«Книги — морська глибина». Бесіда двадцята: «ЧАС СМЕРТОХРИСТІВ: міражі 2077 року» Юрія Щербака Друк
(0 Votes)
«Гомін Волі» П'ятниця, 05 квітня 2013
Автор Богдан Береза   

Сьогодні, читачу, з XIII століття — часу нависання над Європою Золотої Орди, про яку ми вели мову минулого разу, перенесемося сторінками роману Юрія Щербака «Час смертохристів...» в 70-ті роки століття ХХІ-го з його, як видиться авторові, міражами, в т. ч. й Орди-спадкоємиці — Чорної Орди... Але спочатку — кілька слів про автора.

Юрій Щербак за фахом лікар-епідеміолог, доктор медичних наук. Як письменник починав разом із «шістдесятниками». Роман «Бар’єр несумісності» (про життя науковців), новела «Маленька футбольна команда» ( присвячена рано згаслому поету, київській легенді Леонідові Кисельову), п’єса «Стіна» ( про взаємини Тараса Шевченка й княгині Варвари Рєпніної), збірка поезій «Фрески і фотографії» ( чудові, дуже «київські» верлібри), роман «Причини і наслідки» ( наче продовження «Бар’єру несумісності» в умовах перебудови) і, нарешті, документальна повість «Чорнобиль»... Після цього Юрій Щербак як письменник замовкає надовго. Починається Щербак-політик: народний депутат СРСР — член міжрегіональної групи Андрія Сахарова, пізніше — перший міністр екології України, наш посол у США, Канаді, Мексиці, Ізраїлі...

І ось через двадцять років після повісті «Чорнобиль» з-під пера Ю. Щербака виходить роман «Час смертохристів: міражі 2077 року», який стає просто несподіванкою для українського читача. Чому?

Традиційно в українській літературі про динамічність сюжету, цікаву інтригу якось не дуже дбали. А від роману «Час смертохристів...» не відірвешся, він так само захоплює і веде читача, як, наприклад, бестселер американця Дена Брауна «Код да Вінчі».

По-друге, вражає художня тканина твору, що виткана густо, «на доторк» сучасними реаліями. Автор як у себе вдома на вулицях Вашингтона чи в Ізраїлі, в провінційних містечках Польщі, не кажучи вже про Україну й рідний Київ. Так само добре він обізнаний із життям світових політичних еліт, глобальними суспільно-політичними тенденціями, новітніми технологіями... Наяву: робота амбасадором дала письменникові Юрієві Щербаку багатий досвід.

Роман-фентезі, динамічний трилер, ґротеск-фантастика, політичний детектив-антиутопія, роман-застереження, — такі й подібні жанрові визначення можна було знайти в рецензіях, відгуках на цей, як сказав Мирон Петровський, «дуже сучасний і своєчасний», «приголомшливий твір про можливе майбутнє України і світу».
Отже, які вони, міражі 2077 року в романі?

Насамперед — про політичну мапу світу, який після Третьої й на порозі Четвертої глобальної війни поділений на блоки. Над Європою — тінь Чорної Орди, яка вже поглинула рештки Росії. Тепер це формально Російське царство зі столицею в м. Суздаль, а фактично — один із улусів Орди. Вона, як цунамі, докотилась уже до східних кордонів України. Цій ординській навалі протистоїть Європа, що входить у Об’єднання Глобальної Безпеки (ОГБ), а також Конфедерація держав Північної Америки. Розділивши з Чорною Ордою Азію, Піднебесна Народно-Демократична Імперія веде разом із цим грізним союзником неоголошену війну проти Конфедерації, намагаючись відрізати Америку від нафти й стратегічної сировини в Азії та Африці. Ізраїль відгородився від мусульман радіоактивним поясом, перенісши столицю в м. Хайфі після знищення іранськими атомними бомбами Тель-Авіва і Єрусалиму...

А на духовній мапі людства з’являються смертохристи, новолюди, які кажуть, що ніякого Воскресіння не було. Усе почалося з «відкриття» о. Калерія (Сигізмунда Сансизбаєва), який ніби-то в одній із печер Києво-Печерської лаври знайшов останки Ісуса Христа, таємно перевезені в Київ... А раз Ісус Христос помер — людина вільна! Людство розколюється на воскресохристів і смертохристів. Для останніх нема ніяких святинь, моральних норм. Як зауважує о. Іван (його в кінці роману розіпне на хресті ідеолог смертохристів Сансизбаєв), «відбувається тотальна криміналізація світу. Збандичування суспільств. Знищення всіх моральних гальм. А головне — зникає страх Божий. Тому об’єднані сили зла знищують віру в Бога і страх перед ним. Знищують християнство. Перетворюють людей на звірів...».

«Смертохристи» разом із кримінальними злочинцями при владі в Україні, яка перетворилася на військово-феодальну федеративну державу. Очолює її оперетковий гетьман Кузьма-Данило Махун, який отримав булаву після українсько-румунської війни. Є сенат, ареопаг, у якому верховодять агенти Орди колишній кримінальник Мінтимер Басманов, міністр закордонних справ Р. В. Фощенко, а також прокуратор І. О. Крейда, що заробляє мільйони на співпраці з мексиканською наркомафією, і ін. Нараховується до десятка архонтів, які володіють величезними землями разом із кріпаками. Українці ж «благоденствують» у ЗЕКах (зонах етнічної консолідації). Там їм дозволяється говорити своєю «солов’їною», варити галушки й вареники, продовжувати національні традиції. Навіть раз у рік на тиждень дозволяється ( за наявності поважних причин) виїхати за межі ЗЕКу. Дуже демократична влада гордиться, що в цих українських зонах урожай у три рази більший, ніж у середньому по Україні...
А щодо «національної ідеї», то вона залишається незмінною — «моя хата скраю».

