секретар Галицько-української дипломатичної делегатури на Мировій конференції у м. Версаль (1919). 1926-39 — учитель у гімназіях і вчительських семінаріях у містах Коросно на Лемківщині, Золочів на Львівщині, Коломия на Станіславщині та Львів. У міжвоєнний час — чемпіон Польщі з тенісу. Від 1939 — професор Львівського державного педагогічного ліцею, після вересня 1939 — директор Львівського педагогічного інституту. Емігрував 1940 до Польщі (м. Лодзь), відтак — до Німеччини (м. Мюнхен); працевлаштовував українських емігрантів. Співпрацював із німецьким Інститутом психологічних досліджень і психотерапії. Від 1945 — надзвичайний професор, від 1955 — повний професор Українського вільного університету. Від 1947 — дійсний член Товариства сприяння українській науці (м. Мюнхен), від 1963 — голова його наукової ради. 1951 переселився до Франції; тут — заступник голови НТШ в Європі, голова Західноєвропейського центру НТШ у м. Сарсель поблизу Парижа — найбільшого осередку української європейської науки. Член Міжнародної середземноморської академії в м. Палермо (Італія), заступник голови Міжнародної АН у Парижі. Співробітник французького Державного центру наукових досліджень у справах української психології. Засновник і керівник українського Психологічного інституту. 1962-63 — ректор Українського вільного університету, до 1980 — керівник представництва Українського вільного університету у Франції; 1968-72 — проректор Українського вільного університету, 1973-79 — декан його філософського факультету. Автор концепції формування української психіки, понад 110 праць із цілісно-структурної психології, етнопсихології, характерології та інших напрямків, досліджень про творчість Г.Сковороди, Т.Шевченка, І.Франка та ін.; ще 264 праці — в рукописах. 1995 перевидано працю «Основи філософії й філософських наук».
Куницький Леонід
(1876, с. Оріховець Підволочиського р-ну — 23.09.1961, м. Мостиська Львівської обл.) — церковний і суспільний діяч, видавець. Співзасновник Українського національно-демократичного об'єднання. Богослов'я студіював у містах Львів, Відень та Інсбрук (обидва — Австрія). Душ пастир у Скалатському повіті, духівник у Львівській духовній семінарії. Під час 1-ї світової війни — душ пастир українських емігрантів у м. Бремен (Німеччина). Президент Західної області Української Народної Республіки найменував Куницького крилошанином Львівської митрополичої капітули. Парох архікатедральної парафії Св. Юра, викладач у Богословській академії у Львові. Видавав газети «Нова рада» (1919-20), «Наш прапор» (1923-24). 1928-30 — посол до польського сейму. 1937-39 — голова Комітету допомоги політв'язням. Від 1939 — у Відні. 1944-56 — на засланні в Сибіру. Повернувшись, проживав у Мостиськах. Автор книг «В суздальській тюрмі» і «Вітер з-над моря».
Купецький Василь Володимирович
(25.01.1942, м. Скалат Підволочиського р-ну) — живописець, скульптор. Член Національної спілки художників України (1995). Закінчив відділ кераміки художньо-керамічного технікуму в м. Миргород Полтавської обл.(1969). Живе й працює у м. Тернопіль. Основні напрямки творчості — станковий, монументальний, сакральний живопис. Учасник обласних, зональних, всеукраїнських, зарубіжних виставок (міста Тернопіль, Львів, Київ, Москва); персональна виставка у м. Париж (Франція, 1991, 2003). Виконав стінопис церков у селах Товсто луг і Чернелів-Руський Тернопільського, Худобинці Зборівського районів (1989-90), Кошляки й Скорики Підволочиського (1998-2001), 2004 — у селах За бойки Тернопільського і Гвардійське Теребовлянського районів, іконостас у церкві с. Цебрів Зборівського р-ну (2003-04). Роботи зберігаються у Тернопільському обласному краєзнавчому музеї, Тернопільській картинній галереї, приватних колекціях в Австралії, Ізраїлі, Канаді, Німеччині, Польщі, США, Україні, Франції.
2007–2013
Сайт містечка Підволочиськ
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали належать сайту містечка Підволочиськ (їх авторам) та охороняються законом України
"Про авторське право і суміжні права".
Публікації авторів можуть не співпадати з думкою редакції cайту містечка Підволочиськ.
При використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.