І ось — переворот. Старого гетьмана вбивають за наказом Сірого Князя -кримінальника, колишнього каторжника, без якого, глибоко законспірованого, оприявнюється, в Україні не приймається жодне важливе рішення. Звичайно, імітується самовбивство, під час якого гетьман якимсь дивом аж два рази вистрілив собі в голову... К.-Д. Махуна ховають із державними почестями, навіть називають його іменем одну з вулиць Києва... Новим ставлеником Орди в результаті найдемократичнішого електронного голосування (бюлетені з урнами як застарілий мотлох відмінено) навіть мобільними телефонами ( рівень всенародної підтримки — 99.99%) дев’ятнадцятим президентом стає давній її агент В. Я. Клинкевич, під час інавгурації якого вже не називається Україна, а просто Києво-Дніпровська держава. Вона із введенням на Лівобережжя військ Чорної Орди (звичайно, на запрошення президента для захисту правопорядку й демократії!) стає фактично ще одним її улусом... Бо ж, присягаючи, президент повторяв слова очільника «смертохристів» Сансизбаєва, зобов’язувався «действовать сообразно интересам великого евроазиатского единения народов, сложившегося в ходе тысячелетней совместной истории, и способствовать развитию управляемой [...] территории»...

... Але ось усе стає нічим через новітній Апокаліпсис — несподіваний ядерний удар по життєво важливих центрах Орди. Його наносять чудом уцілілі човни вже не існуючої держави Росія... Після цього на століття западає Велика Темрява, в якій розпадаються імперії. Людство знову повертається до невеликих громад, у яких більше розуміють людину і дбають про неї. А люди, колись такі зазомбовані телевізією, починають усвідомлювати нарешті свою відповідальність за життя й добро.

Пора, читачу, сказати про головного героя, з яким зв’язаний напружений сюжет. Це на початку роману очільник науково-технічного відділення військової розвідки України Ігор Гайдук. Цей «технар» ( якийсь час займався розвідкою у Вашингтоні під прикриттям виконавчого директора українсько-американського бюро з науково-технологічних обмінів), який спочатку далекий від політики, приглянувшись до неї ближче після повернення в Україну, стає на шлях боротьби з ворогами Батьківщини й справжнього християнства, без «смертохристів». Через покаяння (це видно з його листа «особисто Сину Божому Ісусу Христу»), що й сам був «смертохристом», бо «вклонявся фальшивим пророкам, що вірив у міражі, жив за законами вовчої зграї, сповідував мізерні цінності і служив силам ненависті, а не справжнього добра», Ігор Гайдук знаходить себе, стає Людиною...

Здається, пора закінчувати цю бесіду. І, все ж, не можу не сказати, що окремі сторінки роману, зосібна ті, на яких ідеться про «патріотів-галушок», «опереткових вождів держави», нагадали мені сатиру Джонатана Свіфта й Франсуа Раблє. А які сатирично вбивчі абревіатури подибуємо: ЄДРОН (єдиний російський народ, до якого «смертохристи» зараховують і українців), УРОД (Українсько-Російська Об’єднана держава), СДОР (Союз держав Орди), СУКА (східноукраїнська комуністична асоціація), УСРАН (Українська секція російської академічної науки), МОРД (модифікована ритуальна демократія) і т. д.
Чи не найсильніша в художньому сенсі сцена розп’яття о. Івана діалогує зі сторінками «Плахи» Ч. Айтматова та «Майстра і Маргарити» М. Булгакова... А розмова Ігоря Гайдука з євреєм-глобалістом Рафаїлом Фрідманом про українську державність перегукується з діалогом на подібну тему Євгена Рафаловича з євреєм Вагманом із «Перехресних стежок» Івана Франка. Тільки, звичайно, в нових умовах. Саме діалогує-перегукується, а не наслідує-повторює...

Словом, роман цікавий не тільки сюжетом, але й дослівно надовго застановляє читача, підбиває згадати кращі сторінки творів інших авторів.

Знайдеш у ньому, читачу, й глибокі морально-філософські роздуми. Не книжні, а з життя списані. З життя у візіях, що буквально накладається на нашу сьогочасну українську дійсність... Нинішні «політичні герої» наче спроектовані-склоновані на екран життя не таких уже й далеких від нас 70-их років... Упізнаваність — майже стовідсоткова: і опереткового гетьмана К.-Д. Махуна з його знаменитим гаслом «Три „Д“ — „Держава. Дисципліна. Динамізм“, і лідера ЛУКу (Ліги Устима Кармалюка), що оголосила сезон полювання на недоторканних, Василя Капрана, і популярної, хоча вже столітньої письменниці Ксені — „бабці-дрибці“, і улюбленої в народі Індіри Голембієвської, яку називають просто „Інді“...

І, все ж, що найголовніше в романі? На мою думку, це в добро, яке „смертохристи“ заповзялися остаточно поставити поза законом. „Нікому не потрібне, забуте всіма, небезпечне, бо нічим, ніяким раціональним інтересом не вмотивоване“, воно — найбільша сила, найгрізніша зброя для зайд-ординців. Перед розп’яттям о. Іван каже їм у вічі зі співчуттям: » Ви прилетіли сюди зі степу, як перекотиполе, ви й полетите, гнані вітром. Все, що здається вам вічним, перетвориться на тлін. Згадайте долю Золотої Орди«...

Роман надихає вірою, але й застерігає: від тебе, читачу, від мене, від нього, від неї, від кожного залежить наше українське «бути чи не бути». Разом скажемо: «Бути!». І нехай це будуть не просто слова...